Author Archives: sokolyan

Вежі та підземелля

 

Портал “Книжкова скриня”, Наталія Дев’ятко
14.11.2014

Марина Соколян. Вежі та підземелля. – К.: Грані-Т, 2008. – 168 с.

Підзаголовок цієї книги – «притча-фобія», хоча особисто я назвала б цей твір філософською притчею. Твір поділений на три розділи «Барон», «Похід» і «Валдарра», кожен з яких присвячений психологічним проблемам, думкам і враженням головного героя.

Книга складна за структурою. У світі, де відбуваються події, є чарівництво, але воно чітко не виражене, й часом здається, що ніякої магії немає, її підмінюють собою людські забобони. Сила думки велика, і ще невідомо, з чим важче боротися – з магією, чи з самовпевненістю та обманом.

У цьому світі не існує добра і світла, хоча іноді здається, що темряві, страху і відчаю протистоїть щось добре. Доброта фальшива, але, щоб це осягнути, потрібно пройти шлях до кінця і зрозуміти, що ні зло, ні світло не можуть стати твоїм притулком. Це дуже складний вибір, який може заплутати будь-якого, і, щиро кажучи, у творі я не побачила жодного героя, який зробив би правильний вибір.

У творі три основних лінії: дві суто філософські, й одна подієва, але й філософська водночас, тут філософія показана через думки і вчинки. Дві світоглядні системи, які проявляються у вигляді релігійних ідей, борються між собою. Кожна з цих систем має свій голос, свої священні тексти, і якщо спочатку ці вставки сприймати складно, згодом розумієш, наскільки міцно вони вплетені у малюнок оповіді і подій.

З одного боку філософію умовної темряви представляють Арод та Ісу, «брати ненароджені, цар і пророк». Їхнє божество – Небо, а Земля – колиска брехні і розпусти. Люди поділені на касти, і вища каста недоторканна, життя нижчої ж нічого не варте. Тільки кривава відзнака, кров представника вищої касти, дана з доброї волі, може змінити долю людини, яка народилася серед нижчих. Страх перед Темним Володарем виховується з дитинства і потім керує всім життям людини.

З іншого боку – жриця, яка сповідує гармонію музики життя. Це складна філософія, але вона неймовірна у своїй деталізації. Світ уявляється арфою, яка грає нескінченну музику, а кожна людина – частина її. Немає добра і зла, є мелодія, лейтмотив, а життя відбирати в інших не можна, бо тоді приймаєш на себе мелодію вбитої тобою людини.

Кожна з цих світоглядних систем прагне владарювати над світом, кожна з них хоче заволодіти ще однією душею, знайти в особі читача однодумця і вірного союзника.

Наведу лише по одній думці, закодованій у цих вірах.

«Той, хто шукає гармонію сили, щасливий певністю, виповненням свого активного начала, перемогами і звершеннями. Той, хто прагне гармонії гнучкості, щасливий плинністю, спогляданням, тишею самодостатності, мудрістю взаємопроникнення. Той, хто поєднує в собі силу і гнучкість, найчастіше нещасливий, бо не знаходить втіхи ні в борні, ні в спокої. Називають таких – люди міжладдя чи, інакше, приблуди. Ті ж, хто не має ні сили, ні м’якості, несуть спустошення собі і світові. Називають їх – люди безладдя або руйнівники» (С.17).

І вже від борців із Темним Володарем:

«Чотири чесноти повинні ви віднайти в собі, чотири висоти сягнути для того, щоби відкинути земне і наповнити серце світлом. Перша чеснота – страх. Лише глибокий правдивий страх викарбовує ту безодню, яка чекає на відступника. Адже лише той, хто боїться покарання, вартий нагороди. Страх – це вказівник, який не дозволить вам помилитися, обравши шлях, що веде до підземель. Друга чеснота – нещадність. Той, хто вміє завдавати болю, допомагає братові своєму відректися від земного, від тілесного – джерела бруду і спокус, що відвертають від правди. Третя чеснота – зневага. Обраний Небом не повинен знатися з нижчими за себе, аби не забруднитися їхніми мерзенними бажаннями, не принизити себе в очах братій та Небесних прелатів.

Четверта чеснота – зречення. Аби вірно служити Небу, ви повинні зректися задоволень, зректися надії, милосердя і справедливості, бо вони є звабливими пастками Темного, котрий чекає на узбіччі» (С.28-29).

Подумали, що зрозуміли, на чий бік стати у цій світоглядній суперечці? Повірте, дуже легко помилитися, роблячи висновки так швидко.

Важко іти дорогою свого життя… Між вежами і підземеллями, між страхами і мріями, до свободи, хай вона і виявиться пасткою… У цьому творі немає однозначності, і чим більше замислюєшся, тим складніше сприйняття кожної ситуації.

Головний герой – юнак Анджа родом з нижчої касти, який мріє про криваву відзнаку і тому видав себе за позашлюбного сина барона Черенбера. Сам барон теж непростий, про нього розповідають, що ця жорстокосерда людина не має жалості і співчуття. Він убиває, катує, знущається над нижчими за себе. І, зважаючи на те, що довелося пережити головному герою, у цю характеристику беззастережно віриш.

Але згодом починаєш сумніватися, чи насправді все так однозначно, задавати запитання, чому барон став таким, що насправді у нього на серці, про що він думає і що пережив сам. На жаль, зазирнути в думки барона немає можливості, і тут вдумливому читачеві доведеться самому шукати відповіді на свої запитання, і в тому теж зачарування цієї книги.

І є у цьому світі символ – далеке місто інтелектуалів, майстрів, митців. Вороже місто, яке потрібно спалити за будь-яку ціну.

Валдарра, місто за червоними стінами, – мрія, недосяжна, повна світла і барв. І коли головний герой потрапляє туди, то справжня Валдарра вражає своїм істинним обличчям. Я не буду розповідати, що саме побачив там юнак, з якими думками прийшов і що з ним там сталося, але у барвах нерідко ховається фальш, і коли приходиш зовсім з іншого світоглядного простору, її видно. Фальшива краса часом буває більш небезпечна, ніж мисливець, який полює на невірних у їхніх страхітливих снах.

«Книга, здавалося, була завжди. Вона виникла із сонячних променів, з грубих дощок комори, постала з брудного дрантя та уламків старого орала. Малий знайшов її, ховаючись у кутку комори від гніву діда Лема, коли той сердився, вкотре обіцяючи вигнати мамку і малого з хати. Він завжди починав горланити, коли вертався з корчми. Мамка ще казала малому, що дідові там наливають злидво – питво, від якого навіть сумирні шаленіють, мов дикі свині весною. Малого те не втішало – свиней він боявся до корчів» (С.4).

Такий вхід у цей світ: зробиш крок, і за тобою зачиняються двері, і вибратися з лабіринту мороку і страхів можливо лише, пройшовши шлях повністю, відгукнувшись серцем і розумом на те, що побачиш і відчуєш.

Ця книга – випробування і для читача. Хтось втече від неї, підсвідомо відчувши, що нині заслабкий для таких психологічних випробувань. Хтось пройде шлях гідно і здобуде новий емоційний досвід, краще зрозуміє самого себе. А хтось знову і знову повертатиметься до тексту, шукаючи, де ж збився зі шляху, що книга досі його не відпустила.

Але у будь-якому випадку, цей твір викликає емоції і думки, і це його найголовніше призначення. Бо, здавалося, що книга була завжди…

Висновок: Ця книга несподівано вразила мене психологічною і філософською глибиною. Не можу сказати, що «Вежі та підземелля» для дітей, твір жорсткий та іноді брутальний, але вдумливий підліток знайде там для себе багато інформації для роздумів.

Але будьте обережними з цією книгою, вона дуже темна і може бути небезпечною для слабкої психіки.

 

BBC Україна: “Мій читач – привітна людина з високим IQ і купою інтересів”

27.11.2013
Розмовляла Ольга Радомська

Марина Соколян працює у PR-агенції і на дозвіллі пише захопливі книжки.

У романі “Серці гарпії”, який увійшов до довгого списку “Книги року BBC 2013”, чого тільки не намішано: і детективний сюжет, і психологічний аналіз – зокрема того, як дівчата з провінції стають столичними “гарпіями”, і влучні соціальні зрізи українських 90-х і 2000-х. В інтерв’ю BBC Марина Соколян розповідає про джунглі українського бізнесу, покоління 80-х, і те, як не потрапити в “матрицю”.

BBC Україна: Спробуйте розповісти в кількох реченнях, про що Ваша книга.

Марина Соколян: Серед усього іншого, це історія про талант. Всі ми маємо якісь здібності, але не завжди знаємо, як їх найкращим чином застосувати. Або навпаки – маємо якусь хибу і боремося з нею, не знаючи, що саме ця риса може дати нам якісь переваги. Моя героїня уміє знаходити підхід до людей, розгадувати їхні схильності та потреби. Але застосовує вона цей талант як мала дитина – переважно, з метою отримати від оточення якусь для себе вигоду. Тому найбільше для неї питання – чи годна вона подорослішати і навчитися якимось менш деструктивним стратегіям.

BBC Україна: Як би Ви самі визначили її жанр?

Марина Соколян: Соціально-психологічний-детективно-авантурний-побутово-корпоративний, звичайно ж, роман.

BBC Україна: Як Ви уявляєте свого читача: його стиль, звички, інтереси, вподобання?

Марина Соколян: Це привітна, весела людина з високим IQ, вищою освітою у гуманітарній сфері і купою незвичних інтересів, таких як, приміром, читання. Ця прекрасна людина приходить додому, цілує кохану чи коханого, пригортає кота, вечеряє спагеті карбонара з келихом к’янті, а тоді сідає у м’яке крісло під шовковим торшером і з приємним передчуттям відкриває мій роман. Гортаючи сторінки, читач похвалить стиль, посміється там, де жарти, і обов’язково випише розумні думки автора для наступної публікації на своїй сторінці у соціальних мережах… Словом, мій читач – великий мрійник. Десь так само, як і я.

BBC Україна: Ваша героїня – майстер корпоративних інтриг. У неї є реальний прототип чи прототипи?

Марина Соколян: Аякже. Мені здається, в нашому корпоративному світі таких прототипів більше, ніж звичайних людей. Спитайте в рекламіста чи, скажімо, будівельного підрядника про те, як виграти великий тендер, то ви ще й не таких сюжетів назбираєте. Якось мені випало читати тренінг для службовців щодо співпраці з підприємцями. Я там довго розводилася про розуміння, пошук спільних інтересів та комунікаційних підходів, а врешті, коли запитала в учасників, що, з їхнього досвіду, працює найкраще, то почула приблизно таке: “Найкраща стратегія – примус”. Що ж поробиш, коли такі правила гри.

BBC Україна: Що змусило вас взятися за тему моралі в бізнес-середовищі?

Марина Соколян: Я би не назвала цю тему основною. Відомо, що в бізнес-середовищі багато зловживань. Воно і зрозуміло – чесна гра, вона буває лише в спорті, та і то, якщо дуже пощастить із суддею. Бізнес-середовище у даному випадку – це осередок за визначенням проблемний, і досягти успіху в ньому, не наробивши аж надто багато лиха, можна хіба маючи дуже тривкий особистий етичний каркас. Якщо ж власного там нічого не сформувалося, то… ну, словом, досягти успіху тоді значно простіше.

Тому, можна сказати, що ця тема виникла сама – просто як частина логічного розвитку біографії героїні. Зрештою, мене не стільки цікавить суспільна мораль, скільки індивідуальне сумління.

BBC Україна: Одна з центральних тем вашої книжки – маніпуляції. Як ви думаєте, українцями легко маніпулювати? І що би ви порадили тим, хто хоче цього уникнути? Як “вийти з матриці” – навчитися розпізнавати маніпуляції?

Марина Соколян: Маніпулювати можна по-різному. З одного боку, рівень довіри українців до владних установ такий низький, що навіть і правдиві повідомлення сприймаються як чергова пропаганда. З іншого боку – є купа непрямих засобів впливу, де вже не йдеться про критичну оцінку інформації, бо спрямовані вони передусім на емоції. Розпалити, як це тепер зветься, “холівар” з якоїсь гарячої теми – націоналізм, релігія, мова, сексуальні меншини – просто, як дві копійки. Вигода очевидна – відволікти чи привернути увагу, утримати конфлікт в горизонтальній площині, спаплюжити чиєсь ім’я чи ідею, та що завгодно. Сумно, але ми легко на це ведемося.

Не стати об’єктом маніпуляції значно важче. Це вимагає відповідного виховання і постійних тренувань. Ось вправа, з якої я пропонувала би почати: пригадайте свої переконання. Запитайте себе, звідки вони взялися. Запитайте, чому ви вважаєте, що це правда. Якщо відповідь – “тому що” чи “бо всі так кажуть”, то вважайте, все, the matrix has you.

BBC Україна: Мені як людині, яка народилася на початку 80-х, було дуже цікаво побачити в “Серці гарпії” портрет цього покоління – покоління, вирощеного розгубленими і дезорієнтованими батьками, яке не має твердого морального ґрунту під ногами і мусить шукати цей ґрунт самотужки. Ви хотіли би належати до іншого покоління? І які речі вам у ньому подобаються?

Марина Соколян: Ні, моє покоління мене цілком влаштовує. Значно гірше було би належати до покоління батьків, які світу білого не бачили і вірили в науковий комунізм. Моєму поколінню, гадаю, іще і пощастило – ми засвідчили кінець одного світу і початок нового та були достатньо молодими, аби це не стало для нас катастрофою. Навіть романтика якась була в цьому – можна було скинути галстук на знак протесту проти деспотії, а проте уже і не боятися дістати щось глобальне за цей самий протест.

Проблем, звичайно, і у нас не бракує. Проте, я думаю, років до тридцяти ми вже встигли пройтися по граблях, набити гуль та зробити якісь висновки. Наскільки вдалим чи невдалим був цей процес, можна буде побачити з того, чого ми навчимо власних дітей. Сподіваюся, це буде щось конструктивне.

BBC Україна: Уявіть, що вас запросили виступити перед випускниками школи. Що би ви їм сказали?

Марина Соколян: Погано уявляю собі таку ситуацію… А, хоча ні, раз я таки виступала перед випускниками, розказувала про досвід навчання в НаУКМА. Пригадую перше питання, яке почула від аудиторії: “А чи є в гуртожитку таргани?” Отака нині молодь, дотепна і практична, така навряд чи потребує вже якихось життєвих настанов. Втім, ризикну запропонувати одну: вибирайте спеціальність, до якої лежить душа, а не ту, яка виглядає престижною і прибутковою. На відміну від престижу і прибутку, улюблена справа з часом не знецінюється і може бути тривалим джерелом задоволення. А щодо тарганів… готуйтеся до найгіршого. Вони всюди, особливо ті, котрі в головах.

BBC Україна: Що вас найбільше вразило з прочитаного останнім часом?

Марина Соколян: Нещодавно дочитала “Вірші про мене” Петра Вайля. Цей автор – унікальний інтелектуал-колекціонер, який назбирав величезні скарби знань, вражень і знайомств, аби потім упорядкувати в надзвичайно цікаві персональні галереї. “Геній місця” – антологія вражень, прив’язана до географії. “Вірші про мене” – відповідно, збірка есе, так чи інакше пов’язаних з вибраними віршами російських поетів двадцятого століття. Автор пише про поетів (а кожен із них – той іще персонаж) так, ніби знає їх особисто – деякі, втім, і справді його друзі. У результаті книга – частково автобіографія, частково літературознавча праця, частково – довідник з історії минулого століття. Весь час мені крутилася думка – от якби хтось взявся написати щось настільки ж цікаве про нашу поезію і/або прозу… Для того, звісно, потрібно мати свого Вайля. А може, якраз хтось зголоситься?

Інша книга, яку читаю просто зараз – “Одної і тої самої” Прохаська. Навіть і не збагнеш – етнографія, антропологія, поезія? Прекрасно, як і завжди. Єдине – щось мене напружує твердження автора про те, що “Україна – це частина ботаніки”. А втім, може, так і планувалося.

“Серце гарпії” – роман про життя

“Пороги”, Анна Рябчич
01.12.2013

Коли починаєш читати цей дивовижний роман, то одразу розумієш декілька речей:

по-перше, від роману неможливо відірватися навіть на одну хвильку, він тягне тебе з головою у невгамовний вирій подій та емоцій, думок та мужніх дій;
по-друге, спершу можна подумати, що роман про якусь невиховану дівку, якій байдуже на все, крім себе;
по-третє, роман написаний настільки професійно, можна використати слово «інтелігентно», що другий пункт починає втрачати свою силу;

Але, коли розумієш, що читаєш вже останні сторінки, то цей роман стає для тебе романом-законом, романом-повчанням.

У романі Марини Соколян «Серце гарпії» розповідається про дівчину, на прикладі якої показано, які чесноти потрібно розвивати у собі, а від яких потрібно позбавлятися одразу ж. Можна подумати, що у головної героїні немає шансу змінити себе та своє життя, але раптово вона допомагає слабким людям, за що потім жорстко поплатиться, поплатиться за своє добро.  Та все ж, кінцівка роману дарує відчуття задоволенні після його прочитання.

Роман насичений вставними словами, спогадами з минулого, аналізом майбутнього, думками, емоціями, переживаннями, роздумами, діалогом зі своїм внутрішнім світом. Кожен може поставити себе на місце головної героїні, задати собі ті питання, які підіймає авторка й головна героїня. А промови власного серця героїні можуть показати, що ще не все втрачено.

Твір є повчальним для будь-якого покоління людей, але особливо для молодої аудиторії. Авторка пише вільно та сміливо, змушує замислитись над подіями описаного та власного життя, замислитись над своїм майбутнім, над тим, хто ти є та що б ти хотів змінити у своєму житті, які в тебе є страхи, а які мрії, чи потрібно щось змінити у своєму житті, щоб потім не було пізно. Підіймається проблема міста, проблема села, буденні проблеми. Тому, цей роман мусить знати кожен.

Інтелігентно – про невихованість

“Буквоїд”, Жанна Куява
12.09.2013
Марина Соколян. Серце гарпії. – К.: Нора-Друк, 2013. – 252 с. Читацький клуб.

Якби роман Марини Соколян «Серце гарпії», за який письменниця отримала премію дипломанта «Коронації слова-2012», називався «серце стерво» чи якоїсь «мегери», тоді сумнівів, про яку саме дівчину чи жінку йдеться у ньому, не виникало б. Тим часом авторка відшукала інше означення для своєї «лютої і сварливої» героїні (а саме це означає «гарпія»), ніби натякаючи читачеві: йтиметься у книзі про «недобру» людину, але – не пропащу.

(І в цілому, хоча цей роман – про невихованість, та написаний він навдивовижу інтелігентно).

Насправді Ярослава Немирович, молода головна героїня роману «Серце гарпії», і не була аж надто ницою та бездушною. Вона була такою, яких вельми полюбляє і радо приймає в свої володіння Його Величність Наш Час: пробивною, кмітливою, хитрою, вигадливою, вміла маніпулювати й переконувати, часом, аби досягти мети, йшла пробоєм, не вдавалася до особливої жалості, радше – до обману, завдаючи людям неабиякого болю… Але водночас Ярка таки взялася роздумувати над учиненим, а врешті багато чого переосмислила. І це дало свої плоди.

Сама Марина Соколян називає твір «Серце гарпії» – романом-антивихованням. Мовляв, якщо в класичному «романі-вихованні» йдеться про формування особистості й засвоєння нею всіляких чеснот, то в цій книжці описано обставини, які сприяють осягненню моральних вад.

Що спонукає дівчину з провінції перетворитися на гарпію?

Чи можна в нинішньому світі зробити кар’єру, не вдаючись до свідомої нечесності?

Де той початок, що веде до краю, за яким уже немає місця людським чеснотам?

Які переломні моменти спричиняють духовну деградацію молодої дівчини?

Чи треба остерігатися владних «упирів», таких, як Володимир Франк у романі, і чому?..

Ці та багато інших запитань ставить собі головна героїня і водночас авторка роману змушує задуматися над ними нас. І навіть дає відповіді, що їх, за доброї уважності, можна відшукати у доволі насиченому й густому тексті.

Загалом сюжетна лінія роману розгортається не лише довкола Ярослави, яка, щоби зрозуміти себе й уберегтися від небезпеки (стала свідком злочину знайомої людини), тікає від переслідування у далеке подільське село. А й охоплює засмічену злочинністю, неправомірністю та підлістю, не менше за міську, сільську реальність. Ярка зустрічає селян, які потерпають від пиятики, насильства і зради коханих, від наклепів та несправедливості, від брудних оборудок і навіть убивства. І саме тут проявляється справжнє єство головної героїні. Аби захистити слабких й зорганізувати покарання лихим, Ярка вдається до своїх природних і набутих талантів: глибокої аналітики, дивовижної фантазії, уміння впливати на емоції людей та змушувати їх чинити за її планом…

Згодом і за це вона поплатиться. За те, що зробить чимало добра людям, які за три тижні перебування у селі стануть для неї близькими, її звинуватять в обмані та негідництві. Але, як і належить добрій книжці, справедливість таки восторжествує.

Читати роман «Серце гарпії» – наче смакувати добірним ожиновим джемом – відчуваєш аромат, приємний нетерпкий солод, ситість, і раз по раз потріскують на зубах ягідні крупинки, які в тексті заміняють вставні слова. Їх дуже багато в мовному наповненні Марини Соколян. «Однак», «втім», «мовби», «отже», «певна річ», «власне», «либонь», «зрештою», «принаймні» – повторюються ледь не через речення, відтак створюють особливий і впізнаваний ритм.

Текст, утім, не дає втомитися, адже описи теперішності розбавлені спогадами про минуле і, що найцікавіше, слуханням власної совісті, промовами власного серця…

І мова Марини Соколян зачаровує… Дворові пси тут «зробилися сиві від дрібного, наче мливо, білого піску», «сміх душить, наче злодій, що наскочив з темного кутка», а «поглядом вільно можна було б забивати цвяхи»…

Цей роман буде цікавий передусім молоді, адже багато в чому стане відкривачем і засторогою. На прикладі Ярослави Немирович усі, хто йде таким же, як вона, шляхом, мають чудову можливість зазирнути у своє майбутнє, передбачити, що на них чекає, і вчасно зупинитися. А це, як видно з роману, дуже важливо зробити. Аби уникнути болю. Аби не зосталося «нічого, крім нього».

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ «КОСМОПОЛІТИЗМ» МАРИНИ СОКОЛЯН

Передмова до збірки оповідань “Цурпалки”
Анатолій ДНІСТРОВИЙ

У світовій літературі в різних варіантах писалися твори, автори яких – на перший погляд – мало покладалися на відтворення (віддзеркалення) дійсності, особливо в її соціальних, побутових чи психологічних проявах, як це було властиво творчості романістів бальзаківського штибу, а згодом – ще більш відчутно – натуралістам, модерністам… аж до неореалізму, скажімо, італійського кіно XX століття.

Література, яка тяжіє до ілюзорного, грайливого, ігрового бачення завжди постає напрочуд живою, динамічною альтернативою літературі «сутінків» і «жахів», провіденційних нагнітань і відчаю. Така творчість прагне не стільки відтворювати й копіювати навколишній світ, скільки моделювати новий витвір уявної дійсності, і тим самим відкривати несподівані обшири в художній творчості, в художньому мисленні. Показовими в цьому плані можуть бути настільки різні твори, як «Плавання святого Брендана» та інші середньовічні сказання, новели; ілюзорні, фантасмагоричні поезії романтиків і проза Гофмана; «Синій птах» Метерлінка і «Маленький принц» Сент-Екзюпері, наркоманські галюни Берроуза тощо.

Сьогодні, коли інформатизація, комп’ютеризація українського суспільства з кожним роком набирає оборотів… закономірно, все це позначається й позначатиметься на новітніх художніх творах, докорінно впливатиме на творчість прийдешніх літераторів. Буквально на наших очах зароджується (хоча поступово й неспішно) література, яка не твориться за домінуючими нині модно-салонними та наперед визначеними літературокритичними канонами. Я вірю, що таку літературу з кожним роком розвиватиме нове покоління, яке формується й творить у нових соціокультурних умовах (небезпідставно один мій старший приятель назвав молодих письменників «інтернетним поколінням»). Це покоління поволі окреслюватиме новий формат творчості, в якому вже не буде місця отим риторичним, психологічним та етноцентричним забобонам, які раніше чи не кожен письменник-початківець прагнув «вмонтувати» у свої тексти, розраховуючи, в більшості випадків, не стільки на пошук власної автентичності, скільки на милість старших можновладців від літератури, аби тим самим собі здобути певний «кар’єрний» зиск.

Творчий дебют Марини Соколян в цьому контексті промовистий. Він може бути взірцем доволі серйозних зрушень, котрі відбуваються у царині сучасного українського художнього мислення, коли на зміну екзистенціальним, песимістичним та іншим «страшилкам» і не менш «замацаному» й несвіжому як на сьогодення бубабістському «ги-ги-ги» (з його «дерев’яним» стьобом) приходить література з пікантною, інтелектуальною іронією, з спонтанними, імпровізаційними, легкими інтелектуальними ходами й несподіванками.

У цьому сенсі Марина Соколян вже знайшла власну дорогу, а її книгу «Цурпалки» варто розцінювати початком цілком автономного й самобутнього творчого досвіду, який не покладається на домінуючі в 90-х роках знакові системи. Втім, окремої уваги заслуговує висока культура слова письменниці, що мотивується – в першу чергу – доброю освітою. Під «доброю освітою» розуміється не стільки вміння показувати, що я знаю (на це страждає – досить шкідливо для себе! – більшість початківців; по суті, вони стають заручниками власних інтелектуальних, художніх смаків, а тому цим тільки й підкреслюють свою вторинність), скільки вміння використовувати ті чи інші набуті «ресурси» для увиразнення власного задуму й реалізувати покладені перед собою творчі завдання. Тому справжню симпатію викликає здатність Марини Соколян дотримуватися своєрідної «рівноваги» у письмі – взаємоузгодженості між складовими у текстотворенні.

Ця обставина дає мені сміливість стверджувати, що письмо Марини Соколян майже не має аналогів серед новітньої української літератури (особливо, в контексті творчості молодих літераторів). І це не може не тішити. Власний художній світ письменниця розробляє на сконденсованому просторі й вкрай економічними засобами, вона уникає надмірної описовості, розгорнутої сюжетності, тексти не перевантажує детальними портретними характеристиками, нудними описами інтер’єрів, що загалом властиво традиційній, не експериментальній прозі. Марина Соколян є прихильником мінімалізму в письмі що підтверджується її симпатією до «нерозливних» форм, а також розробкою неглобального а відтак і неідеологічного художнього дискурсу. Особливістю її творчості також є намагання моделювати незвичний, дивний світ на матеріалі тих речей, які властиві нашій буденності, нашому звичному життю.

Генетично, творчість Марини Соколян спирається на багату й симпатичну спадщину. Так, скажімо, новела «Lеs Sіgnеs» майстерно виконана в традиції спонтанної культурологічні прози. Стосунки між персонажами природні, пластичні, світлі; добротний та охайний «ретроспективний» текст (з катарами, архітектурою та іншими приємними «родзинками»)… За вишуканою легкістю виконання і за світлою енергетикою цей текст – звичайно, це емоційне враження, – навіює згадку про «Скитальців Дхарми» Керуака (хоча й не має з ним жодних точок дотику). В інших новелах письменниця досить легко почувається в іронічній манері моделювання, подекуди з елементами казкових й притчових інтонацій («Хроніки Забодянщини», «Симбіоз», «Як знищити піпуцю»).

Ще однією важливою лінією, яка проглядається в творчості Марини Соколян, є цілком вдала спроба синтезувати елементи чорного гумору (без «провалів» у грубий натуралізм) з абсурдом, однак не декларативним як окремий творчий метод, а, радше, з абсурдом як своєрідним «спонтанним прийомом», котрий функціонально виникає лише в тому чи іншому епізоді й постає тією «складовою», яка несподівано змінює текст. Яскравим взірцем цьому є новела «Поневіряння зла». Сюжетно ця новела/текст перегукується з невеликою п’єсою «Урок» Йонеско, в якій учитель-збоченець тероризує ученицю «знаннями» з різних наук і врешті вбиває (вбивство подається як одна зі складових цілого «конвеєра» вбивств учениць).

Утім, перегук із Йонеско проглядається лише на зовнішньому рівні. Об’єктом уваги Марини Соколян постають досить складні стосунки між авторитетним старшим чоловіком («Пан Бурштинів був заледве не втричі старший за мене», «пан Бурштинів був ерудит») і дівчиною з нахилом до «гуманітарного збагачення» («ми грюкали об стіл іменами класиків, здіймали куряву умовно сучасною лірикою і прикривалися цитатами духовних авторитетів»). Здавалося, подальше розгортання подій (з інтелектуальними діалогами про природу зла, його статус у тих чи інших культурних традиціях) працюватиме в річищі спонтанної, культурологічної прози. Але Марина Соколян подає несподівану «суміш» чорний гумор з абсурдом. Інтелектуальна спорідненість душ персонажів, як знаємо, у творах багатьох класиків закінчувалася інтимом. Письменниця також іде цим шляхом. Із однією поправкою – її персонаж не вкладається в «готову» схему: він виявився незвичайним чоловіком, в тому сенсі, що йому властиві такі-сякі збочення («.. .схопив її, заломив руки за спину і скрутив їх ременем. Потім запхав до рота якусь ганчірку і прив’язав до ліжка.», «.. .видобув тонкий ніж, спробував його на гостроту…», «Потім він йшов вулицею, і на його обличчі цвіла посмішка істинного щастя»). Певної симпатії (звісно, в дусі чорного гумору) текстові додає «резюме» наприкінці: «А ще пізніше слідчий, озираючи малоестетичне видовище, підсумує, «ось іще однією довірливою роззявою менше». «Вони знають життя, слідчі з відділу вбивств. Багато бачили». Врешті, йонесківське «коло абсурду» ще нагадує принцип «обрамлення» новели: повернення на початкову фазу, що авторка здійснює через своєрідний натяк на черговий злочин («Ми ще довго сварилися з Марою. Миле дитя, звісно, ще так мало бачило в житті, і все ще шукає нерозгадані людством таємниці»)…

Технічно новела виконана в манері «фрагментів» (як і багато інших текстів Марини Соколян) і це дає свої позитивні результати, оскільки дозволяє авторці звільнитися від причинно-наслідкового розгортання письма. Не менш важливе значення відіграє подача цих «фрагментів»: від першої та третьої особи, що витворюють ефект своєрідного «відсторонення»: коли внутрішній світ (світ почувань) героїні тільки-но починає домінувати – наступний фрагмент із оповіддю від третьої особи ніби виконує функцію «камери», що витворює ракурс бачення цієї героїні з боку. Таку техніку досить продуктивно використовував у своїх романах Роб-Грійє й основним її завданням є уникнення монотонності, інерції, нудного, що виникає від перевантаження психологізмом.

Марині Соколян не притаманне україноцентринне ставлення до матеріалу, який вона використовує у написанні власної прози. Звичайно, це дратуватиме наших галасливих просвітян і патріотів, звиклих до національного чи соціального реалізму. Письменниця уникає чітких географічних та суспільних координат і витворює такий світ, де співзвучними, рівноправними є вимисел, правдоподібне і дійсність, міркування про вимисел і дійсність, де елементи «ненав’язливої» історії переплітаються з не менш ненав’язливою сучасністю, а «український», «французький» текст, якщо вже хтось наполягатиме на виокремлення їх в окремі складові письма, будуть нерозлучними з ілюзорним, примхливим.

Упродовж останніх десятиліть у західній критиці щодо тих чи інших художніх практик закріпилося поняття «інтелектуального космополітизму», яскравими представниками якого Борхес, Кундера, Ісігуро, Доксиадіс. З українських письменників, які своєю творчістю передбачали таку традицію в Україні, необхідно назвати Юрія Косача й Ігоря Костецького. Не знаю, як у подальшому складеться творча доля Марини Соколян, але безсумнівним залишається одне – вона обрала надзвичайно цікавий і водночас складний шлях, котрий від неї вимагатиме постійних пошуків, експериментів, оновлення, і головне – віднаходження найбільш самобутніх рис у собі. Звичайно, будь-який письменник, не дивлячись на його бажання бути незалежним, належить своїй культурі, часові, середовищу, котрі є звичайнісінькою інерцією минулого. Для кон’юнктурника найлегшим є використання «готових рецептів», сформованих канонів; це означає підписатися під тим, що власна творчість є наслідуванням, минулим, пройденим. Тому зневажливе (в сенсі – сумнівне) ставлення до сучасності, гадаю, й постане запорукою подальшої творчості, подальшого пошуку. Інтелектуальному «космополітизму» Марини Соколян бажаємо гідного продовження та неповторності.

“Казочки, так… зрештою, все, що нас оточує, значною мірою – казка. Минуле – казка чарівна (в давні часи…), майбутнє – казка фантастична (в далекій галактиці…), і тільки теперішнє буває справжнім. Та і то, не так часто, як здається.

Вийшовши з тої чарівної в’язниці, ми опинилися не просто на свободі, але на холодному вітрі дійсності, та одразу ж і засумували за надійним прихистком острогу. Опинившись назовні, багато з нас почало пошук своїх маленьких приватних темниць, де можна вигідно поміняти волю на впевненість.Інші ж лишилися на холоді, оцінивши краєвиди, а може, просто не знайшовши в’язниці, достатньо для себе комфортної. Казка для таких – не спосіб життя з заплющеними очима, але короткий, необхідний сон після довгої мандрівки.

Я не знаю, що ти вибереш Але, здається, тобі просто немає, куди повертатись: поглянь, твоя в’язниця розтрощена вщент.”

(Марина Соколян, “Серце гарпії”)

   

 Написати листа
   

КАЗОЧКА ПРО ВИРОДЖЕННЯ (оповідання)

Магістр казав, що існувати повинно лише те, у чому є сенс, оскільки все решта лише збільшує міру хаосу. Він прибув для невеличкої ревізії, і, боюсь, в мене немає для нього втішних новин…

Над містом сходила блякла урбаністична зоря. Вранішні перехожі ховалися в блакитний сморід, тупцюючи по своїх беззмістовних справах. Під їхніми ногами плюскотіла багнюка, багнюка плескала в їхніх очах.

Розчахнуте жерло підземки. На дверях якийсь дотепник вишкрябав: „заходячи, облиште сподівання”. Гм. Мабуть, ніхто вже не боїться пекла. Вони, певне, просто не в стані уявити собі муки, гірші за цю вранішню штовханину, яка викликає нудоту та стійку людиновідразу. Кидаючи пластиковий обол, приречені зникають за скляною брамою аби потрапити в багаторукі обійми чудовиськ гекатонхейрів.

– Ти програв. В цьому світі немає ніякого сенсу, – сказав Магістр.

– Чому ж, панотче? – мовив я приречено.

– А, – він подивився крізь мене відстороненим поглядом, – сенс – це все, що ми любимо. Якщо ж воно втрачає цінність, то…

Натовп атакував нас з безтямною люттю стихії. За якусь мить Магістр зник у юрбі, і слова його розчинилися у булькотінні людської твані. Проте, я зрозумів, що він хотів сказати: любов – це більше, ніж реальність. Це – виправдання.

Цілий день я намагався знайти хоч слід цієї древньої магії. Так, я хотів виграти. Ми посперечалися з Магістром на цей світ, бо я не вважав його безнадійним. Я прагнув довести Магістрові, що цей світ іще здатний продукувати власний сенс, обдираючи себе як старі шпалери та обновлюючись силою мутації уподобань і прагнень. Я хотів переконати його в тому, що любов, а значить і сенс – це не просто психосоматична індукція, не просто сила звички. Любов до ближнього, любов до пива… хоч би й до трьох апельсинів. Fin amor et fol amor. Шляхетна і ница, витончена і примітивна. Бодай якась!

Спершу я натрапив на фей. Вони збираються коло самої брами, з якої постійно дме холодний вітер. Ви бачили їх неодноразово, але, певно, не звертали уваги. Такі приземкуваті, з обличчями заспаними і злими, в теплих кожушках; вони проводжають очима натовп і перемовляються. Вони продають почуття: радість і сум, провину і вдячність, прихильність, ніжність чи навіть хіть. Гарно прикрашені стрічечками, на будь-який смак, у різних комбінаціях. Так, продають. Феям теж треба на життя заробляти. Здається, справжні почуття тепер непотрібні, купити простіше. От і торгують. На жаль, тут мені нічого не світить.

Потім я зустрів Пророка. Він торгував милосердям. Віддавав задешево, хто скільки зможе. Його сива розпатлана борода не могла сховати вкрите виразками тіло, а тремтячі руки стискали пластикову торбину із якимсь ганчір’ям, просмаленими газетами, порожніми пляшками. В очах Пророка застиг такий добре втрамбований відчай, що на ньому можна було б зводити храми. Він був справжнім, останнім із справжніх, але на біду, його бізнес був збитковим. Часом йому давали якийсь дріб’язок, але товар нікого не цікавив; так мабуть бідака і сконає від нерозділеного розуміння істини. Шкода…

Ще через якийсь час мені випало побачити Героя. Він виступав у срібних штанях мов павич, кожним своїм жестом уособлюючи велич і змістовність. Ним захоплювались; так, в ту мить я майже повірив у свій успіх. Але невдовзі я зрозумів, що насправді-то він викликає в людей тугу, а весь той галас потрібен для заповнення  лункої порожнечі їхніх дірявих душ. Ні, це мені не допоможе.

Ще якийсь час я шукав любов у точках перетину страху і сподівання. Якось в одному магічному фоліанті я прочитав про такий маргінальний стан, коли людина майже очікує на диво, на якийсь знак, який змінив би плин долі. Вони були ладні вхопитись за першу ліпшу дурницю, і вона ставала їхнім сенсом. Але так напевне було в ті часи, коли ще діяли закони почуттів. Сьогодні тут володарює метушня. “Від другої платформи відходить поїзд у незвідане. Прохання до проводжаючих в останній путь вийти з вагону.” Я швиденько зіскакую з підніжки.

Вечоріє. Я йду, натикаючись на химери, які пхають мене своїми кам’яними крильми і лайливо перемовляються. Невже і справді нічого не залишилося?

Аж раптом я бачу Його. В його замріяних очах віддзеркалюється світло ліхтарів, на вустах зміїться посмішка-передчуття. А! Він таки той, кого я шукаю – закоханий, який вірить, чекає побачення і сподівається на взаємність. Останній трубадур, шляхетний прапороносець прекрасних пристрастей. Ну що, Магістре, як вам це? Дійсно, ну повинен же був бути хоч один! Він іде собі до коханої, не знаючи навіть, що якраз зараз рятує світ.

Він підходить до віконця кіоску. Нахиляється і щось промовляє. Я не розчув, тому мені довелося відкрутити запис трохи назад. Що?! Ні, лише не це!

– Привіт, Михайлич. Мені дві пляшки пива і пачку дешевої резини.

Редукція, панотче! Втоптані в багнюку, бліді квіти сподівань.

Я зрозумів, що таки програв.

ХРОНІКИ ЗАБОДЯНЩИНИ (оповідання)

Епізод І

Незайманку виписали з-за кордону за шалені гроші. Королівського спадкоємця попереджали – і чи одноразово!? – при дворі повинна бути штатна незайманка для урочистих подій! І така була у наявності, та принц Куртезан, ну… як би це точніше, затримався занадто довго на своїй посаді і вже було втратив надію на просування. Король, його батько, був рідкісною паскудою і, поклавши за мету протистояти усіма силами міжгенераційній мобілізації, продовжував жити і володарювати, зводячи роль принца до абсурду. В результаті, коли король врешті дав дуба, принц був вже досить підтоптаним старим циніком, що швидкими темпами просувався на шляху до маразму. Тому і потрібна була незайманка. Однак принц, знову ж таки, занадто довго чекав свого зоряного часу і в процесі всіляко шукав собі застосування. І ось, печальний результат зловживання природними багатствами – рідне королівство вичерпало всі наявні ресурси.

Дівчину привезли в спеціальній кареті для буйних божевільних – лише непробивна криця, міцні ґрати та м’які повстяні стіни могли ґарантувати недоторканість і цілісність цінного вантажу. На королівському подвір’ї її зустрічала озброєна варта і близький до нервового нападу, та сповнений неясних очікувань принц Куртезан. Цнотлива панія виплила з карети, і принц ахнув, підозріло примруживши очі. Панянка не надто схожа була на представницю вимираючого виду – вона пашіла здоров’ям та енергією і, хоч і втомлена подорожжю у цупкому контейнері, дивилася на принца відвертим поглядом одвічної жіночої мудрості. Ну та що вже робити, доведеться довіряти міжнародним стандартам якості (ISO, все таки) – перевірити не можна, не пошкодивши, як би це… основну цінність замовлення. Почали підготовку до процедури.

Власне, для чого принцові незайманка? Йому, силою традиції, було необхідно розшукати у глухому лісі однорога і отримати від нього ознаки легітимності влади. Попередники Куртезана вирішували це по-різному: хто змушував священну тварюку постояти на державній символіці і залишити сліди, а хто просто в лоба отримав копитом, також матеріальний доказ. Загальновідомою є прихильність однорогів до цнотливих громадян, і отже розбещені лібертени, яким виріс занедбаний батьками Куртезан, не мали жодного шансу поспілкуватися з носієм права узаконити обійняття спадкоємцем високої посади.

Тому принцеві довелося звернутися по допомогу за наймом. Передбачалося, що дівчина (а Куртезан замовив власне представницю жіночої когорти; при спробі домогтись послуг незайманого юнака, принца висміяли б на міжнародному рівні), так от, дівчина сяде десь на пеньочку, виставивши на огляд дівочні принади на фоні ландшафту, і одноріг, тварина допитлива і наївна, прийде дослідити рідкісне природнє явище. І тут принц, що сидітиме у засаді в кущах чи нашвидкуруч викопаній траншеї, плигне на однорога і змусить його легітимізувати монархію.

Підготовка йшла повним ходом. В лісочку було вирито і замасковано під натюрель бункер, облаштований комфортно і зі смаком; замовлена дівиця поцепила білу хламиду і сновигала королівською резиденцією, дратуючи адміністративних працівників питаннями типу “то є національна кольорита?”,  “де то є сортір?” та вимогами показати їй “народний ляйфстайл”. Тоді їй пояснили, що її запрошено для виконання відповідального завдання на найвищому рівні, тому потрібно шанувати місцеві традиції і не муляти очі персоналу до інавгураційної процедури. Слід зберігати обережність, позаяк серед рідної адміністрації можуть виявитися ставленики політичної опозиції, які, скориставшись нагодою у темному кутку, можуть завадити принцеві вчасно коронуватися.

Нарешті, настав відповідальний день. Принц, озброєний добрими намірами і панянка у бойовому дезабійє зайняли позиції на лоні природи. Припікало сонечко, панна підсмажувала імпортовані телеса, принц повільно душився добрими намірами, заледве в силі зберігати статус кво. Одноріг виявив кращу витримку і на принаду не реагував. Коли почало сутеніти, Куртезана почали мучити різноманітні підозри, що підживлювалися зацікавленими поглядами, які часом спрямовувала на нього втілена дівоча сором’язливість. Принц втішався думкою про можливі причини цих поглядів (як то холод, голод, страх темряви чи культурний шок), гірко зітхав і нервово вовтузився у кущах, ведучи нерівну боротьбу з основним інстинктом. Одноріг все не з’являвся, і схоже було, що принцеві доведеться сутужно у його благородній справі – вочевидь, невтримні еманації Куртезанового досвіду перекривали ніжні випари високоякісної цноти.

Минуло кілька діб, і принц з панянкою повернулися. Вигляд у принца був гранично виснажений, в очах світився красномовний натяк на божевілля. В руках у нього була спідня білизна, вся геть потоптана роздвоєними копитцями однорога. Куртезан дико всміхався при думці про необхідну зміну державної символіки і реакцію на ці кардинальні зміни міжнародної громади. Панія ж кидала на принца розчулені погляди і нечленоподільними зойками висловлювала захоплення самобутнім забодянським державотворчим процесом.

Епізод ІІ

Наступною йде оповідь про героїчну епоху правління короля Фіндераса ХХХ-го, якого у просторіччі називали Король-сонце, оскільки був він жовтим карликом типу К-6. Це означає, що в його блакитній крові випадково затесалося десь з 58,6% крові мудрих та вправних, хоча й косооких, кочівників, а низький зріст, як свідчить народна мудрість, сприяє швидкій військовій кар’єрі. Тому короля Фіндераса ХХХ-го супроводжувала народна повага у вигляді кремезних сек’юріті, а в країні настало благоденство, про яке ні в промовах сказати, ні в квартальних звітах описати. Щоправда, іноді на місцях виникали деякі непорозуміння (пов’язані в основному із політичною неграмотністю народних мас), які, однак, давали можливість королівській гвардії розім’ятися, подихати свіжим повітрям і безпосередньо роз’яснити населенню механізм державного управління.

Отже, країна тішилася злагодою і стабільністю, на вербах двічі на рік дозрівали банани, а відсоток м’яса в ковбасі досяг безпрецедентних висот. Та ніхто не підозрював, що у небезпечній близькості до кордонів Забодянщини скупчуються чорні хмари, хоча синоптики безвідповідально стверджували, що на атмосферному фронті без змін. Як було доведено в ході слідства, були вони ницими ворожими ставлениками, купленими оптом на чорному ринку (3-й ряд, 7-ме місце). Згодом з’ясувалося, що ці атмосферні катаклізми були пов’язані зі страшним кошмаром, який наснився на п’яну голову повелителю сусідньої Шишординської імперії каліфу Уклюк-ібн-Каюку. Та, власне, примарилася сердешному, як завше, якась фрейдистська маячня, і справа була зовсім не в кошмарі, а в підступному візирі каліфа, який щойно пройшов закордоном спецкурс із провокації для початківців і вирішив трохи попрактикуватися. Саме він витлумачив еротичні мотиви видіння, як прагнення каліфа до великих звершень, і, вказавши на нескромні макроекономічні показники сусідньої Забодянщини, запропонував каліфу покласти край цьому неподобству. Уклюк-ібн-Каюк, в цей момент власне зі смаком хлебтав розсіл, що значно покращувало його самопочуття, тож ідея була сприйнята з ентузіазмом.

Висококультурні забодянці, дізнавшись, що до кордонів країни наближається чималенька делегація, вирішили, що це – державний візит, перефарбували будівлі в центрі столиці і освіжили запас горілки в універмагах. Втім, вже скоро всі зрозуміли, що неочікувано сталася війна, бо ж державні візити відбуваються переважно без супроводу багатотисячної армії добре озброєних недоброзичливих бойовиків.

Довелося швидко мобілізувати волонтерів та прирівняних до них, і скоро стрункі колони могутньої забодянської армії вишикувалися на кордоні. Король-сонце в елегантному вбранні з останньої колекції “Bar Boss” та супроводжуваний дивізією фавориток, очолив військо. Тут варто зауважити, що король Фіндерас якраз був одружений з феєю Морганою (що дало підстави недоброзичливцям натякати на морганатичність цього шлюбу). Моргана ж на момент початку воєнної кампанії працювала над книжкою про науку і мистецтво діяльності першої леді, а така добра інформаційна нагода, як війна могла посприяти розкрутці потенційного бестселлера. Отож, королева вирішила супроводжувати чоловіка на поле битви, прагнучи забезпечити йому посильну допомогу і/або останні почесті.

Оглянемо тепер поле битви перед початком бою. З одного боку поля розташована армія Шишординської імперії, з іншої – забодянське військо, гордо майорять над воїнством з одної сторони – штандарт з зеленим драконом, а з іншої – прапор, де на червоному фоні зображені стильні майтечки і копитце однорога. У таборі забодянського війська можна спостерегти захопливе видовище підготовки жіночої дивізії до бою: шквальної стрілянини очима та пускання бісиків з теплолокаторами та ядрьоними боєголовками. У таборі імперії готували до використання стратегічну зброю масового ураження “шмурдяк нервово-паралітичний”. З обох сторін долинають невимушені бойові гуки і брязкіт зброї. Ніщо вже, здавалося, не зможе зупинити кривавого міжнародного побоїща. Та тут королева Моргана, яку якась холєра потягла на передову, запримітила ворожого візира, що тулився коло намету каліфа, нервово смалячи цигарку. “Ага, – зметикувала вона, – це ж мій хороший знайомий Шмерлін!” Слід відзначити, що королева була жінкою злопам’ятною і неврівноваженою; за якусь хвилину вона вибралася на підвищення і заволоділа рупором.

– Агов, паскуда! – вискнула вона, – Що, вже найнявся під каліфом батрачити?

– А, то ти, курва зальотна! – радо відгукнувся Шмерлін, – Застрибнула нарешті в монарше ліжко?

– Та ми з вас зараз фаршмак зробимо!

– Бігус з кльоцками!

Нарешті обидва монархи зацікавились процесом. Король Фіндерас насилу відібрав в дружини рупор і вступив у дискусію.

– Виходь, Ібн-Каюк, старий козел!

– Сам козел! Собака і син собаки!

– Моя армія твоїй мармизу враз начистить, не встигнеш від страху в штани накласти!

– Та в тебе ж не армія – збіговисько недоумків! Ми вас як синків повкладаємо!

– Та ви з бодуна очі ще не пороздирали! У вас і на прапорі змій зелений!

– А в вас труси сімейні!

– Не займай, це плавки! В них сила! Давня традиція могутньої династії!

Тут до обговорення почала підключатись широка громадськість. Звідусіль долинали слогани типу “Ганьба!”, “Но пасаран!”, “Бий хранцуза прямо в пузо!” та різні неподобні побажання. Час від часу натовп перекривали зойки монархів, які зосереджено намагалися з’ясувати чия мама зогрішила у найбільш чудернацький спосіб.

Так зав’язалася перша в історії Забодянщини інформаційна війна. Тривала вона кілька днів, контужених і нервово виснажених виносили з поля бою сотнями, ще багато зірвало голоси і заробило мігрень на решту життя. Протягом цього безпрецедентного конфлікту дві супердержави зібрали достатньо матеріалу для кристалізації національного менталітету і започаткування багатої фольклорної традиції.

Епізод ІІІ

Після кончини короля Фіндераса в країні склалася ситуація критичного перенасичення ринку: дітей в небіжчика виявилося близько трьох десятків, а трон – лише один. Отож, ціни на меблі негайно зросли, а на памперси – катастрофічно впали. Спадкоємці спробували володарювати разом і по черзі, наглядно ілюструючи підданим корони процеси природного відбору та боротьби за виживання у світі дикої природи. Після кількох років такого володарювання кількість спадкоємців зменшилась на порядок, та порядку ніскільки не збільшилось. Кожний наступний спадкоємець, сівши на трон переполовинював казну; народу ж пояснювали, що бюджет практично нескінченний, оскільки за парадоксом Зенона, половина від половини від половини від половини – асимптотично наближається до нуля, але ніколи його не досягне. На податкову систему, однак, парадокс ніяк не розповсюджувався. Загалом в Забодянщині настала пора всезагального декадансу, втім, ходили, хитаючись з  перепою, чутки про те, що десь росте справжній, найавтентичніший зі спадкоємців, який прийде, сяде на трон… ну і там все природним чином якось владнається.

В цей невеселий час при господарстві схимника Шмерліна, жив хлопчисько на ймення Внатур. Там він виконував функцію здебільшого іригаційно-асенізаційну, що виховувало його юну натуру в дусі суворого аскетизму та моральної чистоти. Шмерлін вчив його всьому, що знав: як бити байдики та уникати відповідальності, пускати пил в очі і переконливо брехати, знаючи, що ці вміння знадобляться Внатуру в порядному товаристві.

Нарешті, до Шмерліна дошкутильгали ті самі чутки про Короля у грядущому, прийдешньому та майбутньому. Будучи схимником зі стратегічним мисленням та хорошими зв’язками у верхніх ешелонах, Шмерлін вирішив посприяти втіленню очікувань забодянців. Йому вдалося розмістити в провідних ЗМІ – баладах менестрелів і бродячих вагантів, інформаційних агенціях Базарінформ і Кумаекспрес – повідомлення, які б сприяли підвищенню попиту на автентичного короля: “Хіба випадковий нащадок Фіндераса здатний задовольнити Ваш вибагливий смак? Лише справжній принц Внатур – вибір досвідченого підданого”, “Принц Внатур – Ваш кандидадур!” Щоправда, Шмерлін точно не знав, що таке “кандидадур”, але десь у грубезних фоліантах древньої мудрості значилося, що це така штука (типу могорича), яка обов’язково повинна бути у кожного нормального претендента на високу посаду, оскільки вона викликає в народу бурхливий ентузіазм і захват.

Скоро тільки й мови було, що про загадкового Внатура, хоча було не зовсім зрозуміло, про що саме йшлося: про дієтичні продукти чи ліки від радикуліту. Слід було терміново організувати громадську акцію, і це Шмерліну таки вдалося: він дістав з національного музею майтечки принца Куртезана і організував привселюдне приміряння спідньої білизни, мовляв, тільки справжньому нащадку славної королівської династії ті майтечки підійдуть за розміром.

І ось, настав урочистий день. Ще досі менестрелі співають романтичних пісень про те, як осоромилися попередні володарі, в яких майтечки ганебно спадали додолу, і як явився народу справжній король Внатур, на якому роззолочена королівська білизна, сиділа як рідна. Правда, народ мав тоді щастя безпосередньо спостерігати всю велич королівської анатомії. З тих часів монарша династія сильно охляла, але ще й досі на урочистих подіях виконують пісню, складену того дня: “Боже, борони королеву”. Зброю короля Внатура ще довго жартома називали Нехулібур, аби підкреслити фізичну міць її володаря.

Тож не дивно, що новоспечений король користувався неабиякою популярністю в жінок. В нього були всі шанси перевершити скандальну репутацію свого попередника, аби не стала на заваді природна делікатність Внатура. Йому не хотілося розголосу, заздрісників та недоброзичливців, тож він (за допомогою Шмерліна, який став його радником) винайшов концепцію куртуазного кохання. Відповідно до цієї концепції, черговій пасії короля  пропонували: “А чи не хочете Ви часом куртуазної любві? Так король сьогодні Вас запрошує до сауни.” І ніхто нічого навіть не запідозрив.

Досягнення Внатура на особистому фронті були, певна річ, визначними, однак, дісталася йому у спадок справдешня економічна руїна. Король озирнувся, насупився і промовив: “Так, хто крайній?!” Та, як виявилося, його сановники встигли заздалегідь подбати про свою безпеку: стіл, за яким зібралися учасники аудиту виявився круглим, тож крайнього так і не знайшли.

Вже на схилі літ король Внатур трохи схибнувся і вирішив одружитися. За дружину взяв він молодицю із сусіднього князівства на ймення Подорва. От тут-то і почалися проблеми. Чомусь на засіданні Найвищої Ради постійно бракувало кворуму, а члени Ради ходили замріяні, з колами від недосипу під очима. Короля це спочатку непокоїло, потім діставало, а зрештою, коли його вже остаточно трафив ясний шляк, Внатур пішов у запій. Інколи він з’являвся межи люди, бурмочучи щось на зразок: “А де чарка?” За однією з канонічних інтерпретацій, власне з цієї фрази почалася історія пошуку Грааля та стратегічних квестів.

Коли король нарешті сконав, всі дуже сумували. Втім, як свідчать численні пророцтва, король Внатур за свої благодіяння потрапив до райських кущ, де постійно пишно квітнуть вишневі сади, та з артезіанських джерел б’є Hennessy VSOP.

 

СИМБІОЗ (оповідання)

Чи бачили ви колись, як розмножується світогляд? Як хижо запускає пазурі в чергову жертву, як хтиво вигинається і виплескує спори свого буття в чиюсь наївну душу? Новонадбаний носій зародку нічого не підозрює, загрозу можна буде ідентифікувати лише значно пізніше, коли крізь його риси випнеться обличчя чужинця. Та буде вже занадто пізно. Ми мимоволі стаємо сурогатними матерями для чужих ідей, не усвідомлюючи, що нас було зґвалтовано. Заколисані умовляннями внутрішнього психотерапевта, ми обираємо єдиноправильний шлях: не думати, забути, відкараскатись… Так простіше.

Подивіться на он-того літнього чоловіка в капелюсі. Хіба він схожий на тата і маму? Ні, на Гемінгвея, і трохи на Маркса. А цей, патлатий і нетверезий – викапаний Керуак. А онде почимчикувала Де Бовуар-молодша.

І ось, нас вже немає. Є лише погано склепана компіляція всього прочитаного, побаченого, почутого…

***

Ми занадто недовго зустрічалися з Віктором. Якби в мене було хоч трохи більше часу, я мав би змогу краще зрозуміти його, його мотиви. Але я був надто щасливий аби вдаватися до пошуків таємних пасток. Він здавався мені найшляхетнішим з усіх моїх пасій, дивовижно витонченим і чутливим. Зрештою, просто відвертим.

Певною мірою так це і було. Я пригадую, коли ми зустрілися, він першим дав мені зрозуміти, що ми з ним – на одній стороні барикад. Це був лише погляд. Але погляд, від якого, мушу зізнатись, я почервонів. Я, значно старший і набагато досвідченіший, як я вважав, прихильник нетрадиційних стосунків. Зараз це все здається мені хлоп’яцтвом: мої тодішні претензії до світобудови, вагання, муки… і химерні сподівання на щось невизначено-прекрасне. На зразок взаєморозуміння.

Я закохався. Але, присягаюся, це було востаннє, коли я втнув таку дурницю. Я бачив у Вікторові свого друга, брата, спільника. Крім того, він був талановитим до нестями, його фотопортрети в стилі ню вводили в транс прихильників, а критиків змушував рвати на собі патлі від безсилля. Я захопився ним, його талантом, його невимушеним естетством, юнацькою безпосередністю. Ми могли годинами розважатися, переповідаючи один одному сумбурні історії власного життя, відредаговані у стилі пародії, ми напивалися до очманіння коктейлями мого виготовлення з книги рецептів La Fée Verte. А потім фотографували один одного. Його фотографії навіть в інтоксикованому стані були свого роду маленькими інтимними шедеврами, я й досі зберігаю їх, як свідчення найеротичніших та, мабуть, найщасливіших хвилин мого життя… Мої ж фотографії – то вуха, то п’ятки, то стелі – нажаль, вражали лише несподіваністю ракурсу.

Втім, цей зоряний етап наших стосунків невдовзі вичерпався. Віктор то зникав, то з’являвся, непередбачуваний, як флешбек. Щоправда, він запевняв, що нічого не змінилося в його ставленні до мене, та я передчував ці зміни, як старий рубець передчуває негоду.

Одного разу він запросив мене на вечірку, присвячену його черговій експозиції в галереї Курвуазье. Я не міг відмовити, знаючи, наскільки важливою є для нього ця імпреза. Але в цьому всьому був іще один момент: ми мусили вперше з’явитися на публіці удвох, та публіка публікою, а найближче Вікторове товариство – інша річ. Я і не уявляв, наскільки інша. Компанія Віктора, його друзі й подруги виявилися для мене якимось абсолютно чужим світом. Я не хочу сказати, що вони поставилися до мене вороже чи недоброзичливо. Ні, вони просто мали занадто багато спільного всередині свого тісного космосу, та надто мало – зі мною, зайдою.

Від того часу, коли я усвідомив свою приналежність до нетрадиційної меншини,  я так і не зміг збагнути, що за штуку втнула з нами природа. Все це, звісно, надзвичайно стильно і вдідька неординарно, але сенсу в цьому я бачив досить мало. В мені не було абсолютно нічого від гомосексуаліста, окрім неконтрольованої потреби знатися з чоловіками. Мені подобалися спортивні машини, зайняття боротьбою та фінансова аналітика. І я не фарбував волосся в помаранчевий колір, не вдягав тісних брюк аби підкреслити звабливі лінії сідниці та не носився з інтимною лірикою французьких авангардистів… Вони ж, друзі мого Віктора, знаходили в перверзії спосіб самовираження, якийсь шик і шану. Вони пишалися своєю належністю до меншини, замикаючи світ на собі, своїй зверхності та виключності.

Крім того, я відразу ж відзначив, що ця компанія – не так товариство людей, як спільнота текстів. Коли вони зустрічалися, починалася забава – гра цитатами, натяками, óбразами. Я не просто відчував себе зайвим, я розумів, що їм моє нерозуміння дарує якесь задоволення, немов черговий доказ особливості, недоступності їхньої масонської ложі. Втім, доброго ставлення Віктора вистачило на те, щоб спробувати соціалізувати мене в це закрите товариство. Із якимсь місіонерським заповзяттям він приносив книжки та касети, які мені слід було спожити. Скоро голова мені почала набрякати та тріщати від Жене, Пруста, Місіми – кого там ще? – Жана Кокто, Паоло Пазоліні, Вільяма Берроуза… Не зміг я витримати такої наруги, тож бідолашні припадали пилом на полиці замість перетворювати мене на адепта цієї схибленої віри.

***

… просмалений закамарок таверни “ Філей та сокира” на окраїні Фоувілля.

Крюшон (злісно, пошепки):

Ти хочеш довести мене до сказу?

Леблан (втомлено):

Аби вже швидше сказився.

Сивий Пес: Хлопці, досить гризтися. Хтось нарешті мусить піти та вдавити того дженджика. Ну?

Крюшон: Лише не я. Я ж тільки щойно з буцегарні.

Леблан (торкається рукава Крюшона та заглядає йому в очі): То, мабуть, ще й ковдра на нарах не охолола.

Крюшон (роздратовано): Слухай, Сивий Пес, може нехай Огюстен залишиться на сніданок? Я б залюбки вдавив оцього-от опецька.

Леблан (лагідно): От паскуда.

Сивий Пес (на мить збуджується і нервово жестикулює): З глузду з’їхав? Забув, як вели до страти? Як в тебе кидали каміння і квіти, як ревів натовп… Знов захтів? Не дратуй мене, свояче.

Крюшон: Ти не розумієш! Ніхто не розуміє: лише тоді я жив. Я був! Всі жадали мене чи то моєї кривавої смерті, байдуже!

Леблан: Всі, лише не я.

Крюшон (задумливо): Мабуть, ти любив мене.

Леблан: То й що? Втім, якщо ти вб’єш Огюстена, я знов зможу тебе покохати.

Сивий Пес (іронічно): Он як? Виявляється, ти й на таке здатний?

Крюшон (огидливо кривиться): Ну звісно. Яка любов, Сивий Пес? Він же марить. Це в нього від голоду.

Сивий Пес: Ні, я думаю, це якась його особиста антипатія. Бідака Леблан дивитись на нього не може останнім часом.

Крюшон: От нехай сам його і вдавить.

Леблан (насупившись): Не можу, я йому винен. Подумають, що я вбив його через три соверени.

***

Мабуть, я був просто застарим аби сприйняти це все безпосередньо та перейнятися богемною атмосферою. Крім того, я почав помічати цікаві закономірності внутрішніх стосунків цієї компанії. Був серед них такий специфічний молодик, що звався Анімусом. Тобто, навряд чи його батьків спіткала така дивна захцянка при підборі імені, але ніхто не звертався до нього іншим чином. Та й ставлення було відповідним. Це був тиран місцевого значення, норовливий і неврівноважений. Анімус міг бути душею компанії, вигадувати якісь нові цікаві збочення та забави, а міг за якусь хвилину зіпсувати всім настрій своїми уїдливими судженнями. Втім, його любили і намагалися всіляко догодити: його ласка автоматично означала вищий статус чи щось таке… Віктор же висловлювався щодо цього типа як коли – то із пієтетом, то з бурхливим обуренням. Ще дивнішою була його виключна чутливість до витівок Анімуса, Віктор занадто емоційно реагував на його слова: то сповнювався ентузіазму і ходив сонцесяйний, а то ледь не вибухав у відповідь на його випадкову образу. Невдовзі я почав здогадуватися, що було причиною такого ставлення.

Відтоді наші стосунки полетіли шкереберть. Безтямні ревнощі зробили з мене якогось психопата – я визвірявся на друзів, дивував колег своєю безвідповідальністю, готовий був чинити беззмістовне насилля в усіх його формах, заледве стримуючи цей потяг. Якось я відвозив Віктора додому після однієї з вечірок. Того вечора він трохи перебрав і залицявся до Анімуса, навіть не приховуючись. Я ловив на собі глузливі погляди його друзів, і поволі чуманів, відчуваючи себе приблизно як Везувій за мить до виверження. Аби запобігти стихійному лиху, я рвучко підхопився і повідомив, що йду звідси – з ним чи без нього. Віктор невимовно здивував мене, та, підозрюю, й усіх інших, коли вирішив піти зі мною. Везувій вдавився власною магмою.

Ми їхали нічним містом на пристойній швидкості. На щастя, тоді мало хто складав мені конкуренцію, тож можна було без особливого ризику віддатися власним роздумам. Нарешті я не витримав:

– Чому ти все ж таки вирішив їхати зі мною? – поцікавився я, силкуючись говорити стримано.

– Хіба в мене був вибір? – безтурботно мовив Віктор, – Що мені було, пішки йти через усе місто?

– Зовсім ні, міг би й залишитись. Ти знаєш, що я маю на увазі.

– Вітольде, не муч мене. Я просто вирішив, що мені час додому, – він відвернувся до вікна, тож я не міг бачити його обличчя.

– Доведеться трохи потерпіти. Час уже нам з’ясувати, що відбувається. Чуєш? Скажи мені, Анімус – він твій коханець?

Віктор повернувся до мене і повільно усміхнувся. Ця його посмішка ледве не викинула мене з крісла, мені захотілося вдарити його так, щоб цей глузливий усміх перетворився на гримасу болі. Замість цього я притис педаль, мій старенький форд аж підскочив, рвонувши вперед.

– Якби… якби тільки ти вбив Огюстена! – промовив він пошепки з якимось відчаєм.

Я нічого не зрозумів. Якого вдідька Огюстена? Що, в цій справі був іще один зацікавлений? Навіщо мені його вбивати?

Якийсь час я мовчав, роздумуючи. Вік теж мовчав, опустивши погляд; він, схоже, чекав на мою відповідь. Але що я міг сказати? Якщо навіть зараз, в момент, коли вирішувалася доля наших взаємин, він обрав чужі слова, якусь цитату бозна звідки? Замість простого „так” чи „ні” він вирішив зайвий раз підкреслити належність до іншого світу, зайвий раз завдати мені болю…

***

Лише багато років по тому я збагнув, про що йшлося тоді, що мав на увазі мій безкебетний  Віктор. Це моє розуміння стало цікавим спонтанним наслідком того, що я нарешті почав отримувати задоволення від жіночого товариства. Тобто, звичайно, зі мною не сталося катастрофічної зміни орієнтації, але в мене з’явилася подруга, яка часом складала мені компанію. Вона прекрасно знала про специфічні обставини мого особистого життя, і, схоже, це здавалося їй кумедним. Потім я сам перейнявся цим настроєм, і ми розважалися, іронізуючи над тими самими культовими творами і особами, яких у свій час намагався згодувати мені Віктор.

Отож, одного разу ми вирішили відвідати виставу за п’єсою Жака Лаклю „Негідники”. Спершу я скептично дослухався до малозрозумілих проблем героїв, але мимоволі захопився, починаючи впізнавати знайомі інтонації та вислови. В якийсь момент мене відвідало розумове затемнення – мені почало здаватися, що один з героїв – то ніхто інший, як Віктор. На щастя, це тривало недовго; я зрозумів, що такий ефект було спричинено надзвичайною подібністю манери поведінки Леблана та мого давнього друга. Тоді та фраза про Огюстена, яку, звичайно, я не забув, роками намагаючись підібрати гідну інтерпретацію, нарешті набула сенсу. За п’єсою, Огюстен був упирем, який мав владу над нещасним Лебланом. Тож, тодішня Вікторова пропозиція була, насправді, визнанням його прихильності до мене і водночас проханням про допомогу…

Я досидів до кінця вистави ні живий, ні мертвий. Як міг я отак по-дурному втратити єдину людину, яку насправді любив? Відштовхнути його, замість допомогти і підтримати? І все через ідіотську п’єсу, яку я не спромігся прочитати!

***

… втім, це співіснування має в основі не паразитування чужого світогляду, але симбіоз окремої особистості та „іншого”. Чужинець одержує тіло для подальшого поширення ідей, але водночас надає індивіду нові комунікаційні інструменти. „Носій” отримує можливість користуватися запозиченою символічною системою, як своєю власною. Інша справа, що в такому разі складно ідентифікувати визначника сього симбіотичного співіснування. Ким є ця особистість? Чого в ній більше: власного чи запозиченого?

ПОКОХАТИ ДЖАЗМЕНА (оповідання)

Це просто. І зовсім не обтяжливо. Юнак невизначеного віку з довгими нервовими пальцями та замріяним поглядом… В ньому все доречно – і розхристана сорочка, і химерна посмішка, і награна безпорадність.

Він кладе пальці на клавіші і пірнає в себе. Він не грає, немає для нього ні гри, ні ігор, його музика – це інший вимір, де володарюють закони сну, логіка божевілля і гармонія невизначеності. Це – занотована філософія, відображення відображень, тавтологія абсурду. Він не грає. Ні, він пригадує, іронізує, бешкетує, поринає у ностальгію. Вона бринить на кінчиках його пальців, як краплини сліпого дощу, які за мить розсипаються веселковими спалахами.

Він не живе. Він імпровізує, підкорюючись лише долі, яка розгортається варіацією знайомої мелодії. Можна у будь-який момент обірвати висхідний рух і завершити його розсипом акордів. Піти, забути, почати знов. У нього не може бути проблем, адже, що б не відбувалося – це лише контрапункти, лише фон для основного руху-роздуму. Ось-ось з’ясується щось важливе… Синкопа? Ні? Зітхання. Та байдуже, сенс у тому, щоб не зупинятися.

Кохання? Так, він живе в ньому. Неважливо, хто закоханий, хто страждає, а хто тішиться взаємністю – адже все це лише віддзеркалення… Головне – не спотворити мотив, не порушити ритм. Він знається на емоціях, він розуміє їх краще за інших. Адже для нього все – емоції. Осіння злива чи спалахи свічки, теплий поцілунок чи доторк вітру… Все народжує інтуїтивне розуміння причинності, плинності прагнень і відчуттів. А отже – музику.

Безперечно, в нього є стиль. Його визначає потреба у гармонії, відчуття належності… а, втім, навіть несмак стає стилем, коли уособлює якусь традицію чи просто відходить в минуле. Хоча ні, для нього це – ставлення, самовідчуття, емоційний стан, ключ і тональність. Він належить іншій ері; він живе там, де все іще панує очікування дива, дитяче сподівання змін, які принесе прогрес, передчуття забав, які подарує технологія спокуси. Той час вже завершився, а він добровільно віддає себе аби служити носієм пам’яті наївних попередників, довгим відлунням колишнього.

Спілкування з ним є марним намаганням осягнути поезію викривлених відображень. Найпростіше порозумітися з ним, підхопивши його думку-мелодію аби влаштувати імпровізований jam session. Результат нікого не хвилює, важливими є лише випадкові здобутки безперервного лейтмотиву-пошуку. Але це принаймні чесно. Ні в кого немає ніяких претензій. Можна творити глибину, тримати лункий ритм чи вести м’яку мелодію. Можна все, крім дисонансу. Дозволено все, крім фальші.

Отож, варто любити джазмена. Слухати, як улюблену мелодію, і водночас бути його варіацією на тему кохання. Це красиво, вишукано і просто. Тут завершення є прелюдією, а початок – відлунням останнього акорду. Так, він імпровізує, але нехай тебе не вводить в оману вільний політ його прагнень. З часом ти навчишся впізнавати варіації, а згодом вже не зможеш позбутися відчуття, що все це – вже вигадано, зіграно, віджито… Нехай тебе не турбує, як завершиться та чи інша фраза, яка доля прозвучить синкопою. Досить того, що він відчуває ритм і зможе провести тебе заплутаними манівцями складної композиції. А потім мелодія мусить стихнути, завершитись просто і природно. І не буде розчарування, не буде жалю… лише смуток, який відлетить і розчиниться, наче курява над водою.