12.01.2007

Розмовляв Микола Скиба

Чим вимірюється зрілість літературного процесу? Очевидно, що не лише кількістю і навіть суто літературною якістю текстів, кількістю та «розкрученістю» авторів. Не менш важливим показником є ступінь розробленості тем і явищ, що ними живе соціум, заповненість усіх жанрових, видових і стильових ніш, витворених світовою літературою, та спроможність до їх синтезу. Якщо під цим оглядом дивитися на український літпроцес, то він більше вирізняється потенціалом, ніж реальними досягненнями. Можливо, ще спрацьовує інерція відштовхування від канону соцреалізму, коли трудівників письменницького цеху примушували продукувати типових людей у типових обставинах? У новому історичному контексті це називається елегантніше — «мейнстрим», або головна течія. У рамках цьогорічного Форуму видавців у Львові навіть дискусію організували на тему «Мейнстрим у літературі як синтез жанрів», що відбулася в рамках Міжнародного літературного фестивалю. Творчість однієї з учасниць цієї дискусії Марини Соколян вирізняється рішучістю і граційністю змагання з такими потужними струменями нашого повсякдення, як споживацтво, конформізм і психологічна самоізоляція сучасної людини. Саме про це, а також про відчайдушні спроби подолати скляну стіну відчуження новий роман письменниці «Сторонні в домі» (К.: Факт, 2006).

На продовження згаданої дискусії про мейнстрим як синтез жанрів хочу запитати: у твоїх перших книжках вгадується атмосфера потужних корпорацій, з гумором та антропологічною прискіпливістю передано образ життя і думок представників бізнес-середовища. Кому ти передусім адресуєш свої художні тексти — спільноті менеджерів чи їхнім клієнтам?

Не можу сказати, що переймаюся тим, на яку поличку зрештою буде покладено мої твори. Скоріше спонукою до письма є внутрішня потреба. Я не маю особливої поваги до такого явища, як корпоративна культура. Власне, у п’єсі «Душогуби і Дух капіталізму», написаній на тему, сказати б, «корпоративних буднів», дія відбувається в пеклі. Корпоративна культура викривлює людські стосунки і нормальні людські емоції. У цьому плані текст адресовано і мені особисто…

Це своєрідна «спокута гріхів», і ти подаєш якісь сигнали і застороги суспільству…

Я неначе шпигун, засланий на ворожу територію, передаю звідти інформацію тим, хто там не був (сміється). Але й багато моїх знайомих, які працюють у великих корпораціях, зрозуміли гумор цієї книжки.

Але від кого було більше відгуків — від колег чи від друзів і рідних, не втаємничених у тонкощі «зв’язків із громадськістю»?

Річ у тім, що люди, які серйозно займаються бізнесом і весь свій час присвячують кар’єрі, практично не читають художньої літератури — особливо української і сучасної. І мені неодноразово доводилося чути від них, мовляв, для чого відволікатися на такі непрактичні речі, коли в мене є мета — стати біґ-босом. Тому більше відгуків я отримую від гуманітарників, які стороннім поглядом можуть подивитися на бізнесові кола, покепкувати з них.

Але часто трапляється так, що люди, чутливі до гуманітарних матерій, вимушені працювати у великих корпораціях і опікуватися не зовсім природними для них справами. І це одна з проблем, які мені хотілося зачепити і в згаданій п’єсі, і в романі «Кодло».

У «Ковдрі сновиди» ти не лише виходиш на ширший простір спостережень, а й створюєш своєрідний експериментальний майданчик у вигляді уявної країни Архади, з її богами, народами, історією. Але ж історія (хай і уявна) це певна претензія на власну світоглядну модель…

Гадаю, у кожної людини в житті трапляється такий момент, коли вона починає бачити світ в іншому масштабі. Як засвідчує теорія зміни парадигм, на певному етапі, коли збирається достатньо нових фактів, виникає необхідність у новому теоретичному підґрунті. Так само і в людському досвіді, коли багато побачено, почуто, пережито, мусиш змінювати погляд на речі.

Так відбулося й у мене перед написанням книжки «Ковдра сновиди», я почала інтенсивніше подорожувати, знайомитися з культурою Візантії і Середземномор’я. Хотілося не лише більше знати про неї, але й, що називається, «помацати».

Сильне враження залишив Стамбул. Це справжня зустріч цивілізацій. Там я вперше зрозуміла, що наша західна цивілізація — далеко не єдина і не взірцева реальність.

«Ковдра сновиди», переткана «етнографічними роздумами про те, куди зникла магія», і сумом за чарівними казками. Але якір авторської уваги, як на мене, ближче. Наше покоління теж пережило певний цивілізаційний злам, перейшовши від підвальної архаїки до ринкових відносин і глобального інформаційного павутиння, що має не менші антропологічні наслідки, ніж хрестоматійна «неолітична революція»...

Приємно чути, що ця моя метафора виявилася зрозумілою. Справді, є не лише архетипи, загальнолюдська чи національні міфології, а й міфологія приватна. І поки ми перебуваємо в дитячому віці, у нас є багато вірувань і переживань, які легко співвідносяться з давніми міфами й героїчним епосом. А згодом це все нівелюється, бо з віком ми стаємо прагматичнішими. Але наші приватні міфи залишаються з нами, ховаючись під сподом свідомості. У сучасних людей із цим пов’язано чимало внутрішніх конфліктів. Прагматизм може лише притлумити цю потребу, але не знищити її зовсім.

Але в книжці «Сторонні в домі» йдеться вже не про «чарівні казки», а про рафіновану кабалістику…

Пошук триває, бо якщо немає шукань, то немає життя. Не в обговоренні деяких кабалістичних ідей річ. Тут є спроба поміркувати над тим, що зріла національна спільнота, яка досить довго перебуває поза своєю історичною батьківщиною, виробляє стратегічну ідеологію Повернення.

Цікаво, що в євреїв Європи є традиція — зустрічаючись на Песах, проказувати одне одному ритуальні побажання «До зустрічі за рік у новому, відбудованому Єрусалимі». Це не означає зустрічі в реальному місті, це сподівання на те, що життя поверне на краще і сама людина переживе духовне оновлення, повернеться до себе, до свого справжнього Дому. Ідея цього повернення є давньою міфологічною конструкцією: щоби стати мудрішим, треба полишити дім, побачити світ, а потім повернутися.

Майже в кожній зі своїх книжок ти вдаєшся до поєднання в одному тексті різних способів мовлення. Найщирішими мені видаються монографічні пасажі — таке враження, що в тобі вмер справжній науковець…

Причому в муках. Свого часу я шкодувала, що не взяла достатньо курсів з культурології, і тепер в такий спосіб надолужую… Могилянка накладає відбиток на людину, можна сказати кладе невитравне тавро на чоло. Якось так сталося, що навчання для мене виявилося достатньо вдячною справою. Викладачів цікавило не лише знання джерел, а й наша думка з приводу студійованої теми. Через це й залишилися прекрасні враження про студентські роки і зберігається потреба щось іще дочитати, довчити, додумати.

Проте не вважаю, що я могла би стати професійним науковцем. Принаймні мій науковий керівник завжди відхиляв мої роботи через те, що вони були «занадто художні». Але тепер, без наукового керівника, я можу не перейматися рамками. Можливо, це не дуже зручно для читача, але я так пишу тому, що мені цікаво розібратися в цих проблемах.

Що чи хто для тебе є орієнтиром у вибудовуванні власного літературного і стилю, і цінностей?

Передусім слід усвідомити, що будь-який автор недосконалий, він розвивається. І єдине навчання, яке буде дієвим, це — самовдосконалення.

Улюблені автори… вони є, на них хочеться бути схожою — не буквально, а в сенсі якоїсь духовної завершеності.

Поясни трохи, що для тебе означає це затерте нині поняття духовної завершеності?

Це внутрішнє відчуття спокою і мудрості, коли людина масштабно сприймає речі і може дещо відстороненим поглядом подивитися на те, що з нею відбувається. Така людина вже не перебуває у в’язничній камері своїх суто персональних проблем.

Ось свіжий приклад — читала недавно Катрін Мійє «Сексуальне життя Катрін М». Цікава книжка — і для антрополога, і, певне, для сексолога.

В українських авторів є підставове намагання будь-що подолати радянську (імперську і колоніальну водночас) традицію. А це іноді теж судомить тексти. Але це не органічний постмодерн, не від душі, як, приміром, у Джойса. Можна спостерегти, що кожен Джойсів твір — це наче крок до нової естетики. Перші його речі більше тяжіють до авангарду, згодом з’являється модерн із декадансом, і аж потім починається постмодернізм. А коли діти 16—17 років видають щось таке ніби рефлексивне й закручене… ну який це постмодернізм! Так, це бунт проти традиції. Але щоби по-справжньому поставати проти традиції, необхідно її щонайменше відчути і хоч трохи зрозуміти. Для порушення табу теж потрібна певна зрілість, тільки тоді це дає свободу.

Березень, 2008

Розмовляв Олександр Ірванець

Ти належиш до покоління жінок-письменниць, які прийшли в Українську літературу вже у часи незалежності. Як ти вважаєш, чи це відіграло роль у твоєму становленні? Кажучи простіше: чи за умови подальшого існування СРСР ти бачиш себе письменницею, чи ні?

Недобитий соціолог в мені пропонує для відповіді на це запитання розділити письменство на кілька складових: тяга до писання, можливість публікуватися та наявність читацької аудиторії. Перша, цілком графоманська складова, здається, не лікується, хіба, може, лоботомією. Так що навіть радянщина тут нічого б не змінила. Правда, здається мені, тема моєї писанини була б іншою, напевне, якоюсь більш соціально-чорнушною.

Що ж до другої складової, то вона справді залежить від розвитку державності. Незалежність виявила потребу в культурній ідентичності, ще й досі не цілком задоволену. Більше уваги стало приділятися національному виробникові культурного продукту, а отже з’явилися можливості для літературних дебютів. Тут, швидше за все, мені пощастило. За СРСР-у… ну, я не застала ні спілчанських вимог, ані держзамовлень, так що точно не скажу. Підозрюю, однак, що все було б набагато складніше.

Третя ж частина – аудиторія – видається мені зараз трохи проблемною. За глобальних соціальних змін популярності набуває „кризова” культура, така, що несе знамена протесту, соціальної критики, сатири. Це прекрасні речі, часом навіть шедеври, але це не мій стиль, на жаль. Ну, можливо, я ще навчуся бути актуальною.

Ти працюєш у жанрі фентезі, хоча й прикрашаєш цей жанр деталями з інших жанрів – детективу, готичного роману і т.п. Чому тебе не приваблює реалістичне письмо?

Ха, відчуваю себе, наче на огляді в психоаналітика! А от не погоджуюся, що працюю винятково в жанрі фентезі. В моєму „Кодлі”, приміром, немає геть нічого фантастичного. В тих же „Сторонніх…” – ну хіба малесенька дрібка. Боюся, що мені ще гикнеться така різножанровість, але мені нецікаво весь час експлуатувати один і той же формат.

Але, дійсно, суворий реалізм мене не приваблює. Я просто не розумію, що це таке. Адже в кожного свій особистий „реалізм”. Для когось це – злягання в туалеті, вибачте, для іншого – трудовий побут на благо Вітчизни… Так що не знаю, навіть, на що орієнтуватися.

А справа, мабуть, в тому, що я романтик, така архаїчна істота, для якої власні сни важливіші за випуск гарячих новин. Ну а чому – хтозна. Може, ви мені скажете, лікарю?

Чи вважаєш ти себе приналежною до якогось літературного покоління. Якщо так, то назви інших авторів, суголосних з тобою.

От не люблю підміни термінів. Говоримо „покоління”, маємо на увазі „угрупування”. Зараз багато говорять про „двотисячників”, але біда в тому, що ніхто не може переконливо довести їхню спільність. За роком народження мене вільно можна віднести хоч би навіть і до них. За іншими якимись показниками… Добрі люди порівнювали мене з Олді, з Пєлєвіним, з Еко (незаслужено, певна річ), а було, навіть – з Коельо. Не знаю, варто напевне соромитися цього останнього порівняння, бо то якраз був не комплімент.

Чим би ти хотіла залишитися «у вдячній пам’яті нащадків»? Тобто – яким би мусив бути твій «Opus Magnum»? Це, певно, якась сага, типу «Володаря перстенів»?

Трохи страшно говорити про таке, бо «Opus Magnum» звучить майже як епітафія. Тобто, щось таке, що знецінює все інше, створене до або після…  Але, коли вже спитали… Уявляється якийсь адбсурдово-серйозний роман, такий, що витрясає з тебе душу, аж лячно потім братися за читання. Щось на зразок „Ста років самотності” Маркеса. Але, кажу ж, мені страшно про це думати, тому, напевне, нічого такого я й не напишу.

Чим би ти займалась, якби не була письменницею?

О, ким би я була, якби не була собою? Клас! Ну, звісно, колумбійським наркобароном чи, може, арабським шейхом… І чому, питається, я – це я?

А коли серйозно, була б, мабуть, таки соціологом. Таким, що лізе в кожну дірку, бо йому цікаво, ставить неетичні експерименти, звісно, і вигадує всякі дотепні теорії. От скажімо, про те, що мас-медіа живуть за законами казки… Смієтеся? А я про це курсову писала!

Чи українська література матиме Нобелівського лауреата, і якщо так, то коли? І хто це буде, на твою думку – чоловік, чи жінка?

А чом би й ні? Зараз нібито в Європі пробуджується цікавість до української літератури. Ось щойно хтось із наших опанує „нобелівський” формат, так і чекайте. Рецептура там приблизно така: нудний секулярно-гуманістичний роман на гостро-соціальну тему (іслам/ дискримінація/ СНІД/ шизофренія/ масова культура, тощо).

Це я, звісно, трохи пересмикую, але ж відомо, що нобелівку дають, зокрема, за соціально-політичну актуальність. Значить, нам треба, по-перше, піднабратися десь європейськості в письмі, і по-друге, якось популяризувати себе „там”.

Що ж до статевих ознак такого кандидата… Як на мене, геніальність (чи то здатність геніально вгадати момент) не має статі. Хто б це не був /була, то це буде спершу Автор, в потім уже – все інше.

22.09.2008

Розмовляла Лідія Йонка

Незважаючи на вікову приналежність цієї письменниці до “молодіжного покоління” в літературі, її тексти здебільшого дуже зрілі, з незвичною гостротою суджень і радше нонконформістські до сучасного мейнстриму. Про сучасну літературу, балансування між раціональним та інтуїтивним у творенні жанрів і про особистісну ідентичність у соціокультурному контексті йшлося в нашій розмові з письменницею.

Твої тексти помітно вирізняються з-поміж “молодіжної прози” синтезом стилів і жанрів, відсутністю нецензурної лексики та відходом від “низькопробності”, а також численними елементами досліджень. Як сама ідентифікуєш жанровість своєї творчості?

Жанр, як на мене, – це доволі штучне обмеження, фільтр, кольорове скельце, яке викривлює картинку дійсності. Ніхто з нас не живе в детективі, жіночому романі чи якомусь, боронь Боже, психологічному трилері. Дійсність – це і є синтез, або радше повна відсутність жанрів. Гадаю, я ще не доросла до того, щоб зовсім нехтувати жанрами, тож доводиться поки що по-мічурінськи схрещувати їх, щоб отримати щось своє. Деякі мої твори мали жанровий вказівник, як-от “аналітичний мюзикл”, “соціальний гротеск”, “депресивний екшн”… Звісно, це була здебільшого вправа із самоіронії, але також показник того, що мені насправді тісно в жанрових рамках.

Щодо нецензурної лексики, то, пригадую, в одній моїй повістинці янгол лається на ідиш. Ну, та він мав на те достатні підстави.

Ти орієнтуєшся на якийсь визначений вектор у творах, тобто який елемент є постійним об’єктом твоїх літературних досліджень і вподобань? Можливо, людська психологія?

Психологія – так, але радше психологія культури. Людська ідентичність не може повноцінно сформуватися поза соціально-культурним контекстом, і саме це пристосування або його брак цікавить найбільше. Крім того, суттєвою частиною будь-якої культури є релігія – найпотужніша річ, яку лише спромоглося винайти людство. Очевидячки, вірити – це якась вбудована потреба й невіддільна властивість людини; енергія, яку вкладають люди в об’єкт своєї віри, просто колосальна, що і призводить, зрештою, до великих звершень і великих катастроф… Досліджувати виникнення культів і вірувань – цікаво і трохи лячно. Адже кожен, коли його “колупнути”, в щось та й вірить. Навіть я. Проте, сподіваюся, ніхто не візьметься мене “колупати”.

Щоб написати роман “Сторонні в домі”, ти навіть брала уроки івриту та відвідала Єрусалим. Очевидно, намагаєшся, як кажуть, “копати не вшир, а вглиб”. Чи кожен твір вимагає таких зусиль?

Відверто кажучи, це не такі вже й зусилля. Це задоволення від власної безмежної допитливості. А маючи для цього добру підставу – написання чергового тексту, – я легше та приємніше здійснюю такі “заглиблення”. Сподіваюся, читачеві передається бодай невеличка частка цього дослідницького драйву. Якщо так, то, можна вважати, що моя славна місія має успіх.

Творчість як процес для тебе передусім мета чи засіб?

Не думаю, що процес можна розглядати окремо від результату. Результатом у цьому контексті називаю не вихід друкованої книжки, а відчуття завершеності, яке виникає після роботи над тексом. Тоді, лягаючи спати, відчуваєш, що день минув не марно, що ти чогось досяг. Гадаю, це відчуття знайоме кожному, хто знайшов собі справу до душі. Тільки тоді розумієш, що все у твоєму житті відбувається правильно, нехай би які тебе не обсідали негаразди.

Твої книги апелюють передусім до “підготовленого” читача, який зуміє дешифрувати світоглядно-культурологічні коди. А що може взяти для себе пересічний читач?

Сподіваюся, що кожен може знайти в моєму тексті щось для себе – не намагаюся складати трактати з ядерної фізики. Хоча, до питання фізики… В одному з моїх творів обговорювали питання ентропії та динамічної рівноваги – досі, здається, ніхто мені не тицьнув у те пальцем. Але то таке, забавка для одного-двох маніяків. Утім, попри всілякі коди, від створення яких іноді просто несила втриматися, надіюся, що “пересічний” читач зрозуміє мене без словника. Намагаюся переносити цікаві для мене теми із суто наукових сфер до життєвого простору, дати їм нове тлумачення, додатковий, незвичний контекст. Але, певна річ, мої книги навряд чи припадуть до смаку читачам, яким бракує простої допитливості. Хоча не думаю, що таких людей насправді багато.

До речі, яким убачаєш свого “зразкового читача”?

Зразковий читач – це така особа, яка має подібні до моїх смаки, а також знає те, що й я. Не впевнена, що є сенс шукати таку особу. Для мене найціннішими є відгуки людей, які мають відмінний від мого багаж знань. Їхні тлумачення текстів іноді настільки несподівані, що аж заклякаєш від наглого просвітлення. Ні, справді, іноді читачі таке відшукують у тих нещасних текстах… От, приміром, рецепт самознищення людства. Чесне слово, мені таке й на гадку не спадало!

Радше можу сказати, кого я найчастіше бачу серед своїх читачів – молодих людей, студентів, переважно гуманітарних спеціальностей. Утім бувають і винятки. Я отримувала відгуки від пенсіонерів, комп’ютерників і викладачів криміналістики. Усе це – неабияка радість для автора, який любить людство в усій його повноті та зовсім не квапиться знищувати його.

У процесі написання книги не задумуєшся над тим, щоб вона стала “читабельною” чи “писабельною”, тобто чи залишаєш свідомо для читача поле для власної співучасті?

Гадаю, участь читача у творенні тексту є неминучою. Ніхто не знає, як сприйме текст людина з відмінним від твого життєвим досвідом чи, приміром, іншим темпераментом. Про це і свідчать полярні відгуки, які отримує чи не кожен художній твір. А щодо текстів, то я здебільшого уникаю нав’язування власної інтерпретації подій, зокрема намагаюся зробити закінчення хоча б трохи неоднозначним. Іноді це призводить до абсолютних несподіванок. От, приміром, розмовляючи з другом про один із моїх творів, я запитала, як він оцінює закінчення книги. “Та то ж хепі-енд”, – сказав він. “Правда? – вразилась я. – А я в кінці мало не ридала…” Тому я – за співучасть. Це принаймні дає шанс довідатися багато нового про власних друзів.

Який механізм є найбільш адекватним в Україні для того, щоб молодий автор зміг піднятися хоча б на перші щаблі простору літературного процесу?

Ох… Напевно, конкурси, як не банально це звучить. Надрукувавши бодай благеньку книжечку завдяки “Смолоскипу” чи “Міському молодіжному роману”, автор може прийти до видавця, вже маючи щось за душею. Іще дехто дістає свою “путівку”, опублікувавши твір у літературному журналі – здається, Дереш ішов таким шляхом. Ну і, мабуть, можна стати знаменитим деінде – в журналістиці чи на естраді, а потім уже, спираючись на медійний розголос, принести щось для публікації.

Певна річ, не існує одного дієвого рецепта. До того ж, піднявшись на перший щабель, дехто так на ньому й залишається. Ну, але не будемо про сумне.

Які риси сучасної літератури для тебе є неприйнятними, чи ти визначила власне для себе табуйовані теми, про які через особисті переконання не написала б?

Я не критик і не цензор, аби вважати якісь тенденції в літературі неприйнятними. Все повинно відбуватися природно – теми повинні виникати, їх слід обговорювати, суспільство прийме їх або ж відхилить. У читанні не існує насильства (коли не йдеться про шкільну програму, звісно), кожен має робити власний вибір.

Чи є для мене табуйовані теми? Радше, сказала б, є теми неприємні або ж нецікаві. Втім навіть неприємні речі – оповідь про маніяка-вбивцю, наприклад, можна виписати так, що читатимеш її, не відірвешся. Так у мене склалося з “Колекціонером” Фаулза чи “Парфумами” Зюскінда. Нецікаві теми – роботу землеміра, скажімо, можна описати так, як це зробив Кафка в “Замку”… Словом, будь-яка тема є прийнятною, якщо лише її порушує талановитий автор.

Стосовно мене, то власні переконання дозволили вже багато. Але я напевне не писатиму про те, що світ нудний і всі люди – покидьки. Це неправда. Не всі.

Колись ти говорила, що для порушення табу потрібна певна зрілість. Як у нашій літературі проявляється потяг до свободи?

Не впевнена, що порушувати табу варто заради самого лише порушення. Такі заборони виникали як доволі корисні обмеження, першими з яких були, скажімо, засудження інцесту чи канібалізму. Звісно, табу потрібні, щоб упорядковувати ті суспільні прошарки, які не схильні аналізувати свої вчинки. Однак і решті соціуму потрібні заборони – хоча б як точка відліку для побудови власної етики. Повна ж відсутність норм і правил призводить до так званого явища аномії – кризи суспільних цінностей, стану розчарування, апатії.

Імовірно, щось подібне відбувається в літературі – не лише в українській, до речі. Я неодноразово чула нарікання читачів, які втомилися від “чорнухи”, збочень і депресивних ламентацій; я й сама – один із таких читачів. Свобода – це не відчуження від суспільства. Якщо навіть і так, то свобода того не варта. Для мене особисто найкраща книжка – це така, що розповідає про подолання цього відчуження. Нехай навіть вона сумна й завершується, до того ж, трагедією, однак у ній мусить бути хоч би відсвіт добра та щастя. У житті воно є, то чому б йому не бути в книжках?

19.11.2008

Розмовляла Ольга-Марія Сторунська

Марина Соколян – одна із тих молодих письменників, чиї твори не тільки видають, але й обговорюють, а значить – читають. Поговоримо з нею про її ставлення до реакції на її тексти, найновіший роман «Новендіалія», у якому знову «все інакше», авторитетів та книжки для обов’язкового прочитання.

Коли Ти вирішила, що будеш письменницею? Коли вийшла Твоя перша книжка – Ти вже відчула , що все в тебе вийде і Ти будеш популярною?

Навряд чи таке можна вирішити одноосібно. Ти, приміром, не можеш вирішити бути студентом, доки не складеш вступних іспитів. Так само і тут, лише іспити доводиться складати ледь не щодня. Ти мовби питаєш дозволу у своїх читачів на те, щоби бути письменником. Ну бо, якщо тебе ніхто не читає, який ти збіса письменник? Максимум – автор.

Популярною ж я себе не відчувала ніколи. Бо що таке популярність? Повні стадіони, які збирає твій виступ? Фото в гламурних журналах? Не було такого. А хоча ні, брешу. Фото раз було. Але стадіонів – точно не пригадую.

То за чим Ти оцінюєш успіх письменника? Хіба за фото в глянці, розмірами накладів і забитими залами на презентаціях?

Будь-яке соціальне явище можна оцінювати кількісно, можна – якісно. Розміри, кількості, індекси цитувань… не знаю, в мене з матметодів благенька «четвірочка». Чи можна кількісно оцінити любов і повагу? Мабуть, можна, але мені завжди здавалося, що при цьому втрачається щось важливе.

Знаю, що для мене великі наклади – в жодному разі не рекомендація до прочитання книги. Може навіть і навпаки: що вужча аудиторія певного письменника, то сильніший вплив його ідей на конкретного, «цільового» читача. От, скажімо, є ринок «Троєщина», а є крамничка дизайнерського одягу. В таку крамничку іде людина (не говоримо зараз про ціни), яка знає, що там – одяг, який найкраще їй пасує. Успіх у своїй невеличкій ніші – це також успіх. Біда в тому, що зараз не збагнеш, де чия ніша, а на ринку «Троєщина» і без нас не потовпишся.

Твої книжки – дуже різні. Від соціологічно-реалістичного «Кодла» до романтичного «депресивного екшену» «Новендалія», а ще ж був детектив «Сторонні в домі» й історіософський «Херем»… Але до них усіх дуже пасує, на мою думку, слоган серії «Поза фокусом», у якій вийшли дві найсвіжіші Твої книжки,  «насправді все інакше». Що це для Тебе?

Мені здається, писати в принципі варто лише тоді, коли ти відчуваєш, що «насправді все інакше». Тоді тобі, щонайменше, є що сказати. Мова не лише про якісь фантастичні допущення, радше – про відчуття того, що твій досвід, твої ідеї можуть заповнити якусь, нехай невеличку, лакуну.

А що книжки дуже різні… Можливо, це якась така схильність до гри, акторства, перевтілення. Такий мовби текстовий карнавал. Але стиль залишається той самий, мені здається. Від себе, коханої, не втечеш.

Так, Твій стиль справді упізнаваний., але при цьому – легкий, майже невловний. «Що важливіше, форма чи зміст?» – чи це актуальне для Тебе питання і як Ти для себе на нього відповідаєш?

Актуальне, чого ж, лише я ці речі не протиставляю. Форма може відповідати чи суперечити змісту – так чи так дістаємо певний художній ефект. Гарно, коли форма змісту відповідає; пригадується мені прелюдія до роману Еко «Баудоліно» – там герой занотовує свої пригоди мало що на палімцесті, а ще й ламаною, діалектною мовою. Так, власне, через вибір форми автор передає характер героя, демонструє його походження, виховання, ставлення до письма. І все це розумно та весело – просто цукерочка.

Буває, що форма і зміст не збігаються, це також цікаво. Який тут приклад навести? Ну, скажімо, кінострічка Фон Трієра «Догвіль» – реалістична драма, чиє візуальне рішення підкреслено театральне. В глядача виникає відчуття суперечності, абсурду, що якраз гарно підкреслює «меседж» фільму.

Для мене особисто, вибір форми – це завжди цікаве завдання, і щоразу воно вирішується по-різному. За що, може, і варто цінувати сучасне письменство, так це за зміну ставлення до канонів форми. Тепер це метод, інструмент літературної гри. Ну а гратися – це ж суто людське захоплення. Тут я людство цілком підтримую.

Наскільки б людина не була самостійною й оригінальною, все одно вона якщо не озирається на «старших», то принаймні відчуває себе в колі особистостей «одної крові». Хто твої авторитети? Дай зазирнути, будь ласка, до Твого пантеону.

От не знаю, чи пантеон чи пандемоніум… Авторитети – це люди збіса небезпечні. Буває, так захопишся чиїмись ідеями, що вже й не розумієш, де чуже, а де – власне. Фільтрувати треба авторитетів, проводити серед себе такий ніби аудит – з’ясовувати, що звідки взялося. Коротше, краще цитувати, аніж мавпувати несвідомо.

Що ж до моїх авторитетів, то я їх визначаю за частотою звернення до автора. Є книжки, які хочеться перечитувати, перегортати, тримати під рукою, як довідник. Серед таких «довідників» у мене Борхес, Зонтаг, Еко, Фаулз, Фрезер, Вайль, Дюркгайм, Леонгард… Багато хто. Навіть один давньоєгипетський візир на ймення Птаххотеп. Прикольний був дядько, хоч і маруда.

Людина дуже часто заглядає до свого улюбленого письменника… добре, якщо в книжку, яку він читає! Тож не раз зринала ідея створити ресурс, де авторитетні інтелектуали викладали б свої «top-10», «must read», «книги, які зробили мене», «що варто прочитати сьогодні» etc. Сподіваюсь, на Сумно? вдасться втілити цю задумку, можливо, із Твоєї легкої руки. Яке Твоє коло читання?

А, то я вже інтелектуал?! Нарешті це сталося! З мене – пляшка! :)

Втім, дуже важко було би визначити «топ» чи «маст» – це штука дуже ситуативна. Радше я би запропонувала своїх «top-10» книг для позитивного світобачення – як воно виглядає на сьогодні.

Террі Праттчетт. Практично, будь-що. Аби навчитися ставитися з іронією навіть до найсумнішого.

Х.Л. Борхес. Все. Аби переконатися в тому, що світ містить невичерпні скарби інтелектуальних втіх.

М. та С. Дяченко. «Ритуал». Аби пересвідчитися, що кохання – це не фантастика.

В. Набоков. «Лоліта». Аби оцінити високу поезію збочення.

К. Армстронг. «Історія Бога». Аби назавжди вилікуватися від релігійного фанатизму.

Ф. Кафка. «Замок». Аби упевнитись в тому, що наша бюрократія насправді добра і людяна.

Ш. Бодлер. «Квіти зла». Аби зрозуміти, яким тендітним та вразливим може бути зло.

У. Еко. «Плюси та мінуси смерті». Назва вичерпна.

О. Ірванець. «Любіть!». Тому що про любов.

Ж. П. Сартр. «Нудота». Аби переконатись, що комусь може бути гірше, аніж вам оце зараз.

А Ти взоруєшся на читача? Як Ти собі його уявляєш, кого, на Твою думку, мають зацікавити Твої твори?

Мені завжди цікаво, як люди реагують на мої книжки, однак я досі ще не змінювала нічого принципового в своїх текстах з огляду на цю реакцію. Правда, раз пані Забужко зауважила в моїй повістинці кілька слів поспіль у родовому відмінку. Так нині я намагаюся такого не робити.

Що ж до «групового портрету» мого читача, то я радше можу сказати, хто ним не є. Навряд чи мене читатимуть інтелектуальні сноби. Не читатимуть прихильники «класики, перевіреної часом» – принаймні, поки що. Релігійні фундаменталісти – ті, може й прочитають, але тоді вже точно проклянуть. Не братимуть моїх книжок до рук також ті, хто вважає, що література – це винятково суворий реалізм. До того ж, втрачу я мабуть і тих, кого лякають незнайомі слова на обкладинці. Хлопці «с района», для котрих «многа букав» – це проблема, також навряд чи долучаться до моєї аудиторії.

Що ж до решти людей – завжди є шанс на порозуміння.

Ти зробила якісь висновки із реакції на твої попередні твори? Що принципово інше буде у новій книжці?

Ні, рецепцію, я не те, щоби ігнорую… Я завжди емоційно реагую на відгуки – як хороші, так і всякі. Але от змінювати щось у своєму письмі варто лише тоді, коли поради дає особисто тобою визнаний авторитет. Ну бо коли слухати кожного, так можна шизофренію собі заробити. Фігурально мовлячи.

Нового буде… гм. Багато. Наразі відкладу містику з фантастикою. Хіба трохи лишиться, для декору. Буде більше про згадані «інтелектуальні втіхи». Слід позакривати багато важливих для мене гештальтів. Тьху. Коротше, тем важливих багато. Присягаюся, слова «гештальт» у назві не буде!

Що можеш сказати про найновіший Твій роман, «Новендіалію»? Є вже якийсь відсторонений погляд на цю Твою, оце щойно самостійну, дитину?

Ой, я не хотіла би казати багато, аби не обмежувати поля дискусії, так би мовити. Але мені було би приємно, коли б народ зрозумів, що в книжці у розважальній формі подається дуже серйозна, трагічна навіть тема. А що вийшло (як тут дехто каже) схоже на комікси, так це ще один приклад незбігу «форми» і «змісту». Еко от у формі детективу передав такі філософські матерії, що хоч сідай медитувати… Ну, я не хочу себе з ним порівнювати, але тенденція якась така ніби.

Дякую за цікаву розмову! Чекатимемо на дискусію навколо цеї, знов інакшої, Твоєї книжки. Бо попереднім її, здається, не бракувало…

11.02.2010

Розмовляла Яна Дубинянська

Марина Соколян — фигура в украинской литературе не самая публичная и более чем загадочная. Ее то и дело норовят «посчитать», записывая то в фантасты (несколько наград от этого цеха нашли ее совершенно неожиданно), то в ересиархи (альтернативное евангелие в повести «Херем» вызвало самые разнообразные толки), то вновь и вновь в дебютанты (при восьми книгах, изданных за последние семь лет). Правда, в молодежную или женскую прозу ее книги записать трудно — слишком уж они другие.

Наш разговор — об эскапизме и каббалистике, литературной критике и пиаре, а также о том, зачем держать на книжной полке справочники «Гражданская архитектура», «Частная психопатология», «Холодное оружие» и «Секс в культурах мира».

Марина, большинство украинских писателей твоего поколения пишут отчетливо автобиографические вещи. Ты подчеркнуто в стороне от этого тренда. Собственная жизнь не вдохновляет на творчество?

Видимо, нет. Как мне кажется, вдохновение происходит от восхищения чем-то посторонним, от радости постижения… Возможно, моя жизнь и достойна такого восхищенного взгляда, но уж точно не лично моего. Я-то знаю, как оно на самом деле все было! (смеется).

Выстраивание других реальностей — это для тебя что-то вроде эскапизма или скорее культурологические эксперименты?

Не уверена, что мои реальности действительно настолько «другие». Возможно, в них немного больше веры в чудо, но вот, к примеру, если бы заглянуть в мысли человека истинно верующего (не важно, какой религии) – его реальность, возможно, еще более мистична. Не говоря уже об эскапизме.

Но культурологические эксперименты – это да, грешна. Хотя, если разобраться, любое творчество – эксперимент. Культура же – материал яркий и пластичный, так и просится в эксперимент-другой.

Истинно верующие вообще все воспринимают по-другому. А ты в своей самой нашумевшей повести «Херем» перевернула с ног на голову не что-нибудь, а евангельские предания. Не страшно было? И насколько неожиданной стала реакция?

Дело в том, что у меня не было цели переворачивать евангельские предания. Изначально подразумевалась каббалистическая идея об изгнании одной из сефирот – аспектов Бога, скажем так. Сами еврейские мистики предполагают, что эта сефира, олицетворяющая божественное присутствие, и есть Мессия. Спрашивается, почему же, за что, Мессия – своего рода изгнанник? Вот с этого момента и началась отсебятина. Творчество, то есть.

Страшно мне не было. Видимо, я просто не рассчитывала, что кто-то воспримет этот текст особенно серьезно. Не Средние же века. Но вот, говорят же, век учись… Впрочем, куда мне до ересиархов типа Скорсезе. Наше дело маленькое, экспериментальное.

Та-а-ак, начались не всем понятные слова. В одной из твоих первых книг «Кодло. Експериментальне дослідження» (стилизованной под студенческую работу) был в конце список использованной литературы. Всегда ли ты, чтобы написать свою книгу, читаешь несколько десятков чужих?

А что? Я люблю непонятные слова. Такое слово, возможно, – дверца во что-то новое и интересное. Другое дело, что не всем хватает любопытства эту дверцу открыть. Ну, тут уж ничего не попишешь.

Список литературы в «Кодле» – это, конечно, был стилистический прием. Но, в общем и целом ужасно люблю всяческие «остросюжетные справочники». К примеру, у меня на полке рядом стоят труды «Гражданская архитектура», «Частная психопатология», «Холодное оружие» и «Секс в культурах мира». Все это, видимо, много говорит о моем внутреннем мире. (смеется)

Ну а если серьезно, то да, конечно, считаю, что во всем, о чем пишешь, надо хорошенько разобраться. Вот тут можно вернуться к первому вопросу – об автобиографичности. Этот жанр удобен еще и тем, что для него не требуются никакие справочники. Тут ты – самый главный эксперт.

И что у тебя конкретно сейчас на тумбочке (хотя ты ведь уже перешла на букридер, правда)?

У меня КПК для развлекательного чтения. Справочники – это нет, это никак с экрана не воспринимается, разве что в распечатке.

Сейчас у меня на столе «Грамматика непальского языка», «История Древнего Востока» и статьи по бухгалтерскому учету.

 Признаешься, что это будет, или предпочитаешь держать интригу?

 Это будет пьеса и рассказ. Предпочитаю интригу, да. В таких делах я немного суеверна. Вот как допишу, сразу начну друзей тиранить.

После большого романа «Новендіалія», который вышел в 2008-м, ты взяла паузу. Тебе кажется, современный писатель может себе это позволить? А то ведь распространено мнение, что необходимо держаться в обойме во что бы то ни стало…

У меня не пауза, у меня неспешная работа над малыми формами. А паузу взял весь наш книжный рынок, как мне кажется.

Что же касается абстрактного современного писателя, то, с точки зрения обилия информации и быстрого ритма жизни, действительно, хорошо бы время от времени заявлять о себе. Но это же не обязательно выдавать каждый месяц по роману. Можно… да хоть бы вот, колонки писать – между полевыми исследованиями и раздумьями о вечном.

Колонки — это неплохо, да. А вообще наша книжно-гонорарная реальность такова, что практически все украинские литераторы «в миру» где-нибудь работают. Пиарщик — хорошая профессия для писателя?

Пиарщик – профессия нервная и неблагодарная. Как и литература (смеется).

Есть еще один общий момент. Пиар – отличная практика по шизоидности. Попытаться понять интересы целевой аудитории – это иногда такой театр абсурда! Представьте себе, что вы – кормящая мать, а теперь, что вы – мужчина с нарушением потенции… Вы – пенсионер, нет-нет, теперь вы уже – финансист, играющий на бирже, школьник, продавец, фермер… Брр. Без некоей психической гибкости и бурного воображения тут вообще никак.

У нас много говорят о том, что отечественным писателям и книгам необходим грамотный пиар, но, похоже, никто не знает, как это делается. Почему так, спрашиваю как профессионала?

Почему же, грамотные пиарщики как раз знают, как это делается. Только вот никто не привлекает грамотных пиарщиков к работе. Потому что работа пиарщиков денег стоит, а денег-то и нет. Вот оно все и делается на голом энтузиазме, иногда и в прямом смысле слова.

Информационное сопровождение (назовем это так) – это серьезная, кропотливая, последовательная работа. Это долговременная стратегия – на год и больше. Это бюджет, тоже основательный. Если же все это делать левой задней ногой, то, понятно, и эффект будет маломальский или вообще обратный.

Если писатель видит, что ни издатель, ни книгопродавец, ни государство, ни кто-либо еще не собираются его раскручивать, стоит ли ему пытаться делать это самому?

Лично я считаю, что самопиар – это оксюморон. Пиар – это привлечение третьей стороны, положительные свидетельства незаинтересованных экспертов. Все иное – реклама, и уровень доверия там совершенно другой.

Раскручивать себя – если очень хочется, то, конечно, можно. Только здесь все зависит от личного обаяния и публичного таланта. Это как политика, практически как сценическое мастерство. Есть этот талант – вперед, а если нет, то, честное слово, не стоит. Можно, наверное, скооперироваться с коллегой, обладающим соответствующими качествами (и связями), только надолго ли его/ее хватит? Так оно все и происходит – скачками, вспышками… Но, наверное, так лучше, чем вообще никак. В конце концов, литература предполагает читательскую аудиторию. К ней нужно как-то достучаться. В противном случае деятельность автора приобретает черты абсурда.

Еще у нас то и дело вспыхивают локальные дискуссии о литературной критике, причем наиболее распространенное мнение — что ее у нас нет вообще. Замечаешь ли ты ее существование и насколько она тебе помогает/мешает жить как писателю?

Я не проводила серьезного анализа, многое в литературном мире, скорее всего, проходит мимо меня. Но вот как это выглядит в моей перспективе. За семь лет вышло несколько развернутых статей о моих книгах. Небольших рецензий было несколько десятков. Большие статьи – это анализ, контекст, интерпретация, все то, что я понимаю под словом «критика». Рецензии – это совершенно другой формат, там уж не развернешься особо, даже если рецензенту есть, что сказать.

То есть, вывод какой? Критики у нас есть, но проблема в формате. Очень часто журнал или газета переходит от развернутых статей к малюсеньким заметкам. Поскольку массовая аудитория, видимо, лаконичную информацию воспринимает лучше.

Мне же лично критика очень даже нужна. Как иначе узнать, о чем вообще твоя книга? (смеется)

Ну да, критикам лучше знать. Например, большинство рецензий на «Новендіалію» касались чисто внешней стороны романа, экшна о живых мертвецах. Между тем ты пишешь о смысле жизни, в частности, творческого человека, о том, что происходит с его душой, если этот смысл теряется. Возвращаясь к началу нашего разговора: насколько эта тема для тебя личная?

Я бы сказала, что книга не о живых мертвецах, а о мертвых живущих. Большая разница, как по мне. Это метафора, понятное дело, но часто видишь, как на твоих глазах человек меняется, теряет интерес к жизни, теряет «огонек», индивидуальность… Это так страшно, что поневоле приходится шутить, изобретать всевозможные развеселые метафоры.

Конечно же, тема для меня лично интересна и актуальна. Думаю, она актуальна для многих моих сверстников, тех, у кого вот как раз сейчас начинается кризис среднего возраста. Совпавший, кстати, с экономическим. Таким людям сейчас тяжелее всего.

Но что делать? Надо как-то этот период пережить. Не ударяться в панику, не отчаиваться. Постараться сохранить этот самый огонек. Потому как, что у нас есть, собственно, кроме этого?

19.07.2011
Письменниця Марина Соколян про Нобелівську премію, алхіміків і менестрелів

Розмовляла Яна Онишкевич

Уродженка Полтави Марина Соколян, яка зараз живе в столиці, увірвалася у літературу справді стрімко. Двічі лауреат «Коронації слова», володарка перших місць на фестивалі «Бієнале актуальних мистецтв України» та на конкурсі «СтАрт» в номінації «література», другої премії на конкурсі видавництва “Смолоскип” та премії “Відкриття себе” від Міжнародної асамблеї фантастики, Марина Соколян інтригує тим, що за її сюжетами стоїть не лише фантазія та певний життєвий досвід, а й ґрунтовні знання, набуті й у Києво-Могилянській академії, і самостійно. Соціолог за фахом, що встигає не лише писати цікаві книжки, а й реалізувати власну енергію в одній зі столичних PR-агенцій, нині вона – гість «Пошти». І говоримо про те, що Марина Соколян зараховує до найсокровеннішого, про літературу.

Що таке, на Ваш погляд, сучасна українська література, який зріз вона має?

Досить часто зараз можна почути, що сучукрліт – це мовне та культурне гетто, невелика група людей, які живуть у світі, обмеженому ідеологічними і фінансовими чинниками. Можна іще порівняти сучукрліт із дослідом in vitro, розвитком у пробірці. Звичайно, результати такого досліду не репрезентативні для організму в цілому, однак вони можуть продемонструвати певні тенденції. Одна з таких тенденцій – пошук власної ідентичності, часами до болючого самоаналізу. Вибір ідеологій, вибір цінностей, орієнтирів… відмовлятись чи ні від минулого («Рівне/Ровно» Ірванця), боротися за свободу чи захищати сім’ю («Століття Якова» Лиса), емігрувати чи ні («Зелена карта» Дяченків, «KTLS» Хоменко та інші), врешті, навіть, якою мовою та яким регістром тої мови писати – теж неслабий такий вибір.

Коротше, сучукрліт, нехай in vitro, але відіграє важливу функцію всякої літератури – осмислення актуального досвіду. Навіть, якщо ідеться про тексти ескапістського характеру, адже «негативний простір» прекрасно окреслює те, що лишається за кадром.

Юрій Андрухович якось написав: «Едгар По народив Бодлера. Бодлер народив Маллярме. Маллярме народив Рільке і Валері…Антонич казав, ніби народився від Вітмена ” Можна стверджувати, що ті українські автори, які творять в третьому тисячолітті, продовжують традиції попередників? Чи, навпаки їх усіма силами заперечують, намагаючись запропонувати щось кардинально інакше?

Аби продовжувати чи заперечувати традиції, слід їх, насамперед, знати. Я помітила, що тут сучасні автори діляться на дві категорії: літературознавці та пройдисвіти (це в сенсі, звичайно, позитивному). Знавці літератури намагаються відновити втрачену спадковість, популяризуючи забутих класиків та демонструючи зв’язок поколінь. Оксана Забужко, приміром, часто розказує про романістку Ірину Вільде, перекладачку та історика Надію Суровцеву; Андрухович присвятив книгу творчості Антонича, мариніст Санченко згадує своїх попередників Тендюка і Сильченко.

Традиція – це прекрасно, адже тоді є, у кого вчитись і проти кого боротись. Але часто молоді автори не знають чи не хочуть знати Традиції. Це, власне, ті, кого я назвала «пройдисвіти» – автори, які прийшли в літературу з якихось інших сфер. Я, приміром, типовий «пройдисвіт», бо за освітою не філолог чи літературознавець, але зовсім навіть соціолог, тому заперечувати попередників мені якось не випадає, принаймні, заперечувати свідомо. Є звичайно, така тенденція, як заперечення моральних чи суспільних норм – ну, так це теж свого роду літературна традиція, її різновид «для нахабних». Що теж, по-своєму, прекрасно.

Нобелівська премія найбільша мрія кожного письменника. Чи є у нашій літературі, твори, які, на Ваш погляд, могли би на неї претендувати? Та й узагалі яким має бути твір, щоб цю премію отримати?

З того, що я розумію, Нобелівку дають не стільки за літературні чесноти, скільки за громадянську позицію. Згадаймо того ж Памука, який писав про конфлікти Туреччини з курдами та вірменами, Герту Мюллер, яка критикувала ГДР, чи Варгаса Льйоса, який балотувався у президенти Перу. Не кажучи вже про Черчілля, який дістав Нобелівку з літератури, навіть не будучи про цьому письменником.

Отож, майбутній володар премії повинен бути, хоч би трохи, упослідженим владою. Виходячи з цього, шанси є у Марії Матіос – вона достатньо відома, пише на високому рівні і, до того ж, її певний час допікали силові структури.

Важко робити прогнози. Але кого б із сучасних вітчизняних письменників Ви би внесли до підручника з літератури, за яким вчитимуться діти за сто років?

О, ну, вміст підручників, як ми нині бачимо, часто залежить від того, яка влада на дворі. Як за сто років прийдуть до влади націонал-патріоти, то діти вивчатимуть «Залишенця» та «Музей покинутих секретів». А як, не дай боже, патріоти іншої держави, то – лауреатів «Русской премии».

Що ж до того, хто з авторів залишиться у читацькій пам’яті… є така теорія, що запам’ятовуються ті автори, які змогли створити якийсь яскравий драматичний образ. Часто лише цей образ від текстів і залишається – чорний ворон на бюсті Паллади, убивця з сокирою, закоханий під балконом… Чи створили щось таке яскраве нинішні автори? Мені зразу пригадується червоний кабріолет, секс із дияволом, відстріл собак на пустищі… Авторів не називатиму – хто знає, той знає. Тож думаю, такі тексти читатимуть. Хоча навряд чи вони потраплять до шкільних підручників – хіба до університетських.

Ваше входження у літературу було доволі стрімким, зрештою, як і Ваш професійний ріст. Як гадаєте, від чого ще, окрім таланту, залежить популярність письменника? Чи існує легкий спосіб стати відомим?

Мені насправді пощастило – вдало збіглися літературна премія, добре слово живого класика та готовність видавництва використати обидва цих моменти. Якби не це, думаю, все відбувалося би значно повільніше. Отож, частково, відповідь на це запитання – елементарна удача.

Треба іще розуміти, що є талант і є талант. В мене є теорія про алхіміків і менестрелів. Перші щось там хімічать на самоті, отримуючи часом (а часом – ні) глибокі та вартісні результати. При цьому вони можуть бути зовсім непрезентабельні, і на публіку їх краще не випускати. Другі ж, окрім літературного таланту наділені іще талантом публічно-розважальним, і от ця уже якість може зробити людину популярною, навіть якщо її тексти кульгають на обидві ноги.

Втім, не думаю, що існує один легкий спосіб стати відомим. Бути відомим – це значить постійно генерувати інформаційні приводи, інакше про тебе миттєво забудуть. А це не може бути легко, навіть якщо ти – скандальна суперзірка.

Якби Ви стояли перед необхідністю спалити всі свої книги, окрім одної – яку би залишили і чому?

Палити книги – це символічне самогубство, а самогубство не може бути частковим. Тому, якщо би вже палити, я би спалила все. Інша річ, зараз в таких драматичних жестах досить мало сенсу. Те, що пішло до електронних бібліотек, уже тепер і не відстежиш. З іншого ж боку, те, що не користується попитом, розсипається на попіл цілком самотужки.

Я ж не люблю стирати файли і викидати фотокартки. Мені приємно, коли надходить ностальгічний настрій, мати можливість перегорнути свідчення того, які ми були молоді і дурні, і упевнитись, що з того часу нічого не змінилося.

01.03.2012
На запитання порталу «Буквоїд»: «Що читати?» відповідає письменниця Марина Соколян.

Що Ви читали останнім часом?

З останнього прочитаного – «Пейзаж, намальований чаєм», «Скриня для письмового приладдя» Мілорада Павича. Говорити про ці твори – те саме, що аналізувати музику чи поезію. Декому це вдається, але для більшості читачів у таких випадках існує лише два слова – «так» і «ні». Для мене Павич – «так» на глибокому інтуїтивному рівні. Хоча деякі його ідеї викликають бажання сперечатися, як от, приміром, ідея про несумісність індивідуального та спільного способів життя (висловлена на прикладі укладу афонських монахів). До того були детективи Юзефовича, з яких особливо потішив роман «Князь вітру». А ще раніше – були кілька книжок, так чи інакше пов’язаних з темою фашизму: «Таємниче полум’я цариці Лоани» Еко, «Відомство страху» Ґрема Ґріна, «Мрець у бункері» Мартіна Поллака. Насправді, паралельно читати різнопланові речі з одної теми – дуже цікава метода, свого роду «фокус-група», яка дозволяє почути різні голоси, порівняти відмінний, але дотичний досвід.

З українських книжок, останнім часом читала збірку «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років», «П’яте перо» Ірванця, а також – «Моя кохана К’яра» Ільченка. Зразу скажу, що останню книжку я нікому рекомендувати не ризикну, проте тема, яку вибрав автор, заслуговує на увагу фахівців, зокрема, психіатрів – і це я кажу без всякої іронії. Думаю, Фромм радо би проілюстрував деякі свої положення цитатами зі згаданого твору.

«П’яте перо», натомість – річ приємна, з якого боку не глянь, а «Декамерон» можна сміливо радити людині, яка не знайома з укрсучлітом, але з якоїсь причини хоче познайомитись. Тут є всього потроху – і жахи, і гумор, дзен з буддизмом. Особливо сподобалось оповідання Дністрового «Біла дівчинка» – загальна атмосфера чимось нагадує «Перебої у смерті» Сарамаго.

Як обираєте книжки для читання?

Дуже багато залежить від власного стану і настрою. Приміром, для мене є книжки ранкові і книжки вечірні. Зранку мені гарно йде всякий non-fiction, а також серйозна література. Звечора ж хочеться почитати щось, не те, щоби неодмінно розважальне, але радше затишне, таке, що створює почуття комфорту. До таких книг, приміром, належать ті, що мають симпатичного мені головного героя. Адже ж, читаючи, ти мовби пускаєш цю людину в дім, і от уже, кого я не хочу бачити ввечері вдома, так це всяких покидьків.

Які книжки порадите іншим?

Я би радила читачам не зациклюватися на якомусь одному жанрі. Улюблений жанр створює «зону комфорту», за межі якої не хочеться виходити, однак кожній людині для розвитку потрібні зміни. Тому я би радила кожному вибирати некомфортну для себе книгу, дочитати її до кінця, і подивитися, що буде. Дуже некомфортною для мене, скажімо, була «Нудота» Сартра, але, познайомившись із нею, я потім із подвійним задоволенням читала «Шумовиння днів» Віана – зокрема, мені було зрозуміло, чому героїня вирізала серце герою, якого звали Жан-Соль Партр.