Author Archives: sokolyan

Ілюстрації до роману “Балада для Кривої Варги”

Автор колажів Олександр Шевченко

СЕРЦЕ ГАРПІЇ (уривок)

Частина І. Вістове

Якихось три кілометри – хто би знав! – а вона вже ладна зомліти. Дорога матляє, то руде узбіччя підставляючи, то сипку вапняну колію, розжарену, як вольфрамова дуга. Наплічник, хоч і здавався легким, вдома іще, коли збиралася хапкома, нині вганяється у плечі двома злими аспидами; дихання уривається, та й направду миготить уже перед очима. Ха, посміхається вона порепаними губами. Добре.

Ось і перші двори Вістового. Яблуневі – чого то персики вже? – садочки коло однакових тинькованих хат, похилені паркани, порохняві лави межи чагарів. Чи й не визирне ніхто? Такої гарячої днини – либонь не до витрішків… аж ні, коло хвіртки оно – старша жінка, сивокоса, позирає примружено, обернувшись від линви з барвистим пранням.

Ну от, нехай вона. Чого чекати?

Мандрівниця робить іще кілька кроків, перш ніж хапнути повітря та заточитися. Світ сахається та меркне; отак би й лежати, хіба коліно – чорт! – на камінь якийсь напоролося, абощо… Зойки притишені, гукання, кроки… Аж раптом – хлюп, холодною водою по лобі, потічки – щоками, зашийком, вухами; хоч-не-хоч, а прочуняєш. Поряд – двоє, жінка і чоловік, пахне – о! – яблуневим варенням, а ще трохи – рибою.

– Да всьо, Ганичка, одійшла, хай її…

Хрипкий, дратливий голос – чи не обідав, звідки та злість?

– Ой, та де тобі всьо… Нада в тіньок би… А, дочка, встанеш?

Мандрівниця спирається на лікті, озирається причмелено. Коротка сива фризура старшої жінки облямує пухке та рум’яне, а нині – ледь стривожене лице; риси обличчя тонкі та правильні втім, а вкупі з ясно-білою літньою сукнею жінка виглядає на загал трохи незвично. Ганичка – чому Ганичка? Тут сказали би радше “Аня”, хіба ні?

– Дякую, матінко… – стиха промовляє заблуда, ледь потискаючи праву руку жінки.

Та блимає ошелешено, тоді швидко зиркає на чоловіка.

– Ну так ти цеє… зайди до хати, – промовляє врешті, і голос її раптово нижчий, мовби від утоми.

Чоловік мовчазно спинає зайду на ноги та скеровує до хвіртки; наплічника самочинно і так само мовчки береться нести за нею.

В хаті і справді недавно яблука варили – густий їхній дух висне пряно і гаряче. В світлиці, утім, прохолодніше; піч, письмовий столик, сервант зі щербатим сервізом, темнолиці ікони в кутку; а ще – фотокартки на стінах: весільні, святкові, чорно-білі, здебільше, а є й такі, де пише невідь-чому латинкою.

– Сідай сюда-о, – скеровує жінка, роззираючись ніяково і тицяючи на хиткого стільчика, – я щас кампоту тобі з холоднільні винесу.

Мандрівниця киває, не поспішаючи, втім, розсідатися. Оглядається. Господарі в тим часі перемовляються; лише “бу-бу-бу” чоловікове чути, невдоволене й похмуре. “Та шо ти, Ганя… яку-то дівку, циганку, в дім…” – бубонить усе, мов найнявся. Зайда ледь не пирскає, затуляючи рота; ну а втім, може й так, може, щось і є у тім; ось коло пічки – люстро, оздоблене наліпками з котами та ружами. Зазирає – і точно циганка: засмагла, кароока, розхристана, хіба мокра грива до лоба липне – руда і коротка. А ще, несподівано й невтішно – зморшки коло губ, жалібні пруги, там, де раніш не було. Зітхає заброда; авжеж, не кожен таке до дому закличе, не кожен компоту винесе… Страшно хочеться гризти нігті, але не можна, ні, не можна й ганяти оце світлицею – туди-сюди, мов попечена, бо і точно виженуть, узрівши, дарма, що самі запросили.

– Шо ж ти не сядеш, тобі б отдихнуть… – дорікає хазяйка, подаючи гранчака із брунатим варивом, – Це ж ти од самої траси шла?

Гостя киває, сідаючи врешті та приймаючи частунка. А так, добрий – із груші-дички найкращий компот…

– Нада ж було маршруткою їхать, – далі картає жінка, – а хотя, коли та маршрутка, раз у день, та і то на Миколи… А ти до кого-то в гості чи так?

Зайда знизує плечима.

– Хотіла тут пожити трохи. Ну, знаєте, як то… від міста відпочити. Тихо тут, ні? Річка…

– Тихо, да, – сумовито мовить господиня, мовчить хвильку, тоді киває, – А чо’ ж, приїжджають до нас, бува, літом. Но більше як-то в Парутіно, в Лимани – там база є, лагеря… Єсть, де погуляти.

– Та ні, – тихо каже мандрівниця, – мені би подалі від тих “лагерів”… Зняти, може, хату де, скраєчку, і так пожити тихенько, поки… поки спека не перейде.

Господиня гмукає замислено, не відказує. Тоді гостя зітхає та, підводячись, простягає склянку. Її рука ледь-помітно тремтить.

– Ви мені… дуже помогли. Не знаю, як і дякувати.

Жінка хитає головою, тоді обертається і гукає до чоловіка.

– Юхим! Юхим! Ану зайди до Кулика, возьми ключ од Никанорової дачі!

Дача та – за два перехрестя, трохи не на околиці – якраз там, де і гадано. Вітер жене уздовж вулиці білий пил та клубки кураю; сухоребрі пси біжать за Юхимом та рудою забродою до мало не до пустища; раз чи два визирають сусіди з-поза парканів, проте ані словом до них не озиваються. Юхим теж мовчить, хіба зиркає помисливо; подорожниці багнеться його штурхонути, прискорити, однак треба терпіти – нехай, вже недовго, зовсім трохи лишилося… Ось і обіцяна хата, зрештою; видно, що тут намагалися сільське мешкання на котедж, абощо, перекроїти: добудовано другий поверх, стріха кладена новою дахівкою, проте стіни нетиньковані, а круглий балкончик – геть зовсім без поруччя, мов козирка до кашкета. Грошей забракло либонь, господарю, однак нині заброді не до вередів.

Юхим штовхає хвіртку, ступає до двору.

– Лєтня кухня, – кидає зверхньо, киваючи на малу добудову в нетрях занедбаного саду, – З той сторони – удобства.

 Клас, нишком зітхає гостя, нужник надворі! Мовчить однак – знала ж, хіба ні, куди їхала… Юхим спиняється коло дверей будиночка, глядить замислено, ключа притримує в жилавім кулаці. Заброда підходить ближче, приглядається – не хоче пускати її, чи що? Видно, що впертий, затятий – он який погляд важкий, губи підібгані; зле із таким торгуватися, а вже як маєш такого за рідню, то і геть нецікаво.

– Ну то… зайдемо? – питає заброда.

Кривиться Юхим.

– І шо тобі в том городі не сиділось?

Гмукає руда, тоді випростовує долоню та кладе на його тугий кулак.

– Вже як маєте за циганку, то дайте поворожу. Хтось до міста їде, а хтось, бува… хтось, може, й вертається.

Віднімає руку; старий мружиться, вглядається, наче який дрібнопис із лоба в неї прочитати думає, тоді погляд йому яснішає, розтискається долоня.

– Звать тебе як? – зітхає приречено.

– Я… – раптом губиться заброда, – Я… Лара.

Юхим киває, мовби чекав на те; насупившись, віддає ключа.

– Никанор послєзавтра зайде, з ним про всьо договоришся.

Мандрівниця киває звільна, та, щойно Юхим ступає за хвіртку, ледь не панічно повертає ключа, прочиняє двері. Зайшовши, вдихає густий розколошканий порох, кашляє, спотикається, та одразу ж смикає, зачиняє двері за собою. Невеличка світлиця, сходи, нагорі – мансарда з продавленим ліжком, вікно на пустище і руді горби… швидко – назад, вниз, у світлицю… Зробивши кілька кіл кімнатою, замикає двері іще й на засув, тоді знаходить куточок напроти входу і падає там у низьке – аж сягає сподом долівки – крісельце. Зводить подих, сторожко позираючи на зачинені двері.

Ну то що ж, думає вона. На місці. В безпеці, начебто. Так. А ці люди, вони й не спитали нічого, навіть за гроші не згадали. Пирхає – оце ще, справді, циганські чари! Коли б іще серце так не стугоніло, коли б лише так не хотілося голосити…

Сердешна-сердешна, але тобі зле! Могла б не дурити, голови не морочити, та інакше уже й не можеш, либонь… Навіть ім’я своє, та й те перебрехала! Ти не Лара, ні. Ти – Ярка, зроду й донині.

Бо Лара, серце моє, Лара – це я.

***

Цікаво, коли, за яких умов сором поступається місцем совісті? Сором виховують в нас відмалку: не кричи, бо он, усі бачать, який ти нечемний! Не пхинькай, бо, он, диви, тьотя з тебе сміється! Ми не знаємо, чому – підстави тут несуттєві, а може й не так, може, саме незбагненність, необґрунтованість цих підстав учить нас відмовлятися від осмислення, аби й надалі слухняно коритись безпідставному. Утім, сором важливий – це простий і дієвий спосіб тримати широкі маси в мирі та супокої. Страх засудження громадою, страх вигнання, самотності – о, він настільки потужний, що заступає часом навіть і страх смерті; однак страх, який би не був, знищує мужність. А лише мужність дає силу протистояти лиху, боротися за те, у що віриш. А як нема того, то лишається хіба тікати. Світ за очі, якнайдалі. Ото ти й біжиш.

***

«Новендіалія» Марини Соколян навчить, як прожити без душі

СУМНО, Ольга-Марія Сторунська
27.03.2009

Іноді дуже хочеться втекти від повсякдення. Кудись подалі, де нема незданих рефератів, зірваних дедлайнів і необхідності готувати борщ на наступний тиждень. Універсальний, а до того ж,  безпечний і недорогий засіб для цього – книжка. Найкраще – фантастична, щоб уже жодних натяків на побут і навколоробочі проблеми. А те, що потім авторам дістанеться по перше число від критиків, що їхня творчість відсторонює людей від реального життя – уже не ваш клопіт, правда?

Книжки Марини Соколян дуже добре підходять для задоволення потреби легковажної частини читацької аудиторії в уникненні суворої реальності. Як не магічна школа, то взагалі вигаданий світ, різноманітні епохи, дивовижні місцини, іноді, правда, дещо моторошні й некомфортні, але точно не подібні до нашого довкілля. Утім, не все тут просто: до творів цієї авторки треба добре придивитись, а то й дочитати до кінця, щоб зрозуміти, чи обійдеться вона цього разу даною нам у відчуттях реальністю, чи дозволить собі містичні припущення? Іноді неймовірні фантасмагоричні таємниці в неї дістають цілком реалістичне пояснення.

Щодо «Новендіалії» можу вам сказати одразу: цей роман дивний від перших же сторінок. Перша глава називається Sicinnium, і внизу – пояснення для малоосвічених: «комічний танок, що виконувався під час давньоримської поховальної ходи». Отак, у ритмах веселої сікінніди, ми й мандруватимемо древнім Дракувом у супроводі дивакуватого, дотепного й дещо цинічного екскурсовода. У час, коли доктор Хаус є секс-символом епохи, деякі персонажі «Новендіалії» мають непогані шанси вибитись в улюбленці жінок і дівчат. Крім уже згаданого гіда, який водитиме вас вулицями цього містечка, що нагадує одразу всі центральноєвропейські міста, це ще проквестор Нічного Магістрату Юр Горган – холодний, відсторонений, іронічний – просто душка! А кому до смаку молодші хлопчики – двадцятирічних симпатяг тут теж кілька є, і вони такі як треба – дещо нахабні, трохи розгублені, рішучі й сміливі, а один ще й закоханий, звісно, у ту, за якою мав би полювати.

Взагалі, компанія в Нічному Магістраті підібралась те що треба. Справжні тобі живі люди зі своїми людськими проблемами, болями й труднощами, щоправда, мають щодня вистежувати й знешкоджувати всяку нечисть. У світі, де розташовано Дракув, людина без душі (або – життєвої сили, «вогника», як авторка обережно уточнює, не бажаючи в даному конкретному випадку створювати власну космогонію) жити не може. І, втративши її, має два виходи (які не вільна вибирати) – стати moribundi, тихою тінню, що проживе лише дев’ять днів і неминуче помре, або inferi – небезпечним упирякою. От від останніх і покликані рятувати мирне населення служаки Магістрату. Утім, нема нічого певного, і протягом своєї новендіалії – дев’ятидення – moribundi може раптом зшаленіти, тож їх краще теж ізолювати від суспільства. Та й інших ускладнень у роботі звитяжних інквізиторів не бракує, адже якщо є попит (у даному випадку – на життєву силу), то виникне й пропозиція, а людей, готових порушити всі можливі норми моралі заради власного зиску, не може не бути навіть у найфантастичнішому світі. Тож маємо майже півтисячі сторінок захопливих пригод. Гонитви, злочини, кохання, таємниці та збочення…

Але Марина Соколян і тут не обійшлася без філософії. Щоправда, у «Новендіалії» вона має скоріше моральний ухил. Що тримає нас у світі цьому? Як ми можемо його втратити й на що готові піти, аби лишити найдорожче поряд себе?

Приємне читання не без моралі… Аж після всіх страхіть усе одно хочеться відвідати славне місто Дракув. Хоча віддавати йому душу (життєву силу, вогник) я б таки не стала. Надто вже відштовхуюча перспектива – життя без мети, бажання, сенсу, смаку.

Дракув без Дракули

“Друг Читача”, Юрій Мостовий
5.03.2009
Марина Соколян. Новендіалія. – К.: Факт, 2008. – 408 с.

Молода письменниця Марина Соколян пише як “короткометражну” прозу, за яку, зокрема, була відзначена премією видавництва “Смолоскип”, так і “повнометражну”. У письменниці, дещо рекордно як на її роки, вийшло вже чотири романи. “Новендіалія” – це найсвіжіший повнометражний твір Марини Соколян, що вирізняється яскравим, талановито закрученим містико-детиктивним сюжетом. Завдяки його динамічності цей роман легко міг би стати основою для успішного кіноблокбастеру. Тим більше, що в книзі присутні всі складові, необхідні для захопливої історії: напівтаємне товариство та його кривава діяльність, герой-одинак із хоробрим серцем, похмуре містечко Дракув із середньовічним колоритом та готичними легендами і багато іншого.

У романі йдеться про неймовірні пригоди хлопця на ім’я Лука, котрий одержимий бажанням розкрити таємницю смерті свого батька. Внаслідок цього Лука потрапляє на службу в легендарний Нічний Магістрат, що займається полюванням на упирів і на людей, які втратили снагу до життя…

Варто зазначити, що Дракув нагадує похмуру місцевість, описану Бремом Стокером у романі “Дракула”, а ще більше – часопростір, описаний американською письменницею Джин Калогрідіс у трилогії “Династія Дракул-Цепеш”. Це та ж загадковість, кривава історія-легенда і напруга в повітрі. Наскільки ці збіги випадкові – хто зна. Сама ж письменниця говорить, що цей образ виник у неї після відвідин європейських міст, як то, наприклад, Кракова… Зрештою, незважаючи на випадкові чи невипадкові збіги, роман буде цікавим шанувальникам творчості Марини Соколян і тим, кому небайдужа містико-фантастична література.

Просто проста історія про «просто простих людей»

Літакцент, Ірина Костюк:
20.07.2013
Марина Соколян. Серце гарпії. — К.: Нора-Друк, 2013

Роман-мережка… Саме так можна назвати неочікуваний літературний експеримент традиційно «фантастичної» Марини Соколян. Він спробує навчити невченого, підтримати бувалого й застерегти щасливого… А чи вдасться?.. Цілком залежить від читача.

Мереживо чи все ж таки мозаїка? На що більше схоже «Серце…» Марини Соколян? Після довгих змагань із фантазією виносиш вирок: «Серце гарпії»  – мереживна проза на орнаментальний лад. Це не настільки епізодичний роман, щоб стати орнаментальним, але й не настільки цілісний, щоб не назвати його мереживним.

Письменниця добряче посмикала життя. Розібрала його на кольорові ниточки й виплела побутову мережку. Тут нам і сліпучочорний бізнес безколірних людей, і «хатні» взаємини з коханими (і не дуже), і одвічна сварка зі своїм вибагливим «я», і проблема міста, і проблема села, і дилема віри чи її відсутності… Тут усе наше з вами життя. І таке плетиво виходить… А ми, як ті павучки, невтомно гаруємо на тонесеньких ниточках життя і повземо вперед, аж доки якийсь управніший майстер обріже кінці нашої мережки, або й гірше: аж поки ми самі покладемо край цій грі в «умілі ручки». Власне, цьому й присвячено роман Марини Соколян.

«Серце Гарпії» – наше з вами серце. «Письменництво – це мандрівка чужими душами», як зазначив якось В’ячеслав Васильченко. І «намандрувалася» Марина Соколян досхочу. Авторка намагалася втиснути все наше життя в один роман. Завдання «пітливе», але цілком осильне. Вона показала звичайне людське серце. Складне. Багато- чи принаймні двошарове. За Сковородою, яким смакує письменниця в романі, добре і зле. І, на лихо, єдине. Нероздільне.

Марина Соколян створила просту аж до складності історію. Авторка пише про звичайне життя, звичайних людей у цілком реальних умовах. Письменниця в одному романі поєднує його соціальну, психологічну, сімейно-побутову, філософську й навіть пригодницьку іпостась. Крім цього, свідомо чи несвідомо здійснено закид і на детектив (нерозгадане вбивство, торгівля наркотиками, «бандюки» і всяка інша нечисть). На десяток персонажів авторка проектує всі одвічні людські проблеми (добра і зла, любові й ненависті, проблему вибору, людських взаємин і ще дюжину різних життєвих негараздів і «гараздів»). Письменниця мандрує з теперішнього (справжнього) в минуле («чарівну казку»). На майбутнє не посягає, оскільки вважає його «фантастичним» і теж «казковим». І ти, як читач, застрягаєш, бо вже не можеш покинути напризволяще цих бідних героїв, на яких звалилося все зло світу… Як же складеться їхня доля?

Головна героїня роману – Ярка – цілком пересічна особистість. Звісно, зі своєю «лоскітливою» історією, мурахами в голові й бридкими тарганами в серці, про яких вона час від часу згадує. А ще в неї є страшна річ… Властива переважно дітям. Вона має Сумління. Хоч і добре приспане бізнесовими потребами, особистими запитами на життя й іншими незамудрованими речами пересічного сноба.

Однак у житті кожної людини настає момент, коли сідають «батарейки». Такий собі вимушений stop. Сумління прокидається, починає нишпорити у всіх закутках твоєї не до кінця зіпсованої душі. Ти мимоволі втікаєш від усього світу – і натискаєш replay. Звісно, в уяві. Починаєш гортати свої запилені життєві записи, щоб знайти відповідь на одне-єдине питання: «Чому?». Людина починає копирсатися в причинах, аналізувати наслідки, а головне – шукати себе у всьому цьому життєвому вариві. Так сталося і в Ярки…

Марина Соколян пропонує читачеві досить просту історію про «просто простих людей» (саме так авторка називає селян, серед яких її героїня проводить добру частину часу, в їхньому оточенні вона шукала себе і ховалася від світу). Однак ці «прості люди» не такі вже й прості (або прості непросто). Якби вони були простими, то не було б цього роману, не було б й інших…

Авторка підключає до своєї історії філософію мудрого Макіавеллі («Чини добро, поки можливо, але вмій чинити зло, коли необхідно»), Сковороду із його «філософією серця», Сартра з його поглядом на людину з «сьомого поверху» («Герострат»), але, врешті-решт, залишає місце для власного вибору читача… Із запропонованих концепцій кожен може вибрати «свою», а в кращому разі – створити власну, синтетичну філософію свого життя.

«Серце гарпії» не стільки вчить, скільки закликає: «Дівчинко, вийди з власної тіні – це дивосвіту контурна лінія. Раз перекреслене серце воскресне, бо б’ється луною справжнього імені».