Магістр казав, що існувати повинно лише те, у чому є сенс, оскільки все решта лише збільшує міру хаосу. Він прибув для невеличкої ревізії, і, боюсь, в мене немає для нього втішних новин…
Над містом сходила блякла урбаністична зоря. Вранішні перехожі ховалися в блакитний сморід, тупцюючи по своїх беззмістовних справах. Під їхніми ногами плюскотіла багнюка, багнюка плескала в їхніх очах.
Розчахнуте жерло підземки. На дверях якийсь дотепник вишкрябав: „заходячи, облиште сподівання”. Гм. Мабуть, ніхто вже не боїться пекла. Вони, певне, просто не в стані уявити собі муки, гірші за цю вранішню штовханину, яка викликає нудоту та стійку людиновідразу. Кидаючи пластиковий обол, приречені зникають за скляною брамою аби потрапити в багаторукі обійми чудовиськ гекатонхейрів.
– Ти програв. В цьому світі немає ніякого сенсу, – сказав Магістр.
– Чому ж, панотче? – мовив я приречено.
– А, – він подивився крізь мене відстороненим поглядом, – сенс – це все, що ми любимо. Якщо ж воно втрачає цінність, то…
Натовп атакував нас з безтямною люттю стихії. За якусь мить Магістр зник у юрбі, і слова його розчинилися у булькотінні людської твані. Проте, я зрозумів, що він хотів сказати: любов – це більше, ніж реальність. Це – виправдання.
Цілий день я намагався знайти хоч слід цієї древньої магії. Так, я хотів виграти. Ми посперечалися з Магістром на цей світ, бо я не вважав його безнадійним. Я прагнув довести Магістрові, що цей світ іще здатний продукувати власний сенс, обдираючи себе як старі шпалери та обновлюючись силою мутації уподобань і прагнень. Я хотів переконати його в тому, що любов, а значить і сенс – це не просто психосоматична індукція, не просто сила звички. Любов до ближнього, любов до пива… хоч би й до трьох апельсинів. Fin amor et fol amor. Шляхетна і ница, витончена і примітивна. Бодай якась!
Спершу я натрапив на фей. Вони збираються коло самої брами, з якої постійно дме холодний вітер. Ви бачили їх неодноразово, але, певно, не звертали уваги. Такі приземкуваті, з обличчями заспаними і злими, в теплих кожушках; вони проводжають очима натовп і перемовляються. Вони продають почуття: радість і сум, провину і вдячність, прихильність, ніжність чи навіть хіть. Гарно прикрашені стрічечками, на будь-який смак, у різних комбінаціях. Так, продають. Феям теж треба на життя заробляти. Здається, справжні почуття тепер непотрібні, купити простіше. От і торгують. На жаль, тут мені нічого не світить.
Потім я зустрів Пророка. Він торгував милосердям. Віддавав задешево, хто скільки зможе. Його сива розпатлана борода не могла сховати вкрите виразками тіло, а тремтячі руки стискали пластикову торбину із якимсь ганчір’ям, просмаленими газетами, порожніми пляшками. В очах Пророка застиг такий добре втрамбований відчай, що на ньому можна було б зводити храми. Він був справжнім, останнім із справжніх, але на біду, його бізнес був збитковим. Часом йому давали якийсь дріб’язок, але товар нікого не цікавив; так мабуть бідака і сконає від нерозділеного розуміння істини. Шкода…
Ще через якийсь час мені випало побачити Героя. Він виступав у срібних штанях мов павич, кожним своїм жестом уособлюючи велич і змістовність. Ним захоплювались; так, в ту мить я майже повірив у свій успіх. Але невдовзі я зрозумів, що насправді-то він викликає в людей тугу, а весь той галас потрібен для заповнення лункої порожнечі їхніх дірявих душ. Ні, це мені не допоможе.
Ще якийсь час я шукав любов у точках перетину страху і сподівання. Якось в одному магічному фоліанті я прочитав про такий маргінальний стан, коли людина майже очікує на диво, на якийсь знак, який змінив би плин долі. Вони були ладні вхопитись за першу ліпшу дурницю, і вона ставала їхнім сенсом. Але так напевне було в ті часи, коли ще діяли закони почуттів. Сьогодні тут володарює метушня. “Від другої платформи відходить поїзд у незвідане. Прохання до проводжаючих в останній путь вийти з вагону.” Я швиденько зіскакую з підніжки.
Вечоріє. Я йду, натикаючись на химери, які пхають мене своїми кам’яними крильми і лайливо перемовляються. Невже і справді нічого не залишилося?
Аж раптом я бачу Його. В його замріяних очах віддзеркалюється світло ліхтарів, на вустах зміїться посмішка-передчуття. А! Він таки той, кого я шукаю – закоханий, який вірить, чекає побачення і сподівається на взаємність. Останній трубадур, шляхетний прапороносець прекрасних пристрастей. Ну що, Магістре, як вам це? Дійсно, ну повинен же був бути хоч один! Він іде собі до коханої, не знаючи навіть, що якраз зараз рятує світ.
Він підходить до віконця кіоску. Нахиляється і щось промовляє. Я не розчув, тому мені довелося відкрутити запис трохи назад. Що?! Ні, лише не це!
– Привіт, Михайлич. Мені дві пляшки пива і пачку дешевої резини.
Редукція, панотче! Втоптані в багнюку, бліді квіти сподівань.
Я зрозумів, що таки програв.