Дім

Кілька років тому у мене обікрали квартиру. Там не було нічого особливо цінного, тож я не зазнала значних фінансових втрат. Але побачивши двері зламаними, а помешкання – розгромленим, я пережила неабиякий шок. Мій дім позбувся цілісності, припинив бути безпечним сховком. Понад тим, він був загиджений доторком злодія.

Зараз у мене подібне відчуття. І розповсюджується воно не лише на нашу зранену країну, але й на цілий світ. Адже те, що несуть з собою загарбники, загрожує не лише нашому існуванню, але й сенсу існування, як такому.

Вони не просто нелюди, як ми вже звикли казати. Вони, за мірками сучасності, – анти-люди. Те, що вони роблять, те, як поводяться – це пряма антитеза до всього хорошого, що існує в світі. Жорстокість замість доброти, ґвалт замість любові, приниження замість гідності, цинічна брехня і маніпуляції замість правди, підлість замість честі, рабство замість свободи.

Носіями цих анти-цінностей є далеко не самі лише солдати. Гадаю, для нас особливим пластом екзистенційного потрясіння стали перехоплення телефонних розмов російських солдатів з їхніми сім’ями. Батьки напучують синів, як ліпше красти, матері – закликають до вбивства, жінки – заохочують ґвалтувати. У них немає моральних орієнтирів у нормальному розумінні. Це радше обернена мораль «зони», де гірше – значить краще, а найбільшим авторитетом користується той, хто вчинив найжахливіший злочин.

Так і хочеться спитати симпатиків росії у світі – невже ви хочете саме цього? Жити за правилами «зони», підкоряючись ґвалтівникам і  убивцям? Невже існує винагорода, яка може компенсувати тотальне моральне виродження? «Руський мір» – то неначе небезпечна, стидка хвороба, яка інфікує усіх, кого торкається. Значна частина світу уже покрита цією гнилою коростою, і, коли не докласти усіх можливих зусиль, хвороба пошириться й далі.

Я дуже добре розумію тих людей, які запитують – як жити далі, після того, що сталося в Бучі, Ірпені та інших містах і селах. Заради чого відкривати очі кожного ранку? Як знову повірити в те, що безпека, доброта і щастя іще десь і колись можливі? Із цією бідою іще немало років доведеться працювати психологам.

Після пограбування в мене довго не виходило знову відчути спокій. Але я поміняла замки на надійніші, винесла або ретельно відчистила все, чого торкався чобіт злодія, і поступово мені стало краще.

Звичайно, в масштабах країни все значно складніше і небезпечніше. Проте очищення, якого ми так потребуємо, уже починає відбуватися. Очищення фізичне – але і символічне теж. Мене не дивує «монументопад» і повсюдні зміни топонімів; звільнення ментального простору від тавра чужинців – справа вкрай необхідна, інстинктивно затребувана.

Що ж до захисту фізичного простору,  то в нас, на жаль – чи на щастя – немає інших стін і інших замків, окрім наших людей.

Що ж до захисту фізичного простору,  то в нас, на жаль – чи на щастя – немає інших стін і інших замків, окрім наших людей. Українці виявилися стійкішими, ніж можна було уявити. Встояло військо, встояло громадянське суспільство, встояли навіть державні інституції, до яких ми традиційно ставилися зі скепсисом.

Так, нам важко і страшно, але ми повинні вірити, що наші «стіни» стоятимусь і далі. Пам’ятаєте, як говорили про захисників ДАПу, про кіборгів? Люди витримали, не витримав бетон.

Вірю, що всі ті, хто бореться – на фронті і в тилу – кожен з нас трошечки кіборг. А бетон? Буде воля, намішаємо ще.

Ми встоїмо, бо захищаємо не лише свій дім, але і все, що є хорошого в світі. Для нас це, по суті, одне і те саме.

Опубліковано на FB-сторінці авторки 25.04.2022

Поділитися

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *