Любов

Розділити радість легко, а от розділити горе здатні лише найближчі. То чому ж сьогодні так болить кожному, навіть якщо він чи вона не постраждали особисто, не втратили рідних? Чому вцілілих так сильно пригнічує провина, а травма свідка повсюдно викликає кошмари і депресії? Гадаю, ми справді стали ближчими за ці дні. У нас з’явилося відчуття великої родини, яка щодня втрачає родичів.

На чому заснована ця спільність? Це не проживання на одній території – своїми ми вважаємо і діаспору, і біженців, і заробітчан. Це точно не етнічне походження – українець бурятсько-монгольського походження, скажімо, зараз ні в кого не викликає питань. Це й не релігія також. Ось щойно недавно бачила у ФБ, як кримський татарин благословляє релігійного єврея, який служить у ЗСУ, словами «нехай береже тебе Аллах». Це щось інше, інтуїтивне, але правдиве разом з тим.

Питання національної ідентичності багато років мучило наших інтелектуалів. Адже так непросто відділити нашу «повістку» від тої, що була нав’язана імперією. Це і світові дається зі скрипом – європейські політики і досі повторюють, наче папужки, тези російської пропаганди про «братні народи».

Поняття «політичної нації» пояснює багато чого. Фактично, майже все – окрім болю.

Звичайно, поняття «політичної нації» пояснює багато чого. Фактично, майже все – окрім болю. Спільні політичні прагнення зближують, звичайно, але не настільки. Іноземці, навіть ті, що підтримують нас, намагаються уникнути болю, відсторонитись, обмежуючи для перегляду «чутливий контент». Ми ж не можемо відмежуватись. Навіть, якщо менше болітиме. Таке відмежування надто схоже на зраду.

Парадоксально, але певне розуміння нашої ідентичності демонструють наші вороги. Захопивши населений пункт, вони в першу чергу страчують тих, хто служив в АТО, активістів і тих, в кого вдома знаходять українську символіку. Це почалося не сьогодні – Володимира Рибака закатували за намагання захистити український прапор іще у 2014-му. Сьогодні окупанти люто нищать все, що може сприйматися як ознака української ідентичності – прапори, підручники і навіть пам’ятники.

Для нас же, натомість, наші символи щодня набирають більшої сили, насичуються новими значеннями. Посічені прапори, які майорять над звільненими містами і селами. Лелеки, що повертаються до гнізд на зруйнованих хатах. Пам’ятник Шевченка зі слідами від куль. Лялька-мотанка та майоліковий півник на руїнах міст. Пшениця, яку фермери сіють у касках та бронежилетах. Соняшники, які стали прокляттям ворогу. Калина, як знак пролитої крові.

Наші символи наповнені болем – і любов’ю. І саме тому вони дають нам сили.

Біль і любов – два боки одної медалі. Нам так болить саме тому, що ми любимо – свою землю, своїх людей, свою мрію. Я не думаю, що тракторист, вбираючи бронежилет, переймається збільшенням експорту зернових. Гадаю, він думає радше про те, що земля повинна родити. Волонтери вивозять людей з-під обстрілів – не через політичні переконання. Мешканці зруйнованих сіл повертаються не для того, щоб врятувати телевізор – ні, вони їдуть прибирати і садити саджанці. Про військових і мови нема. Те, що вони роблять нині, можливо лише з великої любові – до землі і до життя.

Наша спільність – не політична. Тут все просто. Або ти любиш цю країну, її непросту історію, її упосліджену культуру, її незламний характер. Або – не любиш, і тоді ти почуватимешся тут чужим. Любити важко, сьогодні ми платимо за цей привілей величезну ціну. Але любов здатна на дива – дива звитяги, надії, зцілення. І одного дня, неодмінно, – перемоги.

Опубліковано на FB-сторінці авторки 15.04.2002

Поділитися

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *