Прокляття в літературі, фольклорі, історії – серйозна розвідка і всякі цікавинки
Прокляття, як літературний троп, привертає незмінну увагу авторів та читачів. Книг, які мають таке слово у назві, – десятки, а то і сотні. Найпершими мені спадають на гадку «Прокляття Шаліона» Буджолд, «Прокляття мудрої жінки» Дансейні, «Прокляття Йіга» Лавкрафта, «Гаррі Поттер і прокляте дитя» Роулінг.
Нескладно помітити, що подібних прикладів найбільше саме у жанрі містики та фентезі, проте є й інші – «Прокляття королів» Грегорі (історичний роман), «Прокляття бронзової лампи» Карра (детектив), «Я проклинаю ріку часу» Петерсона (соціальна драма). Ще більше літературних творів, які не мають такого слова у назві, проте, по суті, розповідають саме про нього – як, приміром, «Падіння дому Ашерів» По. До того ж переліку можна додати й «Сто років самотності» Маркеса – слово «прокляття» не вживається в тексті, проте в ньому присутні майже всі складові цього літературного тропу (див. далі).
Подібні зразки можна знайти й у нашій літературі, скажімо «Марко Проклятий» Стороженка чи «Заклятий скарб» Пузія. Сюди ж цілком можна зарахувати «Страшну помсту» Гоголя, адже ідеться там саме про родове прокляття, накладене за посередництвом вищої сили.
Найбільше зацікавлення викликає функція прокляття, як метафізичного механізму відплати.
Така популярність тропу невипадкова – подібними мотивами пронизані легенди, міфи та релігійні тексти багатьох культур. Все, що створює культура, має свою соціальну функцію, а у прокляття їх декілька, і всі зачіпають дуже важливі поняття та явища. Такі, приміром, як доля, зв’язок з трансцендентним, пошук сенсу, прагнення справедливості. Функція прокляття, як метафізичного механізму відплати, викликає у мене найбільше зацікавлення, адже говорить про величезну потребу людей у справедливості, навіть якщо ціна за неї – надмірна.
Перш ніж детальніше поговорити про це, хочу визначитись, із чим ми маємо справу, коли говоримо про прокляття. Якщо у нас це – одне слово, то у, скажімо, англійській є декілька понять, які можна перекласти подібним чином: сurse (прокляття, свідомо накладене конкретним автором), damnation (засудження, часто релігійне, як-от засудження душі до пекельних мук), bane («згуба», предмет або особа, які накликають нещастя), hex/spell/jinx (магічні дії, які завдають шкоди).
Найцікавіші, як на мене, – два перших застосування, бо вони торкаються таких потужних понять, як доля, приречення, відплата. Саме тому їх так широко підхоплює міфологія та література; «доля» – чудовий сюжетний механізм, який структурує події та надає їм сенсу, якого бракує у реальному житті. Поняття «згуба» може використовуватися з тією ж метою (згадаймо «Isildur’s Bane» у Толкіна); перстень тут – не просто річ, але посередник у реалізації кармічної кари.
Я не знайшла літературознавчого аналізу структури прокляття – хоч, імовірно така модель десь існує. Тим часом пропоную свою – доволі приблизну, але помічну для розуміння того, як все влаштовано.
СКЛАДОВІ ПРОКЛЯТТЯ
1. Суб’єкт (автор) – той, хто накладає прокляття (божество, маг, дух, людина).
2. Об’єкт (адресат) – той, на кого спрямоване прокляття (особа, рід, місце, предмет).
3. Засіб (посередник) – механізм реалізації прокляття (магічна формула, артефакт, ритуал).
4. Об’єкт трансгресії – норма або табу, порушення якої ініціює прокляття (клятва, моральний закон, божественна заповідь).
5. Тригер – ситуація, яка запускає прокляття (переступ, суб’єктивна шкода, збіг обставин).
6. Кара – лихо, яка має настати внаслідок прокляття (страждання, смерть, вигнання, трансформація).
7. Обмеження – часові рамки чи умови, коли прокляття припиняє діяти.
Звісно, не в кожному випадку задіяні всі складові. У прокляття може не бути «автора», бо воно запускається автоматично, як механізм, прошитий в «базових налаштуваннях» світу. Може не бути обмежень, і тоді прокляття – невідворотний фатум; їхня ж наявність дає надію на спокуту чи порятунок.
Може не бути і норми, яка порушується, бо часом прокляття накладається просто від злості «автора». Або ж такий «автор» може приписати жертві злочин для виправдання власних дій. В цьому контексті згадується покарання Медузи (за версією Овідія): Мінерва перетворила дівчину на чудовисько, бо її у храмі богині зґвалтував Нептун. Тобто, бачте, покарано не агресора, а жертву (так, либонь, простіше). З богами, проте, не посперечаєшся.
В цьому для мене лежить один з парадоксів прокляття. Задумане, нібито, як механізм відновлення справедливості, воно часом несправедливе, випадкове, надмірне. І, замість, вносити порядок у світобудову, може спричиняти іще більший хаос. Про це далі трохи детальніше.
НАДМІРНЕ ПОКАРАННЯ
Дуже часто прокляття не особисте, а родове – до сьомого коліна (у фольклорі), до третього і четвертого покоління (у Біблії), або взагалі до останнього представника роду, після чого весь він вимре (як у «Страшній помсті» та інших подібних історіях).
Із нашої точки зору це може здаватися безглуздим – за що ж карати тих, хто особисто не винен у злочині? Втім, слід мати на увазі, що прокляття несе не лише покаральну функцію, але також і превентивну. Страх накликати нещастя на дітей може утримати від злочину того, хто не боїться за самого себе. У суспільствах, де закон не формалізований або дотримання його проблематичне, людей таки треба лякати та, бажано, пострашніше.
Поетичне перебільшення може перетворитися на керівництво до дії.
Про це, проміром, пише антрополог Броніслав Маліновський у праці «Crime and Custom in Savage Society». Він стверджує, що віра в магію та надприродні санкції є нічим іншим, як засобом соціального контролю. Ідея в тому, щоб не просто стривожити, а нажахати до драґлистих колін. Ну а для цього слід задіяти не лише логіку, а всі доступні засоби впливу – ритуальні, обрядові, художні, поетичні. Біда лише в тому, що часто поетичне перебільшення перетворюється на керівництво до дії, і за злочини, реальні чи уявні, мають розплачуватися безневинні нащадки.
НЕПРОЩЕНИЙ ЗЛОЧИН
З іншого боку, часом особа здійснює такий жахливий злочин, що жодне людське покарання не здається достатнім. Таке відчуття виникає і нині, коли ми дізнаємося (чи й самі уже свідчимо, на жаль) про акти геноциду, знущання, злочини проти людяності, проти гідності. Шок від цих вчинків настільки великий, що, здається, врівноважити його може лише відплата космічних масштабів.
Прикметно, що нас найбільше зачіпає саме це, хоча гідність і людяність – поняття відносно недавні. «Непрощеними» злочинами попередніх віків були порушення інших, але не менш важливих норм. Скажімо, для Середньовіччя такою базовою цінністю була вірність, тож зрада була чи не найгіршим злочином з усіх можливих. Це й не дивно, бо на клятвах вірності трималася уся феодальна система; порушення цих клятв мало бути покаране у найбільш жорстокий спосіб. Данте, приміром, поміщає зрадників на останнє коло пекла; в середньовічних сагах поширений мотив зради і покарання за неї (Роланд і Ганелон, Артур і Мордред). У фентезійних творах, чия дія відбувається в умовному Середньовіччі, метафізичне покарання за зраду також стає важливим елементом. До прикладу – прокляття, накладене Ісілдуром на гірський народ («Володар Перснів» Толкіна): їхні душі приречені на поневіряння, аж доки клятва не буде виконана.
Іншою критично важливою нормою була (та і лишається) заборона інцесту. Можна скільки завгодно кепкувати зі «поросячих хвостиків», які позначали дітей інцесту в «Ста роках самотності», але саме цей переступ прирік рід Буендіа на нещастя. А союз Зіґмунда і Зіґлінди у Вагнера взагалі призводить до кінця світу.
До інших «непрощених» злочинів можна віднести святотатство і порушення волі богів на загал. «Первородний гріх» Адама і Єви, скажімо, прирік на страждання весь людський рід. Задумка була досить вдала – адже тепер, які б страждання не випали людині, вони вважаються «заслуженими»; понад тим, отримала вичерпне пояснення також і тяга людини до різного роду «заборонених плодів».
Цікаво, втім, що багато важливих сюжетів світової культури засновані саме на порушенні базових норм; найчастіше ці сюжети трагічні, однак саме через них, співпереживаючи порушникові, глядач отримує свій катарсис.
ОСТАННІЙ ШАНС НА СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Варто окремо поговорити про застосування проклять у ситуаціях, коли відплата в інших формах неможлива. Скажімо, тоді, коли кривдник недоступний чи занадто могутній, жертва – надто слабка (або взагалі при смерті), або тоді, коли соціальний порядок зруйнований чи несправедливий.
Страшенно цікавою є традиція defixiones або «табличок з прокляттями», які використовувалися в античному світі. Це були олов’яні таблички, на яких автори видряпували прокляття; часто – на адресу суперників у бізнесі, коханні чи суді. Але часом це були, по суті, молитви про справедливість, в яких автори просили богів посприяти покаранню осіб, які вчинили проти них злочин, але не були впіймані. Так, приміром, на одній з табличок автор пропонує богині випити кров злодія, який украв у нього шість срібних монет. На загал, у своїх прокляттях римляни досить вигадливі, бажаючи своїм кривдникам всякого, приміром, аби триголові собаки повідривали їм ноги. Окрім табличок застосовувались також фігурки, шматочки тканини та волосся, які мали дати владу над жертвою; це доволі сильно нагадує традиції вуду, де прокляття застосовуються приблизно так само і з тією ж метою.
Також можна згадати японське поняття noroi – прокляття, яке накладають жінки на своїх кривдників. Ритуал, зокрема, включає вбивання гвіздків у священне дерево (в сучасних практиках – в солом’яну фігурку кривдника, прикріплену до дерева – для більшого, видно, ефекту або, може, для того, щоб боги не помилились із адресатом).
У романі «Прокляття Шаліона» окрім «центрального» прокляття, на якому побудований сюжет, існує також цікава чаклунська практика: людина мститься кривднику, якого не може дістати жодним іншим способом, звертаючись за допомогою до бога підземного світу (Бастарда). Людина має бути у крайньому розпачі, аби зважитись на таке рішення, адже тоді Бастард забирає на той світ обидві душі – і кривдника, і жертви. І однак ці ритуали набули такого поширення, що власті були змушені заборонити їх законодавчо.
З передсмертних проклять найвідоміше, мабуть, побажання «Чума обом домам!», яке виголошує Меркуціо, смертельно поранений Тібальтом. Побажання справджується, що й обумовлює подальшу трагедію. Існували також повір’я, що відьми могли перед смертю накласти прокляття, і від нього слід було мати особливий захист – як-от підкова на могилі Агнес Нейсміт. У фентезі таких прикладів також чимало; зокрема, згадується використання цього прийому у Желязни («Хроніки Амбера») та Джима Бутчера («Файли Дрездена»).
Така компенсаторна функція прокляття видається мені глибоко трагічною. Адже, якщо не йдеться про фантастичний світ, злодій однаково не буде покараний. Та навіть у фантастичному світі, за покарання часто доводиться платити дуже велику ціну. З іншого боку, це також демонструє глибоку потребу людей у справедливості – спільну для всіх часів і народів.
А ЩО У НАС?
У галузі проклять український фольклор не пасе задніх. У нас чимало відьом, мольфарів та характерників, які можуть проклясти чи зурочити; та і звичайна людина спроможна накласти прокляття, прагнучи помсти чи справедливості.
Найвідомішою, мабуть, є історія про прокляття, накладене козаками-характерниками на Гната Ґалаґана за зраду Мазепи та участь у зруйнуванні Січі. За легендою, козаки прокляли рід зрадника до сьомого коліна; прикметно, що на сьомому нащадкові рід і обірвався.
За зраду ж вимагає покарання козак Іван у «Страшній помсті» Гоголя; фантазія у зрадженого, правда, виявилась доволі химерна – він покарав кривдника і весь його рід появою нащадка-лиходія, якого світ досі не знав. Пригадую, в дитинстві ця книга сприймалася як справдешній хорор; та і тепер, дивлячись на цей сюжет, не цілком розумієш, хто в ньому жертва, а хто – лиходій. Втім, такий парадокс цілком вкладається в концепцію надмірного покарання задля згущення метафізичного жаху – і автору це вдалося уповні.
Варто згадати і чудового фольклорного (а згодом – і літературного) персонажа Марка Проклятого (Пекельного/Безсмертного). Козака Марка було покарано за гріхи й поганий характер та засуджено до безсмертя; по тому він отримує завдання від Святого Петра і вирушає до пекла рятувати побратимів. Цікаво, як у нашому фольклорі змішується мотив Вічного Жида (безсмертя – як покарання), античні та євангельські мотиви про подорож до пекла, а також елементи «крутійських» романів. Прикметна також схильність наших легенд кепкувати з нечистої сили, приписувати козакам здатність надурити як чорта, так і саму смерть.
Трапляється у нас і мотив проклятих скарбів. Його можна, частково, віднести до проклять за святотатство, як-от пограбування могил. Скіфські кургани, так само, як і гробниці фараонів, привертали увагу як істориків, так і грабіжників (часом ролі плавно перетікали одна в одну); негаразди, які з ними ставалися, народна фантазія радо приписувала прокляттям. З відкривачем «Скіфської пекторалі», Борисом Мозолевськомим, правда, не сталося нічого аж такого надзвичайного; втім, за бажання це можна пояснити тим, що він і сам був непростою людиною, наділеною даром передбачення (так про нього справді говорили колеги), тож прокляття його оминуло.
Розповіді про передсмертні прокляття відьом можна зустріти серед легенд київської Замкової гори, але особливе зацікавлення викликає легенда про прокляття княгині Раїни Вишневецької. Вмираючи, вона буцімто заповіла сину Яремі не відступати від православної віри, також і проклявши, про всяк випадок, раптом він цю клятву порушить. Так і сталося – Ярема став католиком, і отже, мав би бути проклятим, хоч складно сказати, справдилось прокляття чи ні; можливо, смерть від дизентерії можна вважати саме таким метафізичним покаранням. Проте, кажуть також, що прокляття поширилось і на його багатства, втрачені під час відступу з Лубен – тим-то ніхто і досі не може їх знайти.
У цій легенді об’єдналися декілька мотивів: покарання за зраду, материнське, та ще й передсмертне прокляття, а також – прокляті скарби. Чудовий матеріал для фентезі – не все ж нам позирати на чужий фольклор.
Мабуть, слід окремо згадати власне мотив материнського та батьківського прокляття. Дослідниця українського фольклору Марія Качмар пише про легенди, в яких батьки чи матері проклинали дітей за непослух; цікаво, що результатом ставала не смерть чи нещастя, а метаморфози – скажімо, недбала дівчина ставала тополею, а неслухняна – зозулею. Цей мотив можна порівняти з батьківським (точніше, дідівським) прокляттям Ноя, який прирік свого онука Ханаана та його рід на рабство. Важко навіть сказати, що гірше; проте, мотив влади батьків над долею дітей досить виразний як у світовій традиції, так і в нашій.
Також варто згадати прокляття дещо дрібнішого, побутового рівня – те, що ми радше називаємо прокльонами. Втім, імовірно, що «стартували» вони саме як прокляття. Побажання, аби з людиною стався «шляк» (удар, інсульт), «трясця» (лихоманка), «грець» (параліч) навряд чи можна вважати безневинними.
Трапляються і більш «лайтові», гумористичні версії, де адресата має вбрикнути муха, копнути качка або поцілувати пес. Фольклористка Олена Чебанюк вважає, що до прокльонів найчастіше вдавалися жінки – вони мало свого роду «дозвіл» від громади на виявлення емоцій в такий спосіб. До жіночої лайки ставилися з гумором, проте і з острахом; адже ж відомо, що мова має чарівну силу, а кожна жінка – трохи відьма.
Словом, мотив прокляття – багата скарбниця сюжетів від давніх часів і донині. Прокляття дає пояснення безпричинних нещасть, стає виразником прагнення справедливості, дозволяє відчути контроль тоді, коли його насправді немає. Не дивно, що ми і зараз звертаємося до цього засобу – як і в літературі, так і щодня, просто проглядаючи новини. Звісно, бажати іншим зла негарно – кажуть іще, що всяке прокляття повертається до «відправника»; проте часом воно стає останнім шансом скривдженого на справедливість. Можна вірити в це чи ні, однак ясно одне: одного бажання недостатньо. І справедливість – це, насамперед, ми з вами.
P.S. Автор має нову книгу, яка, суто випадково, зветься «Прокляття Григора Нетутешнього». І, звісно, нічого не хоче цим сказати. 🙂