Пропозиція провести презентацію в Полтаві викликала в мене змішані почуття. Ну, тобто, презентація книжки – це завжди свято (стрес, страх, захват), але відвідання рідного міста, де не була двадцять років, – окрема складна тема.
І врешті, це було приблизно так само непросто, як я уявляла. Відвідати місця, які пам’ятають мене маленькою, пам’ятають спілкування з найріднішими, яких уже немає, це таки боляче. Крім того, деякі локації змінилися до невпізнаваності (в моєму рідному дворі, приміром, втелющили висотку), від чого стає іще тяжче. Ці два образи досі не можуть сполучитися – здається, минуле відбувалося в якомусь іншому місці, лише побіжно схожому на нинішнє.
Так що дорогою до Білої альтанки я трохи поридала, але вже там мене відпустило. Найстарша частина міста майже зовсім не змінилася – ну, хіба причепурили фасади, а на хідниках з’явилися затишні тераси ресторанчиків. Там якось дуже спокійно, а ошатний триповерховий центр, який непомітно переходить в зелень передмістя, викликає відчуття спорідненості з природою і давниною.
Це, правда, не заважає місту бути сучасним, з усіма тими фішечками, до яких звикла столиця – відстеження тролейбусів по GPS, приміром, чи перегляд меню за QR-кодом. Ну а спільне переживання війни має іще один вимір, який став для мене несподіванкою. Каштанова алея – чималенький такий парк, довжиною близько кілометра – перетворився тепер на Меморіальну алею, де встановлені сотні щитів з інформацією про полеглих захисників. В мене зовсім інші спогади про Алею (я жила якраз поряд) але, гадаю, така ознака часу цілком доречна, хоча й зовсім не радісна.
Що ж до самої презентації, то мені дуже пощастило на гостей, готових підтримати розмову про всякі дивацтва, властиві як героєві книжки, так і самій авторці. Ну а помаранчевий Котляревський у книгарні, це якось… Ну я не знаю, доволі кумедно, хоча й несподівано. Але класику було притаманне почуття гумору, тож я не думаю, що він би образився.
Та й на загал, місту властива якась особлива добра іронія. Того дня постійно оголошували тривоги, то я мимохіть залипала у новинних каналах. І це просто суцільний шарман. «Форур на стадіоні. На матч «Ворскла-Металіст» завітав заєць». «Ракета на Опішню». «Людину-павука помітили на Мотелі». «Шахед на Кобиляки». «Чоловік в короні та з чупа-чупсом піднімає настрій на Браїлках». Літературний сюрреалізм вписується сюди цілком органічно.
Мені Полтава уявляється упевненою в собі, веселою пані, з багатим досвідом та оригінальними ідеями; з такою, думаю, мені б хотілося дружити. Тож, сподіваюся, ще буде нагода побачитися, а може й не одна.
Дякую книгарні «Друзі» за гостинність! І також – Софії Руденко за модерацію та каверзні питання. (Про червоні прапорці думаю і досі).