Опубліковано в журналі “Кореспондент” 28.07.2007

Честно говоря, я не люблю рекламу. А реклама, видимо, не любит меня. Иначе как объяснить поток гадостей, а иногда и откровенного хамства, изливающийся на меня из динамиков и бигбордов? При чем, если телевизор еще можно выключить, то от рекламного плаката, в который тебя уткнули носом в переполненном метро, никуда ни спрятаться, ни скрыться. Вот и приходится развлекать себя информацией о том, что женщинам не везет в личной жизни, потому как они воняют. «Не дай поставить на себе клеймо» – призывает дезодорант «Рексона», иллюстрируя слоган изображением свиньи.

Впервые увидев эту рекламу, я вообще не могла понять, что же хочет сказать производитель – получается, общество у нас делится на воняющих женщин и страдающих от удушья, но при этом благоухающих розами, мужчин? И, что же, мне предлагается подписаться под данным утверждением, купив рекламируемый продукт? Вот уж спасибо, дорогие рекламисты!

Перегибы, конечно, случаются со всеми, но ведь случай этот далеко не единственный. В нашей рекламе чуть ли не каждый второй ролик стремится своего потребителя хоть как-нибудь, да унизить. «Что это, слоны бегут?» – дивится некто по радио. «Нет», – отвечают ему, – «Это наши клиенты спешат на акцию». Слоны. Н-да. Спасибо, хоть не свиньи. Или вот еще: «Сядут все» – сообщает плакат салона мягкой мебели, хотя слоган этот гораздо лучше подошел бы, скажем, отделу по борьбе с коррупцией. Кстати тут вспоминается и ролик, рекламирующий акцию MacCoffee, в которой можно было выиграть автомобиль. Ролик совсем замечательный: девушка, поправляя одежду, выходит от босса и жалуется, каким тяжким трудом она собирает деньги на машину. Действительно, как же еще бедной девушке заработать?

Что уж говорить о разнообразных идиотах, долженствующих символизировать потребителя… То девушки, с безумным видом жующие пузырящийся шоколад, то парни-овцы, то дамы, рвущие друг другу патлы перед заветной дверью… Это вообще как понимать? Рекламисты мечтают видеть среди своих потребителей таких клинических идиотов? Или это некий, недоступный народному пониманию, юмор?

Возможно, причина кроется в другом. Некоторое время назад западная рекламная индустрия ввела моду на эпатаж. Появилась реклама, поднимающая запретные темы, намеренно жестокая или даже «чернушная», как вот, например, реклама «Diesel», изображающая покойника, обутого в до того модные кроссовки, что собравшаяся попрощаться родня то и дело завистливо косится на гроб. Эпатаж действительно имеет множество преимуществ, помогает выделиться, создать запоминающийся образ. Но ведь нужно понимать разницу между эпатажем и банальным хамством! Поддевая потребителя, нужно иметь деликатность и хороший вкус, иначе с подобными смелыми решениями можно крупно просчитаться.

Впрочем, исследования показывают, что у потребителя медленно, но верно формируется «порог отторжения» в восприятии рекламы. 90% опрошенных не могут вспомнить не понравившиеся им ролики, хотя преимущественное большинство рекламу активно не любит. Это значит, что неприятное отодвигается на второй план и человек пытается поскорее о нем забыть. Жаль только, что, забыв о своем неудовольствии, потребитель теряет единственный способ влияния на рекламиста – возможность «проголосовать гривной».

Что же до тех роликов, о которых все-таки помнят, то нравится потребителю реклама остроумная и эстетичная, а меньше всего – ролики, затрагивающие физиологию, как-то реклама подгузников и прокладок.

В случае же нашей «свинской» рекламы, ни эстетикой, ни остроумием никто не озаботился. Разве что считать некой изощренной шуткой тот факт, что свиньи вообще не потеют, так что купание в луже для них – единственный способ охлаждения.

Сейчас еще нельзя говорить, насколько эффективной окажется реклама «Рексоны». Но уже сегодня эта реклама стала предметом активных дискуссий. «Это что означает? Что девушки не моются, или как? Неужели они считают девушек такими невеждами и грязнулями?» – удивляется парень на интернет-форуме. «Если обычная реклама просто брешет, то меня, как мужчину, данная конкретная ложь просто коробит, – поддерживает его другой, – Потому что я отказываюсь считать, что мужчины любят дезодоранты, а не женщин». Дамы тоже не спешат поддержать рекламную стратегию производителя. «Было очень неприятно, когда увидела, – признается барышня, – И за девушку обидно. Это все равно, что использованные прокладки рекламировать. Унизительно.»

И, тем не менее, возможно, что кого-то эта реклама позабавит, а в условиях нынешней жары, спрос на данный товар даже возрастет. И рекламисты, хлопнув друг друга по плечу, пойдут ваять свои очередные дурно пахнущие шедевры.

Опубліковано в журналі “Кореспондент” 18.02.2006

Внутренняя датская дискуссия о свободе слова и религии, в рамках которой были опубликованы карикатуры на пророка Мухаммеда, переросла в международный политический кризис, грозящий вылиться в очередную волну насилия. Европейская демократия основывается на принципах свободы слова, но похоже, что этот принцип, как и всякий идеал, способен затмить в глазах своих приверженцев объективность, этику и даже обычную осмотрительность.

«Мы не можем позволить людям с Ближнего Востока решать, что и о чем должны писать в демократическом государстве», – говорит инициатор злополучных публикаций, редактор отдела культуры газеты Jyllands-Posten. С этим никто не спорит. Это решение должны принимать сами журналисты, не забывая, впрочем, о том, что всякая свобода предполагает ответственность за свои поступки. Высмеивать святыни – рискованный шаг в любом обществе, а уж нанесение оскорбления воинствующему исламу – это не защита свободы слова, а просто преступная небрежность.

Датская полиция не нашла в публикации карикатур состава преступления, и не мудрено, ведь такого злодеяния нет ни в одном уголовном кодексе. Насмешки? Издевательство? Провокация? Да что вы, это же – будни журналистики! Можно даже сказать, рутина! Старушку-Европу всякая критика только бодрит, но подумал ли кто из журналистов, причастных к карикатурному скандалу, как воспримет эту эскападу радикальный ислам, для которого не то что карикатуры, а даже обычные изображения Пророка – тяжкий грех?

Сегодня говорят о том, что накал страстей в исламском мире спровоцировали сами мусульманские радикалы, распространившие карикатуры, большинство из которых даже не были опубликованы. Это, скорее всего, правда, поскольку тяжело представить что, к примеру, палестинские боевики, за чашкой утреннего кофе листают Jyllands-Posten. Да, радикалы проявили завидную быстроту реакции, но о чем вообще могла бы идти речь, если бы публикаций не существовало как факта? По всему выходит, что европейские журналисты сделали воинам ислама чудный подарок – повод к эскалации насилия, которого только и ждали экстремистские группировки.

Мы, европейцы, изобретшие демократию, возвели себя на вершину политической эволюции, откуда оцениваем по своим меркам весь прочий мир. Демократия, безусловно, имеет множество преимуществ, но это совершенно не значит, что она дает нам право плевать с этой самой вершины на политические и культурные различия. Тем более, когда цена этому пренебрежению – международный конфликт и человеческие жизни.

Некоторым журналистам, пожалуй, пошла бы на пользу краткая лекция о культурах мира, равно как и экскурс в сравнительное религиоведение. Знающий человек никогда не рискнет назвать легкомысленной женщиной маму мексиканского мачо, или красоткой – американскую феминистку. В конце концов, только полный идиот станет танцевать фламенко перед разъяренным быком, если ему, идиоту, вдруг приспичило самовыразиться.

У каждой культуры свои святыни и свои табу. Подобное обращение с чужими святынями приемлемо разве что в целях военной пропаганды для поднятия боевого духа солдат. Боевому духу экстремистов не нужен никакой допинг, напротив, дипломаты зарабатывают нервные срывы, а политики идут на огромные жертвы, иногда ценой собственной жизни (вспомним Ицхака Рабина) пытаясь установить мир. И что же? Всего лишь несколько газетных публикаций поставили все эти титанические усилия под угрозу. Не слишком ли высокая цена за право некоторых господ на самовыражение?

Как представляется в ретроспективе, исламский мир всегда развивался как бы с оглядкой на Европу. Именно арабы перевели и сохранили для потомков труды античных философов; позже мусульмане переняли и развили концепцию воинственного миссионерства, в то же время восприняв идеалы рыцарской чести, в связи с чем и прославился самый «галантный» воин востока Салах ад-Дин. Сегодня радикальные мусульмане, похоже, перенимают у соседей концепцию глобализации, стремясь к созданию «невидимого халифата» своими собственными средствами – и это, конечно, не экономическая экспансия, которую они попросту не могут себе позволить. Даже понятие информационной войны не пришлось объяснять Востоку дважды – карикатуры на тему холокоста уже стали достоянием общественности.

Исламские страны нельзя назвать зеркальным отражением Запада, но очевидно – оскорблениями не добиться взаимопонимания, как бомбежкой не достичь мира.

Я ни в коем случае не призываю к цензуре или – боже, упаси! – самоцензуре. Просто не следует забывать, что свободные СМИ – это огромная сила, сравнимая с пресловутым «мирным атомом»: осторожное его использование заставляет крутиться шестеренки цивилизации, а малейшая небрежность способна спровоцировать взрыв. Вряд ли кто-нибудь наймет работать на электростанции инженера с манией величия или прогрессирующей паранойей. К журналистике следует относиться с не меньшей осторожностью.

Остается надеяться, что «карикатурный» скандал научит политиков и журналистов выражать свое мнение, не оскорбляя других. В особенности же, когда оскорбленная сторона способна использовать свое пострадавшее самолюбие как оружие массового поражения.

Опубліковано в журналі “Кореспондент” 25.06.2005

Если вы вдруг решили воплощать в жизнь идеалы эмансипации и назло всем стать большой начальницей, мой вам совет – подумайте дважды. Ведь вполне может статься, что ваши успехи не простят вам ваши близкие и, очень вероятно, вы сами.

Недавно мне довелось принять участие в семинаре по женскому лидерству, проводившемся в Израиле. Среди израильтян бытует мнение, что если бы мирные переговоры вели женщины, то мир был бы уже давно и прочно установлен. Вот и следует, считают организаторы семинара, женщин к этому всячески профессионально подготовить. На семинар съехался редкий цветник – женщины-лидеры со всего СНГ. Дамы подобрались разные, и лидерство у каждой свое, по мере сил и возможностей, вот только проблемы – одни и те же. «Только что сын звонил по роумингу, – сообщает одна, – Спрашивал, где солонка.» «А мои-то, бедные,  – говорит другая, – пишут, что сели без меня на голодную диету…»

Эти дамы бросили свои семьи всего-то на пару недель. А что произойдет, если забросить семью ради светлых идеалов  эдак на всю жизнь?

 Женщинам с детства внушают, что они должны быть в ответе за семью и детей. Не смотря ни на что. Но ведь разорваться невозможно – либо ты выкладываешься на работе ради карьеры и/или денег, иногда пропадая там днями и ночами, либо же семью опекаешь, кормя и баюкая малых сих. Вот и получается, что женщину, выбравшую карьеру, грызет вина перед домашними, отягчая ей и без того нелегкую трудовую жизнь.

Из этого комплекса проистекает также феномен, названный специалистами «страхом успеха». Что ожидает женщину, взобравшуюся на вершину? Муж, ушедший к любовнице, дети, едва-то узнающие мать, упреки, обиды и, в конце концов, – одиночество. И не в том дело, что так обязательно должно случиться. Совсем нет. Это стереотип, навязанный и культивируемый обществом, бдящим свои «первичные ячейки». Но стереотип этот могуч и действен; помниться, знакомая по семинару рассказывала, что, получив предложение стать заместителем главного редактора телекомпании, вынесла продвижение на суд семьи. Попросила разрешения. Не абсурд ли? Но такое происходит сплошь и рядом, и хорошо еще, если вам милостиво разрешат получить тяжким трудом заработанное признание.

«Страх успеха» имеет и другую сторону, которую было бы корректнее назвать «неготовностью к успеху». Это явление суть результат чрезмерной самокритики, которая зиждется на убеждении, что женщинам просто не дано разделять и властвовать. Не дано, и все тут. Одна моя знакомая больше года проходила в «исполняющих обязанности», когда уже даже совет правления прочил ее в генеральные директора. Что это – чрезмерная скромность? Нежелание рисковать? Боязнь опозориться?

Говорят, что женщине трудно дается публичность. В свое время, низведенная до уровня собственности отца или мужа, женщина не должна была выставляться на показ. Недаром же и термин есть специальный для публичных женщин. С яркой эмоциональной окраской. А ведь лидерство неотделимо от публичности – разве что запаковаться, как Дарт Вейдер, в герметичную маску и нагонять суеверный ужас на подчиненных. Вытравить этот комплекс чрезвычайно трудно, и даже в случае успеха без потерь не обходиться.

Одна из жертв, приносимых женщиной во имя публичного признания – это разболтанная нервная система. К нам на семинар приходила ведущая популярного израильского ток-шоу из того разряда, где на этот самый talk приглашаются министры и генералы. Журналистка высшего полета, другими словами. И что же? Эта акула, эта свирепая хищница от журналистики, беседуя с нами о работе, вдруг ни с того, ни с сего расплакалась. «Какой высокий уровень невротизма», – прокомментировала кстати оказавшаяся рядом дама-психолог.

Что же остается – идти на пролом «не щадя живота своего» или же пожалеть свои нервы и оставаться примерной женой и матерью? Выбор не из легких. Но кстати вспоминается история, рассказанная знакомой: когда ребенка в садике спросили о его родителях, он с радостью рассказал о папе-директоре, но затруднился как-то определить маму-домохозяйку. «А мама… мама у меня – никто», – наконец изрекло чадо. Вот она – благодарность за принесенные ради семьи жертвы. Нравится?

Все, что на самом деле нужно женщине, это быть «кем-то», не испытывая при этом угрызений совести. Да, пусть семья немного поплутает в поисках солонки. Этим они лишь оживят привычный быт. Пусть дети поймут, что у мамы есть и своя жизнь – уважение к родителям положительно влияет на детскую психику. Пусть муж завистливо коситься на вашу должность – ну и пусть, настоящего мужчину это должно только подхлестнуть в собственном развитии.

В конце-то концов, если жизнь – это череда компромиссов, то почему на компромиссы должна идти только женщина?

Опубліковано в журналі M.A.DE, #4, 2003

Если вы не можете избавиться от скелета в шкафу, то хотя бы  научите его танцевать.
Бернард Шоу

Жизнь, несомненно, – игра. Жизнь на виду, несомненно, – представление. Вчера это утверждала драматургия, сегодня – драматургическая социология. Представление – естественная потребность сегодняшнего общества, в котором зрелища стоят много дороже хлеба, в котором успех определяется вниманием СМИ, а информация ценится за способность развлекать информируемого.

Политики, артисты, маркетологи – все стремятся завоевать признание публики, пытаясь любыми путями получить роль в спектакле, который разыгрывается на газетных страницах и телеэкранах. Одним из способов попасть на сцену является скандал, то есть публичное слушание дела о нарушении социальных норм. Для многих скандал становиться рекомендацией для получения роли в общественном спектакле. Роль главную или эпизодическую – другой вопрос. В любом случае у вас есть шанс получить свои пятнадцать минут славы.

Анатомия скандала

Почему возникают скандалы? На этот вопрос лучше всего может ответить социология конфликционизма. Любая теория должна содержать в себе предпосылки для своего опровержения. Любой порядок можно нарушить. Даже более того – любой порядок просто необходимо нарушать, иначе ему угрожает стагнация и постепенное разложение. Так случилось, к примеру, с Советским Союзом – слишком суров был запрет на сомнение в единоправильности режима. Общественный порядок нужно периодически ставить под вопрос – только тогда возможно его развитие.

Ту же функцию исполняют и скандалы. Они необходимы обществу, как хорошая вентиляция – для разряжения обстановки и освежения восприятия.

Итак, скандалы, как любой естественный социальный процесс, имеют свою анатомию и свой жизненный цикл.

 Что определяет параметры скандала? В исследовании Люка Болтански, посвященном когнитивным условиям нормальности, по отношению к участникам скандала употребляется понятие размера. Эту терминологию отчасти перенимают и социальные теоретики. Однако, в данном контексте гораздо удобнее  взять за основу понятие значимости, так как размер может восприниматься несколько неадекватно.

Речь идет о значимости всех составляющих скандала, как-то:

• субъект (оскандалившаяся личность, группа или организация)
• объект скандала (норма, закон или правило, которые были нарушены субъектом),
• жертва скандала (пострадавший морально или еще как-либо в результате нарушения норм),
• обличитель (в том случае, если субъект сам не является добровольным обличителем),
• судьи (лица или организация, уполномоченные давать оценку происходящему), а также
• аудитория, то есть все то количество «зрителей», которых потенциально может заинтересовать данное нарушение.

Итак, в скандале, как в каждом образцовом общественном спектакле есть свои исполнители и своя аудитория. Важно отметить, что скандальную огласку может получить только то антиобщественное деяние, которое имеет значение для достаточно большой аудитории, то есть, затрагивает фундаментальные нормы и ценности данного социума.

Кроме того, всякий скандал есть обличение, то есть публичная огласка наличия некоего несоответствия между общественными ожиданиями по отношению к отдельной личности или организации и реальным положением дел. Ожидания, в какой то мере – всегда идеализация. Общество склонно упрощать многие явления, создавая стереотипы. В результате, в политическом лидере многие видят идеал отца (вспомним Фрейда), в священнике – святого, в полицейском – правозащитника. И так далее. Люди часто забывают, что исполнители общественных ролей – такие же, как они, наделенные такими же желаниями и слабостями. Именно поэтому такие прецеденты, как президент – прелюбодей, священник – педофил, полицейский – мошенник, безмерно возмущают публику. И это говорит о том, что любой человек без исключения может стать субъектом скандала. Вопрос в том, какие последствия может принести скандал для своего субъекта и для общества, которое его создало.

Явные и латентные функции скандала

Итак, скандал – явление, оправданное функционально. Можно даже назвать разрешение скандала неким ритуальным действом, в процессе которого общество искореняет девиацию – путем устранения девианта или путем переоценки критериев нормальности. Итак, к чему может привести вынесение отклонений от нормы на суд общественности?

Солидаризация группы. Речь идет о разделение общества на «их» и «нас». «Они» – враги, которые беспардонно нарушают общественный порядок, а «мы» – естественно, сама суть, плоть и кровь этого порядка. «Мы» – одной крови… Примером такого развития событий может служить охота на ведьм в новой Англии, конспиративистская паранойя эпохи холодной войны, еврейские погромы и многое другое. Каждой общественной группе в период становления нужен враг, дабы наглядно продемонстрировать отличия между группой и девиантными элементами, а также общность внутри самой группы. Впрочем, такое положение дел более характерно для дюркгеймовской «механической» солидарности патриархальных обществ, где нет места для «нестандартных» элементов.

Разрешение противостояния. Иногда скандал может служить поводом для разрешения скрытого противостояния. Вспомним дело Дрейфуса, которое начиналось как локальный шпионский скандал, а закончилось выходом на уровень национального конфликта, в котором столкнулись два политических лагеря – республиканцы и консерваторы. В таком случае субъект скандала может стать символом, который переживет и сам скандал, и его участников. Наиболее долгосрочным эффектом обладает давний скандал о казни плотника из Назарета. Нельзя отрицать того, что помимо метафорического смысла, евангельская история суть пример политического противостояния двух идеологий. Этот пример доказывает, что разрешение противостояние может затянуться, однако если значимость задействованных социальных элементов достаточна, результатом может быть возникновение кардинально нового мировоззрения.

Переоценка ценностей. Скандал не просто нарушает общественный порядок, он демонстрирует публике саму возможность его нарушения. Скандал заставляет членов общества задуматься над вопросом: «поскольку нарушение данной нормы не привело к моментальному разрушению общества, то, возможно, ее существование не так уж и необходимо?» Чаще всего девианты подвергаются суровому наказанию, однако, опять таки, при достаточной значимости субъекта скандала, у нарушителя могут найтись последователи. Иногда, если речь идет о популярном человеке, девиация может стать модной. Примером может служить скандальная репутация Оскара Уальда. Этот английский драматург как-то заявил «само мое существование – скандал». Впрочем, суд над Уальдом за мужеложство даже прибавил ему шарма, и сегодня многие сторонники нетрадиционных отношений пытаются походить на этого лондонского денди. К тому же, со времен Уальда, общество стало много толерантней к подобным проявлением творческого гения.

Привлечение общественного внимания. Довольно часто скандалы возникают на почве хронических социальных проблем, которые, умышленно или нет, не попадают в фокус внимания общественности. Одно из таких
хронических заболеваний общества было «диагностировано» в результате недавнего церковного скандала в Бостоне, когда боле чем двадцати католическим священникам было предъявлено обвинение в сексуальном насилии. Эта история получила необычайно широкую огласку – как оказалось, сотни людей стали жертвами домогательств со стороны священников, однако, церковь многие годы покрывала злодеяния, пытаясь не допустить скандала. После обнародования правды, поднялась такая буря, что кардинал, обвиненный в покрывательстве преступлений, вынужден был подать в отставку. Другой пример – взяточничество в международном Олимпийском Комитете. После того как разразился скандал, была создана Конвенция по борьбе со взяточничеством общественных должностных лиц, задачей которой стало привлечение взяточников к уголовной ответственности. После этого, как утверждают спортсмены, обстановка на Олимпиаде стала гораздо более здоровой.

Изменение уровня значимости. Одной из латентных – неочевидных – функций скандала является изменение уровня значимости его участников. Чаще всего речь идет об уменьшении значимости – если, предположим, президент, отец народа, уличен в преступлении, тем самым он перестает быть символом государства, а становится обыкновенным мошенником. Однако, в данном случае, как в реакции ядерного распада, высвобождается большое количество энергии, которое, будучи точно направленным, перерастает в термоядерную реакцию синтеза – еще более мощную реакцию увеличения значимости.

Многие создают себе имя или состояние на скандале. Как утверждает профессор института Джона Хопкинса, Девид Белл, в США существуют специальные организации – «машины политического штурма», скрывающиеся под именами разнообразных институтов и общественных организаций. Такие «институты» становятся своеобразными пресс-центрами скандала, они рассылают сообщения в прессу, платят за негативные публикации, даже финансируют судебные разбирательства. К примеру, Rutherford Institute оплачивал счета Паулы Джонс за юридические услуги. Кстати, за разившийся скандал Клинтон должен поблагодарить именно эти институты. Почему во времена Кеннеди никто даже не заикнулся о неэтичности его романа с Монро? И не в том дело, что с той поры поменялись нормы морали, просто у противников Кеннеди еще не было таких «машин политического штурма», которые нынче способны раздуть любой проступок политика до размера «греческой трагедии». Кстати, сама приснопамятная Моника Левински неплохо заработала на интервью прессе и на публикации своих мемуаров. Теперь она – знаменитость, а кто слышал о ней до скандала?

Еще один пример – из жизни уголовного мира. Преступники всегда привлекали внимание общественности. Многие из них становятся в результате историческими фигурами. Действительно, человека, убившего президента или разрушившего храм, забыть сложно. Их значимость, таким образом, сравнивается со значимостью злодеяния. Больше того, сами СМИ, стремясь повысить тираж, подогревают интерес публики. В результате многие преступники романтизируются и обрастают мифами. Социолог Джейсон Мазаик, проанализировавший 1300 выпусков журнала People, утверждает, что, если в 80-х центральными фигурами журнала становились знаменитости и голливудские звезды, то сегодня все больше внимания уделяется разнообразным преступникам. Каннибал Бевид Дамер даже попал в составленный журналом список ста самых интригующих личностей 20-го века.

Развлечение зрителя. Еще одна функция скандала, которая не формулируется, но, как правило, подразумевается, – способность скандала развлекать аудиторию. Зрители с неослабевающим интересом следят за развитием скандалов, имея на то свои психологические мотивы. Людям нравиться унижать других или наблюдать за их унижением – с одной стороны  их радует, что злоключение происходит не с ними самими, с другой – им приятно осознавать, что знаменитости уязвимы, что они тоже – человеческие существа. Возмущение социума по Дюркгейму есть проявление «общественной злости», нейтрализация фрустрации и неудовлетворения собственным положением.

Кроме того, скандал – это шанс разнообразить рутину, повод для дискуссии и само-позиционирования. К примеру, когда происходил разбор дела О. Дж. Симпсона, аудитория разделилась на тех, кто считал известного теннисиста виновным, и тех, кто отрицал его вину. Таким образом, зрители превратились в болельщиков. Некоторые даже ставки ставили на исход дела.

СМИ зарабатывают огромные капиталы на освещении скандалов. К примеру, цена акций компании Broadcast.com, первой разместившей на своем сайте видеорепортаж выступления Клинтона в суде, за один день выросла в четыре раза.

Зрителя нужно развлекать. Если участникам скандала это удается в полной мере, есть шанс, что симпатии, в конце концов, окажутся на стороне скандалиста. Тем более, если скандалист сможет позиционировать себя как жертву. Так, например, произошло с Юлией Тимошенко, которую, несмотря на обвинения в уголовном преступлении, граждане сначала поддержали публичными протестами, а потом еще и выбрали в парламент.

Практическое применение скандала

Итак, мы рассмотрели основные социально-значимые функции скандалов. Как можно видеть, у скандала есть невероятный энергетический потенциал, который при наличии подходящей точки опоры, может послужить рычагом для переворота общества. Было бы странным, если бы никто не попытался использовать этот рычаг. Это и происходит. Причем, происходило всегда. Политики уже не одну собаку съели на раздувании прецедентов для последующей атаки на противника. Звезды музыки и кино живут буквально от скандала к скандалу. Скандал может служить даже для увеличения продаж.  Рассмотрим эти практические моменты более детально.

Скандал как политическая стратегия

В этой статье мы уже затрагивали политические скандалы и их последствия. Теперь посмотрим на скандалы, созданные сознательно с некоей стратегической целью. Очернение политических противников использовалось всегда. Вот один из недавних примеров. За три недели до выборов либеральная израильская газета «Гаарец» опубликовала информацию о том, что премьер-министр Израиля Ариэль Шарон взял кредит на сумму в полтора миллиона долларов, чтоб погасить долг за свою предыдущую избирательную кампанию. Шарон назвал статью подлой политической клеветой и сообщил, что деньги он получил в подарок от друга. Впрочем, на результаты выборов клевета не произвела особого эффекта. Шарон выиграл, умело заняв позицию жертвы намеренной дискредитации.

Провокация – еще один способ повлиять на политический баланс. Провокация заставляет некие политические силы предпринять действия, которые в результате дадут преимущество провокатору. Этой технологией с успехом воспользовался Йорг Хайдер. Свою популярность он завоевал на критике предыдущих правительств и на своем парадоксальном популизме. Хайдер мог, к примеру, выразить надежду на сотрудничество с Израилем, и тут же, не отвлекаясь, начать рассуждать о достоинствах гитлеровского режима. Мировое сообщество посчитало необходимым вмешаться и наложить на Австрию, избравшую Хайдера, дипломатические санкции. Сам Хайдер смог сыграть и на этом, подогревая возмущение австрийцев вмешательством в их внутренние дела. Политологи считают, что 33%, которые получила партия Хайдера на выборах – не предел.

Еще один пример одиозной популярности – депутат российского правительства Владимир Жириновский. Этот политик успел все – и поучаствовать в парламентской потасовке, и облить оппонента соком в прямом эфире и опубликоваться в Плейбое, и, тем не менее, за него все так же голосуют. Среди политологов бытует мнение, что провокации Жириновского тщательно спланированы. Что ж, избиратель доволен – его развлекают.

Продающий скандал

Продать что-нибудь с помощью скандала? Если хотите увидеть возмущенного маркетолога, задайте ему этот вопрос. А как же репутация? Как же доверие покупателей?

Да, безусловно. Скандал может уничтожить корпорацию, лишив ее доверия клиентов. Тем не менее, некоторые аспекты скандалов могут помочь компании увеличить свои доходы.

Вот довольно показательный пример. Когда в 1998 году велосипедное ралли Tour de France стало ареной скандала о применении спортсменами допинга, никто из спонсоров гонки не вышел из игры. Более того, один из спонсоров, известная компания-производитель швейцарских часов Фестина, даже заявила о том, что скандал возымел положительный эффект на объемы продаж. Маркетологи объясняют этот эффект именно развлекательным компонентом гонки – спортивного события, как шоу. Вся та буча, которая поднялась вокруг Tour de France, только способствовала росту популярности этого шоу и, соответственно, его спонсоров.

А что, если некая звезда, представляющая ваш товар, оскандалилась? Следует ли сразу же публично отказаться от сотрудничества? Вовсе нет, утверждает Роберт Кулик, президент TheMarketingGroup.com, преподающий маркетинг в университете Вашингтона в Сиэтле. Нужно осмотреться. Здесь все зависит от того, как воспримет ситуацию аудитория. Если ваша знаменитость воспринимается как преступный элемент, как это произошло с О. Дж. Симпсоном и компанией Hertz, следует немедленно выступить с публичным заявлением о расторжении контракта. Так компания декларирует свою позицию, «становясь на защиту» общественных норм. Это может даже поспособствовать росту ее престижа. Если же знаменитость стала «жертвой» скандала, как например Николь Кидман, брошенная коварным Томом Крузом, или же Мерайя Керри, которую госпитализировали с нервным срывом «от тяжелой работы», аудитория может отнестись к знаменитости с сочувствием. В таком случае компании стоит опять-таки публично заявить о полной поддержке пострадавшей звезды.

Впрочем, кроме «высокоморальных» корпораций, пекущихся о своей репутации, есть еще и менее щепетильные компании, которые используют символику скандала, где только возможно. Почему-то сразу же вспоминаются шоколадные батончики «Билл», появившееся на нашем рынке вскоре после суда над Клинтоном. Или вот данные, опубликованные Национальной службой уголовных расследований Великобритании, сообщающие о появлении на черном рынке таблеток экстази под названием «Диана». Таких примеров можно отыскать еще много. В конце концов, всегда найдутся те, кто может извлечь выгоду даже из конца света… например, Голливуд.

Искусство как скандал

Представители искусства – естественные пассионарии, то есть авангард общества, личности, которым общество доверило проверять свои нормы на прочность. Этим они и занимаются. Можно сказать, что скандал для представителей искусства – работа и прямая обязанность. Среди социальных теоретиков (напр. Ари Адут, Чикагский Университет) бытует мнение, что скандал – одно из условий успеха в сфере искусства. Общество дает артистам идеосинкретический кредит, то есть неофициально позволяет им нарушать социальные нормы и правила. Иногда, правда, артисты в своем стремлении эпатировать публику заходят слишком далеко, оказываясь в результате за решеткой. Впрочем, некоторым это даже идет на пользу. Вспомним хотя бы бессмертного Джима Мориссона. Или вот Джордж Майкл, уличенный в нарушении общественного порядка в публичном туалете, особо не расстраивается и сразу же снимает клип на эту тему под названием “Outside”. Многие, возможно, помнят Red Hot Chili Peppers, выступавших только в носках, расположенных, скажем так, стратегически. Или Оззи Озборна и его летучую мышь.

Да что там, практически каждая звезда, как-то отличилась, иначе, как ей привлекать внимание общественности? Непорочностью, что ли? Секс, наркотики и рок-н-ролл… Пусть публика считает, что хоть кому-то это позволено. Пусть наблюдает за похождениями своих кумиров, сублимируя собственные порочные стремления. Вот, кстати, еще одна из функций скандала. Впрочем, сублимировать можно как угодно, главное – не в публичных местах.

Что же такое скандал? Публичное наказание нарушителей норм или конфликт, спровоцированный самим обществом? Средство уничтожения репутации или способ достичь успеха? Пожалуй, все это, вместе взятое. Если чья-то репутация подобна термоядерной бомбе, она обязательно взорвется, рано или поздно. Так, по крайней мере, утверждает теория хаоса. Так почему бы не направить этот взрыв в полезное русло?

Опубліковано в журналі “Києво-Могилянська Бізнес Студія”, #9 2004

Як ви уявляєте собі свою організацію? Як точний, зважений механізм, чия робота підпорядкована законам механіки та задуму годинникаря? Чи, можливо, як живий організм, який функціонує інстинктивно, узгоджуючи роботу різних систем заради самозбереження та задоволення своїх потреб?

У будь-якому разі ви матимете рацію, але й помилятиметеся водночас. Організація – це комбінація раціонального та інтуїтивного, технологічного та суто людського. Будучи людською спільнотою, організація функціонує завдяки спілкуванню, яке є, з одного боку, технологією, а з іншого ж – провідником емоцій та потреб, якими керуються у своїй роботі працівники.

Якщо ж у цьому процесі щось не спрацьовує, весь складний механізм організації може зупинитись. Наведемо, здавалось би, кумедний приклад американської компанії Ryder System – директори двох її різних підрозділів не могли узгодити свою роботу, пропускали важливі зустрічі, завдаючи цим збитків фірмі, лише тому, що їхні секретарки поскублися і принципово не розмовляли. Таких прикладів, без сумніву, набереться безліч, але спробуйте знайти в якомусь із підручників з менеджменту спосіб запобігти такій ситуації! Гаразд, можливо, вам порадять щось з приводу недбалої секретарки, але, що як справжня причина затримки інформації – ваш системний адміністратор, який вирішив, що фірма цілком зможе прожити тиждень без Інтернету, поки він відпочиватиме в Карпатах?

Існує лише один спосіб передбачити подібні випадки – ретельно проаналізувати процес проходження інформації всередині вашої організації, а також вивчити самих працівників – їхню мотивацію, інтереси та потреби. У цьому випадку вам у пригоді стане такий метод “діагностування” інформаційних потоків як комунікаційний аудит.

Лікарняна картка: все, що слід знати про спілкування в організації

Будь-яка технологія недосконала, а людський фактор – це, у будь-якому разі, фактор ризику. Отож, необхідно добре знати „слабкі місця” комунікаційного процесу. Рекомендуємо взяти за основу доповнений перелік, розроблений відомим піарменом Джозефом Копеком, що дозволяє підсумувати та категорізувати інформацію, необхідну для вивчення процесу внутрішніх комунікацій:

• Структура та корпоративна культура організації
• Комунікаційна політика організації
• Цілі та завдання організації
• Організаційні процедури – правила прийому на роботу, оплати праці, посади і зобов’язання працівників, ін.
• Наявні комунікаційні програми – формальні методи і засоби вертикального і горизонтального спілкування
• Наявні засоби опосередкованого спілкування
• Міжособистісне (безпосереднє) спілкування на різних рівнях, включаючи неформальне
• Зустрічі – частота, зміст, формат
• Ставлення працівників щодо наявного стану комунікації
• Обізнаність працівників в організаційних цілях та цінностях
• Потреби та очікування працівників

Як очевидно з наведеного переліку, ця інформація перебуває у компетенції різних корпоративних „єпархій” – менеджменту, комунікаційного відділу, відділу кадрів. Дійсно, процес спілкування охоплює абсолютно всіх, тому лише один відділ не зможе надати повної інформації. Отож, для проведення дослідження інформаційних потоків найкраще виділити окрему уповноважену особу (осіб) для збору інформації на всіх можливих рівнях. Варто також розглянути можливість запрошення зовнішнього аудитора – консультанта або PR-компанію, яка зможе провести об’єктивне дослідження. Останнє навіть рекомендується, оскільки працівники вашої організації знатимуть, що аудит – процес неупереджений і проводиться зовсім не тому, що менеджмент планує чергове скорочення кадрів.

У наступних частинах – інформація про те, як саме різні складові комунікаційного процесу впливають на результат – ефективність роботи компанії.

Вивчення кровообігу: шляхи циркуляції інформаційних потоків

Перш за все дозвольте звернутись до технічної складової, а власне, методів і засобів формальної комунікації. За теорією класичної веберіанської організації, формальне спілкування має наступні особливості:

• ієрархічність
• максимальна ефективність, лаконічність
• безособовість, опосередкованість
• переважна односторонність: надання інструкцій та звітування

Спілкування в організаціях повинно займати якомога менше часу аби присвятити переважну його частину власне виконанню робочих завдань. Спілкування повинно бути ефективним, оскільки за короткий проміжок часу слід передати всі необхідні повідомлення. Спілкування повинно бути безособовим аби позбавити його зайвих конотацій чи упередженості. Отож, як наслідок, спілкування в організаціях носитиме формальний і лаконічний характер. В організаціях з класичним стилем управління інформаційна взаємодія практично завжди одностороння, і найчастіше, опосередкована. Втім, навіть у найдемократичніших організаціях, безпосереднє спілкування обмежене принципом економії часу. Натомість, існують різні типи “інформаційних посередників” – корпоративних засобів інформаційної взаємодії.

Соціолог Джон Томпсон, виділяє три типи взаємодії – міжособистісна, опосередкована міжособистісна та опосередкована квазі-взаємодія. Слід відзначити, що міжособистісна взаємодія – пряма і опосередкована – переважає на горизонтальному рівні, тобто таке спілкування домінує серед учасників організації, котрі “розташовані” на одному рівні організаційної ієрархії. Прикладом такої взаємодії є рада директорів чи зібрання профспілки, листування між менеджерами чи телефонні розмови між клерками. Втім іноді, як правило, рідше, відбувається безпосередня “вертикальна” взаємодія – загальні зібрання чи бесіди між керівниками і підлеглими. Опосередкована квазі-взаємодія переважає у вертикальному інформуванні – як правило, інформація розповсюджується від керівництва до рядових працівників.

Тепер, коли ми вже добре уявляємо собі спрямованість та специфіку інформаційних потоків, можна розглянути, якими ж саме технічними засобами послуговуються працівники для передання інформації.

Опосередковане спілкування найчастіше здійснюється за допомогою ЗМІ локального масштабу. Прикладом може служити корпоративне видання – газети чи журнали, які розповсюджуються серед працівників. Можливо, ваша організація має своє корпоративне видання? Таке як газета фірми Бош – „Відомості Бош”, видання Бліц-Інформ – „Бліц-пост” чи газети „Кашалот”, яку випускає для своїх працівників банк Надра? Тоді ви, звичайно, знаєте про що мова. Якщо ж організація не достатньо велика або технічно забезпечена для випуску власного видання, менеджмент використовує різноманітні “стаціонарні” засоби інформування – стінгазети і оголошення, внутрішні радіо- чи відео-трансляції.

Технічним засобом безпосереднього спілкування є наші числення „комунікаційні помічники” – інтранет, телефон, факс, електронна пошта. Як не банально це звучить, саме тут на організацію може чатувати серйозна небезпека. Приміром, величезна організація, в якій мені доводилося проводити комунікаційний аудит, мала один єдиний факсовий апарат на поверх (до того ж, поламаний) і один телефон на п’ятеро працівників. Це, звичайно, крайній випадок, але згадайте, як часто гальмується робота, якщо виникають пошкодження на телефонній лінії чи проблеми з електронною поштою. Отож, проаналізувавши технічне забезпечення комунікацій вашої організації з точки зору робочих потреб працівників, посприяйте вдоволенню цих потреб. У нинішньому світі технічне забезпечення корпоративних комунікацій – гігієнічний фактор, тож економити на цьому – злочин проти самої організації.

Випробування зору: потреби ваших працівників

Те, про що ми говорили в попередньому розділі – лише верхівка айсбергу. Було б наївним думати, що вся комунікація в організації обмежується схемою класичної бюрократії. Яким би дрібнесеньким гвинтиком структури не був працівник, для найважливішим нього залишається він сам та його потреби.

Приміром, за дослідженнями Пітера Блау, працівники організацій, навіть будучи обмежені жорсткими правилами щодо комунікації, все одно прагнуть неформального спілкування, яке створює психологічний комфорт та впевненість у власній компетентності.

Неформальні стосунки є важливим доповненням, а часом, і замінником формальної комунікації. Згадаймо „кулуарні” бесіди наших парламентарів – значна частина доленосних рішень приймається саме там, а не в осяйному залі під куполом. Парламент у даному випадку – лише найбільш яскравий приклад. Уявіть собі раду директорів корпорації, чиї рішення приймаються не під час засідань, але за вечерею у фешенебельному ресторані, чи – „мозковий штурм” рекламного відділу, який відбувається не у залі для нарад, але у ідеально для цього пристосованій „курилці”? Комунікація, як явище природне, шукає найбільш зручних для себе шляхів.

Отож, намагання контролювати чи забороняти неформальне спілкування не просто зайве, але й може принести шкоду організації. Адже ще відомий Хоторнський експеримент довів, що праця в групі з приємними вам людьми, з якими ви іноді можете перекинутись словом, піднімає ефективність роботи.

Ще одним фактором підвищення ефективності роботи є формування лояльності працівника до організації, яка досягається установленням його ідентифікації з організацією. На підтвердження цієї тези приведемо теорію Томкіпса та Чені, які стверджують, що справжня ідентифікація з організацією досягається саме тоді, коли, роблячи певний вибір, працівник керується ціллю та цінностями організації. Як наслідок, особа, що ідентифікує себе з організацією, схильна діяти таким чином, щоб сприяти досягненню її цілей, як своїх власних. Більше того, ідентифікація з організацією посилює контроль за працівниками, не збільшуючи стресу, оскільки контроль перетворюється на внутрішній. Практичним підтвердженням цієї теорії служить досвід компаній, що входять до списку Fortune 500 – більшість з них впроваджує спеціальні програми для досягнення ідентифікації працівників з організацією.

Від чого ж залежить формування ідентифікації з організацією?

По-перше, від природних психологічних потреб працівників. За теорією соціальної ідентичності Тайфеля, можна вивести два основні мотиви само-ідентифікації: потреба в само-категорізації та потреба в збільшенні значимості (self-enhancement). Вдоволення першої потреби залежить від чіткості кордонів організації, тоді як друга потреба може задовольнятися за рахунок ідентифікації себе з успішною організацією. Інший шлях збільшити значимість працівника – високо оцінити його вклад у розвиток організації.

По-друге, ідентифікація працівника залежить від того комунікаційного клімату, який складається всередині організації.

Співробітники Роттердамського Інституту Менеджменту, здійснили дослідження, результати якого демонструють взаємозалежність внутрішнього спілкування та ідентифікації з організацією. Модель цієї залежності виглядає наступним чином:

Замір температури: комунікаційний клімат

Ми вже побіжно згадали про комунікаційний клімат в організації, однак, варто приділити цьому питанню більш прискіпливу увагу. Прийнято вважати, що складовими комунікаційного клімату є рівень відкритості організації, культура управління (ліберальна чи автократична), довіра до керівництва та співробітників, можливість висловитися та вплинути на діяльність організації, підтримка з боку менеджменту та колег, тобто, їхня небайдужість, зацікавленість у ваших інтересах, долі та кар’єрі.

Спробуйте з’ясувати наскільки комфортно і впевнено почувають себе ваші співробітники, і матимете уявлення про комунікаційний клімат у своїй організації. Можливо, у вас навіть провадяться спеціальні заходи для його покращення?

Сучасні організації приділяють достатньо багато уваги створенню сприятливого комунікаційного клімату. Приміром, компанія Кока-Кола за допомогою своєї американської ПР-агенції Jack Morton підійшла до завдання дуже творчо, підтримавши свій новий лозунг „Life Tastes Good!”, розмістивши на вікнах свого центрального офісу в Атланті величезні фото своїх працівників разом з їхніми висловлюваннями про те, що значить для них бренд Кока-Кола.

Інший, тепер уже український приклад. Компанія UMC одна з перших в Україні розпочала роботу над налагодженням позитивного внутрішнього клімату. В її досвіді – численні корпоративні святкування, спеціальні програми для знайомства з „новобранцями”, нагородження найкращих працівників та колективів.

Агрохімічна компанія „Монсанто” пішла іншим шляхом, запровадивши спеціальну програму кар’єрного розвитку, що має назву leadership development program. В рамках цієї програми працівники отримують можливість регулярно спілкуватися з безпосереднім та найвищим керівництвом, висловити свої власні ідеї та пропозиції. В результаті таких форумів працівники отримують заохочення та можливості просування по службі.

Підсумовуючи, хочеться наголосити на тому, що, інвестуючи в власний комунікаційний клімат, організація обов’язково отримає дивіденди – факт, доведений найуспішнішими компаніями світу.

Лабораторія: методологія комунікаційного аудиту

У цьому розділі ми спробуємо схематично викласти саму процедуру комунікаційного аудиту. Слід зазначити, що серйозний комунікаційний аудит – це повномірне соціологічне дослідження, яке має як кількісні так і якісні складові. До цього не можна підходити легковажно, інакше у вас складеться зовсім неправильна картина, як у того недолугого лікаря, який лікував китайця від жовтухи. Не дарма ж кажуть: правильний діагноз – половина успіху терапії. Отож, пропонуємо ознайомитись із методологією аудиту.

1. Аналіз структури та типу управління організації

• визначення стилю управління та комунікаційної політики
• оцінка величини та розгалуженість структури
• визначення цілей та цінностей, декларованих керівництвом

 2.  Збір інформаційних матеріалів

• Збір матеріалів: оголошень, інструкцій, внутрішніх видань, орієнтаційних буклетів, описів службових зобов’язань та ін.

 3. Польові дослідження

• фокус-групи з працівниками одного ієрархічного рівня
• інтерв’ю з випадково обраними представниками різних рівнів організації
• анонімне анкетування
• ведення “комунікаційного щоденника”

 4. Аналіз отриманої інформації

• контент-аналіз текстових матеріалів: оцінка змісту, тональності, формулювання, повноти інформації, доступності, відповідності до декларованих цілей та цінностей.
• аналіз результатів польових досліджень: вивчення форми та змісту спілкування на різних рівнях, інформаційних потреб працівників, рівня їхнього психологічного комфорту

 5.  Розробка комунікаційної стратегії

• визначення “слабких місць” комунікаційного процесу та підготовка до можливих збоїв
• планування кроків щодо задоволення технічних та інформаційних потреб працівників
• розробка заходів для покращення комунікаційного клімату та підвищення лояльності працівників

Ваш терапевт: вибір аудитора

Призначення відповідального за аналіз комунікацій всередині вашої організації  – це майже те саме, що обирати, до якого лікаря звернутись і чи звертатись до нього взагалі. Часто ми самі спроможні визначити симптоми та підлікуватися “народними засобами”. Однак, професіонал, що спеціалізується на подібних проблемах, зможе швидше і точніше виставити діагноз. У цьому випадку ви повинні обрати такого консультанта чи агенцію, яким довіряєте. Консультант мусить мати як попередній досвід проведення подібних аудитів, так і достатньо хорошу репутацію – адже саме йому ви довірите здоров’я своєї організації.

У будь-якому разі, не нехтуйте простими профілактичними процедурами – регулярно “підгодовуйте” організм своєї компанії вітамінами сучасної комунікаційної техніки, підвищуйте його імунітет, збільшуючи лояльність працівників та частіше тіште його гормонами радості – задоволенням і гордістю від роботи у вашій організації.

ШКОЛЬНЫЕ ГОДЫ ЧУДЕСНЫЕ

Марина и Сергей Дяченко
Vita Nostra
М.: Эксмо, 2007, 448 с.
Оценка *****

Школа школе рознь. Даже если речь идет о школе магической или, по версии супругов Дяченко, «Институте специальных технологий». Поклонники фентези уже успели привыкнуть, что обучение магии – это, пускай иногда опасное, но неизменно увлекательное и чудесное приключение. Но бывает и по-другому; в этой школе творится такое, что даже Гарри Поттер, закаленный в борьбе с темными силами, непременно заработал бы нервный срыв.

Итак, девочка Саша получает «предложение, от которого невозможно отказаться» и вынуждена поступить в упомянутый Институт, дабы постигать там… Вот здесь-то и начинается самое интересное. Студенты учатся под принуждением, каждый незачет грозит в прямом смысле смертью, но хуже всего то, что никто не может понять, чего же от них добиваются, какие «специальные технологии» пытаются вложить в головы нерадивых учеников.

Это не совсем магия, здесь скорее пахнет религией, доброй, как Святая Инквизиция и гуманной, словно концентрационный лагерь. Ее цель – воспитание неких сверхлюдей, а средства не так уж и важны, пусть даже это будет унижение, нарушенная психика, смерть родных или ваша собственная. Не вышло, ну и ладно; слабым или неудачливым сверхчеловек не может быть по определению.

Стоит поблагодарить Марину и Сергея: они в который раз разрушили стереотипы жанра. Получить магическую силу – разве не об этом мечтает каждый поклонник фентези? Но что, если вы обретете ее через боль и грязь, заплатив за это жизнью близких?

У студентов Института только один выход – стать сильнее сверхчеловека. Только тогда, возможно, они смогут остаться людьми.

*

ДА БУДЕТ СВЕТ/ТЬМА!

Генри Лайон Олди
Приют героев
М.: Эксмо, 2006, 605 с.
Оценка ****

 Великолепные Олди паясничают: добро и зло заперты в резервации, живые мертвецы, смертию смерть поправ, строят светлое будущее, а высокопоставленные госслужащие блюдут порядок, низвергаясь на головы преступников в интригующем неглиже.

Таким вот театром гомерического гротеска представляется «Приют героев», косвенное продолжением романа «Шмагия». Обе книги, совместно с «Шутихой» и «Орденом святого бестселлера» обнаруживают «карнавальную» личность известных фантастов, утомившихся, видимо, эпикой да героикой ранних работ.

Сюжет «Приюта» завернут вокруг деятельности Ордена Зари, рыцари коего, на зависть ролевикам, устраивают регулярные квесты с целью низринуть тьму или попрать свет (в зависимости от личных предпочтений) на строго ограниченной территории. Изрядный интерес и симпатию вызывает также мрачная обитель зловещих некромантов, порочащие связи с которыми и порождают массу детективных, философских и эротических коллизий.

Чувствуется, что авторы оттягиваются в полный рост. «Я все изнемогла! Приди в мой будуар!», – пишет шифровку грозный прокуратор; «Фуц буду, гештальт!» – заверяет на изысканной «кафке» портовый громила; «Позор в ягодицу! Дважды!», – подводят итог дуэли болтливые сабли.

Шутки шутками, но неподготовленный читатель непременно споткнется о лихо завернутый каламбур, для полного понимания которого полезно перелистать историю цивилизации, освежить в памяти теорию искусств, да и латынь подучить никак не помешает. Но, в конце концов, фантастов, обходящихся русским и матерным, хватает и так. Другое дело – Олди, умница и интеллигент. За что и любим. Штрык даю!

*

ФАНТАСТИЧЕСКАЯ ПОЛИТКОРРЕКТНОСТЬ

Мария Семенова
Там, где лес не растет
М.: Эксмо; СПб.: Домино, 2007, 480 с.
Оценка ****

Руки поотрывать этим книжным маркетологам! За что, спрашивается, обругали грустную сказку Семеновой «эпическим фэнтези»? Это ж предполагается, что некий эпический герой, могуч, волосат и вонюч, выходит на тропу войны и разносит злую силу вдребезги пополам. А тут – ничуть не бывало. Вместо героя – калека в инвалидной тележке, вместо злой силы – стихийные бедствия, лживые торговцы да мелкопакостные воришки. После эпического «Волкодава» даже как-то непонятно, куда мы попали и как это надлежит воспринимать.

Как бы то ни было, перед нами, несомненно – фэнтези. Здесь наличествует альтернативный мир (тот же, что и в «Волкодаве»), мифические создания (крылатые собаки) и некий даже квест, чья цель столь таинственна и наивна, что я об этом, пожалуй, скромно промолчу. Нет здесь ни магии, ни кровавых батальных сцен, зато автор предлагает читателю занятные этимологические разведки; вы узнаете, к примеру, что мошенник – это вор, срезающий мошну, а лукоморье – изогнутый морской берег.

Что же до общего ощущения, то новый роман чем-то неуловимо напомнил сказку Андерсена о принцах-лебедях, только без хеппи-энда: как если бы принцессу все-таки сожгли, а братья остались заколдованными. Разве что с крапивными рубашками в качестве сувенира.

Если Вас не смутит герой-калека и его печальная история, то читать книгу вполне даже можно. В конце-то концов, цель будет достигнута (хоть автор и слукавила, не сказав, как так вышло), а образ инвалидной коляски с крыльями покажется самым жизнеутверждающим со времен «Повести о настоящем человеке».

*

РЕТРО-ЧЕРТОВЩИНА

Дойл А.К.
Перстень Тота: Рассказы.
Харьков: Книжный Клуб “Клуб Семейного досуга”, 2007 – 400 с.
Оценка ****

Борхес считал, что обращаться к сверхъестественному в жанре детектива – слабость и вероломство. Конан Дойл, один из основателей жанра, счастливо избегал этого искушения практически в течение всей своей славной шерлокианы, однако страсть к фантастике то и дело давала о себе знать, предлагая вниманию великого сыщика то странные обряды, то дивной силы химические соединения. И ведь любим мы рассказы о Холмсе не вопреки, а, возможно, именно благодаря тяге автора к таинственному и жуткому.

В собранных “Книжным клубом” фантастических рассказах эта тяга проявляет себя безо всяких жанровых ограничений. Мир Конан Дойла исполнен демонами, восставшими мумиями и мстительными восточными гуру. Автор населил чудовищами едва ли не все границы цивилизации начала двадцатого века: Дикий Запад, Индию, авиацию и электричество. Сейчас, возможно, рассказ о кошмарных медузах, обитающих в стратосфере, покажется весьма наивным, но другой рассказ из сборника – об исследователе, приспособившем свое великое изобретение не для полета, а для сокрытия следов убийства – способен взволновать даже сегодня.

Как бы то ни было, Конан Дойл – чудесный летописец своей эпохи, в равной степени ее достижений и заблуждений. И об этом обязательно нужно помнить, принимаясь за чтение книги.

ЮНГ БЫ ПЛАКАЛ

Харуки Мураками
Танцюй, танцюй, танцюй (в двух томах)
Х.: Фолио, 2006, 350 с, 319с
Оценка: *****

Однажды, сидя на бейсбольном матче, прожигатель жизни и меломан Харуки Мураками внезапно понял, что его предназначение – стать писателем, да не простым, а таким, что сделает японскую литературу всемирной. Что из этого получилось, судите сами: его книги издаются миллионными тиражами, издатели блаженствуют, критики неистовствуют, а японские подростки называют друг друга прозвищами, почерпнутыми из муракамовских текстов.

Его называют самым европейским из японских писателей, произнося это на разный лад – от восторга до пренебрежения. Но велика ли в этом заслуга автора? Сто лет назад Юнг говорил о том, что Европа, истощив свои символические источники, придет за вдохновением на Восток. Но, похоже, случилось обратное.

«Танцуй, танцуй, танцуй» – продолжение трилогии, объединенной главным героем и лейтмотивом Человека-овцы. Впрочем, «Танцуй…» вполне можно читать в отрыве от предыдущих книг – сюрреализма в ней меньше, и если раньше герой гнался за овцой, то теперь он упорно преследует реальность. «То ли моя психика расстроена и больна? То ли расстроена и больна реальность?» – вопрошает безымянный лирический герой. Тут уж без Юнга с Фрейдом не разобраться.

Героя вполне можно понять – он изо всех сил пытается разглядеть хоть что-то настоящее сквозь разрастающиеся нагромождения «общества развитого капитализма», которое стало на горло даже созерцательному японскому гению. Тяжело оставаться нормальным в мире, переступившим порог абсурда, где любовь не просто покупается, но и успешно списывается на представительские издержки.

Впрочем, не все потеряно, и герою предоставляется шанс выбраться из «культурной свалки» к свету, хотя для этого ему предстоит пройти по трупам. В прямом смысле этого слова. Интересные у автора отношения со смертью – обязательно хоть кто-нибудь да умрет, а уж в «Танцуй…» герой и вовсе ощущает себя богом смерти, вокруг которого повально гибнут друзья и знакомые. Где уж тут оставаться нормальным? Герой и сам профессионально диагностирует себе неврозы с психозами, в дружеской беседе обсуждая юнгианское толкование недавнего сна. Да что ж опять этот Юнг, в самом деле?

Но, если разобраться, тут без него все-таки не обошлось. А иначе откуда в книге джентльменский набор классических архетипов: человек-двойник (писатель с интригующим именем Хираку Макимура), человек-тень (барышня, прямым текстом утверждающая: я, мол, твоя тень), человек-душа (женщина, само собой, идеально дополняющая героя)… Ну и человек-овца для полного счастья.

Интересно, а не представляется ли автору классическая психология чем-то вроде Мак-Дональдса – агентом глобализации и производителем ширпотреба? Ну да, не мудрено, если даже проститутки посещают курсы по психологии и огорошивают клиентов в самый неподходящий момент.

Женщины в мире Мураками – это вообще отдельный вопрос. Все они в разной степени сюрреалистичны – то ясновидящие, то сумасшедшие, то вовсе мертвые. Но именно на них возлагается последняя надежда. Каким бы абсурдным и жестоким не был мир, есть средство, могущее вправить все вывихи мироздания. И это средство – секс. С желанной и недоступной (что поправимо) дамой.

Герой добивается своего, и капризная дама-реальность все-таки пускает его в свою постель. Он счастлив, но надолго ли? Пока звучит музыка, пока длится танец… Главное, не переставайте танцевать, и все будет джаз.

*

ПОТРЕБЛЕНИЕ ПОТРЕБИТЕЛЯ

Виктор Пелевин
Empire V / Ампир „В”
Эксмо, 2006, 416 с.
Оценка ****

 «Вампир в России – больше, чем вампир», – заявляет вредный, остроумный и неизменно актуальный Виктор Пелевин. Уж он-то, знаток оборотней, рекламщиков и прочей коварной нечисти, должен быть в курсе вампирьих козней. Так и есть. Читателю предстоит многое узнать о психологии, физиологии, фольклоре, а также животноводчестве кровососущих. Да-да, именно животноводчестве. В нашем жестоком мире нелегко даже кровопийце, вот и приходится обзаводиться хозяйством, копить кровь насущную впрок, повышая при этом ее питательные и вкусовые качества. Правда, в романе Пелевина, речь не совсем о крови. Человек, оказывается, способен на большее.

Предпосылка романа изящна, остроумна и даже в некотором смысле экологична. Для каждой твари предполагается хищник, а человек, казалось бы, – хищник универсальный, способный сожрать кого угодно. Но и на него нашлась управа – вампиры, потребляющие потребителя. Как в прямом смысле, так и в финансово-экономическом. Ведь помимо крови пелевинские вампиры сосут деньги. Иначе говоря, «баблос».

Понятно теперь, куда так быстро исчезает зарплата? Иначе как вмешательством нечистой силы этого и не объяснишь. Но кровожадный Пелевин идет еще дальше. Его вампиры пьют вовсе не гнусный коктейль из толченых купюр, но некий эфирный экстракт, генерируемый человеком зарабатывающим. Грубо говоря, мечты. Потребительские такие мечтишки, закваской для которых служат набившие уже оскомину гламур и дискурс.

Главному герою, вампиру Раме поначалу происходящее не особо и нравиться. Но ему предстоит войти во вкус. Еще бы. Жизнь вампира полна изуверских развлечений и гурманских удовольствий. Чего только стоит библиотека с пробами крови людей выдающихся – от де Сада до Тютчева, возможность откушать от юной барышни или доктора философии, хорошенько порывшись при этом в их памяти… Словом, раздолье для вампира любознательного, алчущего, так сказать, новых знаний и приятных знакомств. А тут еще и «баблос», от которого на вкушающего нисходит, по меньшей мере, демо-версия нирваны…

Но отчего-то вампиру Раме неймется. Его дотошные расспросы о боге и смысле жизни заставляют коллег по цеху бросать косые взгляды и замышлять недоброе. Возможно, дело в том, что по одной из версий, вампиры вовсе не являются вершиной пищевой пирамиды. На вершине, вроде как, – бог. Только как он кушает сосущих «баблос», остается загадкой.

Вследствие всего этого, роман напоминает Хеллоуин на философском факультете: жуткое веселье, переходящее в экзистенциальное недомогание. Поскольку разница между паразитом и божеством остается спорной, ориентиров для оценки происходящего мы так и не получаем. Хотя кого это волнует? Был бы баблос, а смысл приложится.

*

БЕГБЕДЕР 9/11

Фредерік Беґбеде
Windows on the World
Х.: Фоліо, 2006, 282 с.
Оценка *****

Трудно быть модным писателем. Чего только не приходится делать, чтобы оставаться на гребне злободневности – оговаривать собственное руководство, буянить под «экстези» и даже врываться на нью-йоркские вечеринки, назвавшись Усамой Бен Ладеном… Вот и поди пойми, кто он такой, этот Фредерик Бегбедер – интеллектуальный литератор или просто великосветский дебошир.

Та же неясность присутствует и в романе «Windows on the world», посвященном жертвам 11-го сентября: пробираясь сквозь дым и копоть, и лирические отступления, все пытаешься понять – то ли это искренняя попытка самообличения (вплоть до самобичевания), то ли не менее искренняя скорбь над руинами американской мечты. Впрочем, автор дает читателю подсказку, рассыпая по страницам занятные признания: он не знает, зачем пишет эту книгу, он сам боится ее, но не писать не может… Неужели это и есть искренность? В устах многолетнего передовика рекламной индустрии, автора бесшабашных и хулиганских бестселлеров? Потрясающе! Жаль только, что для извлечения человеческого лица из-под маски торжествующего гламура понадобилась катастрофа.

«Windows on the world» – ресторан на верхушке северной башни Всемирного Торгового Центра, куда главный герой романа приходит позавтракать вместе с двумя маленькими сыновьями. Оттуда ему, как и другим посетителями ресторана, уже не выбраться, поскольку «Окна в мир» вскоре станут «Окнами в мир иной»… Да, за подобные шуточки в рекламном стиле автор не преминет чистосердечно покаяться, точно ребенок, отпустивший нервный смешок на заупокойной мессе. Впрочем, на фоне надвигающейся катастрофы название ресторана действительно приобретает тревожную многозначность, тем более что автор пытается заглянуть в эти самые окна с обеих сторон сразу.

Итак, внутри «окон» – полтора часа ада между попаданием «Боинга» в башню и ее окончательным разрушением, когда спасение было теоретически возможно, но неосуществимо по техническим причинам. Это – полтора часа агонии настолько безобразной, что автору, по его же собственному признанию, приходилось вырывать страницы, дабы не оскорблять памяти жертв. Снаружи – остальной мир,  разрывающийся между американофилией и американофобией, демократичностью нравов и тиранией капитала, всеобщей свободой и личной ответственностью. А также сам автор, пытающийся навести порядок в своей голове и личной жизни.

Интересно, что иногда вообще перестаешь понимать, о ком идет речь – о Кертью Йорстоне, запертом в обреченном небоскребе, или о самом Бегбедере, погруженном в глубокомысленную меланхолию. Особенно порадовал момент, когда между автором и его героем завязывается оживленный спор по поводу преимуществ самоубийства.

И все-таки, «Windows on the world» – книга со счастливым концом. «Катастрофы полезны, – говорит автор, – они дарят жажду жизни». В этом, видимо, и заключается ноу-хау Бегбедера, ведь книга-катастрофа – еще не ад, а только чистилище, огонь, который опаляет, но не сжигает.

БЕРЕМЕННОСТЬ КАК ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫЙ ТРИЛЛЕР

Мануела Гретковська
Полька
К.: Нора-Друк, 2005, 309 с.
Оценка ****

Не следует верить дамским брошюрам и врачам-шовинистам, в один голос утверждающим, что IQ беременной женщины неумолимо понижается до комнатной температуры. Чушь! На некоторых снисходят экзистенциальные откровения и национальная сознательность. Так, польская писательница Мануэлла Гретковська, удобно устроившаяся в Швеции, забеременев, решает все бросить и вернуться на родину. А также создать литературного доппельгангера будущей дочери, озаглавив обеих патриотичным «Полька». Что, кстати, подразумевает нежное девичье имя Полина, и только потом уже национальный признак и популярный славянский танец.

«Полька» имеет все признаки интеллектуального триллера: интригующая завязка (лечили почки, оказалось – беременна!), всевозрастающее напряжение, сопряженное с философскими, антропологическими и политическими прозрениями автора, и, наконец, леденящий душу финал (нервных просим выйти).

Формат книги – дневник, почерпнувший лучшее из откровений Красной Туфельки и энциклопедии для будущих мам. Вы, например, узнаете, как беременная женщина сможет уберечь мужа от эротического голодания, вам откроются тайны гормональной эйфории и токсикоза, европейские ландшафты и подноготная польского шоу-бизнеса.

Книга необычайно талантлива: сочный язык, пикантные физиологические подробности, остроумные рассуждения о жизни и творчестве. И все же читателя преследует странное ощущение, как от созерцания риэлити-шоу с беременной писательницей в роли последнего героя. То ли автор использовала свое интересное положение в корыстных целях, то ли беременность использовала автора для преодоления общепринятых границ публичности… Кто его знает. Но результат получился довольно занимательным. Особенно рекомендуется к прочтению будущими отцами – вы поймете, что ваши жены переживают нечто в высшей степени философское.

*

АНАТОМИЯ СКАНДАЛА

Мануела Ґретковська
Європейка
К.: Нора-Друк, 2006, 320 с.
Оценка ****

Реклама книги меня несколько насторожила. Долгожданное продолжение бестселлера «Полька»! И что же, здесь, спрашивается, хорошего? Плохо вериться, что сиквел порадует своеобразием и свежестью идей. Так, в общем-то, и получилось. «Полька» – дневник беременной женщины, «Европейка» – дневник молодой матери. Вторая книга проигрывает по сравнению с первой, поскольку нет в ней того внутреннего напряжения, заставлявшего, словно в хорошем триллере, с ужасом ждать развязки.

Впрочем, если рассматривать «Европейку» саму по себе, то и здесь можно почерпнуть много занятного. «Я – скандалистка», – заявляет писательница в первом же предложении книги и далее делает все возможное, чтобы всячески этот имидж упрочить. «Европейку» вполне можно использовать как учебник по созданию скандальной репутации а-ля Гретковская. Вам для этого понадобиться: 1) хорошая эрудиция, 2) отсутствие комплексов, 3) нарочитая вульгарность. И все бы хорошо, если бы упомянутая вульгарность была как-то сдержанней. Вот, например, забавный образ Евросоюза – общественный сортир, куда всяк стремиться попасть, пока не случился конфуз (в оригинале – более физиологично). Не так-то просто понять, чего же хочет писательница для своей страны – то ли западной цивилизации, прав и гарантий, то ли, чтоб оставили ее в покое, не заставляя выпрыгивать из собственной шкуры. Полезное чтение для тех, кто мечтает о Западе, не понимая, что все имеет свою цену. «Польша впервые входит в Европу, а не наоборот», – говорит автор. Выбор, который сделала Польша, не был, видимо, таким простым, как нам представляется.

*

ВЕРУЮ, ИБО НЕЛЕПО

Иэн Бэнкс
Умм, или Исида среди Неспасенных
Эксмо 2006, 480 с.
Оценка ****

Иэн Бэнкс известен, как пытливый вивисектор социальных извращений и семейных странностей. В данном случае речь о религиозной секте семейного типа, возникшей в современной Шотландии стараниями обаятельного и сметливого авантюриста.

Трудно сказать, что же за жанр выбрал для своего романа Бэнкс. Пародия? Но вроде как не особо смешно. Фантастика? Но нет здесь, как будто бы, ничего невозможного. Суровый реализм? Но где уж – со страниц веет явственным душком сумасшедшего дома. Судите сами – хитрый пройдоха сочиняет религиозное учение, с помощью которого пудрит мозги трем поколениям последователей, создав вокруг себя вполне жизнеспособную и где-то даже счастливую общину искренне верующих. Верующих, которые телефонную связь почитаю грехом, а радио – ересью, регулярно собираясь, тем не менее, для Праздника Любви, а проще говоря, для теплой семейной оргии… И это в современной-то Европе!

И при всем при этом текст втягивает и очаровывает. Как проповедь талантливого мошенника. Или как довольно грязный эксперимент. Забавно наблюдать за тем, как Основатель редактирует свое «Правописание», узаконивая винопитие и  многоженство, занятно читать об абсурдных святынях и смешных ритуалах, любопытно следить за эксцентричными приключениями юной святой, Исиды, отправившейся в большой мир с ответственной миссией.

Но каким бы забавным не выглядел мир Исиды, здесь есть свои тайны, своя политика, свои интриги и борьба за власть. Пускай вера сомнительна, но власть-то вполне реальна. И в этом великие религии мало отличаются от нелепых сект.

Фрагмент есе опубліковано в антології  «Ludzie, miasta. Literatura Białorusi, Niemiec, Polski i Ukrainy. Antologia tekstów», видавництво Korporacja Ha!art, Краків, 2008 

Власне, так, я знаю, що назва у програми інша. Добра оказія, що вивела мене межи люди кілька років тому насправді зветься “Homines Urbani”, натякаючи, ймовірно, на те, що сучасна культура є здебільшого міським явищем – стрімким, насиченим та зухвалим. Якщо ж згадати значення похідного від “міста” слова urbanitas – ґречність, витонченість – дістанемо ще і приязне товариство, що повинне в цьому місті замешкати.

Так воно і було, певна річ. А проте, мені здається, що зустріч митців з-поза різних кордонів – це не просто міська пригода, це значно більше. Папська промова починається адресуванням “Urbi et Orbi”, тобто, місту і світові. Саме таку аудиторію і повинна мати культура, принаймні, те найкраще, що вона може дати людям – порозуміння, наснагу і гідність.

Відтак, мистецтво – це завжди подорож, подолання кордонів, обмежень, стереотипів, всього того, що стоїть не лише між людьми, але й між культурами, можливо навіть, цивілізаціями. Долучитися до цієї подорожі – велика честь і велике випробування, адже навіть досвідчений мандрівник може схибити зі шляху чи помилитися у тлумаченні нового досвіду.

Попри всі небезпеки, однак, така подорож необхідна. Саме тому для мене “Homines Urbani” – це в першу чергу “Homines Vagabundi”, себто, люди мандрів. Європа вже знала подібних заброд – мандрівних вчених, поетів та п’яниць, що звалися вагантами. Нехай вони стали трохи іншими (можливо, менш питущими, хоча, хтозна), проте добра традиція триває і донині.

Звісно ж, досвід подолання культурних меж у кожного свій. Спробую глянути на власні нехитрі пригоди, зумовлені, певною мірою, здобутками та помилками попередників.

Погляд перший, утопічний

Перша зустріч з новою культурою, забарвлена наївністю, часто призводить до ідеалізації, захоплення, зачудування. Коли відмінності справді суттєві, культурний шок занурює спостерігача у своєрідний транс на межі дива та зневіри. Пригадую свій перший міжкультурний стрибок, здійснений всього у п’ятнадцять літ, але відразу ж – на інший континент. Тоді, їдучи з Лонг-Айленда до Нью-Йорка та спостерігаючи, як обіруч виростають вежі хмарочосів, я, притулившись чолом до автобусної шиби, мимрила захисне замовляння “цього не може бути, мені це просто сниться”. Тоді мені здавалося, що я потрапила до якогось фільму, і зараз, от-от, поперек хмарочосів побіжать рядочки титрів.

Так, перш ніж навіч зустрітись із досвідом відмінного, ми складаємо собі уявлення про нього, засновані не на фактах, а швидше на уривках відомостей і суджень, чиїхось враженнях та власних мріях. Середньовічна географія містила в собі Земний Рай, міфічне царство Іоанна, країну достатку Кокань та інші химерні дивовижі. Пізніше на картах уяви з’явилися Місто Сонця, Нова Атлантида, Ікарія – далекі краї, де панує злагода, добробут і справедливість.

За радянських часів ми жили в такому ж уявному місці, хоча гіпнотична фантазія чимдалі більше марніла під промінням дійсності. Коли ж нарешті стіни вигадки впали, громадяни утопії спрямували погляд на інші землі, шукаючи за втраченими ілюзіями.

“Захід” – сумнівний термін – став нашою Новою Атлантидою. Потрапити туди, і бажано, залишитися назавжди, означало дістати громадянство земного раю. Настала “четверта хвиля еміграції”, як її кличуть наші фахівці, що триває, здається, і досі.

Та, власне, не про те мова. Наше сприйняття “заходу” було певною мірою позбавлене критики, тоді як власна земля стала синонімом втрат. Втім, як з охотою цитувати в ті часи, “заграница нам поможет”. Шкода лише, що ми помилилися тоді, чекаючи від “заграницы” матеріальних благ, тоді як справжня допомога, яку варто було би дістати – це зворотній зв’язок, неупереджений погляд на себе і свою історію – те, що стало би в пригоді для перевірки та утвердження власної культурної ідентичності.

Засновники символічного інтеракціонізму, Герберт Мід і Чарльз Кулі, вважали, що ідентичність – це здебільшого соціальне утворення, проекція уявлень індивіда про те, як бачить його оточення. Ця концепція дістала назву “The looking-glass Self”, тобто, дзеркальної самості, і суть її в тому, що формування ідентичності без зворотного зв’язку від “значимих інших” неможливе.

Тут, однак, одразу ж виникає ускладнення: що можуть сказати “значимі інші”, коли вони нічого про тебе не знають, а коли й знають, то якісь байки впереміж із пропагандою? Що казати, мій власний досвід містить і розмови з іноземцями, які були переконані, що Україна розташована в Сибіру, і відмову говорити з представником держави-загарбника, і навіть підозри в тому, що сердешна я – російський шпигун., така собі невдатна Мата Харі.

Вагання нашої держави, якась інерційна параноя, досі ще не дозволяє здійснитися повноцінному символічному обміну, котрий приніс би користь усім задіяним. Це, однак, не заважає приватній ініціативі, і все більше моїх співгромадян вирушають у мандри до дивовижних далеких країв.

Спраглі вражень, ми повертаємося приголомшеними та закоханими в цей новий світ. Моя перша зустріч з Європою була стрімкою, безладною та сліпуче яскравою. Це була подорож під опікою студентської організації AEGEE[1], що передбачала відвідання кількох європейських країн дорогою до голландського містечка Lieshout, де було заплановано новорічну забаву. Ці спогади дуже дорогі мені, хоча забава, власне, через якісь організаційні негаразди завершилася кількагодинним моціоном та ночівлею на вокзалі.

Нині все це пригадується мені, наче подорож Аліси Дивосвітом – настільки багато вражень вихлюпнулося на мене за ці кілька днів: відправа у Домському соборі та шедеври Дрездена, вогні Grand Place та всюдисущі пахощі легального ганжу… А понад іншим потішило те, що європейці здебільшого ставилися до нас приязно і привітно. У Брюсселі мене з друзями навіть взяв під опіку бельгієць на прізвище Бах, який цілий день морочився з нами, показуючи місто та частуючи круасанами.

Звісно ж, тоді ми були студентами, членами всесвітнього братства злидарів та зухвальців. Нас впізнавали на око і, не вимагаючи студентських, давали знижки в музеях, а окремі доброзичливці радо пропонували допомогу, пригадуючи, либонь, що і самі колись були точно такими.

Тоді, повернувшись додому, я вперше прихильним та свіжим оком поглянула на власну землю, і побачила, що вона теж вартує уваги. Оце і був, очевидячки, принцип “дзеркальної самості” в дії. Втім, одного лише погляду до дзеркала мало, аби раз і назавжди переконатися у власній вроді. Ми повинні зазирати туди щодня, та не лише, аби потішитися незрівнянною своєю красою, але і просто для того, аби не забути, які ми з себе. Символічний обмін не повинен уриватися, інакше зиску з нього – як з торішнього снігу.

До Польщі ж мені випало потрапити уже трохи пізніше, кули студентська юність уже кілька літ, як відгуляла своє. Напевне, не зовсім правильно отак знайомитися зі світом – від дальніх до ближніх країв – однак, в тому була своя користь, адже, віддавши належне великим розбіжностям, вчишся цінувати нюанси. На моє щастя, до Польщі я приїхала не продавати цигарки з горілкою, не копати гроби (а було і таке серед колег, подейкують), і навіть не бігати стрімголов за гідом туристичної ватаги. Мені випало мешкати в цій країні протягом трьох місяців, маючи змогу дізнатися та відчути трохи більше, аніж пересічний мандрівник.

Не буду наразі співати оди Кракову, але це справді чарівне місто. Хронічно закохана у середньовіччя, я дістала коштовний подарунок: рукописи Коперника, вищерблені фламберги у збройній палаті, надписи латиною на фронтонах, серед яких найбільше потішила епічна застерегла “Procul este profani”[2] над дверима чайної крамнички.

Не про те, звісно, мова, але маю підозру, що погляд закоханого має ту ж вибіркову властивість, що і роздум утопіста. Так чи інак, велося мені в Кракові затишніше, ніж будь-де в іноземному світі. Ймовірно, цим завдячую нижчому мовному бар’єрові, певній подібності фенотипів, моди, музики, кухні. А можливо, справа в іншому – в тому ж доброзичливому зацікавленні, що раніше зустрічалося в Брюсселі та Дрездені, проте зацікавленні значно конкретнішому: тут Україна – аж ніяк не екзотика, і знають нас тут краще, ніж деінде в Європі.

Пригадую, як дивно і втішно було знайти на мальовничих краківських вулицях український ресторан і українську книгарню, і потім уже – українську церкву і кафедру україністики в університеті. Спершу це було навіть трохи кумедно – мене вражало те, що комусь може бути цікаво не просто знатися з нами, але знати нас, вивчаючи фахово, як і будь-яку іншу іноземну культуру. Тепер розумію: тільки так і належить мати справу з сусідами – порівнюючи та розрізняючи.

Якби мене спитали, в чому найбільша відмінність між Польщею та Україною, я би, напевне, сказала – релігія. Власне, не стільки релігійні догми, скільки їхні наочні соціальні наслідки. Католицтво здається мені більш строгим, логічним, схильним до самообмежень та внутрішньої дисципліни, тоді як православ’я – ліберальнішим, значно менш догматичним. Ймовірно, джерело цих відмінностей у давніх релігійних дискусіях: Східна церква обстоювала Божу незбагненність, а католицькі богослови доводили існування Бога засобами класичної риторики. Який же вплив мають ці розбіжності на світське сьогодення? Важко сказати напевне, але мені здається, Польща зберегла згадану дисципліну не лише в релігії, але і в суспільному житті, зокрема, у ставленні до влади.

Приїхавши до Кракова, я потрапила просто на фінал президентських перегонів. Мені дивно було бачити, наскільки спокійно розгортаються події, попри навіть запеклу боротьбу кандидатів у ЗМІ. Тут я не побачила ані властивої нам інертної зневіри (“disfranchised”[3]! – говорили про нас колеги з Канади), ані наших же екзальтованих політичних суперечок, через які вщент розсварилася не одна українська родина. Понад тим, вибори стали приводом для доброзичливих жартів, як от, розміщений при костьолі, межи бігбордами “Обирайте Туска!” та “Обирайте Качинського!”, скромний плакат “Обирайте Святого Франциска!”.

Попри всі ці відмінності, Польща позитивно сприйняла нашу революцію, а сердечні слова Папи-поляка в той бентежний час надали підтримку мільйонам українців. Отож, ані політика, ані релігія наразі не складає такої вже нездоланної перешкоди.

Що ж стосується спільності, то походить вона, певна річ, з дотичних процесів в історії двох країн; втім, завжди цікаво переконатися в цьому навіч. Уже повернувшись додому, я відзначила доти не помічені мною збіги в обрисах наших міст: у Львові цілком можливо знайти вулиці, які – коли не зважати на мову перехожих та реклам – виглядають близнюками краківських. У Києві ж мені пригадався варшавський Палац Культури і Науки, який поляки кличуть “сталінським подаруночком”, – у нас повен Хрещатик таких-от “гостинців”.

Загалом же, позитивне переживання спільності та відмінності є найціннішим досвідом подорожнього. Наближення до іншого та тимчасове відсторонення від власного необхідне, аби сформувати та корегувати за потребою свою ідентичність. Добре, коли це вдається, однак немає в світі нічого ідеального. Утопія – це вигадка, місце, якого не існує.

Проте утопія може стати метою, потуга до здійснення якої здатна змінити світ.

Погляд другий, антиутопічний

На жаль, вищенаведений досвід мандрів можливий лише тоді, коли подорожній та сторона, що приймає, світоглядно зорієнтовані на рівноцінність культур. Значно частіше мандрівка здійснюється зовсім з іншою метою.

За давньою традицією описи далеких мандрів, складені представниками ойкумени, представляли чужинські землі в якості дивного, відмінного, а отже – ненормального місця. “Класична та середньовічна література, – пише Сьюзан Зонтаґ, – здебільшого описує ставлення до інших як “ми – добрі, вони – погані”, а часом навіть “ми – добрі, вони – жахливі”[4]. Звичайно ж, в добу загальної доступності подорожей ставлення до дальніх країв уже не таке екстремальне, однак протиставлення “ми – вони”, і досі має вплив на людську свідомість, спираючись на зручні дихотомії, такі як “захід – схід”, “цивілізація – варварство”, “демократія – тоталітаризм” тощо.

Одна з подорожей, здійснена у сорокових роках минулого століття співробітником Бі-Бі-Сі, Джорджем Оруелом, спричинила створення нової міфології кінця історії, а власне, тоталітарної антиутопії. Певна річ, Оруел не був самотнім в такій оцінці радянських реалій, однак сила його таланту перетворила територію Радянського Союзу на зону епідемії, край цинічних злочинців та зомбованої “сірої маси”. Таке сприйняття СРСР-у пережило сам СРСР, та і досі дається взнаки.

Власне, фундамент цієї антиутопії заклав інший авторитет, Макс Вебер, визначивши властивості “західної цивілізації”, котрій протиставив цивілізацію “східну”, схильну до колективізму, традиціоналізму та деспотії. Дарма, що веберівській оцінці майже сто років, вона залишається актуальною і сьогодні, надто ж, як ідеться про зустріч, чи радше, неминуче “зіткнення цивілізацій”.

Перший свій досвід міжцивілізаційного упередження я дістала років, може, у дев’ять-десять, коли до нашої школи приїхав викладати американець, такий собі містер Пейн. Викладач англійської, чесно кажучи, з нього був кепський, та відзначився він іншим: озброєний модним фотоапаратом, містер Пейн полював за екзотикою на уроках цивільної оборони (тої, що з протигазами), на закинутих будовах та міських звалищах. Дарма, що у місті були прекрасні парки, музеї, театри, – ні, нашого американця вабили краєвиди “soviet style”, аби потім показати друзям жахливе життя “червоних”.

Ну гаразд, радянська руїна справді могла викликати зловтішну радість американця, однак з того часу минуло вже майже двадцять років, лиховісний СРСР дав нарешті дуба, і на карті намалювалася вільна демократична Україна. Я майже вже почала вірити, що закордоння ставиться до нас більш прихильно, аж нате: мені потрапляють до рук “дорожні нотатки” іншого американця, цього разу професора, запрошеного виступити з лекцією в університеті. Мені тут-таки згадалося дитинство – такими містерпейнівськими інтонаціями повіяло з тих нотаток: “в цій країні все має свій номер…”, “за вікном – індустріальне пустище…”, “починався черговий сірий день…” Аж самій стало моторошно від цього жаского видива.

Я цілком розумію, що Україна має нефотогенічні місцинки, але таке смакування деталей, така промовиста зверхність… Можу зробити з цього лише єдиний висновок: деякі подорожні їдуть до нас не за досвідом, а за самоствердженням. Загалом, ця ситуація також вкладається у концепцію “дзеркальної самості”, однак таке дзеркало вигнуте, немов лінза: “гості” бачать себе у ньому велетами, ми ж себе, відповідно, – нікчемами.

Пригадую інший випадок, що трапився зі мною вже під час власної подорожі до Америки. Сім’я, що приймала мене у себе, щойно по моєму приїзді вирішила зводити мене до супермаркету. Власне, відвідання торгового центру планувалося, як атракціон – мої господарі були переконані, що, приїхавши з дикого, голодного краю, я мушу щонайменше зомліти, взрівши американські щедроти. Це мені потім повідомили слово в слово; тоді ж, однак, мене іще трохи млоїло від першого в моєму житті джет-легу, і, замість радісно зомліти, я квасним своїм видом засвідчила невербальний протест проти американського консюмеризму. На тому, правда, атракціон не скінчився, і, попри всі мої протести, мене й надалі жаліли, намагаючись підгодувати, аж додому я вернулася на десять кіло важчою.

Але годі з тою Америкою. Європа теж не квапиться розкривати нам обійми. Отримати першу візу до країн Шенгену для більшості з нас – mission impossible. А коли й пощастить перетнути заповітний кордон, то, дізнавшись, хто ми, найчастіше дістаємо дві реакції: а) “Понаїхали тут, злидні!” і б) “То ви не з Росії? З України, так? А хіба є якась різниця?” Першу реакцію я спостерегла в Амстердамі, коли власник кав’ярні з підозрою поцікавився, звідки ми, і відразу ж попросив гроші наперед. Другу реакцію, на жаль, частіше траплялося бачити в ближчих краях – Болгарії та Чехії. Ймовірно, таке ставлення пояснюється не стільки невіглаством мешканців, скільки умисною зневагою, спричиненою агресивною політикою СРСР-у в колишньому.

Певна річ, сумна наша репутація має під собою реальне підґрунтя. Досить було і злиднів, і нелегальних заробітчан, і схильних до демпінгу трудівниць секс-індустрії. Та і політика наша останнім часом набула якостей першокласного “відворотного” зілля. Дарма, що не кожна українська туристка – повія, а турист, відповідно, – бандит; для спотворення репутації достатньо й кількох таких прикладів.

І що ми маємо з цього, як говорити про ідентичність? Непевне, нікому не потрібно пояснювати, звідки виникають підліткові комплекси; у віці, коли відбувається становлення дорослої особистості, людина найвразливіша до критики та зневаги. Наслідки кризи ідентичності особливо виразно малюються в текстах наших провідних літераторів. “Щоразу [мусиш] заново демонструвати вишкіреним західним інтелектуалам, що й українці, бач, годні висловлюватися складнопідрядними реченнями”, – пише Оксана Забужко у своїх “Дослідженнях…” Юрій Андрухович висловлюється ще дошкульніше, наголошуючи на сміховинності наших потуг: “На тлі волаючої безформності творимо новий міф – кричимо про свою європейськість, наводимо якісь расові, антропологічні, географічні аргументи, сягаємо по Трипілля, скіфів-орачів, по язичництво або, навпаки, християнство, відраховуємо назад цілі тисячоліття, демонструємо писанку або сирного коника. Так, десь було воно, це відчуття форми. Десь було…”[5]

Ці приклади – не єдині, і гіркота внутрішнього конфлікту між згорьованим патріотизмом та притлумленою кривдою читається в рядках та між рядками.

Втім, кепська репутація – лише найменша з наших проблем. Коли вірити знаним світовим політологам, ми просто не маємо вибору, і доля нашого народу зумовлена цивілізаційно. Семюель Гантінґтон, приміром, вважає, що в цивілізаційних конфліктах, на відміну від класових та ідеологічних, людина не може вибрати чи змінити свою позицію, бо в таких випадках питання стоїть не “На чиєму ти боці?”, але: “Хто ти такий?”. Далі він же стверджує: “Щойно було ліквідовано ідеологічне розділення Європи, відродився її культурний розподіл на західне християнство, з одного боку, і православ’я та іслам – з іншого”[6].

Отож, ніхто нас насправді не питатиме, за кого ми. Одним велетенським відрухом світова геополітика споріднила православ’я з ісламом, нав’язавши “православно-слов’янському” світові неминучий конфлікт із “західним”.

Не знаю, можливо саме так і ввижається Гантінґтону в його гарвардськім кабінеті, однак на цих теренах таке твердження виглядає просто диким. Яким це робом православ’я зробилося раптом ближчим до ісламу, аніж до католицизму? Гаразд, наша релігія справді несе у собі певні відмінності, але ж не до межі конфлікту! Християнство, зрештою, давно уже втратило снагу до священних війн, на відміну від того ж-таки ісламу.

Часто також звучить т. з. “візантійський” аргумент, суть якого в тому, що до пристойного товариства нас не пустять через візантійську ментальність, настільки безладну, що приборкати нас можна лишень твердою рукою деспота. Дивно, звідкіля таке переконання? Візантія не існує уже понад п’ять століть, і ліпити до нас “візантійську” ментальність – те саме, що звинувачувати американських англосаксонців у притаєному монархізмі. До того ж, приміром, Грецію, яка таки була частиною Візантійської імперії, ніхто чомусь не звинувачує у схильності до деспотії.

Існує, однак, і протилежна до гантінґської точка зору, озвучена не менш авторитетним американським політологом, прикметно – польського походження – Збіґневом Бжезинським. “Думаю, справжньою надією та історичною перспективою для Європи є Європа від найзахіднішої точки Португалії Карбо да Рока до Камчатки, – говорить він, – а Україна – це стрижень, чия міцність визначатиме – відбудеться це історичне розширення Європи чи не відбудеться.”[7]

Гадаю, ми повинні щиро подякувати панові Бжезинському за підтримку. Його інтерес до України, його оптимістична послідовність – один з тих небагатьох аргументів, які ми можемо протиставити геополітичному спрощенню. Полякові, ймовірно, зрозуміліше, яких протиставлень варто уникати, коли йдеться про довшу перспективу. З іншого боку, Європа до Камчатки? Чи не занадто далеко він закидає?

До того ж, цікаво, а чи поділяє оптимізм Бжезинського його історична батьківщина? Гадаю, однозначної відповіді наразі не існує, однак, очевидячки, в Польщі побутує і позиція, яку висловив письменник Анджей Стасюк: “Польща взяла на себе в [Європейському] Союзі не дуже почесну роль: на неї Захід дивиться, немов на своєрідний буфер, який захистить дальші терени ЄС від східного варварства.”[8]

Отже, варварство, авжеж. Цікаво, що мають на увазі численні політики та літератори, вживаючи це слово? За періодизацією Льюіса Моргана, варварство починається винаходом гончарного круга і завершується появою писемності. Тобто, що ж це, горщики ми вже ліпимо, а писати-читати досі ще – зась? Зрозуміло тепер, чому складнопідрядні речення з точки зору «вишкірених інтелектуалів» повинні становити для нас таку проблему.

Отож, з’ясовано: світло цивілізації згасає на українському кордоні. Ви не помічали? Лише “блим!” – і жаска пітьма. І виють вовки на скіфських курганах…

Прикметно, що, як стверджує теорія “дзеркальної самості”, щойно нас переконають в тому, що ми і є – оцей двоголовий візантійський монстр із мисливським списом напереваги, то десь такими ж ми і станемо. Кому таке треба, цікаво?

Певна річ, із такою-от ідентичністю межи люди краще не потикатися, адже антиутопія – страшна казка, з котрою ніхто не захоче зустрітися навіч.

А проте, казка є казка. Вигадка. Ще одне місце, якого не існує. І про це варто би пам’ятати.

Погляд третій, топографічний

Нашій свідомості необхідні полюси та орієнтири. Правда-кривда, рай-пекло, добро-зло – без цього “дорожнього” набору неможливо побудувати власну етику і тим впорядкувати своє життя.

Орієнтири необхідні також і подорожньому, інакше він, бідака, просто заблукає в чужинських нетрях. Схід-захід, південь-північ, дім-чужина… Це також зрозуміло. Річ, однак, у тім, що надто часто географічні координати змішують з етичними, породжуючи стійкі та незборні химери. “Географія – найважливіша наука про людину”[9] – пише Петро Вайль. Напевно, десь так і є. Карти ніколи не були об’єктивними.

Згадаймо, приміром, історію визначення нульового меридіану. На відміну від широти (прив’язаної до екватора), довгота не має об’єктивної точки відліку, отож від самого початку поняття схід-захід було спекулятивним. У ІІ столітті н.е. астроном Клавдій Птолемей вибрав для відліку довготи Блаженні Острови (нині – Канари), вважаючи, що саме там розташований край світу живих; у XV – Папа Олександр VI своїм указом обрав лінію, що розсікає Гренландію та Бразилію, розподіливши таким чином іспанські та португальські володіння, і лише наприкінці XIX століття нульовий меридіан “оселився” в Гринвічі, символічно розмежувавши Новий та Старий світ.

Отож, символи, міфи, уявлення – все це невіддільно пов’язане з картографією. А коли так, коли цей зв’язок такий міцний, то, можливо, варто використати його, зробити людству добру послугу, перенісши дискусію зі сфери політики до сфери культури?

В новітній час таку спробу зробив письменник Кеннет Уайт, один з винахідників поняття “геопоетика”. Нова дисципліна визначається як “екзистенційна географія”, “картографія духу”, і ставить собі на меті поетичне, образотворче переживання локацій. Геопоетика Уайта, щоправда, здебільшого абстрактна (письменник висловлював прихильність до індійських практик) та, як на мене, немає потреби занурюватись в медитації; саме такими, поетичними, є Сахара Сент-Екзюпері, Греція Фаулза чи Буенос-Айрес Борхеса.

Нам відомо вже, що варварство закінчується із винаходом письма. Духовне ж варварство завершується із винаходом письма поетичного. А поезія – це передусім гармонія, а не пошук конфліктів.

Таке, поетичне, сприйняття можливе для кожної країни, та, для того, щоби відчути її духовний пульс, слід знати її – і не зі скупих рядочків новин, а перебравши праці філософів і поетів, оглянувши полотна провідних художників та кінострічки талановитих режисерів. Якими були би для нас Англія без Шекспіра, Голландія – без Рембрандта, Сербія – без Кустуріци? Хтозна, але точно не такими, якими ми знаємо та любимо їх нині.

Пошук ідентичності вимагає відсторонення, пошук же поетичної ідентичності вимагає відсторонення творчого. Тому, власне, подорожі та зустрічі творчих людей різних країн світу мають таку велику вагу.

“Ідеї – ось моя єдина батьківщина”, – любив цитувати Фаулз[10]. Він був знаний космополіт, що, однак, не є аж такою вже дивиною серед літераторів. Не дарма ж говорять, що письменники – громадяни країни, якої не існує, і серед них багато таких, що проводять життя у подорожах, або й просто емігрують, як той же, приміром, Уайт.

Таким, власне, космополітичним, виявився і мій досвід перебування в Польщі. Одним з найяскравіших моїх краківських вражень було, мабуть, те, що я назвала для себе “відчуттям ключа”. Живучи на Віллі Деціуса, всі ми мали, природно, ключі від помешкань, але цінність цього надбання я збагнула лише трохи згодом, коли повинна була на кілька днів від’їхати, аби відвідати Форум Видавців у Львові. Повертаючись до Кракова, я вдруге мусила збавити ніч у поїзді, перейти митний кордон, від вокзалу, волочачи валізи, дістатися Вілли, і аж тоді… витягти з кишені ключ.

Можливо, це здасться смішним, але саме тоді я відчула, що значить оте примарне громадянство. Ти їдеш закордон, але мовби повертаєшся додому; насправді, ти звісно ж, гість – а однак, уже не чужинець. Такого відчуття я не мала більше ніде й ніколи, та сподіваюся, воно іще повернеться, адже саме в ньому втілилося для мене оте сакраментальне подолання меж.

“Меж” між людьми мистецтва взагалі значно менше, ніж межи політиками. Пригадую, як німецький драматург, відвідавши театральну виставу у Варшаві, ділився потім враженнями про актуальність піднятих питань, акторську гру, драматургічні рішення. “Але чекай, – здивувалася я, – хіба ти знаєш польську?”. “Ні, – відказав він, – мені було достатньо того, що я бачив”. Відтак, для втаємничених мовний бар’єр становить таку ж нездоланну перепону, як, приміром, хиткий перелаз при городі.

Що ж стосується політики та історії, котра буцімто мусить стати джерелом конфліктів, то мудрий зуміє відсторонитися навіть від них. Прикладом такого розважливого відсторонення була для мене документальна робота Мартіна Поллака, австрійського письменника та полоніста, котрого я також запізнала у Кракові. Одна з його книжок розповідає про власну родину автора та долю його батька, який під час Другої світової війни працював у гестапо. Якщо людина здатна настільки зважено дивитися не лише на політику своєї держави, але й на власну родину, то жодні кривди, заподіяні в минулому, не повинні заважати нам домовитися нині.

Ну і, звісно, письменники мають свої особливі коди, зрозумілі їм попри мову чи громадянство. Мій досвід в цьому був радше кумедним. Якось, завершивши невеличку п’єсу та перебуваючи у стані певної екзальтації, я спустилася на кухню гостьового дому і повідомила митцям, що сиділи там за чаєм, радісну новину про те, що я щойно порішила чотирьох осіб. Деінде мене б негайно здали карним органам, але тут мене без жодних пояснень зрозуміли і зараз же запропонували цю подію відсвяткувати.

Що ж може дати цей, власне, досвід космополітичного відсторонення? Якою може постати ідентичність країни, коли глянути на неї уважніше, шукаючи за духовним скарбом? Німеччина виглядає мені впорядковано-філософською, де міська поезія Сакса поєднується з ученням Гайдеґера та Гегеля, проростаючи подекуди вагнерівським пориванням. Польща здається шляхетсько-лицарською, такою, що читається в романах Сенкевича та полотнах Матейка.

Україна… гм, я б сказала, що її можна назвати містичною. Майже кожен з визначних наших митців так чи інакше торкався містики – або фольклорної або ж тієї, що виросла довкіл християнства. Наша містика нагадує кельтську тим, що органічно поєднала язичницькі уявлення з християнською етикою, наповнивши мистецтво та літературу безліччю яскравих образів: мавки, відьми, потопельниці та потерчата прекрасно сусідують з чортами та янголами. Цікаво, що таке сприйняття України віддзеркалюється часом і у відгуках іноземців; мій колоритний колега зі Львова дістав жартівливе назвисько “Ukrainian Devil” від німецького сусіда; тоді ж, у Кракові, переглянувши кінофільм Бартона “Мертва наречена”, я натрапила в тексті на таке собі “українське зілля”, яке буцімто дозволяє дістатися зі світу мертвих до світу живих. Тут-таки можна згадати поезію Гумільова, який зізнався якось: ” Из логова змиева, // Из города Киева, // Я взял не жену, а колдунью…”[11]. Словом, нам є що сказати з цього приводу і, коли вже так, то я би радше погодилася бути відьмою, аніж якимось незрозумілим варварським виплодком.

Отож, міжкультурне порозуміння насправді повинно ґрунтуватися на взаємній повазі до, власне, культури задіяних. Не так суттєво, чи дійде світ нарешті остаточного висновку про належність України до Європи. Важливо інше: відмова від сприйняття усього, що лежить за – вужчим чи ширшим – кордоном, як ворожого й неповноцінного.

Мені дуже сподобалося, як висловився Андреа Ґраціозі, італійський історик, розповідаючи про український Голодомор: “Гадаю, що великим, хоч і ще не цілком засвоєним уроком подій тридцятих років є те, що свобода і відкритість є найціннішим добром, яке тільки може бути, і що будь-яка закритість, ізоляція, будь-яке обмеження свободи, навіть коли здається, що воно виправдане найкращими мотивами, а іноді навіть справді здається корисним, насправді призводить до погіршення становища.”[12] Це твердження справедливе для тоталітарних режимів, але, зважмо, чи не таким же слушним виявиться воно, коли згадати нинішню непроникну стіну східних кордонів Європи?

Колись давно таких обмежень не існувало. Клірики, студенти, поети подорожували Європою, збираючи знання та досвід, який потім передавали своїм співвітчизникам. Україна також відправляла своїх студентів у мандри, принаймні, знавці засвідчують такі навчальні подорожі ще за часів Данила Галицького. Homines Vagabundi не знали ані політики, ані упереджень. Ось як формулювали засновники “ордену вагантів” свою членську політику:

Ordo procul dubio noster secta vocatur,
quam diversi generis populus sectatur…[13]

Відомо, що Європа має давні традиції свободи та відкритості. Для будь-якої цивілізації, проте, важливо не лише породити чесноти, але й зуміти їх зберегти.

Програма “Homines Urbani” – одне зі свідчень цієї доброї спадковості, тож зрештою, я впевнена, все поверне на краще.

Марина Соколян