Опубліковано в журналі “Кореспондент” 25.06.2005
Якщо ви вирішили втілювати в життя ідеали емансипації та наперекір усім стати великою начальницею, раджу добре подумати. Адже, може статися, ваші успіхи не пробачать вам ваші рідні. А, можливо, і ви самі. Втім, відмова від мрії може коштувати іще більше.
Нещодавно я брала участь у семінарі з жіночого лідерства в Ізраїлі. Там поширена думка, що, якби мирні переговори проводили жінки, мир був би вже давно й надійно встановлений. Ось і слід, вважають організатори, жінок до цього професійно підготувати. Дами на семінарі зібралися різні, і лідерство у кожної було своє, в міру спромоги, але проблеми – однаковісінькі. «Щойно син дзвонив у роумінгу, – повідомляє одна, – запитував, де сільничка». «А мої, бідні, – каже інша, – пишуть, що сіли без мене на голодну дієту…»
Ці дами залишили свої родини всього на пару тижнів. А що станеться, якщо закинути сім’ю десь так на все життя?
Жінок змалку напучують, що їхній головний обов’язок – дбати про родину. Але ж розірватися неможливо: щоб досягти успіху, доводиться викладатися на роботі, іноді пропадаючи там днями й ночами. Турбота про родину також може забрати усі сили та весь час без залишку. Отож, хоч-не-хоч, чимось доведеться поступитися, і жінку, яка обрала кар’єру, гризтиме провина перед рідними.
Цей внутрішній конфлікт часто переростає у феномен, названий спеціалістами «страхом успіху». Що чекає на жінку, яка досягла вершини? Чоловік, що пішов до коханки, діти, які ледве впізнають матір, докори, образи і, зрештою, – самотність. Звісно, це лише стереотип, нав’язаний і культивований суспільством, яке пильнує свої «первинні комірки». Цей стереотип, однак, могутній і дієвий; пригадую, знайома розповідала, що, отримавши пропозицію стати заступницею головного редактора телекомпанії, винесла своє підвищення на «сімейний суд». Попросила у родини дозволу. Хіба не абсурд? Але це реальність, і добре ще, якщо вам поблажливо дозволять отримати важко здобуте визнання.
«Страх успіху» має й інший бік, який коректніше було б назвати «неготовністю до успіху». Це явище – результат надмірної самокритики, яка ґрунтується на переконанні, що жінкам просто не дано керувати людьми. От не дано, і все. Одна моя знайома більше року залишалася «виконуючою обов’язки», коли вже навіть рада правління була готова призначити її генеральним директором. Що це – надмірна скромність? Небажання ризикувати? Страх осоромитися?
Кажуть, що жінці важко дається публічність. Колись, зведена до рівня власності батька чи чоловіка, жінка не повинна була виставлятися напоказ. Недарма ж існує навіть спеціальний термін для «публічних жінок». З яскравим емоційним забарвленням. Але лідерство неможливе без публічності – хіба що сховатися за маскою, наче Дарт Вейдер і наганяти забобонний жах на підлеглих.
Витруїти цей комплекс надзвичайно важко, і, навіть якщо жінці вдасться його подолати, вона платить високу ціну – своє здоров’я. До нас на семінар приходила ведуча популярного ізраїльського ток-шоу – програми того штибу, коли на цей самий talk приходять міністри й генерали. Журналістка найвищого польоту, іншими словами. І що ж? Ця акула пера, ця люта хижачка від журналістики, розмовляючи з нами про роботу, раптом ні сіло ні впало розплакалася. «Який високий рівень невротизму», – зауважила психологиня, яка сиділа поруч зі мною.
То що ж робити здібній жінці? Продовжувати йти вперед, ризикуючи власними нервами, чи залишитися вдома і бути зразковою дружиною та матір’ю? Вибір непростий. Але до речі згадується історія, розказана знайомою: коли дитину в садочку запитали про її батьків, вона з радістю розповіла про тата-директора, але не знала, як визначити маму-домогосподарку. «А мама… мама в мене – ніхто», – нарешті видало дитя. Ось вам і вдячність за жертви заради родини. Подобається?
Насправді жінці потрібне те саме, що й чоловікові – бути «кимось», не відчуваючи за це докорів сумління. Тож нехай рідні трохи поблукають у пошуках сільнички. Це лише розвіє їхню нудьгу. Нехай діти зрозуміють, що в мами є і своє життя – повага до батьків позитивно впливає на дитячу психіку. І якщо чоловік ревнуватиме до вашого успіху – також не біда. Притомного чоловіка це лише спонукає до власного розвитку.
Зрештою, якщо життя – це низка компромісів, чому на них повинна йти лише жінка?