Рецензії на книги Мануели Ґретковської, Ієна Бенкса, Харукі Муракамі, Фредерік Беґбеде, Артура Конан Дойла

Опубліковано в журналі “Кореспондент”

ВАГІТНІСТЬ ЯК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ТРИЛЕР

Мануела Ґретковська
Полька
Київ: Нора-Друк, 2005, 309 с.
Оцінка: ****

Не варто вірити дамським брошурам і лікарям-шовіністам, які суголосно твердять, що IQ вагітної жінки невідворотно знижується до кімнатної температури. Дурниці! Деякі жінки завдяки цьому досвіду дістають екзистенційні одкровення та віднаходять національну свідомість. Так, польська письменниця Мануела Ґретковська, яка зручно влаштувалася у Швеції, завагітнівши, вирішує все покинути й повернутися на батьківщину. Водночас вона створює літературного двійника для майбутньої доньки, назвавши обидвох патріотичним іменем «Полька». Це слово, до речі, означає ніжне жіноче ім’я Поліна і лише потім – національну приналежність та популярний слов’янський танець.

«Полька» має всі ознаки інтелектуального трилера: інтригуюча зав’язка (лікували нирки, а виявилось – вагітна!), постійне наростання напруги, що супроводжується філософськими, антропологічними та політичними прозріннями авторки, і, нарешті, шокуючий фінал (нервових просимо вийти).

Формат книги – щоденник, який увібрав найкраще з одкровень «Червоного Черевика» та енциклопедії для майбутніх мам. Приміром, ви дізнаєтеся, як вагітна жінка може вберегти чоловіка від еротичного голодування, вам відкриються таємниці гормональної ейфорії та токсикозу, європейські ландшафти та підводні течії польського шоу-бізнесу.

Книга дуже талановита: соковита мова, пікантні фізіологічні подробиці, дотепні роздуми про життя і творчість. Однак читача переслідує дивне відчуття, ніби він споглядає реаліті-шоу з вагітною письменницею у ролі останнього героя. Постає питання: авторка використала своє становище у корисливих цілях, чи, може, вагітність використала авторку для подолання загальноприйнятих меж публічності? Хтозна. Але результат вийшов досить цікавим. Особливо рекомендується для прочитання майбутнім татусям – ви зрозумієте, що ваші дружини переживають дещо вкрай філософське.

*

АНАТОМІЯ СКАНДАЛУ

Мануела Ґретковська
Європейка
Київ: Нора-Друк, 2006, 320 с.
Оцінка: ****

Реклама книги трохи збентежила. Довгоочікуване продовження бестселера «Полька»! І що ж тут хорошого? Важко віриться, що сиквел здивує оригінальністю та свіжістю ідей. І, в цілому, так і сталося. «Полька» – це щоденник вагітної жінки, а «Європейка» – щоденник молодої матері. Друга книга програє порівняно з першою, бо в ній немає того внутрішнього напруження, яке змушувало, як у доброму трилері, з жахом чекати розв’язки.

Втім, якщо розглядати «Європейку» окремо, тут також можна знайти багато цікавого. «Я – скандалістка», – заявляє письменниця у першому ж реченні книги і далі робить усе можливе, щоб зміцнити цей імідж. «Європейку» можна використовувати як підручник зі створення скандальної репутації в стилі Ґретковської. Вам для цього знадобиться: 1) хороша ерудиція, 2) відсутність комплексів, 3) нарочита вульгарність. І все було б добре, якби ця вульгарність була трохи стриманішою. Ось, наприклад, кумедний образ Євросоюзу – громадська вбиральня, куди всі прагнуть потрапити, поки не трапився конфуз (в оригіналі – ще більш фізіологічно). Нелегко зрозуміти, чого хоче письменниця для своєї країни – чи то західної цивілізації з її правами та гарантіями, чи то, щоб її залишили у спокої, не змушуючи виходити зі своєї зони комфорту. Корисне читання для тих, хто мріє про Захід, не розуміючи, що все має свою ціну. «Польща вперше входить до Європи, а не навпаки», – каже авторка. Вибір, який зробила Польща, вочевидь, не був таким простим, як нам здається.

*

ВІРУЮ, БО ЦЕ АБСУРД

Ієн Бенкс
Умм, або Ісіда серед Неспасенних
Ексмо, 2006, 480 с.
Оцінка: ****

Ієн Бенкс відомий як уважний дослідник соціальних девіацій та сімейних дивацтв. У цьому випадку йдеться про релігійну секту сімейного типу, що виникла в сучасній Шотландії під проводом харизматичного і хитрого авантурника.

Важко визначити, який жанр обрав для свого роману автор. Пародія? Але, схоже, не надто смішна. Фантастика? Але в тексті немає нічого неможливого. Суворий реалізм? Та ні, адже зі сторінок віє духом божевільні. Судіть самі: хитрий шахрай вигадує релігійне вчення, за допомогою якого морочить голову трьом поколінням послідовників, створюючи навколо себе цілком життєздатну і навіть щасливу спільноту щиро віруючих. Віруючих, для яких телефонний зв’язок – гріх, радіо – єресь, що, утім, не заважає їм регулярно збиратися на Свято Любові, або, простіше кажучи, для затишної сімейної оргії.

І попри все це, текст затягує та зачаровує. Як проповідь талановитого шахрая. Або як досить брудний експеримент. Кумедно спостерігати, як Засновник коригує своє «Правописання», легалізуючи вживання вина та багатоженство. Цікаво читати про абсурдні святині та смішні ритуали, а також стежити за ексцентричними пригодами юної святої Ісіди, яка вирушила у великий світ із відповідальною місією.

Але яким би кумедним не був світ Ісіди, тут є свої таємниці, своя політика, інтриги й боротьба за владу. Нехай віра здається сумнівною, але влада цілком реальна. І в цьому великі релігії мало чим відрізняються від безглуздих сект.

*

ЮНГ БИ ПЛАКАВ

Харукі Муракамі
«Танцюй, танцюй, танцюй» (у двох томах)
Харків: Фоліо, 2006, 350 с., 319 с.
Оцінка: *****

Одного разу, сидячи на бейсбольному матчі, гульвіса та меломан Харукі Муракамі раптом усвідомив, що його призначення – стати письменником. І не просто письменником, а таким, який зробить японську літературу всесвітньою. Що з цього вийшло, судіть самі: його книги видаються мільйонними накладами, видавці у захваті, критики шаленіють, а японські підлітки називають один одного прізвиськами, запозиченими з муракамівських текстів.

Його називають найбільш європейським серед японських письменників, промовляючи це як із захопленням, так і зі зневагою. Але наскільки велика в цьому заслуга самого автора? Сто років тому Юнг казав, що Європа, вичерпавши свої символічні джерела, звернеться по натхнення на Схід. Та, схоже, сталося навпаки.

«Танцюй, танцюй, танцюй» – продовження трилогії, об’єднаної головним героєм і лейтмотивом Людини-Вівці. Втім, цей роман можна читати окремо від попередніх книг – у ньому менше сюрреалізму, і, якщо раніше герой гнався за вівцею, то тепер він наполегливо переслідує реальність. «Моя психіка розладнана й хвора? Чи це реальність хвора й розладнана?» – запитує безіменний ліричний герой. Без Юнга і Фрейда тут не розібратися.

Героя можна зрозуміти – він щосили намагається розгледіти хоч щось справжнє крізь буйні зарості «суспільства розвинутого капіталізму», яке стало на горло навіть споглядальному японському генію. Важко залишатися нормальним у світі, який переступив поріг абсурду, де любов не лише купується, але й успішно списується на представницькі витрати.

Втім, іще не все в цьому світі втрачено, і герой отримує шанс вибратися з «культурного смітника», хоча для цього йому доведеться пройти по трупах. У буквальному сенсі цього слова. Відносини автора зі смертю дуже своєрідні – у нього обов’язково хтось помирає, а в «Танцюй…» герой взагалі відчуває себе богом смерті, навколо якого масово гинуть друзі та знайомі. Як тут залишитися нормальним? Герой і сам професійно діагностує собі неврози із психозами, у дружній бесіді обговорюючи юнгіанське тлумачення нещодавнього сну. Невже знову Юнг?

Це може здатися дивним, але схоже, без нього таки не обійшлося. Бо ж звідки іще в книзі джентльменський набір класичних архетипів: людина-двійник (письменник із загадковим іменем Хіруку Макімура), людина-тінь (дівчина, яка так і каже: «я – твоя тінь»), людина-душа (жінка, звичайно, яка ідеально доповнює героя)… Ну й людина-вівця для повного щастя.

Цікаво, чи не вважає автор класичну західну психологію чимось на зразок МакДональдсу – агентом глобалізації та виробником товарів ширвжитку? Та й не дивно, якщо так, адже навіть повії в його творах відвідують курси з психології, аби приголомшити клієнта у найневідповідніший момент.

Жінки в світі Муракамі – це взагалі окреме питання. Всі вони по-своєму сюрреалістичні: то ясновидиці, то божевільні, то й взагалі мертві. Але саме на них покладається остання надія. Яким би абсурдним і жорстоким не був світ, існує засіб, що здатен виправити всі його хиби. І цей засіб – секс. З бажаною й недоступною (відносно) дамою.

Герой досягає свого, і примхлива дама-реальність таки пускає його в своє ліжко. Він щасливий, але чи надовго? Поки звучить музика, поки триває танець… Головне – не припиняти танцювати, і все буде джаз.

*

БЕҐБЕДЕ 9/11

Фредерік Беґбеде
Windows on the World
Харків: Фоліо, 2006, 282 с.
Оцінка: *****

Бути модним письменником нелегко. Чого тільки не доводиться робити, щоб залишатися в тренді – критикувати власних керівників, бешкетувати під «екстезі» й навіть вдиратися на ню-йоркські вечірки, називаючи себе Усамою Бен Ладеном! Важко зрозуміти, хто він такий, цей Фредерік Беґбеде – інтелектуальний літератор чи просто світський бунтар.

Та сама невизначеність присутня і в романі Windows on the World, присвяченому жертвам 11-го вересня. Пробираючись крізь дим, кіптяву й ліричні відступи, постійно намагаєшся зрозуміти – це щира спроба самовикриття (аж до самобичування), чи не менш щира скорбота над руїнами американської мрії. Втім, автор дає читачеві підказку, розкидаючи сторінками цікаві зізнання: він не знає, навіщо пише цю книгу, він сам її боїться, але не писати не може… Невже це й справді щирість? З вуст запеклого гравця рекламної індустрії, автора легковажних хуліганських бестселерів? Вражає, коли так. Шкода тільки, що для того, аби з-під маски тріумфального гламуру показалося людське обличчя, знадобилася катастрофа.

Windows on the World – це назва ресторану на верхівці північної вежі Всесвітнього торгового центру, куди головний герой роману приходить снідати зі своїми двома маленькими синами. Звідти їм, як і іншим відвідувачам ресторану, вже не вибратися, адже «Вікна у світ» скоро стануть «вікнами в інший світ»… Так, за подібні рекламні жарти автор щиро перепрошує, як дитина, що нервово засміялася під час заупокійної меси. Проте на тлі катастрофи, що насувається, назва ресторану дійсно набуває тривожної багатозначності, надто ж тому, що автор намагається зазирнути в ці вікна з обох боків водночас.

Отже, всередині «Вікон» – півтори години пекла між влучанням «Боїнга» у вежу і її остаточним руйнуванням, коли порятунок теоретично був можливим, але технічно – ні. Це – півтори години агонії настільки жахливої, що автор, за власним зізнанням, змушений був видирати сторінки, аби не образити пам’ять жертв. Ззовні – решта світу, що розривається між американофілією й американофобією, демократичними звичаями і тиранією капіталу, загальною свободою і особистою відповідальністю. А також – сам автор, який намагається навести лад у своїй голові та особистому житті.

Цікаво, що іноді взагалі припиняєш розуміти, про кого йде мова – про Кертю Йорстона, замкненого в приреченому хмарочосі, чи про самого Беґбеде, зануреного в глибокодумку меланхолію. Особливо захоплює момент, коли між автором і його героєм зав’язується жвава дискусія щодо переваг самогубства.

І все ж, Windows on the World – книга зі щасливим кінцем. «Катастрофи корисні, – каже автор, – вони дарують жагу до життя». Мабуть, у цьому й полягає ноу-хау Беґбедера, адже книга-катастрофа – це ще не пекло, а лише чистилище, вогонь, який обпікає, але не знищує.

*

РЕТРО-ЧОРТІВНЯ

Артур Конан Дойл
Перстень Тота: Оповідання
Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007 – 400 с.
Оцінка: ****

Борхес вважав, що звернення до надприродного в жанрі детективу – це слабкість і зрада. Артур Конан Дойл, один із засновників жанру, вдало уникав цієї спокуси протягом усієї своєї блискучої “шерлокіани”. Однак пристрасть до фантастики час від часу давала про себе знати, пропонуючи увазі великого детектива то дивні обряди, то таємні товариства, то неймовірно сильні хімічні сполуки. І, можливо, ми любимо оповідання про Холмса не всупереч, а саме завдяки схильності автора до моторошного і таємничого.

У зібраних “Книжковим клубом” фантастичних оповіданнях ця схильність виявляється без жодних жанрових обмежень. Світ Конан Дойла наповнений демонами, воскреслими муміями та мстивими східними гуру. Автор заселив чудовиськами чи не всі межі цивілізації початку ХХ століття: Дикий Захід, Індію, авіацію та електрику. Можливо, зараз оповідання про жахливих медуз, які мешкають у стратосфері, здасться наївним, але інше оповідання збірки – про дослідника, який пристосував свій геніальний винахід не для польотів, а для приховання слідів убивства – здатне вразити навіть сьогодні.

Хай там що, але Конан Дойл – чудовий літописець своєї епохи, рівною мірою її досягнень і її помилок. І про це варто пам’ятати, беручи цю книгу до рук.

Опубліковано на FB-сторінці авторки, 15.05.2022

Декілька років тому, відвідавши меморіальний комплекс Яд Вашем, я довго не могла оговтатись. Комплекс історії Голокосту створено таким чином, аби давати відвідувачу не лише інформацію, але занурення, досвід, навіть катарсис. Однак, виходячи, я думала тільки про одне – як? Як таке взагалі могло статися? Як люди – начебто? – могли дійти до такого?

Після цього візиту мені було фізично погано, і лише якийсь час по тому я змогла сформулювати для себе, чому. Знищення цілого народу – це не просто вбивство, де можлива іще така-сяка людська взаємодія. Це зовсім інший масштаб. Убивство, поставлене на потік, настільки девальвує людське життя, що людина перетворюється навіть не на худобу – на річ, на матеріал. Для людини, наділеної хоч дрібкою емпатії, така ситуація абсолютно нестерпна.  При виході з меморіалу наша група не могла віддихатись, а одна з учасниць, психологиня, взагалі знепритомніла.

Звичайно, між Шоа та «розв’язанням українського питання» багато відмінностей, але всі геноциди мають однакову передумову – позбавлення певного народу людської суб’єктності. Можна говорити про те, що війна завжди дегуманізує противника. Але геноцид іде далі – він викривлює саме поняття гуманності, він його практично нівелює. В такій взаємодії людську сутність передусім втрачає сам агресор.

Пригадую, як невдовзі після початку вторгнення, польський волонтер обурювався тим, що росіяни не хочуть забирати своїх убитих. «Це ж солдати! – писав поляк. – Їх потрібно поховати з почестями!» Наші тоді просто не знали, що відповісти. Для людини західної цивілізації повага до полеглих – навіть до ворога! – важлива цінність. Це говорить якраз про те, що людина – не річ, і навіть в смерті заслуговує на особливе ставлення. Російське ставлення до власних полеглих – ну, ми знаємо, яке. Найпростіше покинути, але краще знищити, аби приховати кількість втрат. Ставлення до живих у них не набагато краще. Вони добивають поранених, не рахуються з втратами, женуть у бій під дулами автоматів. Для них власні солдати – не так люди, як матеріал.

Не дивно, отож, що, діставшись до беззахисних цивільних, окупанти скаженіють від крові і безкарності, оскотинюючись остаточно.

В нормальної людини усе це викликає ступор. Мозок відмовляється приймати усі жахливі подробиці, психіка тікає у витіснення і заперечення. Тому часом і політики, і прості люди городять відверті дурниці. Поступитися територіями, аби Путін зберіг лице? Ну так, дозвольте тигрові-людожеру відгризти вашу ногу; це його, звісно, вгамує. Нинішня росія не керується ні гуманністю, ні честю, ні логікою, ні навіть вигодою – лише жагою крові. Зупиняти її розмовами – умовляннями, молитвами, дипломатією, що там іще? – все одно, що зупиняти балачками зграю акул.

Гуманність, повага до прав людини – основа сучасної західної цивілізації. Все інше – надбудова, яка руйнується при першому ж серйозному струсі. Втім, якщо зберегти основу, комфорт і добробут можна відбудувати. Якщо ж поступитися найголовнішим, то вже не допоможе нічого; така спільнота поволі вироджується і дичавіє.

Ми звикли вважати, що цивілізація – заслужений трофей, взята висота. Проте досвіт Голокосту,  а також досвід нинішньої війни говорить про інше. Цивілізація – динамічна рівновага, для збереження якої слід боротися щосили, щодня. Варто зупинитись, і цивілізація завалиться, як незграбний роверист.

Наша країна зараз – наче один великий Яд Вашем. Іноземці приїздять сюди, аби доторкнутися до свіжої рани, аби відновити розуміння тієї ціни, яку люди платять за право бути людьми. Ця ціна дуже висока. Але програш у цій боротьбі коштує набагато дорожче.

Опубліковано на FB-сторінці авторки, 2.04.2022

У 2008 році Дмитро Биков розказав про реакцію росіян на нашу Помаранчеву революцію: «Ми не могли пробачити українцям цього сплеску самоповаги» (цитата по пам’яті, з радіоінтерв’ю). В той час ця фраза здалася мені кумедною, навіть самокритичною. Але тепер я дивуюся, чому вона мене тоді не налякала – адже ж вона говорить так багато про саму сутність російського менталітету.

Цей вислів, звісно, просякнутий кондовим імперіалізмом. Як це так, що ми відчули самоповагу – без їхнього дозволу? Що ж це – колонія забула своє місце? Звичайно, такого не пробачають!

Втім, цікаво, чи розумів цей, нібито ліберальний, росіянин, що, окрім огидної імперської зневаги, він виказав також інше – заздрість? Глибоку, чорну заздрість людини, яка не може пробачити іншому те, чого не має сама?

Справді, звідки у росіян самоповага? Не імперське самозвеличення, не ерзац-гордість за «перемоги дідів»,  не злодійська ейфорія (я не твар дрожаща, я право імєю!), а саме от повага до себе – людини, що має гідність?

Дивно було б, якби така знайшлась. Адже самоповага – це риса вільної людини, людини, що боронить свої кордони та поважає кордони іншого. Хіба росіяни колись були вільними? Автократія, тоталітаризм, диктатура – це все, що вони будь-коли знали. Кажуть, у них був шанс почати своє повстання на Манежній площі в грудні 2014. Втім, шанс був, вочевидь, невеликий, та на тому все і скінчилося.

І все ж, навіть не знаючи справжньої поваги, люди прагнуть її. Цю порожнечу російська влада вдало заповнила «побєдобєсієм», роздмухуючи жагу крові та домінування. Сьогодні пересічний росіянин, не отримуючи від іноземців бажаного, дуже швидко переходить від прохань до погроз іскандерами та ядерним попелом. В цивілізованому світі це виглядає жалюгідно і бридко. І понад тим – анахронічно.

Росія настільки сильно відстала від Європи у своєму моральному розвитку, що це важко навіть підрахувати. Таке враження, що вони зупинились в тому часі, про який марять, – в сорокових. Хоча навіть в ті часи росія виглядала відсталою, та і поводилась відповідно. Сьогодні уже всім зрозуміло, що свідчення про середньовічні звірства радянських «асвабадітєлєй» –  далеко не перебільшення. З того часу мало що змінилося.

Велика біда в тому, що такій недорозвиненій нації дісталися багаті природні ресурси і ядерна зброя. І вона використала ці переваги – але не для того, щоб наздогнати світ, а для того щоб опустити його на свій рівень.

Росія багато років цілеспрямовано корумпувала європейських та американських політиків, фінансувала крайні праві партії, підкуповувала журналістів, отруювала громадську думку, втручалася у виборчі процеси. Бернар-Анрі Леві назвав прихильників путіна у світі «інтернаціоналом злочинців»; вони тривалий час працювали на те, щоб підточити засадничі цінності західної цивілізації – адже, якщо світ можна купити чи залякати, примусивши закрити очі на найгірше, то, значить, він втратив будь-яке право встановлювати моральні орієнтири. Отже, світ такий же гнилий, як і росія. Тільки слабший.

Нинішнє вторгнення стало для світу шоком, і, можливо, шансом. Сьогодні кожна нація, кожна організація і кожна окрема людина може і має продемонструвати, що вона вважає прийнятним, а що – ні. Толерувати криваву вакханалію, розв’язану росією? Наживатись на ній? Чи боротись із нею усіма наявними силами? І зрештою зберегти те, що так не люблять росіяни, – самоповагу?

Я дивлюся на фото європейських та американських міст, прикрашених українськими прапорами та символікою, графіті та транспарантами. І мені чимдалі більше здається, що вони зараз дуже подібні на нас у 2014-му. Тоді ми тримали прапори Європи, а сьогодні Європа тримає наші. Можливо, це і є їхня Революція Гідності? Гідності, яку «інтернаціонал злочинців» так довго і послідовно намагався у них відібрати?

Сьогодні нам, як ніколи, потрібна Європа і західна цивілізація загалом. Але і ми потрібні їй. Виглядає так, що лише наша боротьба стоїть між світом і новими темними віками. Сподіваюся, вони нарешті це зрозуміли.

Опубліковано на FB-сторінці авторки, 19.03.2022

Моя добра знайома з Америки відзначила, що її співвітчизники мало що розуміють про Україну, бо все, що вони бачать в новинах – це «бої, руйнування та гордість». Звичайно, якщо пошукати, тепер уже можна знайти різні матеріали, проте бої та руйнування – це те, що цікавить людей передусім. А гордість – це те, що захоплює, але, разом з тим, непокоїть.

Адже чужа гордість – це свого роду виклик.

Подібне відчуття виникло у мене, коли майже 14 років тому я відвідала Хорватію. Дарма, що після Війни за незалежність Хорватії минуло понад десятиріччя, шрами, що їх залишила війна, були дуже помітними: зруйновані будинки уздовж доріг, сліди обстрілів у мальовничому Дубровнику, і понад тим – болючі спогади і надзвичайний пієтет хорватів до своєї державної символіки. Своїми прапорами місцеві жителі щедро прикрашали все, що можна – будівлі, кораблі, навіть весільні кортежі. Коли ж мова заходила про війну, було помітно, що вони досі заледве стримують гнів. Така інтенсивність емоцій дещо тривожила пересічного туриста. Що ж, тепер у мене немає до хорватів жодних питань.

Втім, мешканці мирних країн навряд чи розуміють, що стоїть за нашою «гордістю». Чому б українцям просто не погодитись на вимоги Путіна і зберегти життя? – дивуються вони. Росія така величезна, як їй можна протистояти? Воювати з такою потугою – це не просто гордість, це – гординя!

Кореспондент CNN запитав Порошенка: «How long, do think, you will hold out?» (Як довго, на вашу думку, ви зможете утримувати місто?). Запала довга пауза, бо, схоже, Порох сам вразився такій постановці питання. Зрештою, він відповів: «Forever» (довіку). Жоден з військових аналітиків не давав нам більше кількох днів, і тільки тепер вони визнали, що їхні моделі не враховували «людський фактор».

Адже, живучи у згоді та партнерстві з диктатором, світ приспав себе навіюваннями про те, що путінська росія – цивілізована країна, з якою можна домовитись. І лише ми дуже добре розуміємо ціну таких  угод. Нам нема, куди відступати. Якщо ми програємо – ми припинимо існувати, як держава. Не буде дружньої анексії, буде терор, репресії, геноцид.

Наша гордість – це всього лише воля до життя.

Кілька днів тому зі східної околиці міста пролунала особливо гучна і тривала канонада. Була ніч, і в нинішній київській тиші мені здалося, що канонада наближається. Мене (вчергове) охопив страх, заніміли руки, закалатало серце.

А потім я подумала: стоп. Ворожий парад на Хрещатику? Окупаційна адміністрація? Путінські підручники в школах? Ні. Так не буде. ТАК не буде. Раптово гасло «Воля або смерть» набуло цілком зрозумілого і прийнятного звучання. І страх відступив.

Нехай гординя – це гріх, але це єдине, що дозволяє мені зараз спати ночами.

Опубліковано на порталі “Читомо”, 16.11. 2023

Збірка «Земля Георгія» Антона Санченка – не просто гарна книга про море, але і гармонійне втілення різноманітних суперечностей. Вона одночасно про море й суходіл, Грузію і Україну, мир і війну. Вперше вона була опублікована ще у 2016 році, але, як на мене, зараз вона навіть актуальніша, оскільки її воєнні реалії зараз сприймаються значно гостріше. А мирні – викликають приємну ностальгію (навіть реалії дев’яностих тепер здаються романтичними, не кажучи вже про вічну й невмирущу романтику морських пригод). Запозичу у автора формат тематичних блоків, аби й собі поговорити про ці та інші цікаві речі.

Мир – Війна

Майже всі повісті (окрім першої, якщо я не помиляюсь), так чи інакше згадують війну (війни) у Грузії. Для українських моряків війна означала пряму небезпеку потрапити під обстріл, але також і нагоду заробити на перевозках харчів та біженців. Понад тим, проте, не можна не відчувати, що нашими моряками тоді керувала і суто людська солідарність, небажання лишати напризволяще добрих знайомих, які потрапили у біду.

Адже ж Грузія не була для нас чужою, принаймні, не сприймалася такою. До цього, звісно, долучився спільний досвід побутування в імперії, але свою роль зіграла і її особлива національна харизма. Справді, неможливо не закохатись у Грузію – у її красу та вітальність, теплий клімат і запальний характер. Ми могли зрозуміти і співчувати її негараздам – хоч, можливо і не так добре, як варто би було. Автор задумав цю книгу, як пересторогу – адже те, що відбувалося в Грузії, цілком могло прийти і до нас. Втім, ніхто не хоче думати про погане, і те, що відбувається за горизонтом, здається майже нереальним. Морякам у цьому плані видніше; однак сталося як сталося. Тепер моряки інших країн, можливо, писатимуть спогади про наш зерновий коридор, і це також буде лячно і захопливо. І навіть трохи нереально.

Зараз ми говоримо про Грузію з певною гіркотою – і якраз через те, що у нас був цей період зближення і навіть захоплення її успіхами. Дуже хочеться вірити, що нам не доведеться підводити риску на цій гіркій ноті. Зрештою, нічого не лишається незмінним, хіба що море – а воно в нас і досі спільне.

Гроші – Любов

Цивільний флот, як каже автор, – на відміну від військового – повинен приносити прибутки. (Тут хочеться посперечатися і згадати про те, що завдання збитків ворогу – теж прибуток, принаймні, опосередкований. Скільки, цікаво, Укрпошта заробила на популярних марках про корабель?) Проте, зрозуміло, шо в нормальних обставинах ніхто не повинен працювати з одної лише любові до мистецтва. Моряки ж завжди були людьми кмітливими, що для бізнесу – риса дуже навіть поміжна.

Санченко розказує про цікавезні бізнесові оборудки, які могли принести як фантастичні доходи так і епічний «прогар». Дев’яності в цьому сенсі – час можливостей, відкриттів, ділового азарту і кримінальних пригод. Читачі, які застали той час, впізнають в повістях Санченка (особливо в «Українському діловарі») отой особливий «вайб» доби – атмосферу скрути, ризику та свободи. Навіть я можу пригадати дні, коли кожен пристойний директор мав мати мерседес і пістолет в бардачку, коли можна було зробити карколомну кар’єру, а потім так само стрімко загриміти в буцегарню. Не те, щоб мені хотілося повернутися у веселі дев’яності, але не можна не визнавати, яку роль у матеріальному становленні країни зіграли у свій час тітоньки з картатими сумками чи перші підприємці зі смішними нині барсетками. А також моряки, які возили весь той принадний закордонний крам, намагаючись щось наварити і собі.

Звичайно, заробити морякові вдається далеко не завжди – на заваді стають як люди, так і стихія. Хто ж не злякається справжнісіньких збройних грабіжників, які хапають заручників і вимагають віддати всі гроші? Хто не заплаче над ящиками мандаринів, які доводиться викидати, аби вберегти судно у шторм? Плюс до того – авантурники, що намагаються надурити чесного мореплавця, загребущі митники, некомпетентні замовники, злодійкуваті підлеглі… Словом, всяке діловарство, надто ж мореплавне – це страшний головний біль. І однак, піддавшись підприємницькому азарту, іноді важко зупинитися.  Один з персонажів «Діловара» говорить, мовляв, всіх грошей не заробиш, все море не вип’єш. Головне – вчасно пригальмувати. Бо можна розбагатіти, а можна і втратити все.

Мабуть, перед кожним підприємцем стоїть подібний вибір. І дуже важливо час від час ставити собі питання – для чого ти робиш усе це і, що ще важливіше – для кого. Зрештою, відповісти на таке питання варто кожному; хтось тоді, може, стане багатшим, а хтось іще – щасливішим.

Море – Суходіл

Для морських картографів суходіл – невиразна біла пляма, а для моряків – всього лише місце для прийняття вантажу (ну і для розваг; хоча дехто примудряється навіть і одружитися). І утім прикметно, що Санченко назвав збірку саме «Земля Георгія», а не, приміром, «Наше море». Грузію, схоже, автор знає дуже добре, бо, відвідуючи її регулярно, міг спостерігати за змінами, що відбувалися в країні – від пізніх восьмидесятих до пізніх дев’яностих. В цьому сенсі включення до збірки двох раніше виданих повістей здається мені вдалим – це дає можливість простежити увесь цей тернистий шлях в хронологічному порядку. Ці реалії, до того ж, дуже цікаво порівнювати із тим, що паралельно відбувалося в Україні; колись Грузії велося краще, а нам сутужніше, потім – навпаки. Кожна країна долала свій шлях і робила свої помилки.

Земля має значення, адже саме там формується порядок денний і визначаються ставки; від політики держави (чи її відсутності) часто-густо залежить доля і навіть життя моряка. Земля – пункт призначення і точка відліку, проте море – це шлях, який визначає все інше.

Не дарма ж морські історії досі видаються нам надзвичайно романтичними. Море – це свобода, можливість вийти за обрій, «лишити позаду всі радості й біди», пережити пригоди, побачити дальні краї і дивні дива. Моряки видаються особливими людьми, і, мабуть, вони і справді такими є – море гартує характер, і слабким фізично та/чи морально там не місце.

Море в певному сенсі справедливе, і компетентний зрештою візьме гору над пройдисвітом, хай яким завгодно нахабним. Мене особливо тішать такі повороти сюжету, як у повісті «Помполітська недуга» – там шахрая викривають, зокрема, завдяки обрахунку різниці магнітного схилення. Це піднімає з пам’яті цілий пласт морських пригод, від магніту під компасом у «П’ятнадцятилітньому капітані» до мічмана Хорнблауера, який викидає компас за борт, аби надурити французів. Навігація – справа не для слабких умів, і поєдинок розумів для мене цікавіший навіть за двобій на піратських шаблях.

У скрутну хвилину, в бою чи під час зимового шторму людина мусить викласти все, що має – усі знання, увесь свій досвід і усю, яка є, силу волі. Як каже автор, посилаючись на іншого легендарного мореплавця –  «зроби або помри». Історії про такі екстремальні досвіди зачаровують, адже свідчать про волю до життя, яку здатна виявити людина. Час від часу у кожного, буває, опускаються руки, і подібні історії нагадують про те, що боротися варто завжди. Герой «Мандаринового шляху», так і говорить: битися і грати потрібно до кінця. Якщо читач запам’ятає хоча б одну ідею з цієї збірки, то нехай це буде саме вона.

У підсумку скажу, що, попри всі непрості реалії війни та ділових авантур, книжка Санченка – ще і просто цікава пригодницька література. Зараз якраз доречно вмоститися під теплим пледом і почитати про те, як звитяжні моряки борються зі стихією. Борються – і перемагають.

І ще – по прочитанні книги мені знову почали снитися кораблі. Думаю, це добрий знак.

Земля Переможця