ЮНГ БЫ ПЛАКАЛ

Харуки Мураками
Танцюй, танцюй, танцюй (в двух томах)
Х.: Фолио, 2006, 350 с, 319с
Оценка: *****

Однажды, сидя на бейсбольном матче, прожигатель жизни и меломан Харуки Мураками внезапно понял, что его предназначение – стать писателем, да не простым, а таким, что сделает японскую литературу всемирной. Что из этого получилось, судите сами: его книги издаются миллионными тиражами, издатели блаженствуют, критики неистовствуют, а японские подростки называют друг друга прозвищами, почерпнутыми из муракамовских текстов.

Его называют самым европейским из японских писателей, произнося это на разный лад – от восторга до пренебрежения. Но велика ли в этом заслуга автора? Сто лет назад Юнг говорил о том, что Европа, истощив свои символические источники, придет за вдохновением на Восток. Но, похоже, случилось обратное.

«Танцуй, танцуй, танцуй» – продолжение трилогии, объединенной главным героем и лейтмотивом Человека-овцы. Впрочем, «Танцуй…» вполне можно читать в отрыве от предыдущих книг – сюрреализма в ней меньше, и если раньше герой гнался за овцой, то теперь он упорно преследует реальность. «То ли моя психика расстроена и больна? То ли расстроена и больна реальность?» – вопрошает безымянный лирический герой. Тут уж без Юнга с Фрейдом не разобраться.

Героя вполне можно понять – он изо всех сил пытается разглядеть хоть что-то настоящее сквозь разрастающиеся нагромождения «общества развитого капитализма», которое стало на горло даже созерцательному японскому гению. Тяжело оставаться нормальным в мире, переступившим порог абсурда, где любовь не просто покупается, но и успешно списывается на представительские издержки.

Впрочем, не все потеряно, и герою предоставляется шанс выбраться из «культурной свалки» к свету, хотя для этого ему предстоит пройти по трупам. В прямом смысле этого слова. Интересные у автора отношения со смертью – обязательно хоть кто-нибудь да умрет, а уж в «Танцуй…» герой и вовсе ощущает себя богом смерти, вокруг которого повально гибнут друзья и знакомые. Где уж тут оставаться нормальным? Герой и сам профессионально диагностирует себе неврозы с психозами, в дружеской беседе обсуждая юнгианское толкование недавнего сна. Да что ж опять этот Юнг, в самом деле?

Но, если разобраться, тут без него все-таки не обошлось. А иначе откуда в книге джентльменский набор классических архетипов: человек-двойник (писатель с интригующим именем Хираку Макимура), человек-тень (барышня, прямым текстом утверждающая: я, мол, твоя тень), человек-душа (женщина, само собой, идеально дополняющая героя)… Ну и человек-овца для полного счастья.

Интересно, а не представляется ли автору классическая психология чем-то вроде Мак-Дональдса – агентом глобализации и производителем ширпотреба? Ну да, не мудрено, если даже проститутки посещают курсы по психологии и огорошивают клиентов в самый неподходящий момент.

Женщины в мире Мураками – это вообще отдельный вопрос. Все они в разной степени сюрреалистичны – то ясновидящие, то сумасшедшие, то вовсе мертвые. Но именно на них возлагается последняя надежда. Каким бы абсурдным и жестоким не был мир, есть средство, могущее вправить все вывихи мироздания. И это средство – секс. С желанной и недоступной (что поправимо) дамой.

Герой добивается своего, и капризная дама-реальность все-таки пускает его в свою постель. Он счастлив, но надолго ли? Пока звучит музыка, пока длится танец… Главное, не переставайте танцевать, и все будет джаз.

*

ПОТРЕБЛЕНИЕ ПОТРЕБИТЕЛЯ

Виктор Пелевин
Empire V / Ампир „В”
Эксмо, 2006, 416 с.
Оценка ****

 «Вампир в России – больше, чем вампир», – заявляет вредный, остроумный и неизменно актуальный Виктор Пелевин. Уж он-то, знаток оборотней, рекламщиков и прочей коварной нечисти, должен быть в курсе вампирьих козней. Так и есть. Читателю предстоит многое узнать о психологии, физиологии, фольклоре, а также животноводчестве кровососущих. Да-да, именно животноводчестве. В нашем жестоком мире нелегко даже кровопийце, вот и приходится обзаводиться хозяйством, копить кровь насущную впрок, повышая при этом ее питательные и вкусовые качества. Правда, в романе Пелевина, речь не совсем о крови. Человек, оказывается, способен на большее.

Предпосылка романа изящна, остроумна и даже в некотором смысле экологична. Для каждой твари предполагается хищник, а человек, казалось бы, – хищник универсальный, способный сожрать кого угодно. Но и на него нашлась управа – вампиры, потребляющие потребителя. Как в прямом смысле, так и в финансово-экономическом. Ведь помимо крови пелевинские вампиры сосут деньги. Иначе говоря, «баблос».

Понятно теперь, куда так быстро исчезает зарплата? Иначе как вмешательством нечистой силы этого и не объяснишь. Но кровожадный Пелевин идет еще дальше. Его вампиры пьют вовсе не гнусный коктейль из толченых купюр, но некий эфирный экстракт, генерируемый человеком зарабатывающим. Грубо говоря, мечты. Потребительские такие мечтишки, закваской для которых служат набившие уже оскомину гламур и дискурс.

Главному герою, вампиру Раме поначалу происходящее не особо и нравиться. Но ему предстоит войти во вкус. Еще бы. Жизнь вампира полна изуверских развлечений и гурманских удовольствий. Чего только стоит библиотека с пробами крови людей выдающихся – от де Сада до Тютчева, возможность откушать от юной барышни или доктора философии, хорошенько порывшись при этом в их памяти… Словом, раздолье для вампира любознательного, алчущего, так сказать, новых знаний и приятных знакомств. А тут еще и «баблос», от которого на вкушающего нисходит, по меньшей мере, демо-версия нирваны…

Но отчего-то вампиру Раме неймется. Его дотошные расспросы о боге и смысле жизни заставляют коллег по цеху бросать косые взгляды и замышлять недоброе. Возможно, дело в том, что по одной из версий, вампиры вовсе не являются вершиной пищевой пирамиды. На вершине, вроде как, – бог. Только как он кушает сосущих «баблос», остается загадкой.

Вследствие всего этого, роман напоминает Хеллоуин на философском факультете: жуткое веселье, переходящее в экзистенциальное недомогание. Поскольку разница между паразитом и божеством остается спорной, ориентиров для оценки происходящего мы так и не получаем. Хотя кого это волнует? Был бы баблос, а смысл приложится.

*

БЕГБЕДЕР 9/11

Фредерік Беґбеде
Windows on the World
Х.: Фоліо, 2006, 282 с.
Оценка *****

Трудно быть модным писателем. Чего только не приходится делать, чтобы оставаться на гребне злободневности – оговаривать собственное руководство, буянить под «экстези» и даже врываться на нью-йоркские вечеринки, назвавшись Усамой Бен Ладеном… Вот и поди пойми, кто он такой, этот Фредерик Бегбедер – интеллектуальный литератор или просто великосветский дебошир.

Та же неясность присутствует и в романе «Windows on the world», посвященном жертвам 11-го сентября: пробираясь сквозь дым и копоть, и лирические отступления, все пытаешься понять – то ли это искренняя попытка самообличения (вплоть до самобичевания), то ли не менее искренняя скорбь над руинами американской мечты. Впрочем, автор дает читателю подсказку, рассыпая по страницам занятные признания: он не знает, зачем пишет эту книгу, он сам боится ее, но не писать не может… Неужели это и есть искренность? В устах многолетнего передовика рекламной индустрии, автора бесшабашных и хулиганских бестселлеров? Потрясающе! Жаль только, что для извлечения человеческого лица из-под маски торжествующего гламура понадобилась катастрофа.

«Windows on the world» – ресторан на верхушке северной башни Всемирного Торгового Центра, куда главный герой романа приходит позавтракать вместе с двумя маленькими сыновьями. Оттуда ему, как и другим посетителями ресторана, уже не выбраться, поскольку «Окна в мир» вскоре станут «Окнами в мир иной»… Да, за подобные шуточки в рекламном стиле автор не преминет чистосердечно покаяться, точно ребенок, отпустивший нервный смешок на заупокойной мессе. Впрочем, на фоне надвигающейся катастрофы название ресторана действительно приобретает тревожную многозначность, тем более что автор пытается заглянуть в эти самые окна с обеих сторон сразу.

Итак, внутри «окон» – полтора часа ада между попаданием «Боинга» в башню и ее окончательным разрушением, когда спасение было теоретически возможно, но неосуществимо по техническим причинам. Это – полтора часа агонии настолько безобразной, что автору, по его же собственному признанию, приходилось вырывать страницы, дабы не оскорблять памяти жертв. Снаружи – остальной мир,  разрывающийся между американофилией и американофобией, демократичностью нравов и тиранией капитала, всеобщей свободой и личной ответственностью. А также сам автор, пытающийся навести порядок в своей голове и личной жизни.

Интересно, что иногда вообще перестаешь понимать, о ком идет речь – о Кертью Йорстоне, запертом в обреченном небоскребе, или о самом Бегбедере, погруженном в глубокомысленную меланхолию. Особенно порадовал момент, когда между автором и его героем завязывается оживленный спор по поводу преимуществ самоубийства.

И все-таки, «Windows on the world» – книга со счастливым концом. «Катастрофы полезны, – говорит автор, – они дарят жажду жизни». В этом, видимо, и заключается ноу-хау Бегбедера, ведь книга-катастрофа – еще не ад, а только чистилище, огонь, который опаляет, но не сжигает.

БЕРЕМЕННОСТЬ КАК ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫЙ ТРИЛЛЕР

Мануела Гретковська
Полька
К.: Нора-Друк, 2005, 309 с.
Оценка ****

Не следует верить дамским брошюрам и врачам-шовинистам, в один голос утверждающим, что IQ беременной женщины неумолимо понижается до комнатной температуры. Чушь! На некоторых снисходят экзистенциальные откровения и национальная сознательность. Так, польская писательница Мануэлла Гретковська, удобно устроившаяся в Швеции, забеременев, решает все бросить и вернуться на родину. А также создать литературного доппельгангера будущей дочери, озаглавив обеих патриотичным «Полька». Что, кстати, подразумевает нежное девичье имя Полина, и только потом уже национальный признак и популярный славянский танец.

«Полька» имеет все признаки интеллектуального триллера: интригующая завязка (лечили почки, оказалось – беременна!), всевозрастающее напряжение, сопряженное с философскими, антропологическими и политическими прозрениями автора, и, наконец, леденящий душу финал (нервных просим выйти).

Формат книги – дневник, почерпнувший лучшее из откровений Красной Туфельки и энциклопедии для будущих мам. Вы, например, узнаете, как беременная женщина сможет уберечь мужа от эротического голодания, вам откроются тайны гормональной эйфории и токсикоза, европейские ландшафты и подноготная польского шоу-бизнеса.

Книга необычайно талантлива: сочный язык, пикантные физиологические подробности, остроумные рассуждения о жизни и творчестве. И все же читателя преследует странное ощущение, как от созерцания риэлити-шоу с беременной писательницей в роли последнего героя. То ли автор использовала свое интересное положение в корыстных целях, то ли беременность использовала автора для преодоления общепринятых границ публичности… Кто его знает. Но результат получился довольно занимательным. Особенно рекомендуется к прочтению будущими отцами – вы поймете, что ваши жены переживают нечто в высшей степени философское.

*

АНАТОМИЯ СКАНДАЛА

Мануела Ґретковська
Європейка
К.: Нора-Друк, 2006, 320 с.
Оценка ****

Реклама книги меня несколько насторожила. Долгожданное продолжение бестселлера «Полька»! И что же, здесь, спрашивается, хорошего? Плохо вериться, что сиквел порадует своеобразием и свежестью идей. Так, в общем-то, и получилось. «Полька» – дневник беременной женщины, «Европейка» – дневник молодой матери. Вторая книга проигрывает по сравнению с первой, поскольку нет в ней того внутреннего напряжения, заставлявшего, словно в хорошем триллере, с ужасом ждать развязки.

Впрочем, если рассматривать «Европейку» саму по себе, то и здесь можно почерпнуть много занятного. «Я – скандалистка», – заявляет писательница в первом же предложении книги и далее делает все возможное, чтобы всячески этот имидж упрочить. «Европейку» вполне можно использовать как учебник по созданию скандальной репутации а-ля Гретковская. Вам для этого понадобиться: 1) хорошая эрудиция, 2) отсутствие комплексов, 3) нарочитая вульгарность. И все бы хорошо, если бы упомянутая вульгарность была как-то сдержанней. Вот, например, забавный образ Евросоюза – общественный сортир, куда всяк стремиться попасть, пока не случился конфуз (в оригинале – более физиологично). Не так-то просто понять, чего же хочет писательница для своей страны – то ли западной цивилизации, прав и гарантий, то ли, чтоб оставили ее в покое, не заставляя выпрыгивать из собственной шкуры. Полезное чтение для тех, кто мечтает о Западе, не понимая, что все имеет свою цену. «Польша впервые входит в Европу, а не наоборот», – говорит автор. Выбор, который сделала Польша, не был, видимо, таким простым, как нам представляется.

*

ВЕРУЮ, ИБО НЕЛЕПО

Иэн Бэнкс
Умм, или Исида среди Неспасенных
Эксмо 2006, 480 с.
Оценка ****

Иэн Бэнкс известен, как пытливый вивисектор социальных извращений и семейных странностей. В данном случае речь о религиозной секте семейного типа, возникшей в современной Шотландии стараниями обаятельного и сметливого авантюриста.

Трудно сказать, что же за жанр выбрал для своего романа Бэнкс. Пародия? Но вроде как не особо смешно. Фантастика? Но нет здесь, как будто бы, ничего невозможного. Суровый реализм? Но где уж – со страниц веет явственным душком сумасшедшего дома. Судите сами – хитрый пройдоха сочиняет религиозное учение, с помощью которого пудрит мозги трем поколениям последователей, создав вокруг себя вполне жизнеспособную и где-то даже счастливую общину искренне верующих. Верующих, которые телефонную связь почитаю грехом, а радио – ересью, регулярно собираясь, тем не менее, для Праздника Любви, а проще говоря, для теплой семейной оргии… И это в современной-то Европе!

И при всем при этом текст втягивает и очаровывает. Как проповедь талантливого мошенника. Или как довольно грязный эксперимент. Забавно наблюдать за тем, как Основатель редактирует свое «Правописание», узаконивая винопитие и  многоженство, занятно читать об абсурдных святынях и смешных ритуалах, любопытно следить за эксцентричными приключениями юной святой, Исиды, отправившейся в большой мир с ответственной миссией.

Но каким бы забавным не выглядел мир Исиды, здесь есть свои тайны, своя политика, свои интриги и борьба за власть. Пускай вера сомнительна, но власть-то вполне реальна. И в этом великие религии мало отличаются от нелепых сект.

Фрагмент есе опубліковано в антології  «Ludzie, miasta. Literatura Białorusi, Niemiec, Polski i Ukrainy. Antologia tekstów», видавництво Korporacja Ha!art, Краків, 2008 

Власне, так, я знаю, що назва у програми інша. Добра оказія, що вивела мене межи люди кілька років тому насправді зветься “Homines Urbani”, натякаючи, ймовірно, на те, що сучасна культура є здебільшого міським явищем – стрімким, насиченим та зухвалим. Якщо ж згадати значення похідного від “міста” слова urbanitas – ґречність, витонченість – дістанемо ще і приязне товариство, що повинне в цьому місті замешкати.

Так воно і було, певна річ. А проте, мені здається, що зустріч митців з-поза різних кордонів – це не просто міська пригода, це значно більше. Папська промова починається адресуванням “Urbi et Orbi”, тобто, місту і світові. Саме таку аудиторію і повинна мати культура, принаймні, те найкраще, що вона може дати людям – порозуміння, наснагу і гідність.

Відтак, мистецтво – це завжди подорож, подолання кордонів, обмежень, стереотипів, всього того, що стоїть не лише між людьми, але й між культурами, можливо навіть, цивілізаціями. Долучитися до цієї подорожі – велика честь і велике випробування, адже навіть досвідчений мандрівник може схибити зі шляху чи помилитися у тлумаченні нового досвіду.

Попри всі небезпеки, однак, така подорож необхідна. Саме тому для мене “Homines Urbani” – це в першу чергу “Homines Vagabundi”, себто, люди мандрів. Європа вже знала подібних заброд – мандрівних вчених, поетів та п’яниць, що звалися вагантами. Нехай вони стали трохи іншими (можливо, менш питущими, хоча, хтозна), проте добра традиція триває і донині.

Звісно ж, досвід подолання культурних меж у кожного свій. Спробую глянути на власні нехитрі пригоди, зумовлені, певною мірою, здобутками та помилками попередників.

Погляд перший, утопічний

Перша зустріч з новою культурою, забарвлена наївністю, часто призводить до ідеалізації, захоплення, зачудування. Коли відмінності справді суттєві, культурний шок занурює спостерігача у своєрідний транс на межі дива та зневіри. Пригадую свій перший міжкультурний стрибок, здійснений всього у п’ятнадцять літ, але відразу ж – на інший континент. Тоді, їдучи з Лонг-Айленда до Нью-Йорка та спостерігаючи, як обіруч виростають вежі хмарочосів, я, притулившись чолом до автобусної шиби, мимрила захисне замовляння “цього не може бути, мені це просто сниться”. Тоді мені здавалося, що я потрапила до якогось фільму, і зараз, от-от, поперек хмарочосів побіжать рядочки титрів.

Так, перш ніж навіч зустрітись із досвідом відмінного, ми складаємо собі уявлення про нього, засновані не на фактах, а швидше на уривках відомостей і суджень, чиїхось враженнях та власних мріях. Середньовічна географія містила в собі Земний Рай, міфічне царство Іоанна, країну достатку Кокань та інші химерні дивовижі. Пізніше на картах уяви з’явилися Місто Сонця, Нова Атлантида, Ікарія – далекі краї, де панує злагода, добробут і справедливість.

За радянських часів ми жили в такому ж уявному місці, хоча гіпнотична фантазія чимдалі більше марніла під промінням дійсності. Коли ж нарешті стіни вигадки впали, громадяни утопії спрямували погляд на інші землі, шукаючи за втраченими ілюзіями.

“Захід” – сумнівний термін – став нашою Новою Атлантидою. Потрапити туди, і бажано, залишитися назавжди, означало дістати громадянство земного раю. Настала “четверта хвиля еміграції”, як її кличуть наші фахівці, що триває, здається, і досі.

Та, власне, не про те мова. Наше сприйняття “заходу” було певною мірою позбавлене критики, тоді як власна земля стала синонімом втрат. Втім, як з охотою цитувати в ті часи, “заграница нам поможет”. Шкода лише, що ми помилилися тоді, чекаючи від “заграницы” матеріальних благ, тоді як справжня допомога, яку варто було би дістати – це зворотній зв’язок, неупереджений погляд на себе і свою історію – те, що стало би в пригоді для перевірки та утвердження власної культурної ідентичності.

Засновники символічного інтеракціонізму, Герберт Мід і Чарльз Кулі, вважали, що ідентичність – це здебільшого соціальне утворення, проекція уявлень індивіда про те, як бачить його оточення. Ця концепція дістала назву “The looking-glass Self”, тобто, дзеркальної самості, і суть її в тому, що формування ідентичності без зворотного зв’язку від “значимих інших” неможливе.

Тут, однак, одразу ж виникає ускладнення: що можуть сказати “значимі інші”, коли вони нічого про тебе не знають, а коли й знають, то якісь байки впереміж із пропагандою? Що казати, мій власний досвід містить і розмови з іноземцями, які були переконані, що Україна розташована в Сибіру, і відмову говорити з представником держави-загарбника, і навіть підозри в тому, що сердешна я – російський шпигун., така собі невдатна Мата Харі.

Вагання нашої держави, якась інерційна параноя, досі ще не дозволяє здійснитися повноцінному символічному обміну, котрий приніс би користь усім задіяним. Це, однак, не заважає приватній ініціативі, і все більше моїх співгромадян вирушають у мандри до дивовижних далеких країв.

Спраглі вражень, ми повертаємося приголомшеними та закоханими в цей новий світ. Моя перша зустріч з Європою була стрімкою, безладною та сліпуче яскравою. Це була подорож під опікою студентської організації AEGEE[1], що передбачала відвідання кількох європейських країн дорогою до голландського містечка Lieshout, де було заплановано новорічну забаву. Ці спогади дуже дорогі мені, хоча забава, власне, через якісь організаційні негаразди завершилася кількагодинним моціоном та ночівлею на вокзалі.

Нині все це пригадується мені, наче подорож Аліси Дивосвітом – настільки багато вражень вихлюпнулося на мене за ці кілька днів: відправа у Домському соборі та шедеври Дрездена, вогні Grand Place та всюдисущі пахощі легального ганжу… А понад іншим потішило те, що європейці здебільшого ставилися до нас приязно і привітно. У Брюсселі мене з друзями навіть взяв під опіку бельгієць на прізвище Бах, який цілий день морочився з нами, показуючи місто та частуючи круасанами.

Звісно ж, тоді ми були студентами, членами всесвітнього братства злидарів та зухвальців. Нас впізнавали на око і, не вимагаючи студентських, давали знижки в музеях, а окремі доброзичливці радо пропонували допомогу, пригадуючи, либонь, що і самі колись були точно такими.

Тоді, повернувшись додому, я вперше прихильним та свіжим оком поглянула на власну землю, і побачила, що вона теж вартує уваги. Оце і був, очевидячки, принцип “дзеркальної самості” в дії. Втім, одного лише погляду до дзеркала мало, аби раз і назавжди переконатися у власній вроді. Ми повинні зазирати туди щодня, та не лише, аби потішитися незрівнянною своєю красою, але і просто для того, аби не забути, які ми з себе. Символічний обмін не повинен уриватися, інакше зиску з нього – як з торішнього снігу.

До Польщі ж мені випало потрапити уже трохи пізніше, кули студентська юність уже кілька літ, як відгуляла своє. Напевне, не зовсім правильно отак знайомитися зі світом – від дальніх до ближніх країв – однак, в тому була своя користь, адже, віддавши належне великим розбіжностям, вчишся цінувати нюанси. На моє щастя, до Польщі я приїхала не продавати цигарки з горілкою, не копати гроби (а було і таке серед колег, подейкують), і навіть не бігати стрімголов за гідом туристичної ватаги. Мені випало мешкати в цій країні протягом трьох місяців, маючи змогу дізнатися та відчути трохи більше, аніж пересічний мандрівник.

Не буду наразі співати оди Кракову, але це справді чарівне місто. Хронічно закохана у середньовіччя, я дістала коштовний подарунок: рукописи Коперника, вищерблені фламберги у збройній палаті, надписи латиною на фронтонах, серед яких найбільше потішила епічна застерегла “Procul este profani”[2] над дверима чайної крамнички.

Не про те, звісно, мова, але маю підозру, що погляд закоханого має ту ж вибіркову властивість, що і роздум утопіста. Так чи інак, велося мені в Кракові затишніше, ніж будь-де в іноземному світі. Ймовірно, цим завдячую нижчому мовному бар’єрові, певній подібності фенотипів, моди, музики, кухні. А можливо, справа в іншому – в тому ж доброзичливому зацікавленні, що раніше зустрічалося в Брюсселі та Дрездені, проте зацікавленні значно конкретнішому: тут Україна – аж ніяк не екзотика, і знають нас тут краще, ніж деінде в Європі.

Пригадую, як дивно і втішно було знайти на мальовничих краківських вулицях український ресторан і українську книгарню, і потім уже – українську церкву і кафедру україністики в університеті. Спершу це було навіть трохи кумедно – мене вражало те, що комусь може бути цікаво не просто знатися з нами, але знати нас, вивчаючи фахово, як і будь-яку іншу іноземну культуру. Тепер розумію: тільки так і належить мати справу з сусідами – порівнюючи та розрізняючи.

Якби мене спитали, в чому найбільша відмінність між Польщею та Україною, я би, напевне, сказала – релігія. Власне, не стільки релігійні догми, скільки їхні наочні соціальні наслідки. Католицтво здається мені більш строгим, логічним, схильним до самообмежень та внутрішньої дисципліни, тоді як православ’я – ліберальнішим, значно менш догматичним. Ймовірно, джерело цих відмінностей у давніх релігійних дискусіях: Східна церква обстоювала Божу незбагненність, а католицькі богослови доводили існування Бога засобами класичної риторики. Який же вплив мають ці розбіжності на світське сьогодення? Важко сказати напевне, але мені здається, Польща зберегла згадану дисципліну не лише в релігії, але і в суспільному житті, зокрема, у ставленні до влади.

Приїхавши до Кракова, я потрапила просто на фінал президентських перегонів. Мені дивно було бачити, наскільки спокійно розгортаються події, попри навіть запеклу боротьбу кандидатів у ЗМІ. Тут я не побачила ані властивої нам інертної зневіри (“disfranchised”[3]! – говорили про нас колеги з Канади), ані наших же екзальтованих політичних суперечок, через які вщент розсварилася не одна українська родина. Понад тим, вибори стали приводом для доброзичливих жартів, як от, розміщений при костьолі, межи бігбордами “Обирайте Туска!” та “Обирайте Качинського!”, скромний плакат “Обирайте Святого Франциска!”.

Попри всі ці відмінності, Польща позитивно сприйняла нашу революцію, а сердечні слова Папи-поляка в той бентежний час надали підтримку мільйонам українців. Отож, ані політика, ані релігія наразі не складає такої вже нездоланної перешкоди.

Що ж стосується спільності, то походить вона, певна річ, з дотичних процесів в історії двох країн; втім, завжди цікаво переконатися в цьому навіч. Уже повернувшись додому, я відзначила доти не помічені мною збіги в обрисах наших міст: у Львові цілком можливо знайти вулиці, які – коли не зважати на мову перехожих та реклам – виглядають близнюками краківських. У Києві ж мені пригадався варшавський Палац Культури і Науки, який поляки кличуть “сталінським подаруночком”, – у нас повен Хрещатик таких-от “гостинців”.

Загалом же, позитивне переживання спільності та відмінності є найціннішим досвідом подорожнього. Наближення до іншого та тимчасове відсторонення від власного необхідне, аби сформувати та корегувати за потребою свою ідентичність. Добре, коли це вдається, однак немає в світі нічого ідеального. Утопія – це вигадка, місце, якого не існує.

Проте утопія може стати метою, потуга до здійснення якої здатна змінити світ.

Погляд другий, антиутопічний

На жаль, вищенаведений досвід мандрів можливий лише тоді, коли подорожній та сторона, що приймає, світоглядно зорієнтовані на рівноцінність культур. Значно частіше мандрівка здійснюється зовсім з іншою метою.

За давньою традицією описи далеких мандрів, складені представниками ойкумени, представляли чужинські землі в якості дивного, відмінного, а отже – ненормального місця. “Класична та середньовічна література, – пише Сьюзан Зонтаґ, – здебільшого описує ставлення до інших як “ми – добрі, вони – погані”, а часом навіть “ми – добрі, вони – жахливі”[4]. Звичайно ж, в добу загальної доступності подорожей ставлення до дальніх країв уже не таке екстремальне, однак протиставлення “ми – вони”, і досі має вплив на людську свідомість, спираючись на зручні дихотомії, такі як “захід – схід”, “цивілізація – варварство”, “демократія – тоталітаризм” тощо.

Одна з подорожей, здійснена у сорокових роках минулого століття співробітником Бі-Бі-Сі, Джорджем Оруелом, спричинила створення нової міфології кінця історії, а власне, тоталітарної антиутопії. Певна річ, Оруел не був самотнім в такій оцінці радянських реалій, однак сила його таланту перетворила територію Радянського Союзу на зону епідемії, край цинічних злочинців та зомбованої “сірої маси”. Таке сприйняття СРСР-у пережило сам СРСР, та і досі дається взнаки.

Власне, фундамент цієї антиутопії заклав інший авторитет, Макс Вебер, визначивши властивості “західної цивілізації”, котрій протиставив цивілізацію “східну”, схильну до колективізму, традиціоналізму та деспотії. Дарма, що веберівській оцінці майже сто років, вона залишається актуальною і сьогодні, надто ж, як ідеться про зустріч, чи радше, неминуче “зіткнення цивілізацій”.

Перший свій досвід міжцивілізаційного упередження я дістала років, може, у дев’ять-десять, коли до нашої школи приїхав викладати американець, такий собі містер Пейн. Викладач англійської, чесно кажучи, з нього був кепський, та відзначився він іншим: озброєний модним фотоапаратом, містер Пейн полював за екзотикою на уроках цивільної оборони (тої, що з протигазами), на закинутих будовах та міських звалищах. Дарма, що у місті були прекрасні парки, музеї, театри, – ні, нашого американця вабили краєвиди “soviet style”, аби потім показати друзям жахливе життя “червоних”.

Ну гаразд, радянська руїна справді могла викликати зловтішну радість американця, однак з того часу минуло вже майже двадцять років, лиховісний СРСР дав нарешті дуба, і на карті намалювалася вільна демократична Україна. Я майже вже почала вірити, що закордоння ставиться до нас більш прихильно, аж нате: мені потрапляють до рук “дорожні нотатки” іншого американця, цього разу професора, запрошеного виступити з лекцією в університеті. Мені тут-таки згадалося дитинство – такими містерпейнівськими інтонаціями повіяло з тих нотаток: “в цій країні все має свій номер…”, “за вікном – індустріальне пустище…”, “починався черговий сірий день…” Аж самій стало моторошно від цього жаского видива.

Я цілком розумію, що Україна має нефотогенічні місцинки, але таке смакування деталей, така промовиста зверхність… Можу зробити з цього лише єдиний висновок: деякі подорожні їдуть до нас не за досвідом, а за самоствердженням. Загалом, ця ситуація також вкладається у концепцію “дзеркальної самості”, однак таке дзеркало вигнуте, немов лінза: “гості” бачать себе у ньому велетами, ми ж себе, відповідно, – нікчемами.

Пригадую інший випадок, що трапився зі мною вже під час власної подорожі до Америки. Сім’я, що приймала мене у себе, щойно по моєму приїзді вирішила зводити мене до супермаркету. Власне, відвідання торгового центру планувалося, як атракціон – мої господарі були переконані, що, приїхавши з дикого, голодного краю, я мушу щонайменше зомліти, взрівши американські щедроти. Це мені потім повідомили слово в слово; тоді ж, однак, мене іще трохи млоїло від першого в моєму житті джет-легу, і, замість радісно зомліти, я квасним своїм видом засвідчила невербальний протест проти американського консюмеризму. На тому, правда, атракціон не скінчився, і, попри всі мої протести, мене й надалі жаліли, намагаючись підгодувати, аж додому я вернулася на десять кіло важчою.

Але годі з тою Америкою. Європа теж не квапиться розкривати нам обійми. Отримати першу візу до країн Шенгену для більшості з нас – mission impossible. А коли й пощастить перетнути заповітний кордон, то, дізнавшись, хто ми, найчастіше дістаємо дві реакції: а) “Понаїхали тут, злидні!” і б) “То ви не з Росії? З України, так? А хіба є якась різниця?” Першу реакцію я спостерегла в Амстердамі, коли власник кав’ярні з підозрою поцікавився, звідки ми, і відразу ж попросив гроші наперед. Другу реакцію, на жаль, частіше траплялося бачити в ближчих краях – Болгарії та Чехії. Ймовірно, таке ставлення пояснюється не стільки невіглаством мешканців, скільки умисною зневагою, спричиненою агресивною політикою СРСР-у в колишньому.

Певна річ, сумна наша репутація має під собою реальне підґрунтя. Досить було і злиднів, і нелегальних заробітчан, і схильних до демпінгу трудівниць секс-індустрії. Та і політика наша останнім часом набула якостей першокласного “відворотного” зілля. Дарма, що не кожна українська туристка – повія, а турист, відповідно, – бандит; для спотворення репутації достатньо й кількох таких прикладів.

І що ми маємо з цього, як говорити про ідентичність? Непевне, нікому не потрібно пояснювати, звідки виникають підліткові комплекси; у віці, коли відбувається становлення дорослої особистості, людина найвразливіша до критики та зневаги. Наслідки кризи ідентичності особливо виразно малюються в текстах наших провідних літераторів. “Щоразу [мусиш] заново демонструвати вишкіреним західним інтелектуалам, що й українці, бач, годні висловлюватися складнопідрядними реченнями”, – пише Оксана Забужко у своїх “Дослідженнях…” Юрій Андрухович висловлюється ще дошкульніше, наголошуючи на сміховинності наших потуг: “На тлі волаючої безформності творимо новий міф – кричимо про свою європейськість, наводимо якісь расові, антропологічні, географічні аргументи, сягаємо по Трипілля, скіфів-орачів, по язичництво або, навпаки, християнство, відраховуємо назад цілі тисячоліття, демонструємо писанку або сирного коника. Так, десь було воно, це відчуття форми. Десь було…”[5]

Ці приклади – не єдині, і гіркота внутрішнього конфлікту між згорьованим патріотизмом та притлумленою кривдою читається в рядках та між рядками.

Втім, кепська репутація – лише найменша з наших проблем. Коли вірити знаним світовим політологам, ми просто не маємо вибору, і доля нашого народу зумовлена цивілізаційно. Семюель Гантінґтон, приміром, вважає, що в цивілізаційних конфліктах, на відміну від класових та ідеологічних, людина не може вибрати чи змінити свою позицію, бо в таких випадках питання стоїть не “На чиєму ти боці?”, але: “Хто ти такий?”. Далі він же стверджує: “Щойно було ліквідовано ідеологічне розділення Європи, відродився її культурний розподіл на західне християнство, з одного боку, і православ’я та іслам – з іншого”[6].

Отож, ніхто нас насправді не питатиме, за кого ми. Одним велетенським відрухом світова геополітика споріднила православ’я з ісламом, нав’язавши “православно-слов’янському” світові неминучий конфлікт із “західним”.

Не знаю, можливо саме так і ввижається Гантінґтону в його гарвардськім кабінеті, однак на цих теренах таке твердження виглядає просто диким. Яким це робом православ’я зробилося раптом ближчим до ісламу, аніж до католицизму? Гаразд, наша релігія справді несе у собі певні відмінності, але ж не до межі конфлікту! Християнство, зрештою, давно уже втратило снагу до священних війн, на відміну від того ж-таки ісламу.

Часто також звучить т. з. “візантійський” аргумент, суть якого в тому, що до пристойного товариства нас не пустять через візантійську ментальність, настільки безладну, що приборкати нас можна лишень твердою рукою деспота. Дивно, звідкіля таке переконання? Візантія не існує уже понад п’ять століть, і ліпити до нас “візантійську” ментальність – те саме, що звинувачувати американських англосаксонців у притаєному монархізмі. До того ж, приміром, Грецію, яка таки була частиною Візантійської імперії, ніхто чомусь не звинувачує у схильності до деспотії.

Існує, однак, і протилежна до гантінґської точка зору, озвучена не менш авторитетним американським політологом, прикметно – польського походження – Збіґневом Бжезинським. “Думаю, справжньою надією та історичною перспективою для Європи є Європа від найзахіднішої точки Португалії Карбо да Рока до Камчатки, – говорить він, – а Україна – це стрижень, чия міцність визначатиме – відбудеться це історичне розширення Європи чи не відбудеться.”[7]

Гадаю, ми повинні щиро подякувати панові Бжезинському за підтримку. Його інтерес до України, його оптимістична послідовність – один з тих небагатьох аргументів, які ми можемо протиставити геополітичному спрощенню. Полякові, ймовірно, зрозуміліше, яких протиставлень варто уникати, коли йдеться про довшу перспективу. З іншого боку, Європа до Камчатки? Чи не занадто далеко він закидає?

До того ж, цікаво, а чи поділяє оптимізм Бжезинського його історична батьківщина? Гадаю, однозначної відповіді наразі не існує, однак, очевидячки, в Польщі побутує і позиція, яку висловив письменник Анджей Стасюк: “Польща взяла на себе в [Європейському] Союзі не дуже почесну роль: на неї Захід дивиться, немов на своєрідний буфер, який захистить дальші терени ЄС від східного варварства.”[8]

Отже, варварство, авжеж. Цікаво, що мають на увазі численні політики та літератори, вживаючи це слово? За періодизацією Льюіса Моргана, варварство починається винаходом гончарного круга і завершується появою писемності. Тобто, що ж це, горщики ми вже ліпимо, а писати-читати досі ще – зась? Зрозуміло тепер, чому складнопідрядні речення з точки зору «вишкірених інтелектуалів» повинні становити для нас таку проблему.

Отож, з’ясовано: світло цивілізації згасає на українському кордоні. Ви не помічали? Лише “блим!” – і жаска пітьма. І виють вовки на скіфських курганах…

Прикметно, що, як стверджує теорія “дзеркальної самості”, щойно нас переконають в тому, що ми і є – оцей двоголовий візантійський монстр із мисливським списом напереваги, то десь такими ж ми і станемо. Кому таке треба, цікаво?

Певна річ, із такою-от ідентичністю межи люди краще не потикатися, адже антиутопія – страшна казка, з котрою ніхто не захоче зустрітися навіч.

А проте, казка є казка. Вигадка. Ще одне місце, якого не існує. І про це варто би пам’ятати.

Погляд третій, топографічний

Нашій свідомості необхідні полюси та орієнтири. Правда-кривда, рай-пекло, добро-зло – без цього “дорожнього” набору неможливо побудувати власну етику і тим впорядкувати своє життя.

Орієнтири необхідні також і подорожньому, інакше він, бідака, просто заблукає в чужинських нетрях. Схід-захід, південь-північ, дім-чужина… Це також зрозуміло. Річ, однак, у тім, що надто часто географічні координати змішують з етичними, породжуючи стійкі та незборні химери. “Географія – найважливіша наука про людину”[9] – пише Петро Вайль. Напевно, десь так і є. Карти ніколи не були об’єктивними.

Згадаймо, приміром, історію визначення нульового меридіану. На відміну від широти (прив’язаної до екватора), довгота не має об’єктивної точки відліку, отож від самого початку поняття схід-захід було спекулятивним. У ІІ столітті н.е. астроном Клавдій Птолемей вибрав для відліку довготи Блаженні Острови (нині – Канари), вважаючи, що саме там розташований край світу живих; у XV – Папа Олександр VI своїм указом обрав лінію, що розсікає Гренландію та Бразилію, розподіливши таким чином іспанські та португальські володіння, і лише наприкінці XIX століття нульовий меридіан “оселився” в Гринвічі, символічно розмежувавши Новий та Старий світ.

Отож, символи, міфи, уявлення – все це невіддільно пов’язане з картографією. А коли так, коли цей зв’язок такий міцний, то, можливо, варто використати його, зробити людству добру послугу, перенісши дискусію зі сфери політики до сфери культури?

В новітній час таку спробу зробив письменник Кеннет Уайт, один з винахідників поняття “геопоетика”. Нова дисципліна визначається як “екзистенційна географія”, “картографія духу”, і ставить собі на меті поетичне, образотворче переживання локацій. Геопоетика Уайта, щоправда, здебільшого абстрактна (письменник висловлював прихильність до індійських практик) та, як на мене, немає потреби занурюватись в медитації; саме такими, поетичними, є Сахара Сент-Екзюпері, Греція Фаулза чи Буенос-Айрес Борхеса.

Нам відомо вже, що варварство закінчується із винаходом письма. Духовне ж варварство завершується із винаходом письма поетичного. А поезія – це передусім гармонія, а не пошук конфліктів.

Таке, поетичне, сприйняття можливе для кожної країни, та, для того, щоби відчути її духовний пульс, слід знати її – і не зі скупих рядочків новин, а перебравши праці філософів і поетів, оглянувши полотна провідних художників та кінострічки талановитих режисерів. Якими були би для нас Англія без Шекспіра, Голландія – без Рембрандта, Сербія – без Кустуріци? Хтозна, але точно не такими, якими ми знаємо та любимо їх нині.

Пошук ідентичності вимагає відсторонення, пошук же поетичної ідентичності вимагає відсторонення творчого. Тому, власне, подорожі та зустрічі творчих людей різних країн світу мають таку велику вагу.

“Ідеї – ось моя єдина батьківщина”, – любив цитувати Фаулз[10]. Він був знаний космополіт, що, однак, не є аж такою вже дивиною серед літераторів. Не дарма ж говорять, що письменники – громадяни країни, якої не існує, і серед них багато таких, що проводять життя у подорожах, або й просто емігрують, як той же, приміром, Уайт.

Таким, власне, космополітичним, виявився і мій досвід перебування в Польщі. Одним з найяскравіших моїх краківських вражень було, мабуть, те, що я назвала для себе “відчуттям ключа”. Живучи на Віллі Деціуса, всі ми мали, природно, ключі від помешкань, але цінність цього надбання я збагнула лише трохи згодом, коли повинна була на кілька днів від’їхати, аби відвідати Форум Видавців у Львові. Повертаючись до Кракова, я вдруге мусила збавити ніч у поїзді, перейти митний кордон, від вокзалу, волочачи валізи, дістатися Вілли, і аж тоді… витягти з кишені ключ.

Можливо, це здасться смішним, але саме тоді я відчула, що значить оте примарне громадянство. Ти їдеш закордон, але мовби повертаєшся додому; насправді, ти звісно ж, гість – а однак, уже не чужинець. Такого відчуття я не мала більше ніде й ніколи, та сподіваюся, воно іще повернеться, адже саме в ньому втілилося для мене оте сакраментальне подолання меж.

“Меж” між людьми мистецтва взагалі значно менше, ніж межи політиками. Пригадую, як німецький драматург, відвідавши театральну виставу у Варшаві, ділився потім враженнями про актуальність піднятих питань, акторську гру, драматургічні рішення. “Але чекай, – здивувалася я, – хіба ти знаєш польську?”. “Ні, – відказав він, – мені було достатньо того, що я бачив”. Відтак, для втаємничених мовний бар’єр становить таку ж нездоланну перепону, як, приміром, хиткий перелаз при городі.

Що ж стосується політики та історії, котра буцімто мусить стати джерелом конфліктів, то мудрий зуміє відсторонитися навіть від них. Прикладом такого розважливого відсторонення була для мене документальна робота Мартіна Поллака, австрійського письменника та полоніста, котрого я також запізнала у Кракові. Одна з його книжок розповідає про власну родину автора та долю його батька, який під час Другої світової війни працював у гестапо. Якщо людина здатна настільки зважено дивитися не лише на політику своєї держави, але й на власну родину, то жодні кривди, заподіяні в минулому, не повинні заважати нам домовитися нині.

Ну і, звісно, письменники мають свої особливі коди, зрозумілі їм попри мову чи громадянство. Мій досвід в цьому був радше кумедним. Якось, завершивши невеличку п’єсу та перебуваючи у стані певної екзальтації, я спустилася на кухню гостьового дому і повідомила митцям, що сиділи там за чаєм, радісну новину про те, що я щойно порішила чотирьох осіб. Деінде мене б негайно здали карним органам, але тут мене без жодних пояснень зрозуміли і зараз же запропонували цю подію відсвяткувати.

Що ж може дати цей, власне, досвід космополітичного відсторонення? Якою може постати ідентичність країни, коли глянути на неї уважніше, шукаючи за духовним скарбом? Німеччина виглядає мені впорядковано-філософською, де міська поезія Сакса поєднується з ученням Гайдеґера та Гегеля, проростаючи подекуди вагнерівським пориванням. Польща здається шляхетсько-лицарською, такою, що читається в романах Сенкевича та полотнах Матейка.

Україна… гм, я б сказала, що її можна назвати містичною. Майже кожен з визначних наших митців так чи інакше торкався містики – або фольклорної або ж тієї, що виросла довкіл християнства. Наша містика нагадує кельтську тим, що органічно поєднала язичницькі уявлення з християнською етикою, наповнивши мистецтво та літературу безліччю яскравих образів: мавки, відьми, потопельниці та потерчата прекрасно сусідують з чортами та янголами. Цікаво, що таке сприйняття України віддзеркалюється часом і у відгуках іноземців; мій колоритний колега зі Львова дістав жартівливе назвисько “Ukrainian Devil” від німецького сусіда; тоді ж, у Кракові, переглянувши кінофільм Бартона “Мертва наречена”, я натрапила в тексті на таке собі “українське зілля”, яке буцімто дозволяє дістатися зі світу мертвих до світу живих. Тут-таки можна згадати поезію Гумільова, який зізнався якось: ” Из логова змиева, // Из города Киева, // Я взял не жену, а колдунью…”[11]. Словом, нам є що сказати з цього приводу і, коли вже так, то я би радше погодилася бути відьмою, аніж якимось незрозумілим варварським виплодком.

Отож, міжкультурне порозуміння насправді повинно ґрунтуватися на взаємній повазі до, власне, культури задіяних. Не так суттєво, чи дійде світ нарешті остаточного висновку про належність України до Європи. Важливо інше: відмова від сприйняття усього, що лежить за – вужчим чи ширшим – кордоном, як ворожого й неповноцінного.

Мені дуже сподобалося, як висловився Андреа Ґраціозі, італійський історик, розповідаючи про український Голодомор: “Гадаю, що великим, хоч і ще не цілком засвоєним уроком подій тридцятих років є те, що свобода і відкритість є найціннішим добром, яке тільки може бути, і що будь-яка закритість, ізоляція, будь-яке обмеження свободи, навіть коли здається, що воно виправдане найкращими мотивами, а іноді навіть справді здається корисним, насправді призводить до погіршення становища.”[12] Це твердження справедливе для тоталітарних режимів, але, зважмо, чи не таким же слушним виявиться воно, коли згадати нинішню непроникну стіну східних кордонів Європи?

Колись давно таких обмежень не існувало. Клірики, студенти, поети подорожували Європою, збираючи знання та досвід, який потім передавали своїм співвітчизникам. Україна також відправляла своїх студентів у мандри, принаймні, знавці засвідчують такі навчальні подорожі ще за часів Данила Галицького. Homines Vagabundi не знали ані політики, ані упереджень. Ось як формулювали засновники “ордену вагантів” свою членську політику:

Ordo procul dubio noster secta vocatur,
quam diversi generis populus sectatur…[13]

Відомо, що Європа має давні традиції свободи та відкритості. Для будь-якої цивілізації, проте, важливо не лише породити чесноти, але й зуміти їх зберегти.

Програма “Homines Urbani” – одне зі свідчень цієї доброї спадковості, тож зрештою, я впевнена, все поверне на краще.

Марина Соколян