Людський розум влаштований таким чином, що людина більше схильна до брехні, ніж до правди.

Еразм Роттердамський

Університет – це сам Диявол, або, принаймні, його основна резиденція. В будь-якому разі, навчання тут – остання річ.

 Лорд Байрон

ВСТУП

Важко навіть уявити, яку всеосяжну владу має над нами школа. Звісно, не лише початкова школа – але й усі її модифікації вищого рівня.

Наші взаємини з владою починаються саме зі школи. Влада батьків має іншу природу, де діють як фізіологічні, так і економічні чинники. А от у школі ми мусимо коритися зовсім чужим людям. Там створено жорстку ­систе­му винагород і покарань, саме там формується умовний рефлекс реакції на примус – хтось потерпає під тиском обмежень, а хтось вчиться отримувати від цього користь.

Школа – це окремий мікрокосм, гротескна модель суспільства. Більш за все ця суспільна модель нагадує олігархію чи навіть синархію, оскільки влада вчителів, традиційно, тримається на духовному авторитеті. А ще – на вихованому цивілізацією культі знання. Вони немов складають коло втаємничених, котрим належить істина. Їм не потрібно нічого доводити, адже вони вимагають беззаперечної віри. Вони здатні переконати нас у будь-чому.

Школа – це місце, де все присвячене одній меті: виробництву людей. Ми йдемо до шкіл неоформленими, де нас беруть, як глину, і нашвидкуруч ліплять різні корисні речі: з кого – чарку, з кого – урну, а з когось – діряву макітру. А потім ставлять на дно серійне тавро. І що б ми далі не наливали у власні світоглядні «ємності», форма їхня вже не зміниться.

Школа – це своєрідний інкубатор, де ­створю­ють­ся необхідні умови: закритий, комфортний простір та ­інтенсивне насичення належною інформацією. Але ­варто інкубаційному періоду завершитись, варто нам опинитись поза дбайливо створеним для нас світом, і ми відчуваємо неабиякий дискомфорт. Ми почуваємося втраченими і не відразу знаходимо собі адекватне застосування. Добре, якщо взагалі знаходимо.

Адже школа – це лише містифікація, нехай як завгодно складна і наближена до дійсності. Все, що там відбувається, – це швидше гра, моделювання, випробування. Винагороди і покарання – лише символічні. Вони є для нас настільки реальними, наскільки ми дозволимо їм бути. Влада вчителів є такою ж ілюзорною. Адже саме ми дали їм цю владу! Ми дали їм нашу шану і покору в обмін на інформацію та корисний досвід.

Однак, ця гра часом заходить надто далеко. Не знати навіть, може, такою є людська природа, але ми щоразу забуваємо про те, що в дійсності діють інші закони, аніж у стінах освітніх закладів. Дві найбільші наші помилки – звичка до покори та проблеми з усвідомленням відповідальності за власні вчинки. Перша помилка призводить до розгубленості, безпорадності, а також ліні і ­не­здатності до боротьби. А друга помилка – інша крайність – ­робить нас легковажними, а іноді навіть схильними до злодіянь.

Ви добре вчились у школі? Ну, і чого ви досягли? Якщо ви повірили в цю Велику Містифікацію, то, ймовірно, вас і надалі дуритимуть. Якщо ж ви геть у неї не вірили, то, власне, ви мабуть і нічому корисному не навчились, адже гра без віри в неї втрачає будь-яку цінність. Отож, виходить, треба водночас і вірити, і не вірити? ­Змінювати переконаність на скептичність двічі на день? Якщо вам вистачить на це сил душевних, то ви з честю витримаєте це випробування. І, може, навіть навчитесь дурити інших. А вони подарують вам владу над собою.

РОЗДІЛ І. ШКОЛА, ЯКА Є

Він зупинив працівника вокзалу, що проходив повз, але не наважився запитати про платформу дев’ять і три чверті. Службовець ніколи не чув про «Хогвардс» і, коли Гаррі не зміг пояснити, де розташована ця школа, почав дратуватися, наче Гаррі зумисне прикидався дурником.

Дж. К. Роулінґ

Належне покарання… Навіть більше того – відповідне. Навдивовижу адекватне. Шляк! Сорок три чорти йому в пельку!

Я підібрала камінець і зі злістю жбурнула його в піняві води затоки Сент-Ендрюз. Якийсь джентльмен в капелюсі здивовано зиркнув на мене. Чого вирячився? Іди, іди собі, дядьку! Не бачиш – насолоджуюся пейзажем. А валізи? То що? Все своє ношу з собою. Косметичка там, несесер… Боже, як я хочу спати, їсти хочу, в душ! Я ж уже третій день у дорозі. І головне, абсолютно невідомо, що мені робити далі.

Тільки зі мною, мабуть, могло таке трапитися. Вічно я якісь пригоди вигадую на свою… гм, голову. Як ото минулого року, заманулося мені провести включене спостереження за роботою столичних повій. Еге, добре, хоч в міліцію вчасно забрали; ніколи не знаєш, де тобі пощастить… І тепер от. Вступити за фіктивними документами до фіктивного університету! Правда, смішно?!

Ну, власне, сам університет справді існує. Тут навіть, я чула, навчається котрийсь зі спадкоємців англійського престолу. Вельми славна установа, гарна така, вся модна, стародавня і таке інше. Он, бовваніє за спиною своїм шикарним історичним фасадом. От тільки документи мої свідчать про зарахування до факультету, якого просто немає в цьому чудовому освітньому закладі. «Human Science School»… Я зі своїм хлопським розумом вирішила, що то щось на зразок факультету психології. Школа психології тут таки є, лише про мене тут ніхто й не чув ніколи. Продемонстрували мені списки, побідкалися зі мною за компанію… ну, і до побачення. Отакі от «Європейські Університети». Холера! Аніта до Амстердама поїхала, цікаво, як то в неї склалося? Може, теж блукає тепер… червоними кварталами? А Маркові взагалі пощастило. Із Будапешта найближче додому добиратися. Хоч автостопом. А мені з цієї діри дідькової як? Все ж таки острів…

А може, це й справді жарт такий? Англійський гумор? Подивилася поважна комісія на мою довільно заповнену анкету, художньо скомпільовані рекомендації, і вирішила влаштувати мені таку науку? Мовляв, жеби знала, як серйозних людей дурити. Схоже на те. Ну, вважайте, все, я караюсь, мучусь, і всіляко каюсь, готова, можна сказати, свою провину спокутувати. Не така вже вона й страшна. Біда в тому, що гроші в мене вже майже закінчилися. Квиток на літак до Лондона мені видали разом із документами (дивно, як це він виявився справжнім?), а от далі порадили добиратися власними силами. Сказали, потім відшкодують. Ну, я й замовила собі нескромно квиток першого класу на единбурзький поїзд. А потім ще таксі від Лейчарса, чи як там його…

Ну все, я більше не можу. Якби не цей холодний вітер, заснула би просто тут, на причалі. Наблукалась я вдосталь, до пенсії стане. В цьому чарівному Сент-Ендрюзі консульства нашого, звичайно, немає. То що ж, назад до Лондона? Але за які такі кошти? І, до речі, вже вечоріє, то що ж, мені й справді ночувати на вулиці?

Я підібрала валізи і пошкандибала назад до центру містечка. Пошкандибала, бо плюс до всіх своїх нещасть натерла ногу, та й валізи з речами на наступні десять місяців зовсім життя мені не полегшували… Треба було знайти телефон і ще раз спробувати додзвонитися до шановного пана Фелоні, який підписав мені листа-запрошення. Не може ж так бути, щоб формальності на кордоні мені вдалося подолати за допомогою підробних документів! Та й співбесіда у посольстві… Адже в нас не так просто отримати візу до Британії. Значить, клята Школа Людських Наук таки мусить існувати!

Містечко взагалі-то навіть гарне і по-музейному затишне. Коли я лише дізналася про своє призначення до Сент-Ендрюза, я довго захоплено розглядала листівки і фото цього міста. Ну що ж, тепер я могла бачити мальовничі руїни замку, залишки славетного собору, схожі на величезне веретено, та гостроверху вежу Святого Сальвадора, так би мовити, in personae. І все це, з огляду на теперішні обставини, тішило мене невимовно.

Побиті горем коліщата валізи глухо стукали по бруківці. В місті вже почали запалювати вечірні вогні, прожектори гарно висвітили замок і узбережжя. Еге, навряд чи я зможу видзвонити пана Фелоні о такій годині. Навіть якщо він існує. Значить завтра, із самого ранку я повернуся до Університету, зчиню там скандал у міру сил і можливостей. Тоді мене напевне депортують. О, яка гарна ідея! Але ж то лише завтра…

Тим часом я вийшла на центральну вулицю міста – Market Street. Ну принаймні це – найширша вуличка, прикрашена навіть сяким-таким фонтаном і численними крамничками та забігайлівками під життєрадісними вивісками «Pots and Pans», «Crown and Anchor», «Fine Ale and Food» – автентика, та й годі. Тут, трохи далі, мусить бути туристична контора, може, вони мене направять десь недорого переночувати? Ага, ну звісно, вони вже зачинені. Дуже добре. Куди ж тепер? Я роззирнулася. Погляд зупинився на готичній вежі церкви Святої Трійці. Це було б дуже, гм, іронічно. Останній притулок скривджених і стражденних…

Я підійшла до чорного ходу і постукала. Відчинили мені не відразу, довелося грюкати залізним кільцем з усієї сили. Через кілька хвилин фізичних вправ двері прочинилися, і звідти визирнуло обличчя немолодого… священика? служки? сек’юріті?

«Вибачте, – повідомив він мені з таким невимушеним північним акцентом, – церква закрита для відвідувачів. Приходьте завтра о дев’ятій».

Я глибоко вдихнула і почала розпачливу оповідь про свої поневіряння. Як-то мене спіткала зла халепа, і як мені тепер нема куди податись. На жаль, моя англійська була далека від оригіналу – в нас викладали американці, які геть зіпсували мені вимову й лексикон. Вони взагалі висловлювалися беззмістовними словосполученнями на зразок «well, it’s kind’a like, you know». І ми їх, як не дивно, розуміли. Однак тут у моєму голосі природним чином прорізалися інтонації «немісцевих» блукальців вагонами метро, і від цього переконливість моя дещо зросла.

Напевне, мені пощастило. А може, справдилася теорія Мілгрема про те, що в маленьких містечках народ набагато гуманніший. Сент-Ендрюз, безперечно, належав до таких – всього десь із п’ятнадцять тисяч населення, тож представник святої шотландської церкви іронічно так мене оглянув і відчинив двері. При цьому він додав, що може розмістити мене лише в службовому приміщенні, і то лише до ранку. Ну, на ту мить це мене більш ніж влаштувало.

Слідом за своїм благодійником я перетнула чималенький зал собору, з величними колонами і темними нішами. Якийсь інший автохтон ходив з довгою палицею із залізною чашечкою на кінці і гасив свічки на високих канделябрах коло олтаря. Він вказав на мене і щось запитав у мого провідника, той щось ствердно відповів, але з причини граничної втоми я вже не здатна була розібрати, про що мова. Насправді, це вже мене навіть і не хвилювало.

Кімнатка, до якої мене відвели, мала розмір приблизно метрів із шість квадратних, ще й захаращена якимось незрозумілим начинням. Пам’ятаю, я ще звернула увагу на залізяччя на полиці, яке мені чимось нагадало приладдя для тортур; у куточку стояла невелика протерта канапа. Тут мій провідник ще раз скептично всміхнувся, побажав доброї ночі й залишив мене на самоті.

Цікаво, що, незважаючи на страшну втому, – ноги гули мов дзвони, а очі закривалися самі собою – заснути мені вдалося не відразу. Вся ця ситуація вдавалася мені якимсь химерним сном. Ет, дурне спить, дурне сниться… Але ж справді: кому і навіщо потрібно було витрачати стільки зусиль і коштів, аби лише так витончено з мене познущатися? Наче ж і ворогів особливих я за собою не помічала… Я вертілась, мов дзиґа, на незручній короткій канапі, намагаючись знайти якесь логічне пояснення своїм перипетіям, але все намарне. Втім, у мене не зникало відчуття, що той, хто задумав все це, із цікавістю спостерігає за моїми посмикуваннями. Тобто може не безпосередньо, а якось так, заочно чи що… Та, швидше за все, це припущення було лише однією з тих алогічних ідей, що виникають на межі сну й реальності. Напевне.

Розбудили мене рано, мабуть близько сьомої, ввічливо запропонувавши йти шукати собі ліпшого притулку. В цей час Університет іще спав, не підозрюючи навіть про мої недобрі наміри влаштувати там потворний скандал. Проте я не відчувала ніякого ентузіазму – я так і не змогла виспатись, та й просто відпочити по-людськи не вдалося. З іншого боку, цей спочинок, хай і неефективний, був абсолютно безкоштовним. І це слід цінувати.

Мляво подумалося, що треба щось зробити з клятими валізами. На тій автобусній станції, з якої почалося моє знайомство з Сент-Ендрюзом, мусять бути якісь камери схову. Два квартали по Маркет-Стріт, потім, здається, праворуч…

На станції стояв лише один невеликий рейсовий автобус. Я з тугою глянула на нього, мріючи про можливість сісти туди і поїхати геть, бажано – додому, де я зможу забути про цю ідіотську історію… Зараз, нашкребу останнє на квиток до Единбурга, а там уже мусить бути консульство… І тут валізи повипадали з моїх натруджених рук. До вітрового скла автобуса була причеплена табличка з написом «St. Andrews University. Human Science School».

***

Я неодноразово потім думала: що було б, якби того ранку я вирішила відразу ж піти деінде, скажімо, до Університету, щоби брати його облогою. Або ж зайшла десь випити кави. Чи просто не глянула на автобус, не помітила таблички. Може, все склалося б інакше. А, зрештою, може, і ні.

В ту мить я відчула лише запаморочливе полегшення. Адже мені не доведеться більше жебрати і ночувати під церквою! В мене тоді не виникло жодної підозри, жодного запитання на зразок «якщо ця Школа існує-таки, чому ж про неї ніхто не знає?», та і взагалі не виникло ніякого бажання щось з’ясовувати. Здавалося, як тільки я почну ставити питання, автобус просто зникне, і я знов опинюсь на вулиці без пенса грошей. Е, ні… Що ж, розрахунок був правильним.

Я приклала вухо до полущеної стіни. Дихає…

Надсадно, хрипко, мов невиліковно хворий. Але – ще живий. Цей старий театр іще борсався – чути було шурхітливе зітхання подертих куліс, стогін протягу в коридорах, старече скрипіння стоптаних дощок сцени. Іноді сюди навіть приходять Глядачі. Приходять за звичкою, загорнуті в дрантя, щуляться від холоду, обережно сідаючи на продавлені крісла. Вони не чекають від нас нічого. Ми нічого не чекаємо від них…

Боже, що я тут роблю? В цій холодній сморідній гримерці? В мене сьогодні знов немає голосу. Та і звідки йому взятись, на цьому триклятому протязі? І чого мене взагалі потягло на цю трикляту сцену?

Це все, певно, через Аманту. Для мене моя мати завжди була недосяжною, особливо ж тому, що померла від сухот, цієї романтичної хвороби, ще зовсім молодою. Солістка оперети, незрівнянна Аманта! Її численні прихильники, квіти, бенефіси… Її життя було шаленим калейдоскопом, а я була лише одним із кольорових скелець, котре чомусь постійно муляло око…

Якось ми вечеряли разом з мером; він споглядав мене, здається, не цілком тямлячи, що я за таке. Аманта змусила мене заспівати “Елегію” просто в ресторані – вона була трохи нетвереза, з нею таке часто траплялося, ближче до кінця. Мер п’яно просльозився, сказавши, що в мене в грудях немовби маленький жайворонок. І подивився прискіпливо. Мені тоді було лише п’ятнадцять… Як я пишалася!

А потім мені випало приєднатися до неї на сцені. Мені доручили якусь дрібоньку партію – кельнерки в барі, куди вчащає головний герой…

 …Вино тамує, вино втішає
Вино лікує і звеселяє…

Як я хвилювалася! Думала, вийду на сцену, стану перед натовпом і… помру. А потім я побачила їхні обличчя, відчула як на мені сфокусувалися сотні спраглих і насторожених очей… Я думала, що захлинуся їхньою увагою, що мене просто розчавить сила їхніх поглядів, але ні, раптом всередині зробилося порожньо й легко. Це було відчуття польоту, знайоме мені лише з дитячих сновидінь, солодких і безтямних… і я зрозуміла, що не зможу жити без цього.

І ось куди це мене привело. Після смерті Аманти мої польоти перетворилися на акробатичне ходіння по канату, де линва врізається в п’яти, а кожен необережний рух може стати кроком в безодню. Я знаю цю безодню в обличчя. Я не раз ночувала в її обіймах, проклинаючи все на світі, заприсягаючись ніколи більше не повертатися на сцену. І кожен раз поверталась.

Я просто не така, як вона. Мені бракує чогось, чогось найголовнішого. Аманта виходила на сцену – і все завмирало. Вона робила з глядачами все, що заманеться, а вони любили її. А я – ще й досі боюсь їх. Глядач дуже добре відчуває страх, як хижак – запах крові. А відчувши, він буде, як хижак, безжальним. Аманта якось вміла приборкувати цього норовливого звіра, і, здається, саме це забезпечило їй усіх. Це, а не її феноменальний голос чи виключна привабливість… Я зрозуміла це надто пізно…

Цей провінційний театр іще борсається. Але він приречений. Так само як і я. Ми не зуміли виконати призначене, ми не змогли дати глядачеві належного харчу – кривавого кусня наших душ. Йому це вже не потрібно.

….Ти ідеш, мій друже
Як прийшов, байдуже.
Наша гра яскрава
Не любов – вистава…

***

Автобус, схоже, сконав. Остаточно.

Водій, ще трохи покопирсавшись у його непорушному тілі, впевнився в незворотності діагнозу, прихопив якісь лахи і рушив геть. Лада ще деякий час чекала, що він повернеться з допомогою, але намарне. Довелось вийти і спробувати дістатись Ясенева власними силами.

Як з’ясувалося, автобус зупинився посеред ніде. Таке ніде трапляється лише в снах над ранок, коли тканина сновидіння витончується, і розумієш, що навколо – лише порожнеча, яка передує пробудженню… Дорогу і околиці заслала стіна густого сивого туману, і здавалося, лише крок – і можна пірнути в задушливий первісний морок.

Було по-вранішньому холодно і надзвичайно тихо.

Лада кілька хвилин стояла непорушно, намагаючись вгамувати клаустрофобічне відчуття затисненості поміж білястими стінами туману. Нарешті вона підняла на плече свою дорожню сумку і рушила вперед. Це була дивна подорож – дорога, здавалося, виникає нізвідки, лягаючи під ноги піщаними грудочками, камінцями та голками невидимих ялиць. Погуки невидимих пташок та шум вітру в кронах незримих дерев лунали притишено, мовби голоси родичів коло ліжка хворого… Ладі здавалося, що вона й досі бачить сон, один з найбільш тривожних і звичних своїх снів, сон про політ у невідоме….

Невдовзі туман почав розсіюватись. Проступили, мов зображення на фотопапері, положисті обриси гір та китички верхівок дерев. Можна було розгледіти численні потічки, що просочувалися крізь лісову гущавину, бігли вздовж дороги і розчинялися у більших струмках, які вже несли свою збурену воду далі в долину. Схоже, в горах недавно випав дощ. Лада усміхнулась, подумавши, що для горян настав грибний сезон – час довгих предметних прогулянок у хащі з метою зібрати товар для наступного продажу в долині. Тітка розказувала, що вони так непогано заробляють – на ці гроші можна буде грітися всю зиму.

Тітка Кора давно вже запрошувала Ладу погостювати, лише та ніяк не могла зібратися, залишити все і поїхати. Поїхати від своїх мрій та злиднів, від вже звичної беззмістовної боротьби за увагу провінційного глядача.

Тепер було втрачено навіть це, останнє. І ось, замість стрибати з вікна чи давитись нерецептурними кількостями снодійного, вона йде кам’янистою дорогою до гірського селища Ясенів. Стрибнути з вікна можна буде й потім, вирішила Лада. Насправді ж, як вона зізнавалася в довгих мовчазних бесідах із собою, їй, як завжди, не вистачило сили духу – навіть на таке. Втім, хтозна. Сьогодні вона не бажала думати про це.

Ясенів з’явився перед нею несподівано і яскраво. Мабуть через те, що туман нарешті розвіявся, гостроверхі хатки і церква-перлина, що ховалася у стулці гірських схилів, глянули на неї привітно і пронизливо. Півсотні червоних дахів, мов розсип горобини на траві. Білий пунктир перелазів, наче шви вільно скроєної свитки. Контрастно. Впевнено.

Лада здивовано всміхнулась. Вона пам’ятала Ясенів зовсім іншим, бляклим і нечітким, мовби хутір поволі розчинявся у буйстві духмяних трав, губився в обрисах кам’яних схилів. Нині здавалося, що хтось протер запилене скло мокрою ганчіркою, і до вікна зазирнуло саме життя, барвисте і безжурне, як у дитинстві.

Аби дістатися оселі тітки Кори, слід було пройти крізь усе село. Лада йшла єдиною вулицею Ясенева, що звалася просто – Шлях, озираючись у намаганні знайти знайомі риси. Здається, той високий будинок належить сільському старості панові Кушніру? Там, далі – за кривенькими яблуньками, оселя фельдшера пана Бондара? Ні? Схоже…

Щось непокоїло мандрівницю. Дивне відчуття… Мабуть, справа у незвичайній тиші, яка супроводжувала її вздовж Шляху, здивовано суплячись із зашторених вікон, визираючи з-за огорож і стаєнь. Наче сам Ясенів проводжав її настороженим поглядом. Аж ось і справді: молода жінка, що вкладала сіно у високу скирту, зупинилась аби кинути зацікавлений погляд; дідуган у кожусі, що гнав дорогою трійко норовливих телиць аж розвернувся за Ладою; хлоп’ята у дворі прикипіли до паркана, насторожено розглядаючи прибулу…

Ясенів оцінював незнайомку за якимись невідомими їй критеріями. Лада шкірою відчувала ці прискіпливі, хоч і незлостиві погляди. Майже, як тоді, на сцені… Це закономірне порівняння боляче штрикнуло її попід ребра: мовляв, не забувай, від чого тікаєш. Не забуду, пообіцяла собі Лада, пришвидшуючи ходу.

Ось і тітчин будинок. Високі стіни, стрімка стріха, важке перехрестя дерев’яних кріплень. Різнí віконниці, широкі двері. Двері, які привітно прочиняються під рукою молодої, усміхненої тітки Кори. “Ми чекали… Заходь!”

Чекали? Лада, здивовано блимнувши, входить до знайомого-незнайомого помешкання. Все було так, як вона сподівалася. Навіть краще.

***

Скельця крижинок у келиху жалісно дзенькнули, коли пан Боро рвучко підвівся назустріч відвідувачу.

 – Добридень, Соломоне. Вже й сюди дістався, собацюра скажений!

Соломон Крокус, провідний оглядач провідного ж тижневика “Контроверсії” розсміявся і потис йому руку. Вони з паном Бором були старі знайомці, вихідці з одного університету. Втім, склалося так, що ім’я одного з них тепер не сходило з газетних передовиць, а ім’я другого… що ж, теж іноді фігурувало на передовицях, лише набагато дрібнішим шрифтом.

 – Сервус, колего. Не так вже й просто тепер тебе вполювати. Ти ж в нас нині наднова зірка наукової думки, модний експерт з усіх питань…

 – От не треба глузувати з нещасного “істеричного майстра парадоксів”…

 – А, читав відгук Мопса? Та не зважай, ти ж знаєш цих журналюг…

Пан Боро насмішкувато глипнув на товариша.

 – Та звідки мені знати? Сідай вже, – він вказав рукою на звабливо затишне крісло, що стояло коло каміна, – Лише обережно. Те крісло щось трохи, гм, розгойдалося, так що я його урівноважив зібранням творів представників Франкфуртської Школи.

Пан Крокус криво всміхнувся, обережно вмощуючись на краєчок крісла.

 – Будеш чогось гаряченького? Онде, у чайнику – віскі, і, до речі, шотландське, а не твоя кукурудзяна сивуха.

 – Та я…

 – І передай мені, будь-ласка льоду з он-тої синьої бляшанки.

Оглядач “Контроверсій” скептично зиркнув на величеньку бляшанку з-під сардин. Схоже, його університетський товариш таки остаточно зрушив глуздом, хоч і раніше спілкування з ним більше нагадувало гру в асоціації ніж нормальну розмову.

 – Власне, мета мого візиту, Стеф…

 – Випити задурно?

 – Слухай, Стеф Боро, ти, зі своїм всесвітнім визнанням став геть нестерпним!

 – Ну вибач. Мовчу.

 – Так от, твоя нова монографія…

 – “Кварта харизми”?

 – От-от. Я б хотів обговорити деякі твої ідеї. Звісно, аби опублікувати потім об’ємний матеріал в “Контроверсіях”.

 – Он як! Ну так починай. Себто, обговорюй. Я слухаю.

Соломон Крокус тяжко зітхнув.

Коли він нарешті дістався Хону, сонце вже сідало, вкладаючись на схили Альбійських гір, мов стомлений заволока – на свою шкарубку подушку. Барт і сам мріяв якнайшвидше потрапити у ліжко, пірнути під ковдру і чекати на лукавого Маалеха-сновідника, котрий поведе його крізь зачаровану блакить на інший берег сну.

Хутір, позіхаючи, загортався в теплі сутінки; лише де-не-де ніяково блимали вогники у вікнах Хонівських досвітників – диваків чи, може, міщан-заброд, котрі приїздили сюди придбати дещицю заміської тиші. Барт цілком міг би бути одним із тих розпачливих шукачів спокою, хоча, насправді, він приїхав відшукати відображення примарного міста у струменях гірської річки… І ще невідомо, кому пощастить.

Старий Гуч, з яким Барт домовився заздалегідь, зустрів гостя коло зачиненого нині поштового відділку, і побурчавши трохи з приводу Бартового запізнення, відвів його короткою, зате стрімкою стежкою до свого будиночка, який приїжджі винаймали на літо. Переважно, їх вистачало тижні на два, після чого, знуджені омріяним спокоєм, вони поверталися до своїх чадних осель, де за них бралася звична міська пропасниця.

Діставши ключа, Барт виставив балакучого дідка за двері і зітхнув з полегшенням. Нарешті він був на самоті; в кімнаті духмяніло нагрітим за день деревом та гіркувато-медовими травами, за вікном випиналися з рясних сутінок гірські схили та далекі вершини. Барт запалив газовий світильник і озирнув кімнатку. Тут було просто і затишно – світле дерево стін, кострубаті килимки на підлозі і величезна яскрава пляма плетеної ковдри на високому ліжку.

Барт присів на краєчок постелі і обережно торкнувся цієї дивовижної ковдри. Вона була стара як світ, така ж бита й обшарпана, і така ж незнищенна. Сплетена зі шматків усього, що лишень вдавалося до плетення – ниток, прядива, лискучих тасьм, прикрашена сяйним бісером і пухнастими китичками, це була мати усіх на світі ковдр, прекрасний і самовладний матріарх, якому одвіку немає і не було рівні.

Таку ковдру могла сплести лише чарівниця, вирішив Барт. Він усміхнувся, уявивши собі вродливу чорнявку, яка, наспівуючи магічних замовлянь, сплітає м’які волокна своїми тоненькими пальчиками. Які ж сни відвідають того, хто спатиме під цією ковдрою? Безперечно, такі ж ясні й барвисті, замережані мріями і присмерковими чарами… Спи, зморений подорожній. Спи, і знай, що твоя подорож лише починається.

***

З монографії Натана Вара “Утвердження буденності”

…Уявімо собі магічну казку. Саме той різновид казок, котрий, на відміну від казок побутових чи байок з мораллю, своєму читачу – чи то пак, слухачу – пропонує конденсат природної, первинно-естетичної магії. Цією магією просякнуте все – звичайні люди перетворюються на чарівників, предмети – на магічні артефакти; природні явища набувають особистих рис, а людська доля обертається буремною стихією. Як можна бачити, магія виступає в ролі життєтворчої сили, надаючи життя та свободу волі неживому. Отож, магія, за уявленнями наших предків – це предковічна душа всього сущого, яка уможливлює перетворення неживого в живе, і навпаки.

Таким чином, в казках наших попередників магія була “каналом”, за яким торувало собі дорогу саме життя. І отже, життя як таке, було для них дивом, а казка – життєписом дивовиж, які, часом із захопленням, а часом – з побожним страхом, спостерігали наші пращури.

Що ж сталося потім – із винаходом письма, аграрною, а далі – індустріальною революцією? Магічна казка зникла, поступившись місцем побутовим казкам, релігійним притчам, згодом – урбаністичному епосу, а магія відійшла до царини авторських фантастичних вигадок, зганьблених тавром ескапізму.

Невже магічна казка зникла, якось сама собою втративши той полум’яний пульс життєдайної енергії? Невже магія загинула, без бою поступившись своїм віковічним багаттям?

Надзвичайно складно відстежити той момент, коли магічна казка остаточно втратила свої позиції. Із достатньою мірою вірогідності можна стверджувати лише, що магічні казки нашого краю поступово почали зникати після так званої Приморської війни, коли сельджабська армія вступила до Архадської долини і заволоділа північним узбережжям Беллероспонту.

Проте, дослідникам відомі приклади казок та легенд що з’явилися за кілька десятиліть до цієї події. У наукових колах такі оповіді називають казками періоду переходу, втім, ніхто ще й досі не намагався дослідити походження дивовижних явищ, що їх занотували для нас тогочасні казки та легенди. Візьмемо для прикладу оповідь про Чарівницю і Вартового. Всім, певне, відомий її сюжет – Чарівниця поступається Вартовому своїм магічним даром аби врятувати життя своєї дитини. Такий сюжет є загалом тенденційним для періоду переходу – чарівники, ворожки, провісники та інші особи, наділені особливими магічними вміннями, обмінюють їх на якісь земні блага. Хто ж такі ці Вартові, що здійснюють такий вигідний, але фатальний, як для існування магії, обмін? Представники домінуючої релігії? Місцевої влади? Самої ревнивої реальності?

Дощ скрадається навшпиньки, тихенько дрібочучи покрівлями, аби не сполохати кам’яних химер, що сонно тьмяніють проти нічної сині. Вологий полиск замкненого в ліхтарях світла іскрить на гострих хребтах дахів, і, не втримавшись на вершечку, ковзає вниз аби малим баламутом гулькнути в холодну калюжу.

Осінній дощ, буркотливий і морочливий, мов старий дідуган, чомусь не поспішає спати. Дослухається.

В ефірі – тріск і плюскіт, мовби й там, у світі коротких радіохвиль, дощить так само тихо й марудно.

 – Алло! Чуєте? Алло! Добрий вечір!

Жіночий голос, м’який і шовковий, наче котяча лапка, з таємною хрипкою втомою на денці… Гарний голос. Цікаво, яка вона з себе?

 – Ніч. Надворі – ніч.

 – Серйозно? – вона, певне, посміхається, – А це важливо?

 – Ще й як! Ця програма зветься “Нічниця”… Бо ж і справді, безсонню вдень бракує певного… драматизму.

Вона тихо сміється.

 – Як і джазові. Вдень він лише… емігрант. Чужинець.

 – Ваша правда, – погоджується ведучий, – А говорять чомусь тільки про “сторонніх о нічній порі”, як у Сінатри… Пам’ятаєте? А вдень…

 – Вдень іще гірше. Іноді здається… – вона зітхає.

 – Продовжуйте!

 – Та… пусте.

 – А все ж?

Дощ, крекчучи, притискається ближче до вікна – про що ж то мова, га? Говоріть голосніше! Його вологі пальці дратівливо торохкочуть підвіконням, намарне вимагаючи уваги.

 – Мені іноді здається, – її голос ледь просочується крізь хлюпотіння зливи, – Здається, що ми живемо в різних світах… Світах, розділених непроникною прозорою стіною. Говорячи, не чуємо; шукаючи, не знаходимо… навіть бажаючи, не розуміємо… Таке враження, що ми належимо до різних біологічних видів, що мають різні органи чуття…

 – Цілком може бути, – із подивом визнає він, – Але ж ми якось знаходимо спільну мову, хіба ні?

 – Авжеж… – гірко зітхає вона, – як німий з незрячим.

 – Мені здається, я розумію, про що ви…

 – Гадаєте?

В її голосі – лагідна іронія, наче кігтики, випущені кицькою для забави. Він нечутно сміється.

 – Кажу ж: мені здається. А втім… Хіба не можна все ж таки порозумітися, перебратися через ту стіну з одного світу в інший?

 – Та ні, – вона вагається, – Навряд.

 – А коли мати драбину? Високу драбину?

Вона сміється, розгадавши його гру.

 – Аж до зірок? Глен Міллер?

Давня мелодія срібною стрічкою вплітається в шум дощу. Старий маруда усміхається, либонь, на своєму підвіконні. Він пам’ятає… Тоді, в тридцять-дев’ятому, покрівля джаз-холу, коли він і панна-злива…

 – Концерт “Фантазія Парк-авеню”, “Драбина до зірок”…

Цифровий запис ретельно відтворює потріскування старої платівки, примушуючи обернутись назад на більш як півстоліття і на хвильку затримати подих.

 – Мені завжди подобалась ця композиція, – м’яко промовляє вона, – Інколи хочеться чогось такого доброго і… наївного.

Музика стихає. На мить западає мовчанка.

 – Як гадаєте, чи багато зараз тих, що не сплять?

Він посміхається, визираючи у вікно.

 – Дощ – той точно не спить. Оно, нидіє на підвіконні. Ще, напевне, не сплять безпритульні коти. Ну і… Ви. Я.

 – Так дивно… – зітхає вона, – Вночі тяжче залишатися… чужинцем. Дякую вам за… за сходи. До зірок.

 – Гаразд, передам Міллерові!

 – На добраніч!

 – Добраніч…

Ввімкнувши запис, він відкидається у зручному кріслі. Північ. “Маже північ”, Біл Еванс. Альбом вперше записаний в шістдесят третьому, відтворений в дев’яносто сьомому…

Старий на підвіконні нашорошує вуха. Та це ж його партія! Дует дощу й фортепіано… Імпровізація. Вступаємо з другої цифри…

Ведучий “Нічниці” на мить стуляє повіки. Його слухачів мучить безсоння та одвічні питання, а вночі… Вночі простіше отримати відповідь. Навіть якщо її не існує.

***

В тому, що з ним коїлося були винні вежі, і більше ніхто. Гострі й високі, оздоблені фіалами й пінаклями, величні й погордливі мов королівська варта, вони владно висмикнули його з домівки, вклавши в голову замість звичної певності гонористу бентегу. Вперше побачивши їх, Ян назавжди утвердив у серці їхню подобу – символ здійснення потаємного, котре годі вимовити словами. Та збігали роки, а він так і не збагнув, чого ж йому слід було прагнути аби випростатись аж до неба урівень з вежами. Від того часом хотілося волати і тікати світ за очі аби не бачити того знаку нездійсненого і нездійсненного. Натомість він винайняв собі оселю з вікнами просто на дахи, химери і шпичаки веж. В гарну погоду їх можна було нарахувати зо три десятки – по вежі на кожен рік його невдатного життя

 – Янцю, котику!

Він скинувся, мов кіт-безпритульник, сполоханий різким погуком. Міла, хто ж іще… Лялька з очима мадонни, пухнастий зайчик в плетених панчішках… Він любив її, жив з нею, але іноді – от як зараз – йому хотілося схопити її і перекинути догори дриґом. Ану як скаже “мама” абощо…

 – Кицю, скоро вже гості прийдуть, а ти ще…

Неждана лють іскрить зіпсутим дротовинням.

 – Не клич мене так! Скільки можна казати?!

Вона відступає на крок, в очах, за лискучим чорним пасмом – боязка дитинна образа.

Він зітхає, пригортаючи її до себе.

 – Та вибач, вибач, це мене щось перемкнуло… Ну ти ж знаєш, я не люблю, коли ти мене так звеш…

Тоненькі пальчики легко смикають його за пелехаті бакенбарди, котрі Міла у запалі веселощів чомусь називала пейсами.

 – Та що ж я зроблю, коли ти і справді, як кіт… Сичиш, пирхаєш, а раптом що, так і дряпнути годен – ну котисько ж і є…

Вона притискається щільніше і хапає його губами за вухо.

 – Мня-яу… – виголошує він.

У двері дзвонять.

 – Ну от… – вона легко вивільняється, – Давай, біжи перевдягайся. Я відкрию.

Не слід було отак гиркати на неї. І справді, чого це він раптом? Міла готувалася до його дня народження немов до іспиту, онде навіть крученики на шпичці, його улюблені, насмажила… Хіба ж вона винна, що його просто перед вечіркою спіткала гірка задума? Треба буде купити їй щось, якусь приємну дурничку, вона завжди радіє з того як школярка – любовній цидулці…

Усміхаючись, Ян заходився порпатись у шафі. Який же це дідько з’їв його піджак? А нові вельветові штани? Ага… Це ж Міла тут усе поскладала – ну і нащо, питається? Знайшовши врешті деталі свого гардеробу, Ян похапцем убрався і зиркнув у дзеркало на внутрішньому боці шафчиних дверцят. Смаглявий красень, оздоблений бакенбардами, в модному піджаку і вельветових штанях: присипати зеленню і – до столу… Він тихо пирхнув, уявивши таку собі парадну страву і поквапився до вітальні – не можна змушувати гостей чекати, бо й справді, зроблять з ювілянта який форшмак…

 – Прр-ривіт, волоцюго! – гуркотнуло в кімнаті.

Його колезі Казимирові Діжці слід було іти працювати капітаном на корабель – Янові ясно ввижалося, як Діжка в повну силу своєї ведмежої горлянки волає “полундра!” чи переконливо вимагає віддати кінці. Замість того він чомусь вирішив заробляти продажем ефірного часу на радіо “Драйв”, і вже не один рекламодавець, оглухлий і приголомшений, став жертвою Казимирового маркетингового таланту. Янів колега і зовні нагадував ведмедя, великого, кудлатого і ласолюбного. Поряд з ним – уособлення самотніх чоловічих мрій, викроєне, либонь, з останнього “Плейбою”… Поки Ян приймав Казимирові привітання, сонцесяйна дивовижа мрійливо пропливла кімнатою аби порозглядати Мілині цяцьки на етажерці. В погляді небесної діви – тихий безжурний дзен.

 – З ким це ти? – зачудовано спитав Ян.

 – Ну, е-е… – Казимир ніяково потис плечима, – Маріанна. Здається. Якось так.

Ян глузливо пирхнув.

 – Ех, Казимирчику… А вона хоч розмовляти вміє? Чи так лише, на мигах?

 – А знаєш, що? – обурився Янів колега, – Мені й так годиться. Моя оця… Анна-Марія, знаєш, яка вона, ну… – він штовхнув друга під ребра, аж той гойднувся, – А чого ще хотіти?

 – Ох, Казимирчику… – зітхнув господар, – Давай я тобі краще чогось наллю, бо сил моїх нема на тебе і твої амури… Міла!

Ага, он вона де, його домашній янгол в ясно-блакитній суконці, ставить на стіл Янові улюблені келихи кольорового богемського скла. Погляд – уважний і ласкавий…

 – Міло, а де в нас вермут?

 – В холодильнику. Я принесу.

За хвильку Ян вдячно прийняв до рук пляшку і налив товаришеві прохолодного білого вермуту з присмаком осіннього лісу.

 – Слухай-но… – оперним шепотом розпочав Казимир, – А коли ти…?

Дзвінок.

 – Зараз! Лише двері відчиню!

На порозі – Янова пестунка, молодша сестра Марічка зі своїм законним чоловіком на ймення Франц Канюк. Чого вони побралися – то для Яна і досі була страшна і незбагненна таємниця. Вона – іронічна красуня на тонюсіньких “шпильках”; він – марудний педант, з гидливим виразом широкого лиця. Він був лікар, до того ж лікар комерційно успішний, тож Марічка не мала чим журитися, але Янові все ніяк не вдавалося зростити в собі щиру прихильність до свояка.

 – Привіт, Янчику! – з радісним зойком сестра повісилась йому на шию, – Як я тебе вітаю – то страшне! Твоє свято – моє свято, твої подарунки – мої подарунки! Ой, та жартую! На, тримай!

Марічка тицьнула йому оздоблений стрічечками пакунок – то виявилася груба книжка, прикрашена негритянськими пиками та саксофонами.

 – Міцного здоров’я! – вагомо додав Франц, потискаючи ювілянтові руку. Лікарева велика долоня несподівано м’яка, як теплий віск, і Ян відсмикнув свою руку так швидко, як дозволила власна убога чемність.

Привітавшись із Казимиром, Франц одразу ж узявся докладно оповідати про останню гру в сквош з якимсь видним діячем з Градчан; Діжчина пасія, розчувши слово “міністр” хижо поводить ніздрями, присуваючись ближче до оповідача.

Щойно Ян простяг був руку до пляшчини, пролунав іще один дзвоник.

 – А кого ми чекаємо? – прогуркотів Казимир.

 – Та ж Мартина, – зітхнув Ян, прямуючи до дверей.

 – А, цей твій жахливий друг… – тихо поскаржилась Міла.

Ян глипнув на неї з позірним обуренням, вона скривджено усміхнулась у відповідь. Мартин Цуг вже неоднораз ставав предметом їхніх дозвільних сперечань. Бо ж і справді, він таки був жахливий – єдиний з Янового класу, кого принадила брудна і невдячна служба правоохоронця. Був він, до того ж, кремезний, запнутий в чорну шкіру, з лискучим голеним тім’ям, схожий водночас на затятого рокера і найманого душогуба.

 – Здоров, Янку! Вибач, мене тут затримали справи е-ее… карного характеру.

І попри все, він умів посміхатися привітно і приязно, мов маля над розбитим горнятком.

 – До нас завітала Кримінальна Хроніка! – зраділа Марічка, – Як там твої небіжчики?

 – Та… не скаржаться, – одповів Мартин, обтрушуючи мряку з плаща, – Десь тут я мав для тебе, Янцю, подарунка…

Ніяково всміхнувшись, прибулець заходився порпатись в кишенях. За мить на світ з’явилися великі і страшезні на вигляд наручники. Гості зареготали, Міла бридливо закотила очі.

 – Ой, це звичайно, не воно… але, коли тобі треба, то можу віддати, – Мартин запитально глянув на іменинника, – Ні? Е, дурний! Я тут одних знаю, з руками б відірвали…

Нарешті Мартинові вдається знайти подарунка – пляшку зеленої розкоші, що її варять з дикого гірського полину.

 – Не знаю навіть… Це, в мене тут – речовий доказ, – вагаючись, промовив гість, – Доказ моєї невмирущої поваги до іменинника. На ось, тримай, паскудо!

Ян дбайливо взяв до рук пляшку абсенту, уявляючи собі тихі посиденьки на горищі в товаристві однодумців. Ні, Мартина просто неможливо не любити…

 – Ну то що?! – гримнув Казимир, – Слід би вже й випити за винуватця? Ану бігом – склянки догори!

Діжка лукаво зиркнув на іменинника.

 – Ян Рейвах – митець здібний і хитрий! – виголосив він, – І от, завтра, з благенького начальника він може стати начальником грубезним! А нічний рейвах обернутися на рейвах цілодобовий! За що і вип’ємо!

Гості всяк на свій манер долучилися до привітання, і вечірка пошкандибала собі далі, торуючи накочений шлях від заздоровниць до похмілля. Даремно Казимир закликав святкувати ще не здійснене, подумав був Ян, але невдовзі між ним та забобонами стало тривале марнослів’я і кілька келишків терпкого джину. Зненацька його спостигло млосне відчуття нереальності, як-то в дитинстві, коли, задивившись на якусь цяцьку на ярмарку, він відставав від батьків, за чиїми спинами одразу ж стулявся ворожий натовп.

 – Янчику, ану йди сюди! – торкнувшись його плеча, прошепотіла Марічка, – Хочу в тебе про щось спитатись.

 – Про щось я тобі розповів ще в третьому класі! – насилу вибравшись із хваткої млості, розсміявся Ян.

 – В загальних рисах… – погодилась Марічка, притиснувши брата до підвіконня, осторонь від іменинних веселощів, – Ти мені ось що скажи – як у вас із Мілою?

Ян здивовано блимнув.

 – Та нема куди краще! А чого це ти питаєш?

Янова сестра рвучко стенула плечима.

 – Скільки це ви зустрічаєтесь? Другий рік? Чи не здається тобі, що час уже визначатись?

Приємна терпкість раптом тяжіє до гіркоти.

Ян вихопив Мілу поглядом з нещільної купки друзів. Гарна, юна, приязна – он навіть з тою Санта-Марією знайшла, про що перемовитись. Він любив її, він жив з нею… Він звик до неї, теплої і затишної, як домашній плед… Немов відчувши його уважний погляд, Міла стріпнулась, несміливо усміхнувшись.

 – А чого ти думаєш, що сім’я – це те, чого мені зараз найбільше бракує? – відсторонено спитав Ян.

Марічка відвернулася до вікна, споглядаючи сповиті туманом вежі.

 – Сім’я – це основа всього… всього, що завгодно.

Непереконливо, подумав собі Ян. Але не озвався. Може й справді їм варто побратися? Кого, краще за Мілу, він іще сподівається зустріти? Йому раптом стало до біса прикро, але цього почуття, як не крути, пояснити собі він так і не зміг.

Пізно вночі, коли гості, веселою непевною ходою нарешті рушили геть, Ян іще довго не міг заснути. Може через те, що в цей час він звик сидіти в студії, напнувши навушники і бурмочучи щось в ефір, а може, з якої іншої поважної причини… Слід було гарно відпочити перед ранковою зустріччю, але він не міг, просто не міг себе змусити. Нічниця. У ведучого однойменної програми. Професійна хвороба, гмукнув до себе Ян.

Біда з тими іменинами – чекаєш на диво, а дістаєш невдатний фокус… Мовби хресна фея, вернувшись з емпіреїв, тхне дешевим питвом і намагається розцілувати масними губами… Тьху! Хіба ж усе на світі конче мусить спаплюжитись і розладнатись?

І в ту мить Міла заплакала.

Вона спала як завжди, закинувши руку йому на плече. Тепер її долоня ледь стислася, мовби намагаючись втримати щось плинне й коштовне. По її щоках котилися рясні сльози.

Ян легенько поторсав її аби розвіяти лихе видиво.

 – Ну, що таке? Що сталося?

Міла зітхнула, підводячи на нього сонний заплаканий погляд. За хвильку в ньому сяйнуло полегшення.

 – Наснилося… – пробурмотіла вона, – Я бігла за тобою, а потім ти пройшов крізь стіну… я кричала, ти не чув, ти був наче… в іншому світі..

“Ми живемо в різних світах, – раптом згадалося Янові, – Світах, розділених непроникною стіною…” На якусь коротку мить йому стало лячно.

 – То дурне, – заспокійливо мовив він, – Дурний сон. Все буде добре… Спи.

 – Правда?

 – Угу.

Вона була такою маленькою і безборонною… Ян тяжко зітхнув. Відповідаєш… відповідаєш, за того, кого приручив. Навіть коли не волів би. Сам собі винен… дурний, пропащий принц.

Єресіологи, ймовірно, будуть його згадувати; образ Сина, уже, здавалось би, вичерпаний, він збагатив новими рисами – зла і злощастя.

Х. Л. Борхес

Ясна зірка перекреслила небосхил, і я знав, що за нею ітимуть некликані гості. Доброчесний Кушар сказав би: “Зустрінь гостя як друга, і дістанеш мир”. Мудрий Саава звелів би: “Зустрінь гостя як самого себе, і дістанеш друга.”

Та коли б хто спитав мене, то ішли б собі любі гості аж ген за північним вітром. Не бажаю жодного товариства. Хай би навіть янголи божі нагодилися. Надто ж, якщо янголи.

Троє спиняються на крайці світла, наче метелики, котрих зненацька спіткав рятівний сумнів. То й верталися б туди, звідки шлях стелиться; бо що мені від вас, і що вам від мене? Лихий Маззакін не омиє вам ніг і не винесе з уклоном найкращого харчу; на те він і лихий Маззакін, бо ніхто його не обходить, а хто обходить, то якнайдалі… Ну? Геть!

Вони непевно ступають ближче до вогнища, мовби щось їх волочить проти власної волі. Вони знають мене – думають, що знають – от і метикують, либонь, тікати їм чи негайно скарати злодюгу на горло, бо ж раптом що, а глуха ніч довкіл… Перший, швидкий та меткий, як нагай, вибрав би бійку; другий – старший, зіркий та сивий, пристав би на перемовини; а третій, молоденький іще хлопчина, схоже, над усе волів би просто бути деінде. Дарма його не слухали.

Зрештою старший з трьох глипає застережливо на інших, ступає вперед і сягає пальцями пилу коло ніг. Еге… Давненько не вшановували лиходія доземним вітанням, наче власника доброго дому. І чого б це раптом?

– Мир тобі, Маззакіне.

– Миру та злагоди.

– Світла твоєму дому.

Я мимохіть підводжуся, геть не в силі знести такої незбагненної ґречності. Що ж це в світі діється? Чи подуріли всі, поки я ходив за хмизом?

– Миру й вам, коли вже мова на те зайшла… – гмукнув я, – Сідайте. Он колода. А онде – баняк з водою.

От і край моїй гостинності. Як уже гості гуртом ходять – нехай один одному п’яти шкребуть. Лиходій я, чи хто? Бодай одну перевагу залиште мені, доброчесні!

Гості ніби й не сперечаються. Побризкали собі запилюжені підошви та й утішилися тим. А таки цікаво, що привело їх до мене, окрім як ота пропаща зірка… Потреба в пораді? Задавнена помста? Чи вісті які? Я зиркнув на принишклу трійцю. Погані вісті. Ось так, тепер правильно.

– Чи знаю вас, панове мої? – питаю я, мружачи ліве око, бо мружитись –гріх, а відтак, моя парафія.

– Ти знаєш нас, порушник закону, – каже перший.

– Ти знаєш нас, руйнівник порядку, – додає другий.

– Ти знаєш нас, кривдник чесноти, – підсумовує третій.

Оце так славоспіви! І таки так, усе це – я. Маззакін – моє ім’я, що значить кривдник. Грабіжник і злодій, розбійник та вбивця, лиходій, завзятий та впертий… А чи знаєте ви, чому, панове мої? Чи знаєте, навіщо? Ха! Ніхто не знає. Тому й не шукаю я товариства. Але нині мені цікаво.

– Ви знаєте моє ім’я, – кажу, – Проте я не знаю ваших. Назвіться, коли прийшли з миром.

Загалом, я не мусив би просити їх про це. Проте, що поробиш, не чекати ж до третьої варти, поки самі зголосяться. Не те, щоби я не знав їхніх імен, але нехай і справді засвідчать свої добрі наміри.

– Сеной, – повагавшись, буркає перший.

– Сенсеной, – сповіщає другий.

– Сенгелаф, – зізнається третій.

Добірна трійця, еге ж. Коли серед духів Мовчазної Ями зчинялася якась колотнеча чи Нічна Наречена із почтом вирушала на лови, з гори Херем відсилали цих трьох, що хутко підносили занепалі на той час закон, порядок і чесноту. Ну та кепський з мене дух, а Наречена ще гірша. Якого ж лиха шукають вартові янголи коло вогнища злодія?

– Ми прийшли з миром, – каже перший, себто непримиренний вояка Сеной, – І з миром підемо, як скажеш, не приховуючи, все, що нас цікавить.

Я дозволяю собі глузливо гмукнути. Атож, хапайся за меча, Сеною. Дратуйся, злостися… Ага. Я тобі потрібен, не ти мені, аби оце коло мого вогнища гонор гнати!

– Не в часи скрути годиться нам плекати ворожнечу! – втручається старий Сенсеной, – Не будьмо гнівливими, де чекають поблажливих, не будьмо нещадними, де вітають щиросердих. Від незгоди до приязні шлях стелиться лише тим, хто має мудрість вислухати та розважливість пробачити.

Мені хочеться витрусити вухо, в якому від слів Сенсеноя дзижчить, як у вулику. Я й забув, якої той може заспівати, як справді кепсько ведеться!

– Нас привело лихо, Маззакіне, – говорить чесний Сенгелаф, – Бо ж і в море стрибнеш за коштовним перснем, і з води хмелітимеш, як забракне вина.

Мрійник Сенгелаф дійсно засмучений, бо інакше згадав би неодмінно красу та цноту, що спонукає доброчесних до звитяжності (мені завжди було цікаво, до якої власне). Та нині, певне, не його день. Чи то, радше, не його ніч.

– Що ж за скрута непокоїть вас, панове? Чим може зарадити нікчемний волоцюга світлим янголам гори Херем?

Еге, не втримався. Зараз ось Сеной вихопить свого різака… Та й вихопив би, проте спинився на півдорозі, зітхнув і задивився геть.

– Нам потрібен Асата, – буркнув він, – Ти, Маззакіне, останній, хто знався із тим брудним виплодком змії й собаки.

Ой-йой-йой, друже мій, говори, та не наговорюй! Хоча… Звідки ж тобі, сіромахо, знати чиїм виплодком був злощасний Асата?

– Не певен, чи він досі живе, панове, – чесно зізнаюся я, – А чи можу я, ваш відданий слуга, спитати, яка це раптом в ньому виникла потреба?

– Не варто проти ночі починати розмову про шляхи злого промислу… – застерігає обережний Сенсеной.

– Я скажу! – не витримує його молодший товариш, – Час минає! Ми не можемо потрапити на гору Херем – всі шляхи закриті, як ворота міста перед ворожою навалою. Боги не чують нас! Нам потрібен Асата, бо востаннє таке зчинялося, коли він зазіхнув на святість Храму Творця!

Сенгелаф ледь не плаче. Авжеж, їх не чують боги! Хлопці настрашені до нестями, хоча старші й ховають ляк. Такий страх навіть янгола змусить схилитися перед лиходієм… Боги не чують?! Оце дивина! Впору було сміятись.

– Я розкажу вам про нього, – кажу я, і голос зненацька зраджує мені, – Я розкажу вам про негідника Асату. Проте навряд чи ця оповідь, панове мої, відчинить для вас браму неба.

Навряд. Але вірити не заборониш.

SICINNIUM [1]

Вельмишановні гості славного міста Дракува… От холєра ясна, куди ви попнулися? Ану станьте купкою, кажу вам! Всім чути? Ну, давайте ще раз.

Шановні гості нашого міста! Сьогодні ми з вами здійснимо наше перше знайомство зі столицею короля Авеля, таємничим містом Дракув. Таємничим – бо кожен камінчик його старовинної бруківки має свою криваву легенду, тому… дивіться уважно під ноги… атож, атож, аби не збагатити, так би мовити, нашу фольклорну скарбницю. Отже, місто Дракув засноване у тисяча триста дев’яносто другому році королем Авелем Паленим після того, як його стара столиця згоріла до цурки під час знаменитої Алхімічної Пожежі.

Для планування нової столиці король Авель запросив знаного латинського архітектора та інженера Адріана Раманте, який осушив трясовиння на вибраній ділянці та посунув русло річки Чайка з тим, щоби рови навколо міста… Мамко, ану держіть ваше дитинча! Рови, кажу! А ви рота роззявили! І про що я щойно… Ага, рови постійно наповнювалися проточною водою. За його ж проектом було збудовано перші захисні стіни, від яких нині збереглися лише кілька фрагментів.

Зверніть увагу: зараз ми з вами входимо до чільної брами міста, яку називали іще Болотною, на згадку про колишні мочарі довкіл міського пагорба. Погляньте вгору – над брамою ви побачите герб та девіз династії Авелонів. Factus de cinis flagro intus, що означає: «створений з попелу, палаю всередині». Правда ж, промовистий девіз, як для Авеля Паленого? Проте має він і глибший зміст, котрий… Що? Яка вбиральня? Та ні, за тих славних часів це робили просто зі стіни… Е, ви куди? На стіни дертися? Боже милий, та зачекайте до найближчого Макдональдса, тут два кроки всього.

Отже… Пройшовши попід брамою, ми опиняємось на вулиці Святого Дорміана, відомого своїми віщими снами, завдяки яким було попереджено два королівські адюльтери та неминучий міжнародний скандал… Ні, Святий Дорміан ніколи не жив у Дракуві, тут радше замешкали, тобто е-е… впокоїлись його мощі. Ми ще познайомимося з ними пізніше, оглядаючи королівський палац. Так от, мощі Дорміана король дістав у Князя Вользького в обмін на концесійне використання дракувських срібних копалень. Навіщо? Ну, люди добрі, король Авель теж дещо тямив у туристичних принадах… До того ж, допомога святого, який добре знався на адюльтері, була для короля якраз на часі: його дружина, королева Ара, кажуть, була дуже вродливою. Не те, щоб йому мощі зарадили, але…

А? Що? Урвався терпець, еге? Ну, біжіть. А ми тим часом… Морозиво? А, так-так, морозиво «У Дорміана» справді добре. Ну, бачте, як вдало король виміняв нам святого? А то що було би? «Морозиво при Болотній Брамі?» «Драговиння на патичку?»

Ну гаразд, усі вдовольнили свої природні потреби? То рушаймо нарешті. Вулиця Святого Дорміана біжить від міської брами просто до центральної Ринкової площі. Ця вулиця найширша, і чепуруну-архітектору вдалося навіть намовити короля прокласти тут хідники – небачена дивовижа для тих часів. Проте, король знав, що робив, виписуючи сюди латинського майстра. Той привіз багато свіжих ідей до цієї драглистої місцини… Хоча для нього самого добра з того не вийшло. Це сумна історія… Але наразі ходімо далі.

LAUDATIO[2]. PARS І

Лука ненавидів це місто. Дійняло вже, дозолило, допекло… Своїми кривими провулками, своєю слизькою бруківкою, щербатим вищиром своїх іржавих брам… Здається, усе віддав би, аби втекти звідси якнайдалі, до вражих заговин, до чорта на роги… але не пускало, не давалося, встромивши в серце пазурі задавнених негараздів.

Він щодня труїв себе старою бідою, над усе боячись одного – забути. Пробачити. Зректися. Бо нема гіршого, аніж присягатися самому собі, а надто – у двадцять літ, коли в крові вирує юнацький іще гонор і дитяча кривда.

Із тим Лука завдав собі чималого збитку. Замість податися до Університету – а його радо взяли би з поваги до батькових чеснот – він шукав за жебрацьким заробітком то в нікчемній газетці нічним охоронцем, то в міській управі на поважній посаді «подай-прийми». За два роки таких поневірянь домашнє колись цуценя з довірливим поглядом круглих очей обернулося на кучматого і злого пса-приблуду, котрому – як не дати копняка за доброї нагоди… От і давали. Навіть оце просто щойно. Накрилася остання Луччина робота – ота сама, охоронцем, коли керівництво, зазирнувши до редакції дорогою з нічної пиятики, застало сторожу за доглибним вивченням об’єкта охорони, а власне, редакційного архіву.

Отож іде собі Лука містом, яке тихо ненавидить, не п’яний, але й не тверезий, клянучи лиху долю, нагле керівництво, а надто – Нічний Магістрат, стежину до якого він сумлінно протоптував два останні злиденні роки.

Це було складно, це було страшно, адже це була справжня таємниця. Ні, не так – Таємниця. Навіть посадовці міської управи не знали достоту, що воно і де шукати. А проте голос при згадці нишкнув, і голова самочинно оберталася, аби пересвідчитись – нікого? Ні? Посадовці боялися, інші ж ні про що не здогадувалися та й мали собі божий спокій. А Лука – не міг. Уже не міг. Хоч і довідався він хіба те, що Нічний Магістрат вбиває людей. Тихо, без галасу. За згоди міської влади, очевидячки. Обираючи жертви за не відомою нікому методою і без якихось певних підстав. Не густо, певна річ, але решта городян не знали і того. Лука знав – бо Нічний Магістрат убив його батька.

Саме тоді Лука заприсягся – хай там що, дізнатися правду. Знайти Магістрат. Знайти – і знищити.

Ну, так принаймні йому ввижалося у мстивих мріях. До того ж, знищити можна по-різному. Він міг би видати душогубів, скажімо, державній владі. Нехай не в провінційному містечку, але Десь Там бодай повинна ж вершитися справедлива кара!

Сподівання на це вже не тішили, як колись. Лука втомився. Справді, за два роки не наблизитись ні на крок… Зараз, змучений і злий, він ладен – ні, не відмовитися від пошуків, але зробити принаймні перерву. Виспатися, знайти якусь людську роботу, а там – хто зна! – може, й вигулькне, приспане, свідчення, що виведе його нарешті до лігва вбивць.

Нині у славному місті Дракуві тепла вогка осіння ніч. На вулицях тихо і порожньо – лише зрідка чути непевний поступ веселих ходільців по нічних вар’єте. Та й той самотній шерех вгрузає у тишу, сторожку тишу передчуття, котрої Лука, заклопотаний своїми негараздами, не годен спостерегти.

Він ще не знає, що пошук його наближається до завершення. Бажане свідчення ось-ось визирне з-за рогу вулиці. Хоча навряд чи це потішить месника. Ні, принаймні не зараз.

 

[1]Сікінніда (лат.) — комічний танок, що виконувався під час давньоримської поховальної ходи.

[2]Похвальна промова на честь покійного, частина давньоримської поховальної церемонії.

Книга, здавалося, була завжди. Вона виникла із сонячних променів, з грубих дощок комори, постала з брудного дрантя та уламків старого орала. Малий знайшов її, ховаючись в кутку комори від гніву діда Лема, коли той вирував, в чергове обіцяючи вигнати мамку і малого з хати. Він завжди починав горланити, як вертався з корчми. Мамка ще казала малому, що дідові там наливають злидво, питво, від якого навіть сумирні робляться, що дикі свині весною. Малого те не втішало – свиней він боявся до корчів. Тож, кожного разу, зобачивши, як дід, хилитаючись, суне з корчми, він ховався в коморі серед старого непотребу, яке ніхто чомусь так і не спалив зимою.

Книга була його таємницею. Малий любив, сховавшись від всього світу, гортати потерті жовті сторінки, вкриті чорними вузликами-візерунками. А ще там були малюнки. Зі сторінок книги визирали дивні звірі з вогненними очима, гострими пазурами і великими крильми. Чорні гнівливі коні мчали дорогою; на конях сиділи велети в залізних шапках, вони тримали в руках барвисті знамена та срібні мечі, їхні червоні плащі летіли за вітром… Там височіли білі вежі, червоні стіни та чарівні золоті палаци. Гарні жінки в білих сукнях стояли на стінах, зустрічаючи вершників у сяйних обладунках…

Це був світ, незнайомий малому, чужий і принадний. Коли він вдивлявся у барвисту плетеницю, йому хотілось підскочити і бігти чимдуж, так, щоби вітер співав у вухах, бігти швидко, аби опинитись далеко звідси, далеко від діда Лема і його злидва, далеко від рохкання свиней, далеко від материних сліз над недогарком сальної свічки. Йому хотілось опинитись там, де мчать великі чорні коні з дужими вершниками, там, де здіймаються могутні червоні стіни. Малий не знав, де це. Лише значно пізніше до зображення долучиться ім’я.

Місто. Валдарра.

Сонячні промені сочилися крізь великі шпари у стінах комори, у теплих струменях танцювали порошинки; ззовні було чути лайливий дідів голос та неквапливі мамчині слова. Десь грюкнули двері, від чого благенька хатка здригнулася, мов сполоханий звір, а на книгу зі стелі посипалась потерть. Малий дбайливо змахнув бруд зі сторінки – там якраз лицар в білому плащі застромлював списа у черево страшенній зубатій потворі.

Почулися кроки, рипнули двері. За мить перед очима малого виник коричневий материн поділ. До її дерев’яних черевиків тулилися грудочки гною та кілька соломинок.

“Анджа!”

Мамка опустилась на коліна, зазираючи йому в лице.

“Я мушу йти. Ти… зрозумієш мене колись.”

Вона лагідно торкнулася його рудого чуба.

“Не сумуй, малий. Так треба.”

Він зосереджено роздивлявся сторінку, хоч і не бачив більше ні потвори, ні лицаря. “Знаєш, мамо… Знаєш, я теж… я теж піду туди. Ми будемо жити там, за червоними стінами. Там не буде гною і бруду, не буде діда Лема, не буде бридких баронових вояків. Лише ми з тобою!”

Малий мовчки провів мамку очима. Знов рипнули двері, і її не стало.

ЧАСТИНА І. БАРОН

…так оповідають про Арода та Ісу, братів ненароджених, царя та пророка. Прийшли володарі до них, просячи поради та настанови.
“Як жити мусимо, аби прийняло нас Небо та світлі прелати у покої свої?”
“Лише вірою та волею врятуєтесь,” – сказав Іса.
“Лише правдою та вірністю врятуєтесь,” – сказав Арод.
“Хто служить Небу вірою, той успадкує сонце”, – сказав Іса.
“Хто служить Небу волею, той успадкує місяць,” – сказав Арод.
“Хто ж успадкує землю?” – запитали володарі.
“Земля – то колиска бруду та розпусти,” – сказав Іса.
“Земля – то колиска брехні та безчестя,” – сказав Арод.
“Земля – доля сервів, тих, хто служитиме вам, як ви служите Небу,” – сказав Іса.
“І буде так, – сказав Арод, – володарі, що служать Небу волею, пануватимуть над землею та сервами.”
“І буде так, – сказав Іса, – храмовники, що служать Небу вірою, наставлятимуть та судитимуть братів своїх”.

Зрозуміли володарі, що справедливо мовлять Арод та Іса, і втішились. І відтоді повелося так – нащадки Арода панують над землями, нащадки Іси панують над душами, аби вберегти їх від влади Темного Володаря, мисливця за душами, повелителя підземних угідь.

***

Шлях до серця барона Черенбера лежав через підземелля.

Щоправда, нині Анджа вже й не пригадував, нащо той барон йому здався. Всього два тижні ув’язнення в цілковитій темряві, в кам’яному череві замку, встеленому вологою пліснявою – і ось, колишній чорнобурівський забіяка став на диво чемним і сумирним. Таким, як в труну кладуть. Ну, майже таким – залишалася дещиця.

Спершу він, звісно, сипав прокльонами, приязно згадуючи барона та його посіпак. Потім гаряче каявся. Молився навіть. Втім, його мотивного запалу надовго не стало. Тут, правду кажучи, мало чого вистачало надовго. Анджа знав про це, до того ж, знав ще давно, як розпочинав лише свою відчайдушну борню за право жити за стінами замку а не поза ними. Чому? Почасти зі страху перед тим неминучим, що чигало за плетеною огорожею Чорнобурівки, почасти від вродженої норовистості, а ще – зі страху до скону пасти свині в гаю. Ну і ось, власне, його бажання здійснилося. Правду казав покійний мірошник Чудра, не бажай забагато, бо, як дістанеш, не знатимеш, де діти…

Він перебрав усі приступні йому шляхи – намагався записатися до гарнізону, намагався податися в служники. І зрештою, коли жодна зі спроб не відімкнула для нього воріт баронської твердині, він вигадав родинний зв’язок між собою, безбатченком, та самим Черенбером. Власне, хлопець вигадав не таку вже й дурницю – барон, хоч і неодружений (кажуть, з причини граничної скупості), за часів своєї юності не цурався гарненьких хуторянок. Так що Анджа цілком міг би бути його нешлюбним нащадком. От, правда, барон зреагував на його претензії без особливої приязні. Серв, свиняча кров… Несамовитий Анджа лише в холодному підземеллі замку допетрав, якої образи він завдав честі барона.

Тепер на нього чекала вся гостролеза прірва баронської вигадки: Черенбера знали в навколишніх землях, як людину витончених уподобань у каральній справі. Навіть брат графа Морренштиба, отець Бругар приїздив до Черенбера для обміну досвідом. А що вже казали про Бругара… Такого не зміг би вигадати навіть Темний Володар – де вже йому, темному.

Нині, на Анджине щастя, ця біда його зовсім не бентежила. Як і жодна інша. Він сидів, байдуже притулившись до шкарубкої холодної стіни, іноді лише ворушачись, аби відігнати зухвалих нетерплячих щурів. Змученому бранцеві почало вже здаватись, що так воно й було завжди, а попереднє його невдатне життя хіба наснилося йому межи перегуками варти та змінам мисчини із хлібним варивом.

Втім, спливло якихось два тижні, і барон згадав нарешті про свого в’язня. Двері підземелля прочинилися з натужним охканням, впускаючи досередини тьмяне світло і двох вайлуватих вартових у шкіряних кожухах із залізними бляхами. Лаючись та наступаючи бранцеві на ноги, вони відімкнули його від стіни, підвели і виштовхали з темниці. Анджа байдуже підіймався гвинтовими сходами баронського донжону, не помічаючи того, що так гаряче мріяв бачити – казарм варти, кімнат челяді, встелених гобеленами покоїв господаря. Він мусив би здивуватись – його вели не вниз, до камери для баронських розваг, але кудись вгору – туди, де, в оточенні челядників, покоївок та охоронців, мешкав сам Черенбер. Анджа і здивувався би, але зараз його найбільшою бідою було пересування верткими сходами – ні на що більше він не спромігся би навіть за священний дворіг царя Арода і спасіння душі на додачу.

Нарешті його шлях завершився коло дверей бенкетного залу. Вартові прочинили двері і заштовхнули хлопця досередини. Він зупинився, блимаючи.

В бенкетній залі відбувався, власне, бенкет. За столами сиділо десятки зо три гостей, вбраних у валдарський шовк та парчу. Все навколо світилося – чи, принаймні, так здалося Анджі, який за все життя не бачив двох свічок водночас. Світло численних смолоскипів множилося в начищеному посуді, зброї та прикрасах; челядники метушилися межи столами, розносячи наїдки і напої. Від звабливих пахощів у Анджі боляче звело шлунок.

Біля вогню стояв барон, а коло його ніг лежали двоє псів-людоловів.

Частина І. Вістове

Якихось три кілометри – хто би знав! – а вона вже ладна зомліти. Дорога матляє, то руде узбіччя підставляючи, то сипку вапняну колію, розжарену, як вольфрамова дуга. Наплічник, хоч і здавався легким, вдома іще, коли збиралася хапкома, нині вганяється у плечі двома злими аспидами; дихання уривається, та й направду миготить уже перед очима. Ха, посміхається вона порепаними губами. Добре.

Ось і перші двори Вістового. Яблуневі – чого то персики вже? – садочки коло однакових тинькованих хат, похилені паркани, порохняві лави межи чагарів. Чи й не визирне ніхто? Такої гарячої днини – либонь не до витрішків… аж ні, коло хвіртки оно – старша жінка, сивокоса, позирає примружено, обернувшись від линви з барвистим пранням.

Ну от, нехай вона. Чого чекати?

Мандрівниця робить іще кілька кроків, перш ніж хапнути повітря та заточитися. Світ сахається та меркне; отак би й лежати, хіба коліно – чорт! – на камінь якийсь напоролося, абощо… Зойки притишені, гукання, кроки… Аж раптом – хлюп, холодною водою по лобі, потічки – щоками, зашийком, вухами; хоч-не-хоч, а прочуняєш. Поряд – двоє, жінка і чоловік, пахне – о! – яблуневим варенням, а ще трохи – рибою.

– Да всьо, Ганичка, одійшла, хай її…

Хрипкий, дратливий голос – чи не обідав, звідки та злість?

– Ой, та де тобі всьо… Нада в тіньок би… А, дочка, встанеш?

Мандрівниця спирається на лікті, озирається причмелено. Коротка сива фризура старшої жінки облямує пухке та рум’яне, а нині – ледь стривожене лице; риси обличчя тонкі та правильні втім, а вкупі з ясно-білою літньою сукнею жінка виглядає на загал трохи незвично. Ганичка – чому Ганичка? Тут сказали би радше “Аня”, хіба ні?

– Дякую, матінко… – стиха промовляє заблуда, ледь потискаючи праву руку жінки.

Та блимає ошелешено, тоді швидко зиркає на чоловіка.

– Ну так ти цеє… зайди до хати, – промовляє врешті, і голос її раптово нижчий, мовби від утоми.

Чоловік мовчазно спинає зайду на ноги та скеровує до хвіртки; наплічника самочинно і так само мовчки береться нести за нею.

В хаті і справді недавно яблука варили – густий їхній дух висне пряно і гаряче. В світлиці, утім, прохолодніше; піч, письмовий столик, сервант зі щербатим сервізом, темнолиці ікони в кутку; а ще – фотокартки на стінах: весільні, святкові, чорно-білі, здебільше, а є й такі, де пише невідь-чому латинкою.

– Сідай сюда-о, – скеровує жінка, роззираючись ніяково і тицяючи на хиткого стільчика, – я щас кампоту тобі з холоднільні винесу.

Мандрівниця киває, не поспішаючи, втім, розсідатися. Оглядається. Господарі в тим часі перемовляються; лише “бу-бу-бу” чоловікове чути, невдоволене й похмуре. “Та шо ти, Ганя… яку-то дівку, циганку, в дім…” – бубонить усе, мов найнявся. Зайда ледь не пирскає, затуляючи рота; ну а втім, може й так, може, щось і є у тім; ось коло пічки – люстро, оздоблене наліпками з котами та ружами. Зазирає – і точно циганка: засмагла, кароока, розхристана, хіба мокра грива до лоба липне – руда і коротка. А ще, несподівано й невтішно – зморшки коло губ, жалібні пруги, там, де раніш не було. Зітхає заброда; авжеж, не кожен таке до дому закличе, не кожен компоту винесе… Страшно хочеться гризти нігті, але не можна, ні, не можна й ганяти оце світлицею – туди-сюди, мов попечена, бо і точно виженуть, узрівши, дарма, що самі запросили.

– Шо ж ти не сядеш, тобі б отдихнуть… – дорікає хазяйка, подаючи гранчака із брунатим варивом, – Це ж ти од самої траси шла?

Гостя киває, сідаючи врешті та приймаючи частунка. А так, добрий – із груші-дички найкращий компот…

– Нада ж було маршруткою їхать, – далі картає жінка, – а хотя, коли та маршрутка, раз у день, та і то на Миколи… А ти до кого-то в гості чи так?

Зайда знизує плечима.

– Хотіла тут пожити трохи. Ну, знаєте, як то… від міста відпочити. Тихо тут, ні? Річка…

– Тихо, да, – сумовито мовить господиня, мовчить хвильку, тоді киває, – А чо’ ж, приїжджають до нас, бува, літом. Но більше як-то в Парутіно, в Лимани – там база є, лагеря… Єсть, де погуляти.

– Та ні, – тихо каже мандрівниця, – мені би подалі від тих “лагерів”… Зняти, може, хату де, скраєчку, і так пожити тихенько, поки… поки спека не перейде.

Господиня гмукає замислено, не відказує. Тоді гостя зітхає та, підводячись, простягає склянку. Її рука ледь-помітно тремтить.

– Ви мені… дуже помогли. Не знаю, як і дякувати.

Жінка хитає головою, тоді обертається і гукає до чоловіка.

– Юхим! Юхим! Ану зайди до Кулика, возьми ключ од Никанорової дачі!

Дача та – за два перехрестя, трохи не на околиці – якраз там, де і гадано. Вітер жене уздовж вулиці білий пил та клубки кураю; сухоребрі пси біжать за Юхимом та рудою забродою до мало не до пустища; раз чи два визирають сусіди з-поза парканів, проте ані словом до них не озиваються. Юхим теж мовчить, хіба зиркає помисливо; подорожниці багнеться його штурхонути, прискорити, однак треба терпіти – нехай, вже недовго, зовсім трохи лишилося… Ось і обіцяна хата, зрештою; видно, що тут намагалися сільське мешкання на котедж, абощо, перекроїти: добудовано другий поверх, стріха кладена новою дахівкою, проте стіни нетиньковані, а круглий балкончик – геть зовсім без поруччя, мов козирка до кашкета. Грошей забракло либонь, господарю, однак нині заброді не до вередів.

Юхим штовхає хвіртку, ступає до двору.

– Лєтня кухня, – кидає зверхньо, киваючи на малу добудову в нетрях занедбаного саду, – З той сторони – удобства.

 Клас, нишком зітхає гостя, нужник надворі! Мовчить однак – знала ж, хіба ні, куди їхала… Юхим спиняється коло дверей будиночка, глядить замислено, ключа притримує в жилавім кулаці. Заброда підходить ближче, приглядається – не хоче пускати її, чи що? Видно, що впертий, затятий – он який погляд важкий, губи підібгані; зле із таким торгуватися, а вже як маєш такого за рідню, то і геть нецікаво.

– Ну то… зайдемо? – питає заброда.

Кривиться Юхим.

– І шо тобі в том городі не сиділось?

Гмукає руда, тоді випростовує долоню та кладе на його тугий кулак.

– Вже як маєте за циганку, то дайте поворожу. Хтось до міста їде, а хтось, бува… хтось, може, й вертається.

Віднімає руку; старий мружиться, вглядається, наче який дрібнопис із лоба в неї прочитати думає, тоді погляд йому яснішає, розтискається долоня.

– Звать тебе як? – зітхає приречено.

– Я… – раптом губиться заброда, – Я… Лара.

Юхим киває, мовби чекав на те; насупившись, віддає ключа.

– Никанор послєзавтра зайде, з ним про всьо договоришся.

Мандрівниця киває звільна, та, щойно Юхим ступає за хвіртку, ледь не панічно повертає ключа, прочиняє двері. Зайшовши, вдихає густий розколошканий порох, кашляє, спотикається, та одразу ж смикає, зачиняє двері за собою. Невеличка світлиця, сходи, нагорі – мансарда з продавленим ліжком, вікно на пустище і руді горби… швидко – назад, вниз, у світлицю… Зробивши кілька кіл кімнатою, замикає двері іще й на засув, тоді знаходить куточок напроти входу і падає там у низьке – аж сягає сподом долівки – крісельце. Зводить подих, сторожко позираючи на зачинені двері.

Ну то що ж, думає вона. На місці. В безпеці, начебто. Так. А ці люди, вони й не спитали нічого, навіть за гроші не згадали. Пирхає – оце ще, справді, циганські чари! Коли б іще серце так не стугоніло, коли б лише так не хотілося голосити…

Сердешна-сердешна, але тобі зле! Могла б не дурити, голови не морочити, та інакше уже й не можеш, либонь… Навіть ім’я своє, та й те перебрехала! Ти не Лара, ні. Ти – Ярка, зроду й донині.

Бо Лара, серце моє, Лара – це я.

***

Цікаво, коли, за яких умов сором поступається місцем совісті? Сором виховують в нас відмалку: не кричи, бо он, усі бачать, який ти нечемний! Не пхинькай, бо, он, диви, тьотя з тебе сміється! Ми не знаємо, чому – підстави тут несуттєві, а може й не так, може, саме незбагненність, необґрунтованість цих підстав учить нас відмовлятися від осмислення, аби й надалі слухняно коритись безпідставному. Утім, сором важливий – це простий і дієвий спосіб тримати широкі маси в мирі та супокої. Страх засудження громадою, страх вигнання, самотності – о, він настільки потужний, що заступає часом навіть і страх смерті; однак страх, який би не був, знищує мужність. А лише мужність дає силу протистояти лиху, боротися за те, у що віриш. А як нема того, то лишається хіба тікати. Світ за очі, якнайдалі. Ото ти й біжиш.

***