Коли він нарешті дістався Хону, сонце вже сідало, вкладаючись на схили Альбійських гір, мов стомлений заволока – на свою шкарубку подушку. Барт і сам мріяв якнайшвидше потрапити у ліжко, пірнути під ковдру і чекати на лукавого Маалеха-сновідника, котрий поведе його крізь зачаровану блакить на інший берег сну.
Хутір, позіхаючи, загортався в теплі сутінки; лише де-не-де ніяково блимали вогники у вікнах Хонівських досвітників – диваків чи, може, міщан-заброд, котрі приїздили сюди придбати дещицю заміської тиші. Барт цілком міг би бути одним із тих розпачливих шукачів спокою, хоча, насправді, він приїхав відшукати відображення примарного міста у струменях гірської річки… І ще невідомо, кому пощастить.
Старий Гуч, з яким Барт домовився заздалегідь, зустрів гостя коло зачиненого нині поштового відділку, і побурчавши трохи з приводу Бартового запізнення, відвів його короткою, зате стрімкою стежкою до свого будиночка, який приїжджі винаймали на літо. Переважно, їх вистачало тижні на два, після чого, знуджені омріяним спокоєм, вони поверталися до своїх чадних осель, де за них бралася звична міська пропасниця.
Діставши ключа, Барт виставив балакучого дідка за двері і зітхнув з полегшенням. Нарешті він був на самоті; в кімнаті духмяніло нагрітим за день деревом та гіркувато-медовими травами, за вікном випиналися з рясних сутінок гірські схили та далекі вершини. Барт запалив газовий світильник і озирнув кімнатку. Тут було просто і затишно – світле дерево стін, кострубаті килимки на підлозі і величезна яскрава пляма плетеної ковдри на високому ліжку.
Барт присів на краєчок постелі і обережно торкнувся цієї дивовижної ковдри. Вона була стара як світ, така ж бита й обшарпана, і така ж незнищенна. Сплетена зі шматків усього, що лишень вдавалося до плетення – ниток, прядива, лискучих тасьм, прикрашена сяйним бісером і пухнастими китичками, це була мати усіх на світі ковдр, прекрасний і самовладний матріарх, якому одвіку немає і не було рівні.
Таку ковдру могла сплести лише чарівниця, вирішив Барт. Він усміхнувся, уявивши собі вродливу чорнявку, яка, наспівуючи магічних замовлянь, сплітає м’які волокна своїми тоненькими пальчиками. Які ж сни відвідають того, хто спатиме під цією ковдрою? Безперечно, такі ж ясні й барвисті, замережані мріями і присмерковими чарами… Спи, зморений подорожній. Спи, і знай, що твоя подорож лише починається.
***
З монографії Натана Вара “Утвердження буденності”
…Уявімо собі магічну казку. Саме той різновид казок, котрий, на відміну від казок побутових чи байок з мораллю, своєму читачу – чи то пак, слухачу – пропонує конденсат природної, первинно-естетичної магії. Цією магією просякнуте все – звичайні люди перетворюються на чарівників, предмети – на магічні артефакти; природні явища набувають особистих рис, а людська доля обертається буремною стихією. Як можна бачити, магія виступає в ролі життєтворчої сили, надаючи життя та свободу волі неживому. Отож, магія, за уявленнями наших предків – це предковічна душа всього сущого, яка уможливлює перетворення неживого в живе, і навпаки.
Таким чином, в казках наших попередників магія була “каналом”, за яким торувало собі дорогу саме життя. І отже, життя як таке, було для них дивом, а казка – життєписом дивовиж, які, часом із захопленням, а часом – з побожним страхом, спостерігали наші пращури.
Що ж сталося потім – із винаходом письма, аграрною, а далі – індустріальною революцією? Магічна казка зникла, поступившись місцем побутовим казкам, релігійним притчам, згодом – урбаністичному епосу, а магія відійшла до царини авторських фантастичних вигадок, зганьблених тавром ескапізму.
Невже магічна казка зникла, якось сама собою втративши той полум’яний пульс життєдайної енергії? Невже магія загинула, без бою поступившись своїм віковічним багаттям?
Надзвичайно складно відстежити той момент, коли магічна казка остаточно втратила свої позиції. Із достатньою мірою вірогідності можна стверджувати лише, що магічні казки нашого краю поступово почали зникати після так званої Приморської війни, коли сельджабська армія вступила до Архадської долини і заволоділа північним узбережжям Беллероспонту.
Проте, дослідникам відомі приклади казок та легенд що з’явилися за кілька десятиліть до цієї події. У наукових колах такі оповіді називають казками періоду переходу, втім, ніхто ще й досі не намагався дослідити походження дивовижних явищ, що їх занотували для нас тогочасні казки та легенди. Візьмемо для прикладу оповідь про Чарівницю і Вартового. Всім, певне, відомий її сюжет – Чарівниця поступається Вартовому своїм магічним даром аби врятувати життя своєї дитини. Такий сюжет є загалом тенденційним для періоду переходу – чарівники, ворожки, провісники та інші особи, наділені особливими магічними вміннями, обмінюють їх на якісь земні блага. Хто ж такі ці Вартові, що здійснюють такий вигідний, але фатальний, як для існування магії, обмін? Представники домінуючої релігії? Місцевої влади? Самої ревнивої реальності?