Я приклала вухо до полущеної стіни. Дихає…
Надсадно, хрипко, мов невиліковно хворий. Але – ще живий. Цей старий театр іще борсався – чути було шурхітливе зітхання подертих куліс, стогін протягу в коридорах, старече скрипіння стоптаних дощок сцени. Іноді сюди навіть приходять Глядачі. Приходять за звичкою, загорнуті в дрантя, щуляться від холоду, обережно сідаючи на продавлені крісла. Вони не чекають від нас нічого. Ми нічого не чекаємо від них…
Боже, що я тут роблю? В цій холодній сморідній гримерці? В мене сьогодні знов немає голосу. Та і звідки йому взятись, на цьому триклятому протязі? І чого мене взагалі потягло на цю трикляту сцену?
Це все, певно, через Аманту. Для мене моя мати завжди була недосяжною, особливо ж тому, що померла від сухот, цієї романтичної хвороби, ще зовсім молодою. Солістка оперети, незрівнянна Аманта! Її численні прихильники, квіти, бенефіси… Її життя було шаленим калейдоскопом, а я була лише одним із кольорових скелець, котре чомусь постійно муляло око…
Якось ми вечеряли разом з мером; він споглядав мене, здається, не цілком тямлячи, що я за таке. Аманта змусила мене заспівати “Елегію” просто в ресторані – вона була трохи нетвереза, з нею таке часто траплялося, ближче до кінця. Мер п’яно просльозився, сказавши, що в мене в грудях немовби маленький жайворонок. І подивився прискіпливо. Мені тоді було лише п’ятнадцять… Як я пишалася!
А потім мені випало приєднатися до неї на сцені. Мені доручили якусь дрібоньку партію – кельнерки в барі, куди вчащає головний герой…
…Вино тамує, вино втішає
Вино лікує і звеселяє…
Як я хвилювалася! Думала, вийду на сцену, стану перед натовпом і… помру. А потім я побачила їхні обличчя, відчула як на мені сфокусувалися сотні спраглих і насторожених очей… Я думала, що захлинуся їхньою увагою, що мене просто розчавить сила їхніх поглядів, але ні, раптом всередині зробилося порожньо й легко. Це було відчуття польоту, знайоме мені лише з дитячих сновидінь, солодких і безтямних… і я зрозуміла, що не зможу жити без цього.
І ось куди це мене привело. Після смерті Аманти мої польоти перетворилися на акробатичне ходіння по канату, де линва врізається в п’яти, а кожен необережний рух може стати кроком в безодню. Я знаю цю безодню в обличчя. Я не раз ночувала в її обіймах, проклинаючи все на світі, заприсягаючись ніколи більше не повертатися на сцену. І кожен раз поверталась.
Я просто не така, як вона. Мені бракує чогось, чогось найголовнішого. Аманта виходила на сцену – і все завмирало. Вона робила з глядачами все, що заманеться, а вони любили її. А я – ще й досі боюсь їх. Глядач дуже добре відчуває страх, як хижак – запах крові. А відчувши, він буде, як хижак, безжальним. Аманта якось вміла приборкувати цього норовливого звіра, і, здається, саме це забезпечило їй усіх. Це, а не її феноменальний голос чи виключна привабливість… Я зрозуміла це надто пізно…
Цей провінційний театр іще борсається. Але він приречений. Так само як і я. Ми не зуміли виконати призначене, ми не змогли дати глядачеві належного харчу – кривавого кусня наших душ. Йому це вже не потрібно.
….Ти ідеш, мій друже
Як прийшов, байдуже.
Наша гра яскрава
Не любов – вистава…
***
Автобус, схоже, сконав. Остаточно.
Водій, ще трохи покопирсавшись у його непорушному тілі, впевнився в незворотності діагнозу, прихопив якісь лахи і рушив геть. Лада ще деякий час чекала, що він повернеться з допомогою, але намарне. Довелось вийти і спробувати дістатись Ясенева власними силами.
Як з’ясувалося, автобус зупинився посеред ніде. Таке ніде трапляється лише в снах над ранок, коли тканина сновидіння витончується, і розумієш, що навколо – лише порожнеча, яка передує пробудженню… Дорогу і околиці заслала стіна густого сивого туману, і здавалося, лише крок – і можна пірнути в задушливий первісний морок.
Було по-вранішньому холодно і надзвичайно тихо.
Лада кілька хвилин стояла непорушно, намагаючись вгамувати клаустрофобічне відчуття затисненості поміж білястими стінами туману. Нарешті вона підняла на плече свою дорожню сумку і рушила вперед. Це була дивна подорож – дорога, здавалося, виникає нізвідки, лягаючи під ноги піщаними грудочками, камінцями та голками невидимих ялиць. Погуки невидимих пташок та шум вітру в кронах незримих дерев лунали притишено, мовби голоси родичів коло ліжка хворого… Ладі здавалося, що вона й досі бачить сон, один з найбільш тривожних і звичних своїх снів, сон про політ у невідоме….
Невдовзі туман почав розсіюватись. Проступили, мов зображення на фотопапері, положисті обриси гір та китички верхівок дерев. Можна було розгледіти численні потічки, що просочувалися крізь лісову гущавину, бігли вздовж дороги і розчинялися у більших струмках, які вже несли свою збурену воду далі в долину. Схоже, в горах недавно випав дощ. Лада усміхнулась, подумавши, що для горян настав грибний сезон – час довгих предметних прогулянок у хащі з метою зібрати товар для наступного продажу в долині. Тітка розказувала, що вони так непогано заробляють – на ці гроші можна буде грітися всю зиму.
Тітка Кора давно вже запрошувала Ладу погостювати, лише та ніяк не могла зібратися, залишити все і поїхати. Поїхати від своїх мрій та злиднів, від вже звичної беззмістовної боротьби за увагу провінційного глядача.
Тепер було втрачено навіть це, останнє. І ось, замість стрибати з вікна чи давитись нерецептурними кількостями снодійного, вона йде кам’янистою дорогою до гірського селища Ясенів. Стрибнути з вікна можна буде й потім, вирішила Лада. Насправді ж, як вона зізнавалася в довгих мовчазних бесідах із собою, їй, як завжди, не вистачило сили духу – навіть на таке. Втім, хтозна. Сьогодні вона не бажала думати про це.
Ясенів з’явився перед нею несподівано і яскраво. Мабуть через те, що туман нарешті розвіявся, гостроверхі хатки і церква-перлина, що ховалася у стулці гірських схилів, глянули на неї привітно і пронизливо. Півсотні червоних дахів, мов розсип горобини на траві. Білий пунктир перелазів, наче шви вільно скроєної свитки. Контрастно. Впевнено.
Лада здивовано всміхнулась. Вона пам’ятала Ясенів зовсім іншим, бляклим і нечітким, мовби хутір поволі розчинявся у буйстві духмяних трав, губився в обрисах кам’яних схилів. Нині здавалося, що хтось протер запилене скло мокрою ганчіркою, і до вікна зазирнуло саме життя, барвисте і безжурне, як у дитинстві.
Аби дістатися оселі тітки Кори, слід було пройти крізь усе село. Лада йшла єдиною вулицею Ясенева, що звалася просто – Шлях, озираючись у намаганні знайти знайомі риси. Здається, той високий будинок належить сільському старості панові Кушніру? Там, далі – за кривенькими яблуньками, оселя фельдшера пана Бондара? Ні? Схоже…
Щось непокоїло мандрівницю. Дивне відчуття… Мабуть, справа у незвичайній тиші, яка супроводжувала її вздовж Шляху, здивовано суплячись із зашторених вікон, визираючи з-за огорож і стаєнь. Наче сам Ясенів проводжав її настороженим поглядом. Аж ось і справді: молода жінка, що вкладала сіно у високу скирту, зупинилась аби кинути зацікавлений погляд; дідуган у кожусі, що гнав дорогою трійко норовливих телиць аж розвернувся за Ладою; хлоп’ята у дворі прикипіли до паркана, насторожено розглядаючи прибулу…
Ясенів оцінював незнайомку за якимись невідомими їй критеріями. Лада шкірою відчувала ці прискіпливі, хоч і незлостиві погляди. Майже, як тоді, на сцені… Це закономірне порівняння боляче штрикнуло її попід ребра: мовляв, не забувай, від чого тікаєш. Не забуду, пообіцяла собі Лада, пришвидшуючи ходу.
Ось і тітчин будинок. Високі стіни, стрімка стріха, важке перехрестя дерев’яних кріплень. Різнí віконниці, широкі двері. Двері, які привітно прочиняються під рукою молодої, усміхненої тітки Кори. “Ми чекали… Заходь!”
Чекали? Лада, здивовано блимнувши, входить до знайомого-незнайомого помешкання. Все було так, як вона сподівалася. Навіть краще.
***
Скельця крижинок у келиху жалісно дзенькнули, коли пан Боро рвучко підвівся назустріч відвідувачу.
– Добридень, Соломоне. Вже й сюди дістався, собацюра скажений!
Соломон Крокус, провідний оглядач провідного ж тижневика “Контроверсії” розсміявся і потис йому руку. Вони з паном Бором були старі знайомці, вихідці з одного університету. Втім, склалося так, що ім’я одного з них тепер не сходило з газетних передовиць, а ім’я другого… що ж, теж іноді фігурувало на передовицях, лише набагато дрібнішим шрифтом.
– Сервус, колего. Не так вже й просто тепер тебе вполювати. Ти ж в нас нині наднова зірка наукової думки, модний експерт з усіх питань…
– От не треба глузувати з нещасного “істеричного майстра парадоксів”…
– А, читав відгук Мопса? Та не зважай, ти ж знаєш цих журналюг…
Пан Боро насмішкувато глипнув на товариша.
– Та звідки мені знати? Сідай вже, – він вказав рукою на звабливо затишне крісло, що стояло коло каміна, – Лише обережно. Те крісло щось трохи, гм, розгойдалося, так що я його урівноважив зібранням творів представників Франкфуртської Школи.
Пан Крокус криво всміхнувся, обережно вмощуючись на краєчок крісла.
– Будеш чогось гаряченького? Онде, у чайнику – віскі, і, до речі, шотландське, а не твоя кукурудзяна сивуха.
– Та я…
– І передай мені, будь-ласка льоду з он-тої синьої бляшанки.
Оглядач “Контроверсій” скептично зиркнув на величеньку бляшанку з-під сардин. Схоже, його університетський товариш таки остаточно зрушив глуздом, хоч і раніше спілкування з ним більше нагадувало гру в асоціації ніж нормальну розмову.
– Власне, мета мого візиту, Стеф…
– Випити задурно?
– Слухай, Стеф Боро, ти, зі своїм всесвітнім визнанням став геть нестерпним!
– Ну вибач. Мовчу.
– Так от, твоя нова монографія…
– “Кварта харизми”?
– От-от. Я б хотів обговорити деякі твої ідеї. Звісно, аби опублікувати потім об’ємний матеріал в “Контроверсіях”.
– Он як! Ну так починай. Себто, обговорюй. Я слухаю.
Соломон Крокус тяжко зітхнув.