Дощ скрадається навшпиньки, тихенько дрібочучи покрівлями, аби не сполохати кам’яних химер, що сонно тьмяніють проти нічної сині. Вологий полиск замкненого в ліхтарях світла іскрить на гострих хребтах дахів, і, не втримавшись на вершечку, ковзає вниз аби малим баламутом гулькнути в холодну калюжу.

Осінній дощ, буркотливий і морочливий, мов старий дідуган, чомусь не поспішає спати. Дослухається.

В ефірі – тріск і плюскіт, мовби й там, у світі коротких радіохвиль, дощить так само тихо й марудно.

 – Алло! Чуєте? Алло! Добрий вечір!

Жіночий голос, м’який і шовковий, наче котяча лапка, з таємною хрипкою втомою на денці… Гарний голос. Цікаво, яка вона з себе?

 – Ніч. Надворі – ніч.

 – Серйозно? – вона, певне, посміхається, – А це важливо?

 – Ще й як! Ця програма зветься “Нічниця”… Бо ж і справді, безсонню вдень бракує певного… драматизму.

Вона тихо сміється.

 – Як і джазові. Вдень він лише… емігрант. Чужинець.

 – Ваша правда, – погоджується ведучий, – А говорять чомусь тільки про “сторонніх о нічній порі”, як у Сінатри… Пам’ятаєте? А вдень…

 – Вдень іще гірше. Іноді здається… – вона зітхає.

 – Продовжуйте!

 – Та… пусте.

 – А все ж?

Дощ, крекчучи, притискається ближче до вікна – про що ж то мова, га? Говоріть голосніше! Його вологі пальці дратівливо торохкочуть підвіконням, намарне вимагаючи уваги.

 – Мені іноді здається, – її голос ледь просочується крізь хлюпотіння зливи, – Здається, що ми живемо в різних світах… Світах, розділених непроникною прозорою стіною. Говорячи, не чуємо; шукаючи, не знаходимо… навіть бажаючи, не розуміємо… Таке враження, що ми належимо до різних біологічних видів, що мають різні органи чуття…

 – Цілком може бути, – із подивом визнає він, – Але ж ми якось знаходимо спільну мову, хіба ні?

 – Авжеж… – гірко зітхає вона, – як німий з незрячим.

 – Мені здається, я розумію, про що ви…

 – Гадаєте?

В її голосі – лагідна іронія, наче кігтики, випущені кицькою для забави. Він нечутно сміється.

 – Кажу ж: мені здається. А втім… Хіба не можна все ж таки порозумітися, перебратися через ту стіну з одного світу в інший?

 – Та ні, – вона вагається, – Навряд.

 – А коли мати драбину? Високу драбину?

Вона сміється, розгадавши його гру.

 – Аж до зірок? Глен Міллер?

Давня мелодія срібною стрічкою вплітається в шум дощу. Старий маруда усміхається, либонь, на своєму підвіконні. Він пам’ятає… Тоді, в тридцять-дев’ятому, покрівля джаз-холу, коли він і панна-злива…

 – Концерт “Фантазія Парк-авеню”, “Драбина до зірок”…

Цифровий запис ретельно відтворює потріскування старої платівки, примушуючи обернутись назад на більш як півстоліття і на хвильку затримати подих.

 – Мені завжди подобалась ця композиція, – м’яко промовляє вона, – Інколи хочеться чогось такого доброго і… наївного.

Музика стихає. На мить западає мовчанка.

 – Як гадаєте, чи багато зараз тих, що не сплять?

Він посміхається, визираючи у вікно.

 – Дощ – той точно не спить. Оно, нидіє на підвіконні. Ще, напевне, не сплять безпритульні коти. Ну і… Ви. Я.

 – Так дивно… – зітхає вона, – Вночі тяжче залишатися… чужинцем. Дякую вам за… за сходи. До зірок.

 – Гаразд, передам Міллерові!

 – На добраніч!

 – Добраніч…

Ввімкнувши запис, він відкидається у зручному кріслі. Північ. “Маже північ”, Біл Еванс. Альбом вперше записаний в шістдесят третьому, відтворений в дев’яносто сьомому…

Старий на підвіконні нашорошує вуха. Та це ж його партія! Дует дощу й фортепіано… Імпровізація. Вступаємо з другої цифри…

Ведучий “Нічниці” на мить стуляє повіки. Його слухачів мучить безсоння та одвічні питання, а вночі… Вночі простіше отримати відповідь. Навіть якщо її не існує.

***

В тому, що з ним коїлося були винні вежі, і більше ніхто. Гострі й високі, оздоблені фіалами й пінаклями, величні й погордливі мов королівська варта, вони владно висмикнули його з домівки, вклавши в голову замість звичної певності гонористу бентегу. Вперше побачивши їх, Ян назавжди утвердив у серці їхню подобу – символ здійснення потаємного, котре годі вимовити словами. Та збігали роки, а він так і не збагнув, чого ж йому слід було прагнути аби випростатись аж до неба урівень з вежами. Від того часом хотілося волати і тікати світ за очі аби не бачити того знаку нездійсненого і нездійсненного. Натомість він винайняв собі оселю з вікнами просто на дахи, химери і шпичаки веж. В гарну погоду їх можна було нарахувати зо три десятки – по вежі на кожен рік його невдатного життя

 – Янцю, котику!

Він скинувся, мов кіт-безпритульник, сполоханий різким погуком. Міла, хто ж іще… Лялька з очима мадонни, пухнастий зайчик в плетених панчішках… Він любив її, жив з нею, але іноді – от як зараз – йому хотілося схопити її і перекинути догори дриґом. Ану як скаже “мама” абощо…

 – Кицю, скоро вже гості прийдуть, а ти ще…

Неждана лють іскрить зіпсутим дротовинням.

 – Не клич мене так! Скільки можна казати?!

Вона відступає на крок, в очах, за лискучим чорним пасмом – боязка дитинна образа.

Він зітхає, пригортаючи її до себе.

 – Та вибач, вибач, це мене щось перемкнуло… Ну ти ж знаєш, я не люблю, коли ти мене так звеш…

Тоненькі пальчики легко смикають його за пелехаті бакенбарди, котрі Міла у запалі веселощів чомусь називала пейсами.

 – Та що ж я зроблю, коли ти і справді, як кіт… Сичиш, пирхаєш, а раптом що, так і дряпнути годен – ну котисько ж і є…

Вона притискається щільніше і хапає його губами за вухо.

 – Мня-яу… – виголошує він.

У двері дзвонять.

 – Ну от… – вона легко вивільняється, – Давай, біжи перевдягайся. Я відкрию.

Не слід було отак гиркати на неї. І справді, чого це він раптом? Міла готувалася до його дня народження немов до іспиту, онде навіть крученики на шпичці, його улюблені, насмажила… Хіба ж вона винна, що його просто перед вечіркою спіткала гірка задума? Треба буде купити їй щось, якусь приємну дурничку, вона завжди радіє з того як школярка – любовній цидулці…

Усміхаючись, Ян заходився порпатись у шафі. Який же це дідько з’їв його піджак? А нові вельветові штани? Ага… Це ж Міла тут усе поскладала – ну і нащо, питається? Знайшовши врешті деталі свого гардеробу, Ян похапцем убрався і зиркнув у дзеркало на внутрішньому боці шафчиних дверцят. Смаглявий красень, оздоблений бакенбардами, в модному піджаку і вельветових штанях: присипати зеленню і – до столу… Він тихо пирхнув, уявивши таку собі парадну страву і поквапився до вітальні – не можна змушувати гостей чекати, бо й справді, зроблять з ювілянта який форшмак…

 – Прр-ривіт, волоцюго! – гуркотнуло в кімнаті.

Його колезі Казимирові Діжці слід було іти працювати капітаном на корабель – Янові ясно ввижалося, як Діжка в повну силу своєї ведмежої горлянки волає “полундра!” чи переконливо вимагає віддати кінці. Замість того він чомусь вирішив заробляти продажем ефірного часу на радіо “Драйв”, і вже не один рекламодавець, оглухлий і приголомшений, став жертвою Казимирового маркетингового таланту. Янів колега і зовні нагадував ведмедя, великого, кудлатого і ласолюбного. Поряд з ним – уособлення самотніх чоловічих мрій, викроєне, либонь, з останнього “Плейбою”… Поки Ян приймав Казимирові привітання, сонцесяйна дивовижа мрійливо пропливла кімнатою аби порозглядати Мілині цяцьки на етажерці. В погляді небесної діви – тихий безжурний дзен.

 – З ким це ти? – зачудовано спитав Ян.

 – Ну, е-е… – Казимир ніяково потис плечима, – Маріанна. Здається. Якось так.

Ян глузливо пирхнув.

 – Ех, Казимирчику… А вона хоч розмовляти вміє? Чи так лише, на мигах?

 – А знаєш, що? – обурився Янів колега, – Мені й так годиться. Моя оця… Анна-Марія, знаєш, яка вона, ну… – він штовхнув друга під ребра, аж той гойднувся, – А чого ще хотіти?

 – Ох, Казимирчику… – зітхнув господар, – Давай я тобі краще чогось наллю, бо сил моїх нема на тебе і твої амури… Міла!

Ага, он вона де, його домашній янгол в ясно-блакитній суконці, ставить на стіл Янові улюблені келихи кольорового богемського скла. Погляд – уважний і ласкавий…

 – Міло, а де в нас вермут?

 – В холодильнику. Я принесу.

За хвильку Ян вдячно прийняв до рук пляшку і налив товаришеві прохолодного білого вермуту з присмаком осіннього лісу.

 – Слухай-но… – оперним шепотом розпочав Казимир, – А коли ти…?

Дзвінок.

 – Зараз! Лише двері відчиню!

На порозі – Янова пестунка, молодша сестра Марічка зі своїм законним чоловіком на ймення Франц Канюк. Чого вони побралися – то для Яна і досі була страшна і незбагненна таємниця. Вона – іронічна красуня на тонюсіньких “шпильках”; він – марудний педант, з гидливим виразом широкого лиця. Він був лікар, до того ж лікар комерційно успішний, тож Марічка не мала чим журитися, але Янові все ніяк не вдавалося зростити в собі щиру прихильність до свояка.

 – Привіт, Янчику! – з радісним зойком сестра повісилась йому на шию, – Як я тебе вітаю – то страшне! Твоє свято – моє свято, твої подарунки – мої подарунки! Ой, та жартую! На, тримай!

Марічка тицьнула йому оздоблений стрічечками пакунок – то виявилася груба книжка, прикрашена негритянськими пиками та саксофонами.

 – Міцного здоров’я! – вагомо додав Франц, потискаючи ювілянтові руку. Лікарева велика долоня несподівано м’яка, як теплий віск, і Ян відсмикнув свою руку так швидко, як дозволила власна убога чемність.

Привітавшись із Казимиром, Франц одразу ж узявся докладно оповідати про останню гру в сквош з якимсь видним діячем з Градчан; Діжчина пасія, розчувши слово “міністр” хижо поводить ніздрями, присуваючись ближче до оповідача.

Щойно Ян простяг був руку до пляшчини, пролунав іще один дзвоник.

 – А кого ми чекаємо? – прогуркотів Казимир.

 – Та ж Мартина, – зітхнув Ян, прямуючи до дверей.

 – А, цей твій жахливий друг… – тихо поскаржилась Міла.

Ян глипнув на неї з позірним обуренням, вона скривджено усміхнулась у відповідь. Мартин Цуг вже неоднораз ставав предметом їхніх дозвільних сперечань. Бо ж і справді, він таки був жахливий – єдиний з Янового класу, кого принадила брудна і невдячна служба правоохоронця. Був він, до того ж, кремезний, запнутий в чорну шкіру, з лискучим голеним тім’ям, схожий водночас на затятого рокера і найманого душогуба.

 – Здоров, Янку! Вибач, мене тут затримали справи е-ее… карного характеру.

І попри все, він умів посміхатися привітно і приязно, мов маля над розбитим горнятком.

 – До нас завітала Кримінальна Хроніка! – зраділа Марічка, – Як там твої небіжчики?

 – Та… не скаржаться, – одповів Мартин, обтрушуючи мряку з плаща, – Десь тут я мав для тебе, Янцю, подарунка…

Ніяково всміхнувшись, прибулець заходився порпатись в кишенях. За мить на світ з’явилися великі і страшезні на вигляд наручники. Гості зареготали, Міла бридливо закотила очі.

 – Ой, це звичайно, не воно… але, коли тобі треба, то можу віддати, – Мартин запитально глянув на іменинника, – Ні? Е, дурний! Я тут одних знаю, з руками б відірвали…

Нарешті Мартинові вдається знайти подарунка – пляшку зеленої розкоші, що її варять з дикого гірського полину.

 – Не знаю навіть… Це, в мене тут – речовий доказ, – вагаючись, промовив гість, – Доказ моєї невмирущої поваги до іменинника. На ось, тримай, паскудо!

Ян дбайливо взяв до рук пляшку абсенту, уявляючи собі тихі посиденьки на горищі в товаристві однодумців. Ні, Мартина просто неможливо не любити…

 – Ну то що?! – гримнув Казимир, – Слід би вже й випити за винуватця? Ану бігом – склянки догори!

Діжка лукаво зиркнув на іменинника.

 – Ян Рейвах – митець здібний і хитрий! – виголосив він, – І от, завтра, з благенького начальника він може стати начальником грубезним! А нічний рейвах обернутися на рейвах цілодобовий! За що і вип’ємо!

Гості всяк на свій манер долучилися до привітання, і вечірка пошкандибала собі далі, торуючи накочений шлях від заздоровниць до похмілля. Даремно Казимир закликав святкувати ще не здійснене, подумав був Ян, але невдовзі між ним та забобонами стало тривале марнослів’я і кілька келишків терпкого джину. Зненацька його спостигло млосне відчуття нереальності, як-то в дитинстві, коли, задивившись на якусь цяцьку на ярмарку, він відставав від батьків, за чиїми спинами одразу ж стулявся ворожий натовп.

 – Янчику, ану йди сюди! – торкнувшись його плеча, прошепотіла Марічка, – Хочу в тебе про щось спитатись.

 – Про щось я тобі розповів ще в третьому класі! – насилу вибравшись із хваткої млості, розсміявся Ян.

 – В загальних рисах… – погодилась Марічка, притиснувши брата до підвіконня, осторонь від іменинних веселощів, – Ти мені ось що скажи – як у вас із Мілою?

Ян здивовано блимнув.

 – Та нема куди краще! А чого це ти питаєш?

Янова сестра рвучко стенула плечима.

 – Скільки це ви зустрічаєтесь? Другий рік? Чи не здається тобі, що час уже визначатись?

Приємна терпкість раптом тяжіє до гіркоти.

Ян вихопив Мілу поглядом з нещільної купки друзів. Гарна, юна, приязна – он навіть з тою Санта-Марією знайшла, про що перемовитись. Він любив її, він жив з нею… Він звик до неї, теплої і затишної, як домашній плед… Немов відчувши його уважний погляд, Міла стріпнулась, несміливо усміхнувшись.

 – А чого ти думаєш, що сім’я – це те, чого мені зараз найбільше бракує? – відсторонено спитав Ян.

Марічка відвернулася до вікна, споглядаючи сповиті туманом вежі.

 – Сім’я – це основа всього… всього, що завгодно.

Непереконливо, подумав собі Ян. Але не озвався. Може й справді їм варто побратися? Кого, краще за Мілу, він іще сподівається зустріти? Йому раптом стало до біса прикро, але цього почуття, як не крути, пояснити собі він так і не зміг.

Пізно вночі, коли гості, веселою непевною ходою нарешті рушили геть, Ян іще довго не міг заснути. Може через те, що в цей час він звик сидіти в студії, напнувши навушники і бурмочучи щось в ефір, а може, з якої іншої поважної причини… Слід було гарно відпочити перед ранковою зустріччю, але він не міг, просто не міг себе змусити. Нічниця. У ведучого однойменної програми. Професійна хвороба, гмукнув до себе Ян.

Біда з тими іменинами – чекаєш на диво, а дістаєш невдатний фокус… Мовби хресна фея, вернувшись з емпіреїв, тхне дешевим питвом і намагається розцілувати масними губами… Тьху! Хіба ж усе на світі конче мусить спаплюжитись і розладнатись?

І в ту мить Міла заплакала.

Вона спала як завжди, закинувши руку йому на плече. Тепер її долоня ледь стислася, мовби намагаючись втримати щось плинне й коштовне. По її щоках котилися рясні сльози.

Ян легенько поторсав її аби розвіяти лихе видиво.

 – Ну, що таке? Що сталося?

Міла зітхнула, підводячи на нього сонний заплаканий погляд. За хвильку в ньому сяйнуло полегшення.

 – Наснилося… – пробурмотіла вона, – Я бігла за тобою, а потім ти пройшов крізь стіну… я кричала, ти не чув, ти був наче… в іншому світі..

“Ми живемо в різних світах, – раптом згадалося Янові, – Світах, розділених непроникною стіною…” На якусь коротку мить йому стало лячно.

 – То дурне, – заспокійливо мовив він, – Дурний сон. Все буде добре… Спи.

 – Правда?

 – Угу.

Вона була такою маленькою і безборонною… Ян тяжко зітхнув. Відповідаєш… відповідаєш, за того, кого приручив. Навіть коли не волів би. Сам собі винен… дурний, пропащий принц.