Рецензія на останню книгу Марини Соколян “Ковдра Сновиди”
“СУМНО”, Вано Крюґер
31.07.2006
Куди діваються втрачені сни? Куди поділась магія Старих Епох? Куди майже без сліду зникла та ірраціональність, завдяки якій давні маги отримували нечувану владу? Кожен з нас, принаймні в дитинстві, хоча б раз задавався цими запитаннями, й блаженний той, хто продовжує їх задавати й зараз. Останній роман Марини Соколян “Ковдра сновиди” якраз й дає відповіді на ці запитання. Відповіді хиткі й ілюзорні, такі ж самі як поставлені запитання.
Слід звернути увагу на підзаголовок “виправдання безладу”, адже підзаголовок, якщо він є, завжди каже більше ніж сам заголовок. На думку Марини Соколян, “хаос ніде не зник із-під насипів заборон, вантажу моралі та наліпок “табу”. Часом він стукає у двері свідомості, й часом йому відкривають.” “Ковдра сновиди” розповідає саме про ті часи, коли боги жили разом із людьми. Коли серед людей ходили й золотосяйний Айну, й богиня доброї долі Тахея Елеус, й бог-коваль Йогде, й богиня мудрості Сефес, й богиня-матір Лахес. Але людство винайшло культ, й приспаним жерцями богам не залишилось місця в людському світі, спочатку культивованому, а потім й зраціоналізованому, зрештою мертвий привид здорового ґлузду переміг живих богів. Але “боги не померли, ні – всі вони спали, подолані довічним забуттям… Адже боги не можуть померти, лише заснути, чи втратити пам’ять”, – як завжди, говорить всепереможний оптимізм Марини Соколян, за який її ми всі й любимо. Лише Фаеллан, – таємничий острів, якого не існує, й який населений духами стихій, айя, які живляться людськими емоціями, де не де виринає з небуття перед котримсь заблукалим рибалкою, щоб підживитись його мареннями, й поповнити своє зріділе населення копіями його та його коханої, зідеалізованої ним, щедро винагородивши його матеріалізацією мрії, цілої античної амфори, без жодної тріщинки, щойно видобутої з морського дна, призначеної коханій в подарунок, в реальному житті кохана виявилась шльондрою…
Але ірраціональне не могло зникнути безслідно, золотосяйний Айну став містом Ірамом, в якому знайшли притулок всі втікачі зі Старої Епохи, зі знищеного міста снів Єрухалома, зокрема сам його володар хитрий Маалех. Лише через забуті сновидіння й ще через картини художника Барта Анатолія, який знайшов туди хід, можна до нього потрапити. Придивляйтесь до кожної картини, яку ви хоча б десь побачите, якщо на ній зображено різнобарвне місто, казкове у своїй карнавальності, а в кутку буде валятись забутий шерстяний шарф, – це й буде казкове місто Ірам, місто забутих снів.