Відгук на книгу «Погляд медузи» Любка Дереша.
Ця книга, окрім всього іншого, змусила мене подумати про позиціонування. Чому в підзаголовку написано, що це «маленька книга пітьми», коли по прочитанні виявилося. що це, насправді «тепла різдвяна історія»?
Це заувага може прозвучати як сарказм, але насправді, книга мені сподобалась. Я бралася за неї з певною осторогою. Ну бо, в анотації – «пітьма», «травма війна», «зранена душа», «погані новини»… Хто б тут не насторожився? Але вже з перших сторінок стало зрозуміло, що це – якісна проза, яка поводиться з травмою дуже обережно, а не експлуатує її заради шоку чи гострих вражень.
«Погляд медузи» – роман-поліфонія, де головних героїв шестеро, і травма у кожного своя. Тут є і ПТСР, і невдалі шлюби, і сексуальне насилля, і жорстокі сімейні конфлікти; не всі з цих травм безпосередньо пов’язані з війною, але вона їх загострює чи оприявнює. Оповідачі – молоді чоловіки, друзі дитинства, та їхні кохані жінки. Правда, їхня дружба і кохання висять на волосинці – і тепер ці люди або остаточно розсваряться, або ж знайдуть спосіб допомогти один одному.
Ця книга, особливо її початок, може стати непоганим дзеркалом нашого спільного досвіду: там чимало про переживання війни, блекаутів, тривог і втрат. Хтось може сказати, що тут немає нічого нового, але якраз у відсутності новизни і сама суть. Розділений досвід важливий не оригінальністю, а повторюваністю, впізнаваністю, глибоким переживанням спільності, майже – або й цілком – містичної.
Книга, утім, починається цілком реалістично, і певний час мене мучив сумнів – невже Дереш аж настільки змінився, щоб зовсім відійти від містики? Але ні, містика тут таки присутня. Проте, гадаю, вона не заважатиме тим, хто цінує саме реалізм. Люди та їхні переживання тут цілком справжні. А роль містики тут не так декоративна, як терапевтична.
Автор недарма обрав для книги таку назву; Медуза тут – не риторична фігура, а символ, при чому, дуже неоднозначний. У міфі Медуза одночасно і жертва, і агресорка, Персей – одночасно і герой, і вбивця. Погляд Горгони змушує завмерти (від жаху? від горя?), а захист від нього – не так зброя, як дзеркало. Все це робить міф непоганою метафоричною картою для роботи з травмою. Навряд чи цього достатньо для лікування ПТСР, проте ідея вдається мені вдалою – міфологія може стати гарним ресурсом для осмислення того, що не надається до раціонального опрацювання.
Для мене цікавим було також те, що всім героям близько сорока. Я назвала їх молодими, і вони такими і є – в них достатньо енергії, пристрасті, сподівань. Вони, однак, уже мають чималий досвід спроб і помилок, травм і нерозв’язаних конфліктів. Цю книгу, отож, можна також назвати історією про другий шанс – той, який дається після серйозної роботи над собою.
Ну і звісно ж, не можна не згадати про псилоцибін! Цей момент здався мені трохи кумедним, бо той, хто знайомий з творчістю автора, неодмінно згадає його ранні книги, де йдеться про юнацькі експерименти з психоделічними речовинами. Втім, те що раніше здавалося екзотикою, сьогодні впевнено входить в терапевтичну практику. Рекомендувати нічого подібного я, звісно, не буду, проте цей момент змусив замислитись про те, як змінюється ставлення до певних речей з плином часу. Хтозна, може, років за двадцять «гриби» стоятимуть на наших поличках поряд з кавою.
Що ж до різдвяної історії… Ну, що поробиш, якщо дія відбувається у Львові напередодні Різдва? Тут є і шопки, і ярмарки, і родинна вечеря, і, звісно ж, різдвяні дива. Все це – між обстрілів і блекаутів, тривожне, викривлене, дивне. Однак Різдво було і досі лишається символом оновлення, надто ж, посеред горя та пітьми. Це, зрештою, також міф, але, може, саме він і дає нам сили витримати те, що інакше могло б зламати.