HOMINES VAGABUNDI

Примітка автора

Це есе було написане у далекому 2008 році, коли уявлення про світ, цивілізацію та варварство були зовсім іншими. Зараз цей текст здається трохи наївним, сповненим романтичних надій. Ніхто не міг тоді передбачити, яку жахливу ціну нам доведеться заплатити за свій цивілізаційний вибір. Втім, це лише доводить його невідхильність.

Маю надію, цей текст дозволить читачеві згадати життя до війни, його радості, сподівання та негаразди. Деякі ідеї чинні і зараз. Я говорила тоді трохи про інше, але можу повторити свої висновки і зараз: для будь-якої цивілізації важливо не лише породити чесноти, але й зуміти їх зберегти.

Стипендіальна програма, в якій мені пощастило взяти участь кілька років тому, називається “Homines Urbani” або “Люди міста”. Назва, ймовірно, натякає на те, що сучасна культура є здебільшого міським явищем – стрімким, насиченим та зухвалим. Якщо ж згадати значення похідного від “міста” слова urbanitas – ґречність, витонченість – дістанемо ще і приязне товариство, що повинне в цьому місті замешкати.

Так воно і було, певна річ. А проте, мені здається, що зустріч митців з-поза різних кордонів – це не просто міська пригода, це значно більше. Папська промова починається адресуванням “Urbi et Orbi”, тобто, місту і світові. Саме таку аудиторію і повинна мати культура, принаймні, те найкраще, що вона може дати людям – порозуміння, наснагу і гідність.

Відтак, мистецтво – це завжди подорож, подолання кордонів, обмежень, стереотипів, всього того, що стоїть не лише між людьми, але й між культурами, можливо навіть, цивілізаціями. Долучитися до цієї подорожі – честь і випробування, адже навіть досвідчений мандрівник може схибити зі шляху чи помилитися у тлумаченні нового досвіду.

Попри всі небезпеки, однак, така подорож необхідна. Саме тому для мене “Homines Urbani” – це, пердусім, “Homines Vagabundi”, себто, люди мандрів. Європа вже знала подібних заброд – мандрівних вчених, поетів та п’яниць, що звалися вагантами. Нехай вони стали трохи іншими (можливо, менш питущими, хоча, хтозна), проте добра традиція триває і донині.

Звісно ж, досвід подолання культурних меж у кожного свій. Мій – не такий вже й унікальний, проте, як і кожен життєвий досвід, може служити власникові за привід для рефлексії.

Погляд перший, утопічний

Перша зустріч з новою культурою, забарвлена наївністю, часто призводить до ідеалізації, захоплення, зачудування. Коли відмінності справді суттєві, культурний шок занурює спостерігача у своєрідний транс на межі дива та зневіри. Пригадую свій перший міжкультурний стрибок, здійснений всього у п’ятнадцять років, але відразу ж – на інший континент. Тоді, їдучи з Лонг-Айленда до Нью-Йорка та спостерігаючи, як обіруч виростають вежі хмарочосів, я, притулившись чолом до автобусної шиби, мимрила “цього не може бути, мені це просто сниться”. Тоді мені здавалося, що я потрапила до якогось фільму, і зараз, от-от, поперек хмарочосів побіжать рядочки титрів.

Так, перш ніж навіч зустрітись із досвідом відмінного, ми складаємо собі уявлення про нього, засновані не на фактах, а, швидше, на уривках відомостей і суджень, чиїхось враженнях та власних мріях. Середньовічна географія містила в собі Земний Рай, міфічне царство Іоанна, країну достатку Кокань та інші химерні дивовижі. Пізніше на картах уяви з’явилися Місто Сонця, Нова Атлантида, Ікарія – далекі краї, де панує злагода, добробут і справедливість.

За радянських часів ми жили в такому ж уявному місці, хоча гіпнотична фантазія чимдалі більше марніла під промінням дійсності. Коли ж нарешті стіни вигадки впали, громадяни утопії спрямували погляд на інші землі, шукаючи за втраченими ілюзіями.

“Захід” – сумнівний термін – став нашою Новою Атлантидою. Потрапити туди, і бажано, залишитися назавжди, означало дістати громадянство земного раю. Настала “четверта хвиля еміграції”, як її кличуть наші фахівці, що триває, здається, і досі.

Наше сприйняття “заходу” було певною мірою позбавлене критики, тоді як власна земля стала синонімом втрат. Втім, як з охотою цитували в ті часи, “заграница нам поможет”. Шкода лише, що ми помилилися тоді, чекаючи від “заграницы” матеріальних благ, тоді як справжня допомога, якрї варто було прагнути – це зворотній зв’язок, неупереджений погляд на себе і свою історію – те, що стало би в пригоді для перевірки та утвердження власної культурної ідентичності.

Засновники символічного інтеракціонізму, Герберт Мід і Чарльз Кулі, вважали, що ідентичність – це здебільшого соціальне утворення, проекція уявлень індивіда про те, як бачить його оточення. Ця концепція дістала назву “The looking-glass Self”, тобто, дзеркальної самості, і суть її в тому, що формування ідентичності без зворотного зв’язку від “значимих інших” неможливе.

Тут, однак, одразу ж виникає ускладнення: що можуть сказати “значимі інші”, коли вони нічого про тебе не знають, а коли й знають, то якісь байки впереміж із пропагандою? Що казати, мій власний досвід містить і розмови з іноземцями, які були переконані, що Україна розташована в Сибіру, і відмову говорити з представником держави-загарбника, і навіть підозри в тому, що я – російська шпигунка.

Вагання нашої держави, якась інерційна параноя, досі ще не дозволяє здійснитися повноцінному символічному обміну, котрий приніс би користь усім задіяним. Це, однак, не заважає приватній ініціативі, і все більше моїх співгромадян вирушають у мандри до дивовижних далеких країв.

Спраглі вражень, ми повертаємося приголомшеними та закоханими в цей новий світ. Моя перша зустріч з Європою була стрімкою, безладною та сліпуче яскравою. Це була подорож під опікою студентської організації AEGEE[1], що передбачала відвідання кількох європейських країн дорогою до голландського містечка Lieshout, де було заплановано новорічну забаву. Ці спогади дуже дорогі мені, хоча забава, власне, через якісь організаційні негаразди завершилася кількагодинним моціоном та ночівлею на вокзалі.

Нині все це пригадується мені, наче подорож Аліси Дивосвітом – так багато вражень вихлюпнулося на мене за ці кілька днів: відправа у Домському соборі та шедеври Дрездена, вогні Grand Place та пахощі легального ганжу… А понад іншим потішило те, що європейці здебільшого ставилися до нас приязно і привітно. У Брюсселі мене з друзями навіть взяв під опіку бельгієць на прізвище Бах, який цілий день морочився з нами, показуючи місто та частуючи круасанами.

Звісно ж, тоді ми були студентами, членами всесвітнього братства злидарів та зухвальців. Нас впізнавали на око і, не вимагаючи студентських, давали знижки в музеях, а окремі доброзичливці радо пропонували допомогу, пригадуючи, либонь, що і самі колись були точно такими.

Тоді, повернувшись додому, я свіжим оком поглянула на власну землю, і побачила, що вона теж може захопити подорожнього. Оце і був, очевидячки, принцип “дзеркальної самості” в дії. Втім, одного лише погляду до дзеркала мало, аби раз і назавжди переконатися у власній вроді. Ми повинні зазирати туди щодня, та не лише, аби потішитися своєю своєю незрівнянною красою, але і просто для того, аби не забути, які ми з себе. Символічний обмін не повинен уриватися, інакше все доведеться починати спочатку.

До Польщі ж мені випало потрапити уже трохи пізніше, кули студентська юність уже відгуляла своє. Може, не зовсім правильно отак знайомитися зі світом – від дальніх до ближніх країв – однак, в тому була своя користь, адже, віддавши належне великим розбіжностям, вчишся цінувати нюанси. На моє щастя, до Польщі я приїхала не продавати цигарки з горілкою, не копати гроби (а було і таке серед колег, подейкують), і навіть не бігати за гідом туристичної ватаги. Мені випало мешкати в цій країні протягом трьох місяців, маючи змогу дізнатися та відчути трохи більше, аніж пересічний турист.

Не буду наразі співати оди Кракову, але це справді чарівне місто. Хронічно закохана у середньовіччя, я дістала розкішний подарунок: рукописи Коперника, вищерблені фламберги у збройній палаті, надписи латиною на фронтонах, серед яких найбільше потішила епічна застерега “Procul este profani”[2] над дверима чайної крамнички.

Маю підозру, що погляд закоханого має ту ж вибіркову властивість, що і роздум утопіста, але так чи інак, велося мені в Кракові затишніше, ніж будь-де в іноземному світі. Ймовірно, цим завдячую нижчому мовному бар’єрові, певній подібності фенотипів, моди, музики, кухні. А можливо, справа в іншому – в тому ж доброзичливому зацікавленні, що раніше зустрічалося в Брюсселі та Дрездені, проте зацікавленні значно конкретнішому: тут Україна – аж ніяк не екзотика, і знають нас тут краще, ніж деінде в Європі.

Пригадую, як дивно і втішно було знайти на мальовничих краківських вулицях український ресторан і українську книгарню, і потім уже – українську церкву і кафедру україністики в університеті. Спершу це було навіть трохи кумедно – мене вражало те, що комусь може бути цікаво не просто знатися з нами, але знати нас, вивчаючи фахово, як і будь-яку іншу іноземну культуру. Тепер розумію: тільки так і належить мати справу з сусідами – порівнюючи та розрізняючи.

Приїхавши до Кракова, я потрапила просто на фінал президентських перегонів. Мені дивно було бачити, наскільки спокійно розгортаються події, попри навіть запеклу боротьбу кандидатів у ЗМІ. Тут я не побачила ані властивої нам інертної зневіри (“disfranchised”[3]! – говорили про нас колеги з Канади), ані наших же екзальтованих політичних суперечок, через які вщент розсварилася не одна українська родина. Понад тим, вибори стали приводом для доброзичливих жартів, як от, розміщений при костьолі, межи бігбордами “Обирайте Туска!” та “Обирайте Качинського!”, скромний плакат “Обирайте Святого Франциска!”.

Звісно, у нас із Польщею є свої підстави для суперечки, проте поляки позитивно сприйняли “помаранчеву” революцію, а сердечні слова Папи-поляка в той бентежний час надали моральну підтримку мільйонам українців.

Що ж стосується спільності, то походить вона, певна річ, з дотичних процесів в історії двох країн; втім, завжди цікаво переконатися в цьому навіч. Уже повернувшись додому, я помітила доти не відзначені мною збіги в обрисах наших міст: у Львові цілком можливо знайти вулиці, які – коли не зважати на мову перехожих та реклами – виглядають близнюками краківських. У Києві ж мені пригадався варшавський Палац Культури і Науки, який поляки кличуть “сталінським подаруночком”, – у нас повен Хрещатик таких-от “гостинців”.

Загалом же, позитивне переживання спільності та відмінності є найціннішим досвідом подорожнього. Наближення до іншого та тимчасове відсторонення від власного необхідне, аби сформувати та корегувати свою ідентичність. Добре, коли це вдається, однак немає в світі нічого ідеального. Утопія – це вигадка, місце, якого не існує.

Проте утопія може стати метою, потуга до здійснення якої здатна змінити світ.

Погляд другий, антиутопічний

На жаль, позитивний досвід мандрів можливий лише тоді, коли подорожній та сторона, що приймає, світоглядно зорієнтовані на рівноцінність культур. Значно частіше мандрівка здійснюється зовсім з іншою метою.

За давньою традицією описи далеких мандрів, складені представниками ойкумени, представляли чужинські землі в якості дивного, відмінного, а отже – ненормального місця. “Класична та середньовічна література, – пише Сьюзан Зонтаґ, – здебільшого описує ставлення до інших як “ми – добрі, вони – погані”, а часом навіть “ми – добрі, вони – жахливі”[4]. Звичайно, в добу загальної доступності подорожей ставлення до дальніх країв уже не таке екстремальне, однак протиставлення “ми – вони”, і досі має вплив на свідомість, спираючись на зручні дихотомії, такі як “захід – схід”, “цивілізація – варварство”, “демократія – тоталітаризм” тощо.

Подорож, здійснена у сорокових роках минулого століття співробітником Бі-Бі-Сі, Джорджем Оруелом, спричинила створення нової міфології кінця історії, а власне, тоталітарної антиутопії. Певна річ, Оруел не був самотнім в такій оцінці радянських реалій, однак сила його таланту перетворила територію Радянського Союзу на зону епідемії, край цинічних злочинців та зомбованої “сірої маси”. Таке сприйняття СРСР-у пережило сам СРСР, та і досі дається взнаки.

Власне, фундамент цієї антиутопії заклав інший авторитет, Макс Вебер, визначивши властивості “західної цивілізації”, котрій протиставив цивілізацію “східну”, схильну до колективізму, традиціоналізму та деспотії. Дарма, що веберівській оцінці майже сто років, вона залишається актуальною і сьогодні, надто ж, як ідеться про зустріч, чи радше, неминуче “зіткнення цивілізацій”.

Перший свій досвід міжцивілізаційного упередження я дістала років, може, у дев’ять-десять, коли до нашої школи приїхав викладати американець, такий собі містер Пейн. Викладач англійської, чесно кажучи, з нього був кепський, та відзначився він іншим: озброєний модним фотоапаратом, містер Пейн полював за екзотикою на уроках цивільної оборони (тої, що з протигазами), на закинутих будовах та міських звалищах. Дарма, що у місті були прекрасні парки, музеї, театри, – ні, нашого американця вабили краєвиди “soviet style”, аби потім показати друзям жахливе життя “червоних”.

Ну гаразд, радянська руїна справді могла викликати інтерес американця, однак з того часу минуло вже майже двадцять років, лиховісний СРСР дав нарешті дуба, і на карті намалювалася вільна Україна. Я майже вже почала вірити, що закордоння ставиться до нас більш прихильно, аж нате: мені потрапляють до рук “дорожні нотатки” іншого американця, цього разу професора, запрошеного виступити з лекцією в університеті. Мені тут-таки згадалося дитинство – такими містерпейнівськими інтонаціями повіяло з тих нотаток: “в цій країні все має свій номер…”, “за вікном – індустріальне пустище…”, “починався черговий сірий день…” Аж самій стало моторошно від цього жаского видива.

Я цілком розумію, що Україна має нефотогенічні місцинки, але таке смакування деталей, така промовиста зверхність… Можу зробити з цього лише єдиний висновок: деякі подорожні їдуть до нас не за досвідом, а за самоствердженням. Загалом, ця ситуація також вкладається у концепцію “дзеркальної самості”, однак таке дзеркало вигнуте, немов лінза: “гості” бачать себе у ньому велетами, ми ж себе, відповідно, – нікчемами.

Але годі з тою Америкою. Європа теж не квапиться розкривати нам обійми. Отримати першу візу до країн Шенгену для більшості з нас – mission impossible. А коли й пощастить перетнути заповітний кордон, то, дізнавшись, хто ми, найчастіше дістаємо дві реакції: а) “Понаїхали , злидні!” і б) “То ви не з Росії? З України? А хіба є якась різниця?” Першу реакцію я спостерегла в Амстердамі, коли власник кав’ярні з підозрою поцікавився, звідки ми, і відразу ж попросив гроші наперед. Другу реакцію, на жаль, частіше траплялося бачити в ближчих краях – Болгарії та Чехії.

Певна річ, сумна репутація має під собою реальне підґрунтя. Досить було і злиднів, і нелегальних заробітчан, і інших сумнівних “гостей”. Та і політика наша останнім часом набула якостей першокласного “відворотного” зілля. Дарма, що не кожна українська туристка – повія, а турист, відповідно, – бандит; для спотворення репутації достатньо й кількох таких прикладів.

І що ми маємо з цього, як говорити про ідентичність? Непевне, нікому не потрібно пояснювати, звідки виникають підліткові комплекси; у віці, коли відбувається становлення дорослої особистості, людина найвразливіша до критики та зневаги. Наслідки кризи ідентичності особливо виразно малюються в текстах наших провідних літераторів. “Щоразу [мусиш] заново демонструвати вишкіреним західним інтелектуалам, що й українці, бач, годні висловлюватися складнопідрядними реченнями”, – пише Оксана Забужко у своїх “Дослідженнях…” Юрій Андрухович висловлюється ще дошкульніше: “На тлі волаючої безформності творимо новий міф – кричимо про свою європейськість, наводимо якісь расові, антропологічні, географічні аргументи, сягаємо по Трипілля, скіфів-орачів, по язичництво або, навпаки, християнство, відраховуємо назад цілі тисячоліття, демонструємо писанку або сирного коника. Так, десь було воно, це відчуття форми. Десь було…”[5]

Ці приклади – не єдині, і гіркота внутрішнього конфлікту між згорьованим патріотизмом та притлумленою кривдою читається в рядках та між рядками.

Втім, кепська репутація – лише найменша з наших проблем. Коли вірити знаним світовим політологам, ми просто не маємо вибору, і доля нашого народу зумовлена цивілізаційно. Семюель Гантінґтон, приміром, вважає, що в цивілізаційних конфліктах, на відміну від класових та ідеологічних, людина не може вибрати чи змінити свою позицію, бо в таких випадках питання стоїть не “На чиєму ти боці?”, але: “Хто ти?”. Далі він же стверджує: “Щойно було ліквідовано ідеологічне розділення Європи, відродився її культурний розподіл на західне християнство, з одного боку, і православ’я та іслам – з іншого”[6].

Отож, ніхто нас насправді не питатиме, за кого ми. Одним відрухом світова геополітика споріднила православ’я з ісламом, нав’язавши “православно-слов’янському” світові неминучий конфлікт із “західним”.

Не знаю, можливо саме так і ввижається Гантінґтону в його гарвардському кабінеті, однак на цих теренах таке твердження виглядає просто диким. Яким це робом православ’я зробилося раптом ближчим до ісламу, аніж до католицизму?

Часто також звучить т. з. “візантійський” аргумент, суть якого в тому, що до пристойного товариства нас не пустять через візантійську ментальність, настільки безладну, що приборкати нас можна лишень твердою рукою деспота. Дивно, звідки таке переконання? Візантія не існує уже понад п’ять століть, і ліпити до нас “візантійську” ментальність – те саме, що звинувачувати американських англосаксонців у притаєному монархізмі. До того ж, приміром, Грецію, яка таки була частиною Візантійської імперії, ніхто чомусь не звинувачує у схильності до деспотії.

Існує, однак, і протилежна до гантінґської точка зору, озвучена не менш авторитетним американським політологом, прикметно – польського походження – Збіґневом Бжезинським. “Думаю, справжньою надією та історичною перспективою для Європи є Європа від найзахіднішої точки Португалії Карбо да Рока до Камчатки, – говорить він, – а Україна – це стрижень, чия міцність визначатиме – відбудеться це історичне розширення Європи чи не відбудеться.”[7]

Гадаю, ми повинні подякувати панові Бжезинському за підтримку. Його інтерес до України, його оптимістична послідовність – один з тих небагатьох аргументів, які ми можемо протиставити геополітичному спрощенню. Полякові, ймовірно, зрозуміліше, яких протиставлень варто уникати, коли йдеться про довшу перспективу. З іншого боку, Європа до Камчатки? Чи не занадто далеко він закидає?

До того ж, цікаво, а чи поділяє оптимізм Бжезинського його історична батьківщина? Гадаю, однозначної відповіді наразі не існує, однак, очевидячки, в Польщі побутує і позиція, яку висловив письменник Анджей Стасюк: “Польща взяла на себе в [Європейському] Союзі не дуже почесну роль: на неї Захід дивиться, немов на своєрідний буфер, який захистить дальші терени ЄС від східного варварства.”[8]

Отже, варварство, авжеж. Цікаво, що мають на увазі численні політики та літератори, вживаючи це слово? За періодизацією Льюіса Моргана, варварство починається винаходом гончарного круга і завершується появою писемності. Тобто, що ж це, горщики ми вже ліпимо, а писати-читати досі ще – зась? Зрозуміло тепер, чому складнопідрядні речення з точки зору «вишкірених інтелектуалів» повинні становити для нас таку проблему.

Отож, з’ясовано: світло цивілізації згасає на польсько-українському кордоні. Ви не помічали? Лише “блим!” – і жаска пітьма. І виють вовки на скіфських курганах…

Певна річ, із такою ідентичністю межи люди краще не потикатися, адже антиутопія – страшна казка, з котрою ніхто не захоче зустрітися навіч.

А проте, казка є казка. Вигадка. Ще одне місце, якого не існує. І про це варто би пам’ятати.

Погляд третій, топографічний

Нашій свідомості необхідні полюси та орієнтири. Правда-кривда, рай-пекло, добро-зло – без цього “дорожнього” набору неможливо побудувати власну етику і тим впорядкувати своє життя.

Орієнтири необхідні також і подорожньому, інакше він просто заблукає. Схід-захід, південь-північ, дім-чужина… Це також зрозуміло. Річ, однак, у тім, що надто часто географічні координати змішують з етичними, породжуючи стійкі та незборні химери. “Географія – найважливіша наука про людину”[9] – пише Петро Вайль. Напевно, десь так і є. Карти ніколи не були об’єктивними.

Згадаймо, приміром, історію визначення нульового меридіану. На відміну від широти (прив’язаної до екватора), довгота не має об’єктивної точки відліку, отож від самого початку поняття схід-захід було спекулятивним. У ІІ столітті н.е. астроном Клавдій Птолемей вибрав для відліку довготи Блаженні Острови (нині – Канари), вважаючи, що саме там розташований край світу живих; у XV – Папа Олександр VI своїм указом обрав лінію, що розсікає Гренландію та Бразилію, розподіливши таким чином іспанські та португальські володіння, і лише наприкінці XIX століття нульовий меридіан “оселився” в Гринвічі, символічно розмежувавши Новий та Старий світ.

Отож, символи, міфи, уявлення – все це невіддільно пов’язане з картографією. А коли так, коли цей зв’язок такий міцний, то, можливо, варто перенести дискусію зі сфери політики до сфери культури?

В новітній час таку спробу зробив письменник Кеннет Уайт, один з винахідників поняття “геопоетика”. Нова дисципліна визначається як “екзистенційна географія”, “картографія духу”, і ставить собі на меті поетичне, образотворче переживання локацій. Геопоетика Уайта, щоправда, здебільшого абстрактна (письменник висловлював прихильність до індійських практик) та, як на мене, немає потреби занурюватись в медитації; саме такими, поетичними, є Сахара Сент-Екзюпері, Греція Фаулза чи Буенос-Айрес Борхеса.

Нам відомо вже, що варварство закінчується із винаходом письма. Духовне ж варварство завершується із винаходом письма поетичного. А поезія – це передусім гармонія, а не пошук конфліктів.

Таке, поетичне, сприйняття можливе для кожної країни, та для того, щоби відчути її духовний пульс, слід знати її – і не зі скупих рядочків новин, а перебравши праці філософів і поетів, оглянувши полотна провідних художників та кінострічки талановитих режисерів. Якими були би для нас Англія без Шекспіра, Голландія – без Рембрандта, Сербія – без Кустуріци? Хтозна, але точно не такими, якими ми знаємо та любимо їх нині.

Пошук ідентичності вимагає відсторонення, пошук же поетичної ідентичності вимагає відсторонення творчого. Тому, власне, подорожі та зустрічі творчих людей різних країн світу мають таку велику вагу.

“Ідеї – ось моя єдина батьківщина”, – любив цитувати Фаулз[10]. Він був знаний космополіт, що, однак, не є аж такою вже дивиною серед літераторів. Не дарма ж говорять, що письменники – громадяни країни, якої не існує, і серед них багато таких, що проводять життя у подорожах, або й просто емігрують, як той же, приміром, Уайт.

Таким, власне, космополітичним, виявився і мій досвід перебування в Польщі. Одним з найяскравіших моїх краківських вражень було, мабуть, те, що я назвала для себе “відчуттям ключа”. Оселившись на Віллі Деціуса, всі ми отримали ключі від помешкань, але особливу цінність цього надбання я збагнула трохи згодом, коли повинна була на кілька днів від’їхати, аби відвідати Форум Видавців у Львові. Повертаючись до Кракова, я вдруге мусила збавити ніч у поїзді, перейти митний кордон, від вокзалу, волочачи валізи, дістатися Вілли, і аж тоді… витягти з кишені ключ.

Можливо, це здасться смішним, але саме тоді я відчула, що значить оте примарне громадянство. Ти їдеш закордон, але мовби повертаєшся додому; насправді, ти звісно ж, гість – а однак, уже не чужинець. Такого відчуття я не мала більше ніде й ніколи, та сподіваюся, воно іще повернеться, адже саме в ньому втілилося для мене оте сакраментальне подолання меж.

“Меж” між людьми мистецтва взагалі значно менше, ніж межи політиками. Пригадую, як німецький драматург, відвідавши театральну виставу у Варшаві, ділився потім враженнями про актуальність піднятих питань, акторську гру, драматургічні рішення. “Але чекай, – здивувалася я, – хіба ти знаєш польську?”. “Ні, – відказав він, – мені було достатньо того, що я бачив”.

Що ж стосується політики та історії, котра буцімто мусить стати джерелом конфліктів, то мудрий зуміє відсторонитися навіть від них. Прикладом такого розважливого відсторонення була для мене документальна робота Мартіна Поллака, австрійського письменника та полоніста, котрого я також запізнала у Кракові. Одна з його книжок розповідає про власну родину автора та долю його батька, який під час Другої світової війни працював у гестапо. Якщо людина здатна настільки зважено дивитися не лише на політику своєї держави, але й на власну родину, то жодні кривди, заподіяні в минулому, не повинні заважати нам домовитися нині.

Що ж може дати цей, власне, досвід космополітичного відсторонення? Якою може постати ідентичність країни, коли глянути на неї уважніше, шукаючи за духовним скарбом? Німеччина виглядає мені впорядковано-філософською, де міська поезія Сакса поєднується з ученням Гайдеґера та Гегеля, проростаючи вагнерівським пориванням. Польща здається шляхетсько-лицарською, такою, що читається в романах Сенкевича та полотнах Матейка.

Україна… я б назвала її містичною. Майже кожен з наших визначних митців так чи інакше торкався містики – або фольклорної або ж тієї, що виросла довкіл християнства. Наша містика нагадує кельтську тим, що органічно поєднала язичницькі уявлення з християнською етикою, наповнивши мистецтво та літературу безліччю яскравих образів: мавки, відьми, потопельниці та потерчата чудово сусідують з чортами та янголами. Цікаво, що таке сприйняття України віддзеркалюється часом і у відгуках іноземців; колоритний поет зі Львова дістав жартівливе назвисько “Ukrainian Devil” від колег по стипендії; тоді ж, у Кракові, переглянувши стрічку Бартона “Мертва наречена”, я натрапила в тексті на таке собі “українське зілля”, яке буцімто дозволяє дістатися зі світу мертвих до світу живих.

У всякому разі, міжкультурне порозуміння повинно ґрунтуватися на взаємній повазі до, власне, культури задіяних. Не так суттєво, чи дійде світ нарешті остаточного висновку про належність України до Європи. Важливо інше: відмова від сприйняття усього, що лежить за – вужчим чи ширшим – кордоном, як ворожого й неповноцінного.

Мені сподобалося, як висловився Андреа Ґраціозі, італійський історик, розповідаючи про український Голодомор: “Гадаю, що великим, хоч і ще не цілком засвоєним уроком подій тридцятих років є те, що свобода і відкритість є найціннішим добром, яке тільки може бути, і що будь-яка закритість, ізоляція, будь-яке обмеження свободи, навіть коли здається, що воно виправдане найкращими мотивами, а іноді навіть справді здається корисним, насправді призводить до погіршення становища.”[11] Це твердження справедливе для тоталітарних режимів, але, зважмо, чи не таким же слушним виявиться воно, коли згадати нинішню непроникну стіну східних кордонів Європи?

Колись давно таких обмежень не існувало. Клірики, студенти, поети подорожували Європою, збираючи знання та досвід, який потім передавали своїм співвітчизникам. Україна також відправляла своїх студентів у мандри, принаймні, знавці засвідчують такі навчальні подорожі ще за часів Данила Галицького. Homines Vagabundi не знали ані політики, ані упереджень. Ось як формулювали засновники “ордену вагантів” свою членську політику:

Ordo procul dubio noster secta vocatur,
quam diversi generis populus sectatur… [12]

Відомо, що Європа має давні традиції свободи та відкритості. Для будь-якої цивілізації, проте, важливо не лише породити чесноти, але й зуміти їх зберегти.

Марина Соколян

Фрагмент есе опубліковано в антології  «Ludzie, miasta. Literatura Białorusi, Niemiec, Polski i Ukrainy. Antologia tekstów», видавництво Korporacja Ha!art, Краків, 2008 

[1] Association des Etats Generaux des Etudiants de l’Europe», одна з найбільших європейських студентських організацій

[2] Геть звідси, невігласи! (лат.)

[3] Позбавлені виборчого права (англ.); даному випадку, йдеться радше про моральний стан

[4] Susan Sontag. “Questions of Travel”, 1984

[5] Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 2006.

[6] Семюель Гантінґтон, стаття “Зіткнення цивілізацій?”, 1993

[7] Інтерв’ю газеті “Дзеркало тижня”, № 47 (575)

[8] Інтерв’ю газеті “Україна молода”, № 194 за 16.10.2004

[9] Петр Вайль. “Гений места”, 2006

[10] Йдеться про цитату з роману Клер де Дюра «Уріка»

[11] Інтерв’ю журналу “Кореспондент”. №17 (306)

[12] Орден наш родиною слушно звати стану // Ми ж бо всіх приймаємо – з будь-якого стану… (переклад з латини Мирона Борецького)