Марина Соколян «Херем». К.: «Факт», 2007
Журнал «Шо», Юрий Володарский
8.05.2008

Сначала удивляешься – неужели милая девушка Марина Соколян дерзнула сочинить альтернативное Евангелие? Неужели, подобно Булгакову, посмела замахнуться на Господа нашего, так сказать, Иисуса Христа? Причины для подозрений имеются: действие происходит в антураже пустынь и пальм, в географических названиях звучит нечто похожее на Самарию, Иерихон и Иерусалим, строгий самодовлеющий закон сильно смахивает на иудейский, да и попавший в пророки сын раба Гур вполне мог быть сыном плотника.

Потом оказывается, что Гур, он же Маззакин, он же Асата, он же Малхи, он же сатана, падший ангел, изгнанник горы Херем, черт знает кто такой, на роль Иисуса не претендует. Хотя и выполняет отдельные его функции – частично учитель, немножко сын Божий, маленько Спаситель. Правда, кроме того, он еще и разбойник (что будет, если совместить Христа с Варравой), прелюбодей (привет Скорсезе!) и обманщик (Одиссей, что ли?). По-видимому, какое время на дворе, таков божий вестник.

Недавно прошедший в Киеве Портал фантастики признал «Херем» своим и даже вручил его автору премию «Открытие себя». В этом есть своего рода ирония судьбы: повесть, претендовавшая на нечто большее, стала жертвой жанрового ограничения. Более того, один критик причислил «Херем» к фэнтези, а другой и вовсе сравнил его с компьютерной игрой. Возможно, зоилам претили некоторая схематичность – персонажей, сюжета, библейских параллелей – и слишком уж агрессивный экшн. Порой кажется, что Соколян принесла в жертву глубину ради остроты.

«Херем» на иврите означает некий сакральный запрет. Причем запрет как положительного, так и отрицательного характера, уравнивающий под одной лексемой и святое, и проклятое. В том-то и суть: хорошее и плохое, светлое и темное, божественное и земное, праведное и грешное в повести так тщательно перемешаны, что порой неотличимы одно от другого. И это уже никакое не фэнтези, а наша с вами, дорогие друзья, прекрасная новая повседневность.

Журнал “Новинар”, Тетяна Потапова,
№20, ЧЕРВЕНЬ 2008 (30 травня – 5 червня)

Моя дивна звичка починати читання з кінця виправдала себе у випадку з повістю Марини Соколян «Херем», де остання сторінка задала тон. Рекомендований авторкою музичний супровід куди включено композиції гуртів Rage, Stratovarius та інших рок-монстрів, що перемежовуються із симфонічною готикою, налаштувала на потрібний (читай – містичний) лад, бо ж ідеться у книжці про таємницю вигнання, про янголів, відступників та кордони між раєм і пеклом. Повість уже пройшла перше бойове хрещення – деякі критики назвали її «спробою євангелізації комп’ютерних ігор», а самій авторці навіть приписали «кровний чи духовний зв’язок» з єврейством. Утім, наявність релігійних алюзій не дає приводу вважати, що письменниця взялася пропонувати читачеві християнізовану версію гри Diablo. «Херем» є помітною спробою розбавити похмурість та мат як елемент авторського стилю постмодерних творів, якими зараз повняться книгарні, заплутаною казкою, написаною багатою мовою.

Головного героя (за бажання самому обирати життєвий шлях) сам Творець вигнав з оселі богів, гори Херем. Встигнувши за час поневіряння побути рабом, розбійником і бунтарем, визнаний затятим злочинцем Асата не втрачає доброти та відчуття справедливості. Образ персонажа провокаційно наближений до Ісусового: Божий Син подорожує країною, проповідуючи своє вчення та допомагаючи скривдженим. Після того як Асата згодовує пеклові свою кров, доля складних стосунків із Батьком та Батьківщиною врешті вирішується.

Версії походження світу, відмінні від загальноприйнятих, часто мають суспільний резонанс, однак текст Соколян не претендує на лаври серйозної релігієзнавчої праці. Тож занадто серйозне тлумачення цього тексту тільки зашкодить. Авторка антропологізує релігійне, зображуючи Асату богом, якому не чужі людські прагнення. Герой бореться за власний вибір і не зраджує собі. Відстоювання права наближує його до звичайної людини, з її бажаннями і здатністю бунтувати проти усталеного і неприйнятного для неї порядку Відчайдушному вигнанцеві таки стає сміливості зробити вирішальний крок. Тож, можливо, слід відступити від нарікань на авторку за зухвалість у трактуванні християнства, а просто припустити можливість цілком імовірної ідеї.

Творам молодої літераторки – і «Херем» тут не виняток – притаманний поштовх до глибшого пізнання понять, назв та власного «я», до своєрідної роботи над текстом та зусиль, яких не дуже прикладаєш до, наприклад, популярних нині «міських молодіжних романів». Цього разу Марина Соколян додала дрібку провокації, відкриваючи інший погляд на те, що вважається поза дискусією. Щоб зрозуміти в цій казці мораль, треба просто наважитися на діалог.

“Сумно”, Дмитро Шульга
31.05.2008

Перш за все хочу поскаржитися на те, що сучасні українські молоді письменники чомусь не дуже прагнуть, аби їхні книги читало якомога більше людей. Справа навіть не у тиражах і не у тому, що вітчизняну книгу важкувато нині знайти на полицях книжкових магазинів (якщо останні взагалі є у Вашому населеному пункті). А у тому, що деяким сучасним літераторам властиве унікальне вміння відвернути потенційного читача буквально з перших сторінок книги.

Ясна річ, ми пам’ятаємо, що ще з давніх часів відомо, що українці довго запрягають, але швидко їдуть. Проте не хочеться, аби це народне прислів’я можна було застосувати до літературного твору.

От, наприклад, Марина Соколян у повісті «Херем» , як на мене, «запрягає» занадто довго. Поки в дебюті книги розберешся, що таке, скажімо, Шеол і Херем або ким доводиться Алука Нічній Нареченій – тебе кілька разів встигає добряче схилити до сну. Проте, з іншого боку, неінтригуючий початок є чи не єдине, що можна закинути «Херему». Ось тільки за наявності подібного зачину певна частина читачів ризикує все ж таки на ньому і зупинитися, таким чином позбавивши себе, на жаль, задоволення від читання цікавої за композиційним наповненням та за ідейним вирішенням повісті.

Сама назва «Херем» відсилає нас до Тори, де це слово має значення предмету, який заборонений для використання або навіть доторкання. Причому заборонений або через вищу ступінь неприйняття для Бога, або, навпаки, через виняткову священність. І використовуючи подвійність трактування цього поняття Марина Соколян і вибудовує власну варіацію сказання про Божого Сина, котрого Бог-Отець відсилає порятувати світ, відділивши світло від темряви та встановивши між ними правічний гармонійний зв’язок.

До того ж, на радість читачу, авторка не надто заглиблюється у хащі багатозначності євангельської символіки. Тому кожен, хто все ж візьме до рук цю книгу, матиме всі шанси бути неабияк втішеним, що його читацького досвіду вистачає, аби без особливих труднощів розпізнати у тексті щедро розсипані, і не тільки біблійні алюзії.

“Літакцент”, Ольга Полюхович
23.09.2008

Однією з головних ознак сучасного літературного процесу є його багатогранність. Хтось із молодих авторів пише від свого «я», спираючись на власний досвід; інші віддають перевагу знеособленій грі з уже відомими сюжетами. Марина Соколян намагається поєднати обидві стратегії. І її повість «Херем», що вийшла в серії «Поза фокусом» видавництва «Факт» та здобула премію «За відкриття себе» від Міжнародної асамблеї фантастики «Портал», – приклад того.

Письмо від першої особи – завжди мимоволі підштовхує читача до пошуків аналогій із життям автора. Головний герой повісті «Херем» Маззакін – доволі іронічна постать. Його іронія є самодостатньою, з претензією на всезнання та по-постмодерністськи транквільною. Він – «порушник закону», «руйнівник порядку», «кривдник чесноти» – саме такими означеннями «нагороджують» його три ангели, які не можуть потрапити на гору Херем. Тому вони прийшли до «цього останнього грішника» просити ради, оскільки брама Херему зачинена і їх молитви не доходять до Вищих сил. Це і є зав’язкою повісті. А далі перед нами розгортається динамічна сюжетна оповідь про те, «з чого все почалося». Інтрига конфлікту зберігається до кінця, з кожною сторінкою стаючи все заплутанішою. Зрештою, виявляється, що Маззакін (він же Гур, він же Асата, ) – благородна людина, яка жертвує собою задля інших.

«Херем» розкриває перед нами казковий чарівний світ Сходу. Авторка лагідно запрошує туди, де Ата-Творець створив першу жінку, взявши «…слонову кістку, золото та смарагди, з’єднавши їх з ласкою кицьки, поставою пави на легкістю лані». Читаємо далі: «Лише ніхто чомусь не береться пояснити, як із того скарбу постав лютий упир, чия краса аж ніяк не врівноважує лихої вдачі». Отакі вони, роздуми про жінку на сході.

Оскільки жодна східна оповідка не обходиться без мудрих повчань, то і проза М. Соколян пересипана сентенціями та афоризмами («Зустрінь гостя як самого себе, і дістанеш друга», «Купити можна тіло, але не душу», «Над бідними не чини свавілля, бо малий сором – зерня великого безчестя» тощо).

Граючись із відомими сюжетами, авторка обрамлює їх витворами своєї уяви. Мимоволі пригадується «подвійне дно» Умберто Еко: пересічна людина читає цей текст як захопливий детектив, тоді як інтектуал отримує насолоду від впізнавання алюзій, аналогій, ремінісценцій. І все це називається інтертекстуальністю. Власне, текст Марини Соколян також має «подвійне дно». М. Соколян «грається» з назвою, адже Херем має подвійне полярне значення. Це річ або людина, які ненависні Богу (негативне значення), або ж священна річ, присвячена Богу, тому не може бути використана людьми (позитивне значення). Тут своєрідне загравання. Але навряд чи пересічний український читач взагалі знає, що таке «херем»! Отож, щоб збагнути друге «дно» повісті треба бути, релігієзнавцем, або принаймні цікавитися історією іудаїзму.

У «Херемі» маємо безліч загальних назв, екзотичних власних назв, у яких досить легко заплутатися. Проте головний акцент тут зроблено на подієвій інтризі. Історичне тло відходить на другий план, але те, що може здаватися екзотикою, насправді є реаліями іудаїзму (хвороба цараат, Шеол, Херем, кдеши тощо). Уважний читач зможе віднайти й біблійні алюзії, адже Маззакін – це втілення Ісуса Христа. І в повісті він наділений рисами шляхетного розбійника. Епіграф, узятий з Х.Л. Борхеса («Єресіологи, ймовірно, будуть його згадувати; образ Сина, уже, здавалося би, вичерпаний, він збагатився новими рисами – зла і злощастя»), є одним із ключів до повісті. Марина Соколян переосмислює світовий образ, інтерпретуючи його, дещо екстравагантно. Асату-Маззакіна продала в рабство власна родина, адже він украв Корону Творця (вінець світу). Насправді Маззакін узяв її до рук лиш для того, щоб помилуватися. Далі, у вигнанні, він став віщуном, до якого почали приходити люди, щоб просити поради. Зрештою, Маззакін кидається в полум’я Шеолу, рятуючи від смерті дворічну дитину Лавані. Отже, ідею жертовності втілено.

Дія в повісті відбувається протягом тривалого періоду часу. Оповідь претендує на монументальність та величність. Але чи можна ці всі події втиснути в невеличку книжечку? Описані події щонайменше вартують епопеї. За великим рахунком, втиснути в повість історію Месії – справа аж занадто претензійна. І все ж, читач отримав динамічну повість, з елементами детективного жанру.