Журнал “Новинар”, Тетяна Потапова,
№20, ЧЕРВЕНЬ 2008 (30 травня – 5 червня)

Моя дивна звичка починати читання з кінця виправдала себе у випадку з повістю Марини Соколян «Херем», де остання сторінка задала тон. Рекомендований авторкою музичний супровід куди включено композиції гуртів Rage, Stratovarius та інших рок-монстрів, що перемежовуються із симфонічною готикою, налаштувала на потрібний (читай – містичний) лад, бо ж ідеться у книжці про таємницю вигнання, про янголів, відступників та кордони між раєм і пеклом. Повість уже пройшла перше бойове хрещення – деякі критики назвали її «спробою євангелізації комп’ютерних ігор», а самій авторці навіть приписали «кровний чи духовний зв’язок» з єврейством. Утім, наявність релігійних алюзій не дає приводу вважати, що письменниця взялася пропонувати читачеві християнізовану версію гри Diablo. «Херем» є помітною спробою розбавити похмурість та мат як елемент авторського стилю постмодерних творів, якими зараз повняться книгарні, заплутаною казкою, написаною багатою мовою.

Головного героя (за бажання самому обирати життєвий шлях) сам Творець вигнав з оселі богів, гори Херем. Встигнувши за час поневіряння побути рабом, розбійником і бунтарем, визнаний затятим злочинцем Асата не втрачає доброти та відчуття справедливості. Образ персонажа провокаційно наближений до Ісусового: Божий Син подорожує країною, проповідуючи своє вчення та допомагаючи скривдженим. Після того як Асата згодовує пеклові свою кров, доля складних стосунків із Батьком та Батьківщиною врешті вирішується.

Версії походження світу, відмінні від загальноприйнятих, часто мають суспільний резонанс, однак текст Соколян не претендує на лаври серйозної релігієзнавчої праці. Тож занадто серйозне тлумачення цього тексту тільки зашкодить. Авторка антропологізує релігійне, зображуючи Асату богом, якому не чужі людські прагнення. Герой бореться за власний вибір і не зраджує собі. Відстоювання права наближує його до звичайної людини, з її бажаннями і здатністю бунтувати проти усталеного і неприйнятного для неї порядку Відчайдушному вигнанцеві таки стає сміливості зробити вирішальний крок. Тож, можливо, слід відступити від нарікань на авторку за зухвалість у трактуванні християнства, а просто припустити можливість цілком імовірної ідеї.

Творам молодої літераторки – і «Херем» тут не виняток – притаманний поштовх до глибшого пізнання понять, назв та власного «я», до своєрідної роботи над текстом та зусиль, яких не дуже прикладаєш до, наприклад, популярних нині «міських молодіжних романів». Цього разу Марина Соколян додала дрібку провокації, відкриваючи інший погляд на те, що вважається поза дискусією. Щоб зрозуміти в цій казці мораль, треба просто наважитися на діалог.