Львівська Пошта: «Типовий «пройдисвіт»

19.07.2011
Письменниця Марина Соколян про Нобелівську премію, алхіміків і менестрелів

Розмовляла Яна Онишкевич

Уродженка Полтави Марина Соколян, яка зараз живе в столиці, увірвалася у літературу справді стрімко. Двічі лауреат «Коронації слова», володарка перших місць на фестивалі «Бієнале актуальних мистецтв України» та на конкурсі «СтАрт» в номінації «література», другої премії на конкурсі видавництва “Смолоскип” та премії “Відкриття себе” від Міжнародної асамблеї фантастики, Марина Соколян інтригує тим, що за її сюжетами стоїть не лише фантазія та певний життєвий досвід, а й ґрунтовні знання, набуті й у Києво-Могилянській академії, і самостійно. Соціолог за фахом, що встигає не лише писати цікаві книжки, а й реалізувати власну енергію в одній зі столичних PR-агенцій, нині вона – гість «Пошти». І говоримо про те, що Марина Соколян зараховує до найсокровеннішого, про літературу.

Що таке, на Ваш погляд, сучасна українська література, який зріз вона має?

Досить часто зараз можна почути, що сучукрліт – це мовне та культурне гетто, невелика група людей, які живуть у світі, обмеженому ідеологічними і фінансовими чинниками. Можна іще порівняти сучукрліт із дослідом in vitro, розвитком у пробірці. Звичайно, результати такого досліду не репрезентативні для організму в цілому, однак вони можуть продемонструвати певні тенденції. Одна з таких тенденцій – пошук власної ідентичності, часами до болючого самоаналізу. Вибір ідеологій, вибір цінностей, орієнтирів… відмовлятись чи ні від минулого («Рівне/Ровно» Ірванця), боротися за свободу чи захищати сім’ю («Століття Якова» Лиса), емігрувати чи ні («Зелена карта» Дяченків, «KTLS» Хоменко та інші), врешті, навіть, якою мовою та яким регістром тої мови писати – теж неслабий такий вибір.

Коротше, сучукрліт, нехай in vitro, але відіграє важливу функцію всякої літератури – осмислення актуального досвіду. Навіть, якщо ідеться про тексти ескапістського характеру, адже «негативний простір» прекрасно окреслює те, що лишається за кадром.

Юрій Андрухович якось написав: «Едгар По народив Бодлера. Бодлер народив Маллярме. Маллярме народив Рільке і Валері…Антонич казав, ніби народився від Вітмена ” Можна стверджувати, що ті українські автори, які творять в третьому тисячолітті, продовжують традиції попередників? Чи, навпаки їх усіма силами заперечують, намагаючись запропонувати щось кардинально інакше?

Аби продовжувати чи заперечувати традиції, слід їх, насамперед, знати. Я помітила, що тут сучасні автори діляться на дві категорії: літературознавці та пройдисвіти (це в сенсі, звичайно, позитивному). Знавці літератури намагаються відновити втрачену спадковість, популяризуючи забутих класиків та демонструючи зв’язок поколінь. Оксана Забужко, приміром, часто розказує про романістку Ірину Вільде, перекладачку та історика Надію Суровцеву; Андрухович присвятив книгу творчості Антонича, мариніст Санченко згадує своїх попередників Тендюка і Сильченко.

Традиція – це прекрасно, адже тоді є, у кого вчитись і проти кого боротись. Але часто молоді автори не знають чи не хочуть знати Традиції. Це, власне, ті, кого я назвала «пройдисвіти» – автори, які прийшли в літературу з якихось інших сфер. Я, приміром, типовий «пройдисвіт», бо за освітою не філолог чи літературознавець, але зовсім навіть соціолог, тому заперечувати попередників мені якось не випадає, принаймні, заперечувати свідомо. Є звичайно, така тенденція, як заперечення моральних чи суспільних норм – ну, так це теж свого роду літературна традиція, її різновид «для нахабних». Що теж, по-своєму, прекрасно.

Нобелівська премія найбільша мрія кожного письменника. Чи є у нашій літературі, твори, які, на Ваш погляд, могли би на неї претендувати? Та й узагалі яким має бути твір, щоб цю премію отримати?

З того, що я розумію, Нобелівку дають не стільки за літературні чесноти, скільки за громадянську позицію. Згадаймо того ж Памука, який писав про конфлікти Туреччини з курдами та вірменами, Герту Мюллер, яка критикувала ГДР, чи Варгаса Льйоса, який балотувався у президенти Перу. Не кажучи вже про Черчілля, який дістав Нобелівку з літератури, навіть не будучи про цьому письменником.

Отож, майбутній володар премії повинен бути, хоч би трохи, упослідженим владою. Виходячи з цього, шанси є у Марії Матіос – вона достатньо відома, пише на високому рівні і, до того ж, її певний час допікали силові структури.

Важко робити прогнози. Але кого б із сучасних вітчизняних письменників Ви би внесли до підручника з літератури, за яким вчитимуться діти за сто років?

О, ну, вміст підручників, як ми нині бачимо, часто залежить від того, яка влада на дворі. Як за сто років прийдуть до влади націонал-патріоти, то діти вивчатимуть «Залишенця» та «Музей покинутих секретів». А як, не дай боже, патріоти іншої держави, то – лауреатів «Русской премии».

Що ж до того, хто з авторів залишиться у читацькій пам’яті… є така теорія, що запам’ятовуються ті автори, які змогли створити якийсь яскравий драматичний образ. Часто лише цей образ від текстів і залишається – чорний ворон на бюсті Паллади, убивця з сокирою, закоханий під балконом… Чи створили щось таке яскраве нинішні автори? Мені зразу пригадується червоний кабріолет, секс із дияволом, відстріл собак на пустищі… Авторів не називатиму – хто знає, той знає. Тож думаю, такі тексти читатимуть. Хоча навряд чи вони потраплять до шкільних підручників – хіба до університетських.

Ваше входження у літературу було доволі стрімким, зрештою, як і Ваш професійний ріст. Як гадаєте, від чого ще, окрім таланту, залежить популярність письменника? Чи існує легкий спосіб стати відомим?

Мені насправді пощастило – вдало збіглися літературна премія, добре слово живого класика та готовність видавництва використати обидва цих моменти. Якби не це, думаю, все відбувалося би значно повільніше. Отож, частково, відповідь на це запитання – елементарна удача.

Треба іще розуміти, що є талант і є талант. В мене є теорія про алхіміків і менестрелів. Перші щось там хімічать на самоті, отримуючи часом (а часом – ні) глибокі та вартісні результати. При цьому вони можуть бути зовсім непрезентабельні, і на публіку їх краще не випускати. Другі ж, окрім літературного таланту наділені іще талантом публічно-розважальним, і от ця уже якість може зробити людину популярною, навіть якщо її тексти кульгають на обидві ноги.

Втім, не думаю, що існує один легкий спосіб стати відомим. Бути відомим – це значить постійно генерувати інформаційні приводи, інакше про тебе миттєво забудуть. А це не може бути легко, навіть якщо ти – скандальна суперзірка.

Якби Ви стояли перед необхідністю спалити всі свої книги, окрім одної – яку би залишили і чому?

Палити книги – це символічне самогубство, а самогубство не може бути частковим. Тому, якщо би вже палити, я би спалила все. Інша річ, зараз в таких драматичних жестах досить мало сенсу. Те, що пішло до електронних бібліотек, уже тепер і не відстежиш. З іншого ж боку, те, що не користується попитом, розсипається на попіл цілком самотужки.

Я ж не люблю стирати файли і викидати фотокартки. Мені приємно, коли надходить ностальгічний настрій, мати можливість перегорнути свідчення того, які ми були молоді і дурні, і упевнитись, що з того часу нічого не змінилося.

Напишіть відгук