Книга «На чорноморській хвилі: 33 століття копаного моря» Антона Санченка – титанічна праця (близько мільйона знаків!), яку можна порівняти хіба з роботою енциклопедистів. Це, звичайно, історична книга, однак в ній міститься значно більше, ніж перелік фактів; в ній багато ліричних відступів, морських байок, навіть поезії, а понад тим – власного досвіду автора, котрий плавав, і тому знає. Можна сказати, що ця книга – грандіозне есе, роздум про місце України на всесвітній морській мапі, котрий, попри масу цікавого фактажу, залишається глибоко особистим. Через те, мабуть, читання цієї книги схоже не на засвоєння підручника, а на розмову з обізнаною людиною, якій далеко не байдуже, що було, і що буде на хвилях Чорного моря.
Для читання цієї монументальної праці є багато причин, тож напишу детальніше про найочевидніші з них.
Розвага з користю
У передмові автор стверджує, що книга в нього художня, лише замаскована під хроніку. Белетристика ж мусить мати ліричного героя, у тому чи іншому сенсі. В цьому випадку, гадаю, таким героєм можна було б назвати українське Чорномор’я – регіон, окреслений не лише географічно, але і культурно. Герой, як йому і належить, поступово дорослішає, шукає свою ідентичність, бунтує, перебирає субкультури, переживає пригоди і зрештою виходить у широкий світ. Вболіваєш за нього, як за рідного – бо пригоди у нашого Чорномор’я часто невеселі, ідентичність – хитка, а майбутнє – непевне. Проте йому аж ніяк не можна відмовити у завзятості, гарячій вдачі та південній чарівності, яка рік за роком приваблює як ближніх, так і дальніх.
Іншим героєм книги, є, напевне, сам автор, бо його біографія так само тісно вплетена в історію регіону. Важливими є не тільки факти життєпису, але й голос автора, його політична позиція, особливий гумор і вміння розповідати історії (думаю, це, взагалі властиво для моряків, бо що їм іще було робити у довгих рейсах, без ютуба та фейсбука?). Як зазначив десь пан Антон, саме тісне знайомство з Чорним морем, його норовом, людьми і портами, стало його особистим капіталом, який дає і знання, і певний мандат для спостережень та висновків.
Професійний історик, теоретично, повинен розглядати події безособово, просто як наукові факти. Проте часто виходить рівно навпаки, й історичні праці, претендуючи ніби на об’єктивність, обслуговують потреби ідеології чи конкретної владної верхівки. Санченко ж вибрав суб’єктивний підхід, часом ідучи по течії, а часом – проти (це, також, либонь, властиво для моряків), не побоюючись висловлювати власну думку про історичні тенденції та персонажів. В цьому, також, я думаю, перевага книжки, бо автор абсолютно вільний в своєму виборі тем та гіпотез – деякі з них настільки чудернацькі, що так і просяться на сторінки роману чи великий екран.
Треба ще зазначити, що історія українського Чорномор’я у Санченка – це історія світу взагалі. Втім, не лише історія, але також етимологія, антропологія, геологія, іхтіологія, і хтозна що ще, включно з кулінарією. Тож, прочитавши цю книгу, ви не лише заповните пробіли в своїх історичних знаннях, але й здійсните мандрівку в такі сфери, про які й не здогадувались.
Дослідження родоводу
Мабуть, найважливіший висновок, який має винести читач з цієї книжки – те, що українська історія нерозривно пов’язана з морем. Нам випало жити якраз посередині між морями, цивілізаціями та імперіями, просто на торгових та транзитних шляхах, і важко уявити, як могла б функціонувати ця гігантська мережа без морського сполучення. Через те на кожному етапі історії наші предки торували свій шлях до моря і за море, воюючи за нього і користаючись із його переваг.
Найважливіший висновок, який має винести читач з цієї книжки – те, що українська історія нерозривно пов’язана з морем.
Будьте певні, ви детально прочитаєте у книжці про античні міста, про походи на Царград, про козацькі чайки і херсонські дубки, про одеських китобоїв, очаківських рибалок та вітчизняні морехідні училища. Якщо навіть Потьомкін говорив про українців, що вони «природжені мореплавці й звикли до перемог», то, мабуть, в цьому є така глибинна правда, яку не змогла ігнорувати навіть імперська пропаганда.
Автор відстежує тяглість морських традицій, постійно проводячи паралелі між козацькими виправами і пізнішими, але й досі актуальними тактиками. Якщо козаки – піхота, то – морська, стверджує автор. Нічого дивного, адже Османська імперія покладалася на своє панування на морі, на свої морські фортеці, тож козакам довелося створити відповідну стратегію протидії, а саме –швидкісний, маневрений флот і надзвичайно ефективну практику десантування (часто – нічного). Хочеться думати, що й нинішні ССО перейняли ці традиції, і ми ще дізнаємось подробиці несподіваних нічних висадок та зухвалих абордажів.
Наші рибальські торгові традиції, може, й не такі яскраві, як козацькі рейди на Візантію, проте мені було дуже цікаво прочитати про культуру вільних моряків XVIII-XIX століття, що плавали по всьому Чорному морю на «дубках» – невеликих вітрильниках власної побудови, забезпечуючи мало не всю торгівлю в регіоні. В їхніх звичаях бачиться таких собі типовий український сімейний бізнес, гнучкий, завзятий та самостійний – те, за що нас так не любили совки, та і нинішні власті, схоже, не дуже люблять. Втім, здатність робити бізнес всюди, і на морі зокрема, взагалі властива українцям – аби лише нам не заважали вороги та доброзичливці.
Про неперервність морських традицій свідчать і літературні розвідки автора. Адже ж відомо: якщо є реальність, то буде й література (а часом, навіть, навпаки). Санченко розповідає про своїх колег-мариністів, письменників та художників, більшість з яких – фахові моряки. У нас більше мариністів, ніж ми собі уявляли – від авторів давніх народних пісень до Лисянського, до Мар’ямова і Трублаїні. Сподіваюся, перелік мариністів буде лише рости, разом із попитом на наші власні морські історії.
Відновлення пам’яті
Автор неодноразово говорить про те, що досліджувати нашу історію дуже важко, оскільки прямі свідчення часто були знищені чи перебрехані Російською імперією. В таких випадках доводиться спиратися як не на іноземні джерела, так на народні пісні та перекази – «хмарний бекап» української історії. Після входження до складу імперії, українці мовбито розчинилися у величезній масі чужинців з їхніми війнами, амбіціями, міжнародною та внутрішньою політикою. Кілька століть наша історія перебувала в такому збовтаному та розмішаному стані, що виокремити своє та чуже – завдання не для слабкодухих. Просте механічне відділення зерна від полови тут не спрацює – тут потрібна значно складніша, вигадливіша процедура, на зразок кристалізації чи перегонки.
В даному випадку, думаю, авторові це вдалося. Помітно, з якою ретельністю та наполегливістю він перебирає історичні події, оцінюючи участь українців, її суть та наслідки. Цікаво подивитися з такої точки зору, скажімо, на перебіг Російсько-османської війни, ключову роль в якій зіграло козацьке чорноморське військо; на участь задунайських козаків у Кримській війні, на оборону в тій же війні Миколаєва і Таганрога. Читач дізнається також про чималу чорноморську діаспору в Петербурзі, що дала імперії чудових моряків, які писали звіти в «малоросійському стилі», і сприяла тому факту, що у 1917-му році кілька кораблів Балтфлоту підняли українські прапори. «Український слід» в повстанні на броненосці «Потьомкін» взагалі вартує окремого детективного роману, доводячи тезу про те, що всякий бунт в Україні має, принаймні частково, національно-визвольну складову.
Така реставрація нашої історії – справа кропітка, але надзвичайно важлива, бо в багатьох і донині між Гетьманщиною та УНР – суцільна біла пляма, як в історичному, так і культурному сенсі. Від цього періоду легко відмахнутися, бо надто вже все там плутано, надто вже плинними виглядають лояльності та ідентичності. Те саме можна було б сказати і про радянський період, який ще більше зацементував орієнтацію нашого моря на Москву. Запустивши пазурі в чорноморське узбережжя, Росія не мала наміру його відпускати, тож застосовувала всі можливі методи утвердження своєї влади – від міфотворчості до геноциду. Не дивно, що за цих умов такими тихими здаються українські голоси – дивно те, що вони досі звучать, надаючись до змістовних історичних розвідок.
Така реставрація нашої історії – справа кропітка, але надзвичайно важлива, бо в багатьох і донині між Гетьманщиною та УНР – суцільна біла пляма.
Звичайно, аби розрізнити «свій голос» в цій імперській какофонії, потрібен якийсь принаймні, критерій розпізнавання. В цій книзі такий критерій, мені здається, означено: це прагнення свободи, самостійного господарювання, зв’язок, навіть несвідомий, з історією та культурою регіону. Етнічне походження грає тут не надто важливу роль, і «своїми» цілком можуть стати і «греки», і «варяги», тоді як корінні українці можуть зраджувати своє коріння. Ймовірно, що штовхає їх до цього саме відсутність «пам’яті», як у легендарних манкуртів. Книга Санченка – спроба відновлення історичної пам’яті, а отже – здорової національної ідентичності, не лише чорноморського регіону, але й країни загалом.
Роздуми про майбутнє
Книжка виходить у складний, болючий час. Сьогодні нам особливо важко говорити про завтрашній день; реалії війни часом не дозволяють планувати побутові справи – не те, що складати бачення майбутнього. Проте, може якраз нині і варто говорити про перспективу, адже деякі речі ми розуміємо про себе тільки тепер, а визначення правильних пріоритетів може допомогти не лише в приватних справах, але і у формуванні військовій стратегії.
Зокрема, автор не випадково починає і завершує книгу, пишучи про зерно – від давніх греків, що возили до Афін збіжжя з чорноморських колоній, і до сучасних українських землеробів, що вирощують урожай під загрозою російських ракет. Взагалі, прикметно, як простежується крізь час образ українця, як землероба з мушкетом (за висловом Гійома Боплана). Земля, і господарство, пов’язане з нею, вимагали на наших теренах не тільки сільськогосподарських навичок, але й військових – землю треба було відвоювати, урожай – захистити, в тому числі – на морі.
Саме перебої у постачанні зерна змусили світову громаду робити бодай щось, а не сидіти рівно у звичному стані глибокої стурбованості. Транспортування зерна вимагає вантажних портів і кораблів, а в перспективі – військового флоту для їхнього захисту. Автор натякає, що, можливо, саме це і слід взяти до уваги під час обладнання портів, формування флоту, а також – освіти і підготовки майбутніх моряків.
Потреби землеробства визначають також і логістичні пріоритети, зокрема – специфічний морський та річковий транспорт. Дуже цікаво з цієї точки зору було прочитати про досвід аграрного магната Олексія Вадатурського, який почав з вирощування зерна, а до 2022-го року мав уже свої елеватори та власну судноплавну компанію. Нині ж «Нібулон», суголосно зі стратегічними пропозиціями автора (та спостереженнями Боплана), вкладається навіть у побудову військових катерів. Було б, звичайно, непогано, якби держава сприяла таким ініціативам; втім, українцям не вперше доводиться робити щось замість і всупереч владі, а не завдяки.
Матеріал для бестселерів та блокбастерів
Дарма, що історична, книжка Санченко все ж зберігає ту особливу романтичну атмосферу, властиву оповідям про морські пригоди. Мабуть, драма боротьби з зі стихією та людьми посеред цієї стихії завжди буде привертати увагу читача. Тож історична епопея «На чорноморській хвилі» – просто подарунок для майбутніх письменників та сценаристів, скарбниця фактів, персонажів та сюжетів, які просто гріх не використати для майбутніх шедеврів.
Я б хотіла, прочитати (чи побачити), зокрема, епічну драму про повстання Самійла Кішки, пригодницький трилер про козацькі підводні човни, криптостімпанк про круглі пароплави. Гарно було б дочекатися батального блокбастера про флотоводця Головатого, а ще – детективної історії про дивовижні перипетії хоругви козацького флоту. Також незле було б побачити сімейну сагу про торговців на дубках, щось, може, в стилі австралійського серіалу «Всі ріки течуть». Серед сучасніших історій – так само багато драматичних сюжетів, чого лише варта історія про викрадення СКР-112, розписана автором настільки детально, що це вже можна вважати гарною заготовкою для роману чи сценарію.
Гарна історична книжка – не нудне перерахування імен і дат, але глибоке викладення людської, цивілізаційної драми.
Власне, хотілося б почитати все це у викладенні самого Санченка, але ж історій – безліч; гадаю, їх вистачить іще не на одне покоління мариністів. Хорошого багато не буває.
Калька слів для підсумку. Гарна історична книжка – не нудне перерахування імен і дат, але глибоке викладення людської, цивілізаційної драми. Автор наводить слова одного з героїв хроніки: «Не кожній прибережній державі дано бути морською». На жаль, герой мав підстави сказати саме так, але, прочитавши хроніку Санченка не можна не обурюватися несправедливістю такої ситуації. Адже в нас є всі підстави для успіхів на морі: багатий досвід, завзяті та вправні люди, чудові приклади для наслідування. Можливо, коли б така книга була доступна в усіх мореплавних навчальних закладах іще тридцять років тому, причин для гірких слів було б менше.
Кажуть, історія не має умовного способу – те, що сталося, не змінити. Однак історія іноді повторюється. Іноді вона дає ще один шанс. Сподіваюся, нам вдасться ним скористатися.
Портал “Мателот”, 10.11.2024
Марина Соколян