Марина Соколян — українська письменниця, драматургиня й сценаристка. Авторка дев’яти книжок у жанрах фантастики, філософської та соціальної прози. Лауреатка Єврокону, премій «Портал» і «Коронація слова». Працювала журналісткою, редакторкою, писала сценарії для кіно й телебачення, брала участь у театральних проєктах. Її твори перекладені англійською, польською та чеською.

Як виникла ідея написати «Прокляття Григора Нетутешнього»? Чи був якийсь конкретний поштовх чи подія, що надихнула?

Цей задум формувався поступово, протягом багатьох років. Зараз уже важко сказати, звідки саме «прийшла» та чи інша складова, але можу пригадати одну з них, імовірно, найпершу. Це був японський міні-серіал «Тада, майстер на всі руки» (Tada’s Do-It-All House), знятий за романом Сіон Міюра (Shion Miura). За сюжетом, двоє друзів відкривають бізнес, який передбачає виконання будь-яких завдань. «Будь-яких» в цьому випадку поняття буквальне: герої виконують все – від вигулу собачки до заміни професійного рестлера на ринзі чи навіть знищення пістолета.

Моя книга не має нічого спільного з цим серіалом, окрім загальної стилістики – іронічної, абсурдної, кумедної, трошки сумної. Пам’ятаю, коли я його подивилися, то так і подумала: хочу щось подібне. Але, звісно, до цього першого відчуття додалося дуже багато інших вражень, ідей, досвіду. Можливо, згаданий фільм просто потрапив у резонанс із тим, як я відчуваю світ, і допоміг краще це усвідомити.

Чи був сюжет у голові з самого початку, чи він народжувався поступово, уже під час письма?

Цей роман для мене незвичний саме тому, що від початку не мав ані плану, ані конкретного призначення. Зазвичай я, коли починаю писати, вже маю приблизний план і знаю, чим все закінчиться. Але в цьому випадку було не так – загальний сюжет і призначення сформувалися десь аж в середині процесу.

Це, ймовірно, було пов’язано з вибраною стилістикою. Абсурдне не вкладається у план, воно має дивувати, робити несподівані, нелогічні повороти. І мені самій було цікаво, що з цього вийде. Для себе я порівнювала цей процес із їздою темною дорогою, коли водій бачить лише кілька метрів перед собою. Але вже в середині рукопису я відчула, що мені все ж потрібен напрям і попідтягала сюжетні «доріжки», щоб вони рухалися в один бік.

Можу іще сказати, що першим виник навіть не сюжет, а образ міста – химерної локації з дивакуватими мешканцями. Головний герой з’явився трохи пізніше, як партнер у грі для цього міста – теж трохи схиблений, але по-своєму. Було цікаво спостерігати за тим, як вони «відкривають» один одного.

Що для вас означає прокляття в назві — воно буквальне, символічне чи іронічне? І чи дійсно Григір проклятий, чи просто «не такий» у «не тому» світі?

Все одразу. Це можна також сказати і про інші речі та поняття в романі – їх можна сприймати як буквально, так і метафорично. Скажімо, одним з сюжетних елементів є карантин. Це цілком реальна подія – заборона на виїзд, на зібрання, перевірки, обмеження, тощо. Але карантин має тут і символічний вимір – термін ізоляції, справедливе або несправедливе обмеження, або навіть місце, де перебувають «інфіковані» (як, приміром, острів Лазаретто).

Те саме стосується і прокляття. В сюжеті є персонаж, який накладає прокляття, маючи для цього свої серйозні підстави. Але герой не знає, як воно діє, чи діє взагалі і, коли так, то що тепер робити. Тож йому буде над чим подумати під час карантину.

Втім, можна також сказати, що герой «не такий» – в нього ціла низка особистих, професійних, романтичних відхилень. Але в цьому світі всі такі, тому це не так і страшно.

Деякі сцени в романі емоційно дуже насичені — наприклад, зустріч з Меєю, сцена про люстерко чи поїзд. Чи писали ви їх із власного досвіду, і чи емоційно важко було це передавати?

Справді, емоційні сцени писати виснажливо. Колись, років п’ятнадцять тому, одна письменниця дала мені пораду – мовляв, не треба боятися емоцій. Я тоді не зрозуміла, що ж тут такого страшного. В моїх історіях були і вбивства, і втрати, і нерозділене кохання – страждання на всякий смак; це, часом, було складно, але не так, щоб дуже страшно. Але, думаю, емоційна «амплітуда» збільшується з віком і досвідом, і от, надходить такий момент, коли ти ридаєш над хустинкою чи старим конвертом, не потребуючи уже сюжетного допінгу в вигляді бою на смерть чи героїчної самопожертви (хоча це теж може бути, чому ні).

Деякі фрагменти цієї історії справді походять з мого особистого досвіду. Чесно скажу, був момент, коли я буквально плакала над клавіатурою. Проте, я підозрюю, інші можуть його навіть не помітити. Читача може зачепити щось зовсім інше. Люстерко кожному показує щось своє.

Якщо б ви могли прожити один день як Григір — у Сколоварі, з його тривогами, дивними зустрічами й паралельною реальністю — ви б погодились? І що б зробили там першим?

Я б не відмовилась, це точно. Хоча, мені здається, одного дня було б мало – варто пожити там певний час, аби насправді його зрозуміти і взяти для себе щось із цього досвіду.

Туристичних атракцій тут небагато (санаторій з лікувальними багнами не рахуємо), зате є доволі чудернацький театр і незвично людне кладовище. Також можна побувати в різноманітних затишних генделиках, де наливають дуже концентровані напої; там можна гарно розважитись і зустріти непересічних людей, а також – не зовсім людей.

Потрапивши туди, я б звичайно, одразу вирушила «водити козу» з його мешканцями. Вони там всі трохи ненормальні, зате вміють відриватися і чинити всякий веселий бешкет. Я мала щастя дружити з такими людьми і сподіваюся, в мене ще буде нагода здійснити цей план.

Чи має Сколовар прототипи у реальності?

Це – збірний образ, тому їх одразу декілька. Мені було би приємно, якби читачі впізнали якісь риси і вирішили, якому реальному місту Сколовар відповідає найбільше. Приміром, мене в свій час зацікавила площа, де майже поряд були розташовані банк, поліція та суд, ніби натякаючи на те, що чекає необережного зловмисника. Ще – будова доволі похмурого Управління з міфологічними барельєфами при вході. Або іще – глибокі яри з вартовою вежею на вершечку пагорба чи кондитерська фабрика, чиї околиці пахнуть карамельками. Звісно, є і вигадані деталі, які скріпляють ці локації між собою і додають власного колориту.

Чи плануєте ви повертатися до цього світу — Сколовару, його жителів, атмосфери — у майбутніх текстах? Чи цей роман — завершена історія?

Наразі це – закінчена історія, але хтозна, що буде далі. Якось зі мною трапилась така незвичайна річ: я перечитала свій старий текст і відчула, що закінчується він не дуже задовільно, а потенціал героїв та ідеї не розкриті повністю. І вирішила, що просто мушу написати продовження – власне, саме цим я зараз і займаюся.

Тому не буду зарікатися. Може, років через десять мені захочеться написати продовження. Але зараз це – закінчена історія. Герої пройшли свій шлях і зробили висновки – принаймні, я так сподіваюся.

Що для вас найважливіше в реакції читачів — щоб вони зрозуміли сенси, які ви закладали, чи щоб знайшли у книзі щось своє, несподіване навіть для вас?

Важливо і те, і інше. Це так само, як з дружбою – ми починаємо спілкування, бо виникає порозуміння, а продовжуємо його, бо нам є, що сказати один одному. Іноді читачі справді знаходять щось своє, а іноді бачать те, що я сама не побачила. Це дуже радісні для мене знахідки – здебільшого. Але іноді, скажімо так, – повчальні.

Якось я дізналася, що люди обговорювали мою книжку на читацькому клубі і знайшли там патріархальні стереотипи – при тому всьому, що я якраз намагалася показати, що такі стереотипи не сприяють побудові здорових взаємин. Можливо, показала не достатньо чітко. Або, може, змінилася оптика (між написанням та цим обговоренням минуло щось, може, років десять), і тепер сприйняття стереотипів інше, гостріше. В такому разі можна хіба порадіти, що суспільство розвивається.

Своїй новій книжці, звичайно, хочу побажати порозуміння. Але якщо вона зможе «подружитися» з читачами, стати темою обговорень, джерелом знахідок – значить, їй справді пощастило. Ну і мені разом з нею. Адже, як на мене, книжки пишуться саме для цього.

Розмовляла Софія Савчук

Інтерв’ю підготовано та опубліковано видавництвом «Богдан».