«Все гаразд, всього вдосталь,» – пишу у відповідь на пропозицію допомоги від подруги. Так і є – мені тепло, світло, достатньо продуктів, є інтернет. І лише за кілька хвилин розумію, що, нехай у мене є найнеобхідніше, дуже багатьох речей мені все ж бракує.
Мені не вистачає рипливих кроків сусідів за стіною, сміху дітей на майданчику, дзявкоту смішного песика з будинку навпроти. Бракує торохкотіння вагонів метро, бракує шурхання всюдисущих маршрутних бусиків, не кажучи вже про спокійне гримотіння пасажирських літаків над головою.
Не вистачає магазинчиків коло метро, де можна було купити все на світі – книжки, косметику, божевільні яскраві шкарпетки. Хтозна, де тепер купляти крем для повік, бо старий скінчився, і від сліз неприємно сушить шкіру.
Мені бракує того блаженного спокою, коли тижнями не відкривала новини, а найбільше обурення викликали хіба сварки через книги чи кіно. Цих сварок бракує також. Так само як і численних планів та сподівань, які здиміли, навіть остаточно не сформувавшись.
Мені страшенно бракує теплих розмов, поглядів, обіймів. Навіть очікування зустрічі з дорогими людьми бракує, бо вони – занадто далеко, занадто занурені у власні негаразди і власну боротьбу. Але найбільше бракує того голосу, якого ніколи вже не почую.
У кожного з нас є свій перелік втрат, у когось короткий, у когось – безкінечно довгий… Чого нині не бракує, так це болю й ненависті.
У кожного з нас є свій перелік втрат, у когось короткий, у когось – безкінечно довгий. Є люди, чий світ цілком сповитий фантомним болем, і будь-яка дрібниця, що нагадує дім, здатна вразити просто в серце.
Чого нині не бракує, так це болю й ненависті. Це пекельне вариво прибуває щодня, стає густішим, пекучішим. Часом ненависті так багато, що від неї хочеться блювати. Напевно, було б легше, якби у мене був спосіб реалізувати її в доречно деструктивний спосіб, але такого наразі не маю.
Життя стало дірявим, аж прозорим, і чомусь саме тепер із химерною яскравістю згадуються дитячі враження. Голос горлиці, аромат випічки, відблиски світла на воді – всі ці дрібнички висмикують з теперішнього, змушуючи згадувати дитинство: сонячні ранки на канікулах, гарячі бабусині пиріжки, кигикання чайок за кормою прогулянкового катера. Можливо, це те, що звуть регресією, коли психіка, аби запобігти травмам, силоміць повертає свого власника у спокійний та щасливий час. Може і так. Проте всі ці радісні спогади можуть стати, нехай і нетривкою, а все ж опорою, коли здається, що земля розступається під ногами.
Звісно, настане день, коли спорожніє казан гніву, коли рани загояться, коли ми зможемо оплакати тих, хто не дожив до перемоги.
І тоді ми нарешті почнемо латати проріхи новими нитками.
А до того часу слід триматись. Якщо мусиш – за ненависть. Якщо можеш – за життя.
Опубліковано на FB-сторінці авторки 28.03.2022