Публікація з рубрики “Візуальний проект”.

Про переживання війни треба говорити, але часом здається, що всі слова – від жартів до горювання – просто вже зносилися і мало, що значать. Ілюстрація та мистецтво також уже розглянули чимало тем; мені, однак, захотілося якось передати те відчуття, що вже певний час мене непокоїть, але не надається до висловлення. Ідеться про відчуження, брак радості та навіть нудоту від того, що було колись приємним – таке, наче до доброї страви домішано чогось неїстівного.

Тож я створила серію зображень, які ілюструють це відчуття. В цьому «стравописі» – різні смаколики, не так, щоб зіпсуті, але не цілком придатні до вживання. Хоча на перший погляд може здаватися, що все гаразд.

Картинки створені з використанням ШІ, але допрацьовані вручну, тож, це – не зовсім ілюстрації, а щось ближче до концепт-арту чи колажу.

Проект отримав доволі активну реакцію; часто люди писали, що відчувають щось подібне. Іноді, навпаки, підкреслювали, що для них маленькі життєві радості стали важливішими, «смачнішими», ніж доти.

Дівчина з Одеси згадала випадок: якось вона зайшла до кав’ярні щойно після обстрілу, а зовсім поряд медики проводили реанімацію постраждалого. Ці враження наклалися для неї в досить химерний спосіб. «Круасан-то смачний – написала вона, – але якого дідька лисого відбувається?!»

Військовий сказав, що йому «пісочний пиріг» нагадав, як запікається пісок після вибуху. Хтось зауважив, що нині офісний ланч смакує наче та «канапка з газетами»; хтось серед інших зображень обрав «тиху ніч», якраз в цей момент перебуваючи в укритті.

Я читала ці відгуки із вдячністю і певним відчуттям невідповідності. Все ж таки, жодна картинка не може передати весь спектр почуттів і досвідів; це – лише один крок в цьому напрямку, як мені здавалося, відносно безпечний. Однак навіть він змусив згадати те, про що зазвичай намагаємось не говорити. Подумалося, що це ще один наслідок війни – навіть нейтральні речі можуть стати тригерами, відкриваючи ще незагоєні рани.

Ми, проте, не втратили свої маленькі радості. Вони смакують, може, не так добре, як колись. Але ми ще пам’ятаємо, як має бути. І одного для впізнаємо цей смак.