Відгук на книгу «НІМОТКА» Тані П’янкової (aka «Чужі гріхи»).
В анотації цю історію називають «моторошно прекрасною», і означення виправдовує очікування. Прекрасного тут чимало: колоритна, жива мова (аби так володіти бойківським діалектом, треба бути носієм або ж дуже прискіпливим дослідником); цікаві та неоднозначні персонажі, гарно прописана атмосфера сільського життя з його матеріальністю та звичаями.
Але ж і моторошного тут не бракує. Історія починається зі страшної загибелі молодої дівчини, яка занурює в шок усю невеличку громаду, поступово відкриваючи недавні та майже забуті таємниці. А те, що відбувається з її найближчими людьми – матір’ю та коханим чоловіком – взагалі словами не передати. Тобто, майже не передати. Але авторці це вдалося.
Про цей момент хочу згадати окремо, бо писати про переживання смерті і горя не просто важко морально, але і неймовірно складно з творчої точки зору. Звичний світ в такі часи руйнується, і опис цього стану вимагає не просто глибокого розуміння, але й особливого володіння словом. Читати таке непросто, але досвід вартісний; можливо, прочитавши, ті з нас, хто хоче підтримати друзів, які переживають втрату, знайдуть потрібні слова.
Втім, горюванням історія не обмежується. Дізнавшись, що дівчина мала таємного коханця, мати загиблої заклинає «кукли», які мають принести щастя тому, хто дівчину любив, і покарати того, хто її обманював. І відтоді в селі починають відбуватися дивні і страшні речі, бо, як читач дізнається згодом, любов була в цій історії забороненою, а обман… Обману не бракувало.
Можна подумати, що сюжет – фантастичний чи містичний в своїй основі; але мені він здався аж занадто реальним. Люди в цій історії чинять такі бридкі речі, від яких фантазія сахається, але яких достатньо у справжньому житті. Через те містична складова здається метафорою того, шо важко та довго пояснювати в інший спосіб.
Злочини, які запускають маховик відплати, можуть бути такі жахливі, що травмують не лише жертв, але і їхні сім’ї, друзів та цілі громади.
Мене, зокрема, давно цікавило, чому прокляття часто спрямовані не лише на винного, але й на весь його рід. І в цьому питанні книга пропонує свою відповідь. Злочини, які запускають маховик відплати, можуть бути такі жахливі, що травмують не лише жертв, але і їхні сім’ї, друзів та цілі громади. І травма може іти далі, передана від батьків дітям і внукам, калічачи життя як винних, так і зовсім непричетних.
Цікаво, що в першому виданні книга мала назву «Чужі гріхи», ніби підкреслюючи цю ідею. Але друге видання вже має назву «Німотка» (так називають одного з персонажів). Не знаю, що саме хотіла сказати авторка, зміщуючи цей акцент, але для мене це був натяк на те, що страшні злочини змушують «замовкнути», адже говорити надто тяжко (а часом, небезпечно). І, хоча «прокляття мовчання» може бути зняте любов’ю, це іноді стається надто пізно.
В цій історії немає щасливого кінця, проте залишається відчуття полегшення від того, що правда висловлена, а винні – покарані. Навряд чи це можна назвати щастям, але, принаймні, герої нарешті можуть говорити.