Таким був лозунг одної з найуспішніших інформаційних кампаній, за допомогою якої Великобританія під час Другої світової мобілізувала громадян для забезпечення країни власною сільськогосподарською продукцією.
Ця програма була далеко не єдиною. Промисловість переорієнтувалася на виробництво озброєння, передусім, літаків. Профспілки активно допомагали у залученні працівників на військові заводи. Жінки вступали до землеробської армії (WLA), лісозаготівельного підрозділу (WTC), ставали до роботи на заводах замість мобілізованих чоловіків.
Цей невеличкий екскурс – приклад організації того, що британці назвали «home front», домашній фронт, маючи на увазі тилову підтримку армії.
А як виглядає наш «домашній фронт»?
Сьогодні, гадаю, саме вживання такого словосполучення може викликати обурення і глузування. Апеляція до різного роду альтернативних «фронтів» у намаганні зрівнятися з фронтом реальним перетворила його на недолугий жарт. Проте, як в часи Другої світової, так і нині, мобілізація тилу для забезпечення потреб війська дуже важлива, як її не назви. Особливо зараз, коли в світі несеться таке страшне.
На жаль, організувати її так, як це відбувалося в Британії, у нас навряд чи вийде. Державних програм, які б системно вирішували пріоритетні завдання, у нас немає. Існує закон про цільову мобілізацію «для ліквідації наслідків ведення воєнних дій», проте наразі він не застосовується. Та і ліквідація наслідків – справа потрібна, але не першочергова.
Звісно, не можна сказати, що країна на загал не допомагає фронту; в цьому, щоправда, як і в багатьох інших речах, тягар лягає передусім на плечі громадського сектору. Дослідження, проведене за підтримки «ІСАР Єднання», показало: військові вважають, що 80% того, що потрібно на війні, їм дають волонтери.
Волонтерів підтримують не лише окремі громадяни та громадські організації, але й бізнеси. Наприклад, IT-компанії (SoftServe, Eleks MacPaw та інші), мають свої благодійні фонди або ж залучають своїх працівників до волонтерських проектів. Переглядаючи вакансії, я помітила, що компанії зазначають «участь у проектах на підтримку ЗСУ», як одну з переваг для майбутніх співробітників.
Та чи можна говорити про вирішення системних проблем, коли увага та ресурси настільки розпорошені?
Здається, ми не маємо якогось умовного аналітичного центру, який оцінював би пріоритетні напрямки та обсяги необхідної допомоги, звітував би про її надання, а також займався би агітацією для залучення коштів та людських ресурсів. Якщо такий є, то діяльність його не дуже помітна. А якщо немає, то, мабуть, незле було б його створити.
Такий центр, приміром, міг би інформувати людей про ініціативи, які уже існують, збільшуючи їхню видимість та ефективність. Думаю, не всі знають про такі об’єднання, як IT Army, яка залучає фахівців для атак на інформаційні ресурси ворога. Або ж ДрукАрмія, яка пропонує людям, що мають 3D принтери, друкувати деталі для дронів та інші корисні штуки для знищення ворога. Останнє – це ж той самий «домашній ВПК», про який нам мріялося, проте я про цю справу навряд чи дізналась би, якби не поцікавилася предметно.
Звісно, «домашній ВПК» не може замінити великих підприємств. Я часто чую від знайомих, що вони б охоче пішли працювати на військовий завод, якби такий був. Насправді, звичайно ж, такі заводи існують. Але зі слів представників українських оборонних підприємств, потребують вони не так працівників, як державних преференцій та інвестицій. Бюджетних коштів не вистачає, і одним з варіантів підтримки життєдіяльності таких підприємств було б, як не дивно, налагодження експорту зброї. Я, звичайно, не фахівець, але, коли все так і є, громадськість могла би підтримати розвиток вітчизняного ВПК створенням відповідного запиту до влади. Ну а суспільний запит, знов таки, неможливий без широкої обізнаності та грамотної адвокації.
Cуспільний запит неможливий без широкої обізнаності та грамотної адвокації.
Може здатися, що я приділяю надмірну увагу комунікаціям, проте я не уявляю, як іще можна змінити поведінку людей. Всі можуть бачити, які наслідки має погана комунікація, зокрема, в питанні мобілізації; дійшло навіть до того, що військові самі були змушені взятися за створення, вибачте, «позитивного іміджу» військової служби.
З тиловою підтримкою, гадаю, має відбутися щось подібне. Існують об’єднання комунікаційників, які працюють над адвокацією наших інтересів закордоном, такі як, скажімо, PR Army. Можливо, цим фахівцям варто подумати також і над роботою із внутрішніми аудиторіями. Адже досі є ті, хто не залучений в підтримку фронту через різні причини – брак довіри до певних інституції, брак інформації чи позитивного прикладу, життєві обставини. З цими причинами можна працювати, якщо добре зрозуміти аудиторію і знайти до неї підхід.
Можливо, це й не дасть великої переваги на полі бою, але сприятиме залученню людей до спільної справи. Відчуття причетності може повернути віру у свої сили, у здатність щось змінити. А це в наших обставинах не так вже і мало.
Тож копаймо для перемоги! Хто, як не ми! Коли, як не зараз! 🙂