Журнал “Україна”: Розмова з Мариною Соколян про літературу і не тільки

Березень, 2008

Розмовляв Олександр Ірванець

Ти належиш до покоління жінок-письменниць, які прийшли в Українську літературу вже у часи незалежності. Як ти вважаєш, чи це відіграло роль у твоєму становленні? Кажучи простіше: чи за умови подальшого існування СРСР ти бачиш себе письменницею, чи ні?

Недобитий соціолог в мені пропонує для відповіді на це запитання розділити письменство на кілька складових: тяга до писання, можливість публікуватися та наявність читацької аудиторії. Перша, цілком графоманська складова, здається, не лікується, хіба, може, лоботомією. Так що навіть радянщина тут нічого б не змінила. Правда, здається мені, тема моєї писанини була б іншою, напевне, якоюсь більш соціально-чорнушною.

Що ж до другої складової, то вона справді залежить від розвитку державності. Незалежність виявила потребу в культурній ідентичності, ще й досі не цілком задоволену. Більше уваги стало приділятися національному виробникові культурного продукту, а отже з’явилися можливості для літературних дебютів. Тут, швидше за все, мені пощастило. За СРСР-у… ну, я не застала ні спілчанських вимог, ані держзамовлень, так що точно не скажу. Підозрюю, однак, що все було б набагато складніше.

Третя ж частина – аудиторія – видається мені зараз трохи проблемною. За глобальних соціальних змін популярності набуває „кризова” культура, така, що несе знамена протесту, соціальної критики, сатири. Це прекрасні речі, часом навіть шедеври, але це не мій стиль, на жаль. Ну, можливо, я ще навчуся бути актуальною.

Ти працюєш у жанрі фентезі, хоча й прикрашаєш цей жанр деталями з інших жанрів – детективу, готичного роману і т.п. Чому тебе не приваблює реалістичне письмо?

Ха, відчуваю себе, наче на огляді в психоаналітика! А от не погоджуюся, що працюю винятково в жанрі фентезі. В моєму „Кодлі”, приміром, немає геть нічого фантастичного. В тих же „Сторонніх…” – ну хіба малесенька дрібка. Боюся, що мені ще гикнеться така різножанровість, але мені нецікаво весь час експлуатувати один і той же формат.

Але, дійсно, суворий реалізм мене не приваблює. Я просто не розумію, що це таке. Адже в кожного свій особистий „реалізм”. Для когось це – злягання в туалеті, вибачте, для іншого – трудовий побут на благо Вітчизни… Так що не знаю, навіть, на що орієнтуватися.

А справа, мабуть, в тому, що я романтик, така архаїчна істота, для якої власні сни важливіші за випуск гарячих новин. Ну а чому – хтозна. Може, ви мені скажете, лікарю?

Чи вважаєш ти себе приналежною до якогось літературного покоління. Якщо так, то назви інших авторів, суголосних з тобою.

От не люблю підміни термінів. Говоримо „покоління”, маємо на увазі „угрупування”. Зараз багато говорять про „двотисячників”, але біда в тому, що ніхто не може переконливо довести їхню спільність. За роком народження мене вільно можна віднести хоч би навіть і до них. За іншими якимись показниками… Добрі люди порівнювали мене з Олді, з Пєлєвіним, з Еко (незаслужено, певна річ), а було, навіть – з Коельо. Не знаю, варто напевне соромитися цього останнього порівняння, бо то якраз був не комплімент.

Чим би ти хотіла залишитися «у вдячній пам’яті нащадків»? Тобто – яким би мусив бути твій «Opus Magnum»? Це, певно, якась сага, типу «Володаря перстенів»?

Трохи страшно говорити про таке, бо «Opus Magnum» звучить майже як епітафія. Тобто, щось таке, що знецінює все інше, створене до або після…  Але, коли вже спитали… Уявляється якийсь адбсурдово-серйозний роман, такий, що витрясає з тебе душу, аж лячно потім братися за читання. Щось на зразок „Ста років самотності” Маркеса. Але, кажу ж, мені страшно про це думати, тому, напевне, нічого такого я й не напишу.

Чим би ти займалась, якби не була письменницею?

О, ким би я була, якби не була собою? Клас! Ну, звісно, колумбійським наркобароном чи, може, арабським шейхом… І чому, питається, я – це я?

А коли серйозно, була б, мабуть, таки соціологом. Таким, що лізе в кожну дірку, бо йому цікаво, ставить неетичні експерименти, звісно, і вигадує всякі дотепні теорії. От скажімо, про те, що мас-медіа живуть за законами казки… Смієтеся? А я про це курсову писала!

Чи українська література матиме Нобелівського лауреата, і якщо так, то коли? І хто це буде, на твою думку – чоловік, чи жінка?

А чом би й ні? Зараз нібито в Європі пробуджується цікавість до української літератури. Ось щойно хтось із наших опанує „нобелівський” формат, так і чекайте. Рецептура там приблизно така: нудний секулярно-гуманістичний роман на гостро-соціальну тему (іслам/ дискримінація/ СНІД/ шизофренія/ масова культура, тощо).

Це я, звісно, трохи пересмикую, але ж відомо, що нобелівку дають, зокрема, за соціально-політичну актуальність. Значить, нам треба, по-перше, піднабратися десь європейськості в письмі, і по-друге, якось популяризувати себе „там”.

Що ж до статевих ознак такого кандидата… Як на мене, геніальність (чи то здатність геніально вгадати момент) не має статі. Хто б це не був /була, то це буде спершу Автор, в потім уже – все інше.

Напишіть відгук