Відгук на книгу «Мондеґрін (пісні про смерть і любов)» Володимира Рафеєнко.
Це – ще одна книга, яка увійде до мого хітпараду екзотичних назв. Слово чудове і помічне, адже фіксує цікаве явище – помилку сприйняття, коли усне слово чи фразу чужою (а часом, навіть своєю) мовою люди інтерпретують як щось цілком інше. Саме слово походить із хибного «прочитання» шотландської балади, де фраза «laid him on the green» була почута як «Lady Mondegreen». Таких прикладів і без шотландської пані достатньо – приміром, «Шизґара» замість «She’s got it», «Юра – вумен» замість «You’re a Woman», «Кинь бабі лом» замість «Can’t Buy Me Love».
Я навмисно згадую абсурдні та кумедні випадки, бо книжка за стилем та настроєм здебільшого саме така. Її ліричний герой приїздить до Києва з міста Z (але тут немає великої таємниці, бо зійшов він з потяга «Донецьк-Z – Матінко-Київ-Пасажирський»), і вирішує опанувати українську мову та влитися в українську культуру. Його шлях до нової культурної ідентичності тернистий, абсурдний, сповнений підступів та мондеґрінів, але швидше успішний, ніж ні. Принаймні, стилістична майстерність автора, який пройшов подібним шляхом, дає надію на те, що і в героя все склалося (якщо він, звісно, вижив і не збожеволів – бо тут певності нема).
У читача, звичайно, виникне велика спокуса назвати роман автобіографічним. Рафеєнко успішно видавався в Росії, отримував там премії, але після окупації Донбасу зробив різкий і принциповий розворот у бік української літератури; понад тим, ця книга дозволяє припустити, що розворот – не поверхневий, а глибокий та екзистенційний. Я не читала твори автора російською, але «Мондеґрін» відчувається саме як український текст, і йдеться тут не лише про мову.
Власне, до мови тексту в мене взагалі питань немає. Або автор так добре вивчив українську, що почувається в ній вільно, як пташка (або, як летюча голова :)), або ж редактор (Олександр Бойченко) допоміг йому причесати текст до ідеального стану.
Мені цей роман зрезонував через асоціації з бубабістами; я весь час ловила себе на думці, що «отак міг би сказати Андрухович, а отак – Ірванець». А деінде з’являється навіть тінь Подерев’янського.
Певна річ, у Росії теж є автори, які працюють з абсурдом (колись таким був Сорокін, а хто там нині – гадки не маю). Але російський абсурд відрізняється від нашого – він похмурий, деструктивний, створює відчуття безвиході; Сорокін мені у свій час взагалі сприймався, як горор. Хоча сміхова культура в Росії існувала (скоморохи, частушки, ряджені, тощо), вона поступово витискалася владою і зрештою, опинилась на маргінесі (або ж почала обслуговувати інтереси влади).
Український гумор розвивався за іншою траєкторією. Прикметно, що перший опублікований твір українською – саме бурлесно-травестійна поема. Наш абсурд страшнуватий, але не такий деструктивний. Я б сказала, що він окреслює не деградацію, а трансформацію – стан непевний, але не безнадійний.
З героєм «Мондеґріна» відбувається чимало дивного. Він бере участь в освяченні відділу бакалії, переживає перетворення коханки на самицю богомола, навчається української граматики у Кобилячої Голови. Абсурд накопичується, і врешті відбувається фантастична перестрілка у барі з піанолою; чим вона закінчується – дізнавайтесь самі.
Абсурд, однак, тут не безглуздий, як би не дивно це звучало. За лаштунками балагану відбувається інша вистава – трагедія власної родини героя. Абсурд тут – спосіб не думати про болюче, або ж думати у непрямий спосіб; і зрештою, крізь усі ці викривлення та дивовижі прозирає щось справжнє і критично важливе.
Підсумок цього шляху можна окреслити думкою, яку герой висловлює наприкінці книги: «відчинивши, він більше ніколи не засне, а не відчинивши, ніколи не прокинеться». Є такий вибір, який неможливо здійснити без втрат; і проте, він має буде здійснений.
***
Рубрика #БібліоТочка
Нагадаю, що в цій рубриці – відгуки на книжки, які я взяла в районній бібліотеці. Я публікую відгук, коли уже повернула книжку, так що її може взяти наступний щасливець.