«Прокляття Григора Нетутешнього», як будь-яка книжка на перетині жанрів, грає з очікуваннями.
В ній є чимало від міського фентезі: головний герой, що має незвичайний хист, відкриває для себе інший бік міста, де живуть поторочі, а вічно мертвий мер («бо він має бути мертвим згідно штатного розкладу») володарює над потойбічними бюрократами і живими мешканцями міста.
Саме місто Сколовар вигадане, але в ньому можна побачити риси кількох українських райцентрів. Зазвичай міське фентезі намагається оперувати справжніми містами і їхніми легендами, щоб показати контраст звичайного боку міста із його іншою, магічною чи темною сутністю. Але тут в гру вступає авторка, бо «нормальний» світ, з якого прийшов Григір, не дуже-то й нормальний. Він теж абсурдний, де ніколи не знаєш, чи «мама перетворилася на птаха» є метафорою, або ж реальною подією у житті Григора. Радше друге, бо така там реальність.
Отже, Григір вирушає у подорож і застрягає у Сколоварі, бо через вихід підземних вод проголошують карантин. Григір відчайдушно намагається знайти вихід із містечка-пастки, й трохи розібратися що взагалі там відбувається. Це, скажемо прямо, завдання непросте, бо спочатку Григір нічого не розуміє, й читач разом із ним. Які правила гри в цій надзвичайно пластичній реальності? Чи підземні води – то фізична причина, або метафізична? Як розшукати Провідника і залагодити конфлікт між двома групами мешканців, яким набрид щовесняний карантин? Проблема ще й в тому, що в них зовсім різні погляди на способи досягнення мети, й далеко не всі підходять Григору.
Варто сказати, що й Григір – не найнадійніший оповідач. Його власна реальність постійно «пливе», але саме ця його пластичність дозволяє опинитися там, де треба (і де не треба), домовитися з високопосадовцем з відділу нейтралізації, помирити запеклих ворогів й, навіть, на секунду зробити мертвого мера живим.
Оце, мабуть, найбільша фантастика у книжці.
На сторінках зустрінуться чимало цікавих метафор та кілька влучних афоризмів, жарти не змушують реготати, а радше іронічно усміхнутися особливостям нашого життя-буття, підсвіченого через призму абсурдної логічності.
Атмосфера (чи то пак, «вайб») чомусь нагадав фільм «Необхідна смерть Чарлі Кантрімена», де герой через метафізичні причини опинився зовсім не там, де розраховував, але фільм значно пряміший. «Прокляття» до останнього буде загравати з читачем, й підсовувати нові версії реальності, які в моменті будуть здаватися правдивими, бо таким є ефект спостерігача.
11.11.2025
Відгук опубліковано на FB-сторінці письменника і критика Олега Сіліна.
