Відгук на книгу «Хутір» Олени Захарченко.

Читання цієї книжки було цікавим досвідом – вона дитяча, а я трішечки старша за ЦА. Дісталася вона мені «по блату», але щойно я взяла її в руки, випустити вже не змогла. Тут слід згадати художницю Ларису Федорченко – це її провина! Книжка оформлена розкішно, ілюстрацій в ній чимало, як чорно-білих (дуже стильних), так і кольорових (дуже атмосферних). Гадаю, дітей вона причарує, так само, як і мене.

Історія цілком відповідає ілюстраціям – вона так ж чарівна, проте, із серйозним історичним тлом. Це – друге видання, і, наскільки мені відомо, книжку внесено до шкільної програми. Добре розумію, чому: події відбуваються напередодні та в процесі здобуття Україною незалежності, сюжет торкається радянських реалій, боротьби з режимом та історії УПА. Ці моменти, проте, подані доступно для сприйняття дитини 7-10 років – чітко, переконливо, без пафосу чи зайвих деталей. Є «свої», є зрозуміла і справедлива ціль, а є – комуняки, через яких постраждало не одне покоління родичів героїні. Маленьким читачам, гадаю, буде цікаво та легко знайомитися з історією в такий спосіб, надто ж, через те, що решта книги – захоплива пригода з дитячими пустощами, родинними таємницями, моторошними легендами та чарівними істотами.

Головна героїня, Христина, на початку книги ще зовсім маленька, вона щойно починає ходити до школи, але на момент завершення це уже «доросла» дитина, хоча ще й не підліток. Вона вже добре розуміє як історичну логіку, так і поведінку людей. Христина смілива, рішуча, цікава до життя; мене вразило, як чітко вона дала відсіч шкільній булерці – хотіла б я у дитинстві мати таку, як тепер кажуть, асертивність.

Історія починається сумно – батька Христини арештовує КДБ, мати лишається в місті, аби боротися за його звільнення, тож  дівчинку забирає до себе бабуся. І тут, на бабусиному хуторі починаються пригоди! Дівчина з’ясовує, що вона – спадкоємиця давнього роду та має здатність спілкуватися з тваринами й потойбічними істотами. На хуторі вона починає розкривати сімейні таємниці, знаходить друзів, а зрештою навіть – ворогів.

Мені важко порівнювати цю книжку з іншими дитячими – я давненько вже таких не читала. Але увесь цей веселий бешкет, «розслідування» та намагання влізти, куди не просять, нагадали мені історію Тома Соєра (тут навіть є пригоди в печерах, до повноти порівняння). А соціальна лінія, на яку накладається магічна, нагадала «Лабіринт Фавна». «Хутір», правда, не такий темний, хоча і тут не бракує моторошних легенд – приміром, про поїзд-привид, потопельниць та примарних дітей, які буремної ночі катаються на санчатах. Втім, пригадуючи власне дитинство, можу засвідчити – діти зовсім не проти моторошних легенд; на нашому подвір’ї привидами було заселене кожнісіньке цікаве місце – від горища до каналізації.

Окремо хочу звернути увагу на фахову майстерність авторки; для мене важливо, щоб історія була «намацальною», зі звуками, запахами, відчуттями. Саме через це початок оповіді здався мені особливо переконливим; я ще непогано пам’ятаю радянські реалії – тісні комуналки, старі автобуси, порожні крамниці – тож маленькі текстурні детальки дозволили згадати ті час у всій чудовій повноті. Пригоди на хуторі також гарно прописані; весь час траплялися  моменти, які «розпаковували» мою власну ностальгію за дитинством, з карколомними польотами на санчатах, пахучими травами й таємничими лісовими стежками.

Звісно, дитяча книга – не для ностальгуючих дорослих, проте, думаю, вона може створити місточок між дорослими мого поколінням та їхніми дітьми. Спільне прочитання дасть нагоду старшим – згадати, а меншим – побачити своїх батьків тими дітьми, якими вони колись були. А також, можливо, зацікавитись історіями бабусів та дудусів; які, либонь, також мають, що розповісти. Для Христини подорож на хутір стала формуючим досвідом – тепер вона знає, хто вона, чий рід та шлях має продовжити. Хочеться думати, ця книжка підштовхне маленьких читачів уважніше придивитись до світу, а ще – до своїх найближчих. Адже в наші часи ці зв’язки особливо важливі.