Відгук на книгу «Ще літо, але вже все зрозуміло» Василя Карп’юка.

Цю збірку есеїв я вибрала в бібліотеці за назву, бо дуже вже вона відповідала моменту. Фраза виявилася не лише відповідною, але й місткою – вона задає настрій книги, але також окреслює цікавий парадокс щодо автора.

Можливо, парадокс у цій ситуації бачу лише я. Але от про що мова. Як можна здогадатися, в збірці йдеться, зокрема, про осінь, старість, життєві цикли, прийняття природних змін. Загальний тон – меланхолійний, ностальгічний, світлий, але невеселий. Проте тоді, коли було написане перше есе, автору було всього двадцять один, а коли вийшла збірка – двадцять вісім. Спершу я цього взагалі не зрозуміла – за тоном і стилем складалося враження, що автору за п’ятдесят. (До речі, цікавий факт: сама фраза запозичена у Василя Герасим’юка, старшого від автора на 32 роки. Однак вона підійшла збірці, як рідна).

В цьому, звісно, нічого поганого, однак у мене таке поєднання викликало щире зачудування. Стан «мудрого старця», отже, з віком не пов’язаний, а обумовлений чимось іншим – можливо, поетичним даром. А, може, народженням та проживанням в горах. Або навіть – проживанням на «два доми», в горах та в місті, коли автор дистанціюється, а потім повертається до «витоків», щоразу щось здобуваючи і втрачаючи.

Мабуть, це наближення та віддалення і є серцем всієї збірки. Автор постійно порівнює місто і гори – приміром, розповідає, як переживається негода там і там, які історії обумовлюють ці локації, які вони створюють зв’язки між людьми, які відмінності має праця в місті і на землі. Очевидно, природа в горах грає більшу, часом, вирішальну роль, бо може забрати життя необережного. Проте для того, щоб оцінити її красу потрібна дистанція, яку дає проживання деінде.

Втім, дистанція потрібна також і для того, щоб оцінити особливості життя у місті. Приміром, мене зачепила ця фраза: «Після фізичної праці знесилюєшся, але знаєш, від чого втомився.» Вона добре передає знайомий нам стан виснаження, коли за всіма тривогами навіть не знаєш, що саме тебе підкосило. І не знаєш також, чи буде від цих старань та потерпань бодай якась користь.

Ще одне цікаве спостереження: «Будь-яка система, яка хоче одержати більше, ніж дати, робить твій робочий ритм максимально щільним.» Гадаю, система завжди хоче отримати більше, і неусвідомлення і неспротив ведуть до поступової втрати свободи.

Важко сказати, чи мають «люди гір» більше свободи. Робота в селі важка і безперервна, вирватись з кола аграрних зобов’язань практично нереально, хіба що покинути також і саме село. Проте автор вважає таку працю чесною – адже природу не надуриш. Отже, людина вільна, принаймні від необхідності вигадувати своє життя, здаватися кимось, «продавати» себе.

Може здатися, що автор виступає за традиційний уклад, і певною мірою, так і є. З його точки зору прогрес дає менше, ніж забирає (у в цьому моменті відчуття «мудрої зрілості» було особливо сильним), а релігія виступає основною екзистенційною опорою. Для мене особисто цей мотив не дуже близький. Однак, було б дивно очікувати від карпатських горян буддистських, скажімо, ідей. Автор пропонує читачу те, у що вірить, тож багатьом має відгукнутися.

Втім, серед іншого трапляються у автора й ідеї, які виходять за межі християнської доктрини. «Невже гріх бути щасливим?» – питає він. І далі пише: «Коли ти щасливий, то любиш увесь світ. Та чи любиш, коли нещасний?» На ці питання немає відповіді, та вона й не потрібна. Проте подумати про любов не завадить ніколи, а любові в цій книзі не бракує – автор пише про любов до жінки, до рідних, до гір, до собак і пташок та, зрештою, до життя.

Тож я зовсім не шкодую, що вибрала цю книжку, не знаючи про неї нічого, крім назви. У бібліотеках мало новинок, зате можна знайти старі видання; мені перепало саме воно. І якраз так збіглося, що тепер виходить нове розширене видання, яке вже номіновано на премію Шевельова. Отже, я у такий непрямий спосіб долучилась також і до знайомства з новинкою. Що сказати – зазирайте до бібліотек. Ви знайдете там дива і парадокси. Навіть, коли здається, що вже все зрозуміло.