Стаття з рубрики “Жанрова Скарбничка”.
У 1929 році Рональд Нокс, священник та літератор, сформулював «10 заповідей детективної прози». Серед них, приміром, – заборона введення до сюжету китайців. Вони, мовляв, винахідливі і можуть намутити таке, що європейцям і не снилося; тож поява такого персонажа надто явно віщує лихо.
Це правило з того часу не обсміяв лише лінивий (уявляю, як сміявся ван Гулік, автор книг про Суддю Ді). Але інші «заповіді» доречні й сьогодні. Двійники, невідомі отрути, таємні кімнати, незрозумілі наукові винаходи, потойбічні сили – все це робить детективну історію надто схожою на дешевий фокус. Читачу ж хочеться покумекати над складною загадкою і мати можливість розгадати її разом – або й раніше за самого детектива.
Справді, детективні історії дуже часто мають саме такий формат – кривавий ребус, який цікаво розгадувати, сидячи в безпеці. Едмунд Вілсон говорив про твори Агати Крісті: «Це схоже на картковий трюк: фокусник відволікає вашу увагу від незграбних рухів під час підтасовки карт; це може розважити або й ошелешити вас, як і будь-який вправний фокус.» Критики й донині закидають жанру банальність. поверховість, а також – смакування насильства.
Детектив давно вийшов за рамки головоломок «золотої доби» і тепер може включати елементи психологічного трилеру, жахів чи соціальної драми. Та, крім всього іншого, цей жанр став жорстокішим. Gavin Holman пише: «Після Другої світової зображення насильства в сюжетах почастішало. Самі злочини стали жорстокішими, а описи – більш яскравими та детальними».
Зокрема, почастішало зображення гендерно-зумовленого насильства. Критикиня Jessica Mann пише: «Психопати стають щоразу садистичнішими, а страждання жертв – жахливішими.» Далі вона описує те, що відбувається з жертвами – молодими жінками; це справді жахає. Хоча в реальному житті чоловіки становлять 81% жертв убивств (дослідження UNODC), у детективній літературі все навпаки. За оцінкою літагентки Jennifer Herrera, в детективах жінок убивають втричі частіше, ніж чоловіків.
Одна з причин – популярність тропу «гарної мертвої дівчини», який походить ще з казок та міфів, але актуальний і сьогодні (згадайте Лору Палмер). Інша – традиційне уявлення про вразливість жінок. Але ще одна причина не така очевидна. Жінки читають такі історії з метою… вироблення стратегії самозахисту. Дослідження Vicary і Fraley показує, що в кримінальних романах жінок передусім цікавить психологія вбивці, а також ті випадки, коли жертві вдалося врятуватися.
«[Детективна література] дає надію на те, що, попри всі докази протилежного, ми живемо в світі, де проблеми можна вирішити раціональними засобами, а порядок можливо відновити».
P.D. James (Філліс Дороті Джеймс)
Прикметно, що серед авторів детективів чимало жінок. Може бути, що їх надихає саме ця причина; проте є і інші. P.D. James пише: «[Детективна література] дає надію на те, що, попри всі докази протилежного, ми живемо в світі, де проблеми можна вирішити раціональними засобами, а порядок можливо відновити».
Мені дуже близьке це пояснення; вірю також, що детектив спроможний на більше, ніж карткові фокуси та смакування насильства. Трагедія однієї людини часто стає викажчиком більшої проблеми, і детективна історія може допомогти краще зрозуміти суспільство. Так, серіал «Війна Фойла» показав війну з незвичного боку, «Broadchurch» розповів про життя в маленькій громаді, «The Wire» – про занепад інституцій.
Завершити цей лонгрід хочу цитатою, яка мене насмішила. «Розслідування – це партнерство між детективом і покійником. Одного з вас убивають у дуже болісний та принизливий спосіб, а інший роззирається навкруги і будує гіпотези. Це – дві дуже складні та однаково напружені роботи». (P. D. James)
Із цим закликаю авторів детективів ставитися з повагою до своїх «партнерів». Будьте оригінальними, облиште «гарних мертвих дівчат». А якщо вже у вас маніяк нападає на жінку, дайте їй можливість врятуватися. Цілком можливо, така книжка продаватиметься краще.
