Екзамен на письменника не дуже складний, видали три твоїх книжки, і ти вже письменник, але його час від часу потрібно перескладати. Перша книжка лауреатки конкурсу для молодих авторів «Смолоскип» Марини Соколян побачила світ аж 22 роки тому («Цурпалки», Смолоскип, 2003) і років з десять Марина радувала своїх фанатів книжкою, а то й двома на рік, і до 2013 року видала цілих десять. Фанатів у неї таки достатньо, бо за цей же час вона отримала чи не з десяток нагород на усіляких конкурсах і фестивалях, в тому числі збіговиськах фантастів. Однак, усі спроби зарахувати Соколян до фантастів виглядали трохи штучними, настільки її твори були більшими за фантастику й міське фентезі про вампірів. Справді, жоден Єврокон не намагався нагороджувати Кафку, Маркеса чи Павича. Ось і Соколян краще віднести до якогось магічного реалізму і заспокоїтися.
Але у 2013 році щось сталося. Наприклад, Євромайдан. А може щось дуже особисте. І в наступні 10 років панна Марина не видала жодної книжки, якщо не рахувати електронних перевидань. А щодо останніх, я не певен, чи приймають їх на письменницьких іспитах, навіть якщо авторка сама їх проілюструвала (знаю про це тільки тому, що був перевидавцем її «Сторонніх у домі» у видавництві «Електрокнига» і оцінив також її ілюстраторську майстерність).
Довгожданну книжку «Проклаття Григора Нетутешнього» (в-во Бодан, 2025), через 12 років, теж проілюструвала сама авторка. Тільки-но побачивши обкладинку, я пожартував, що в головного героя дві лівих ноги, і списав усе на поганий вплив львівського пам’ятника меншому Моцарту на ілюстраторів, однак виявилося, що це не баг, а фіча, і цей Григір одною ногою ходить по землі, а іншою по воді.
(Окрема тема – імена цієї книжки. В нашій культурі було не так багато Григорів. А прізвище мера Тугар відсилає одразу і до «Захара Беркута» і до богатирських билин з Тугарином Зміївичем.)
А ще герой має вдачу весь час потрапляти не туди, яка спершу і здається отим заявленим в назві прокляттям, але через кілька розділів безперервних пригод починаєш сумніватися, чи це, навпаки, не дар. Стільки разів ця властивість рятує героя й випадкових супутників.
І у місто Сколовар на пагорбах, яке чимось невловимо, мабуть, джерельними водами, нагадує Трускавець, герой теж потрапив «не туди» – несподівано, в тому числі для себе, вийшов не на тій станції. І тепер ніяк не може з нього вибратися.
Признаюся, що такий розвиток сюжету мене трохи налякав. Мабуть, далися взнаки спроби читання чогось подібного, без надій на втечу потягом, в юного Артема Чеха й покійного Кузьми Скрябіна. Більш затхлої атмосфери і вимучених цією безвихіддю героїв можна очікувати тільки в «Замку» Кафки. Але ж він і недописаний.
І все ж, попри мою нелюбов до «тайожних тупиків», щось мене тримало у цьому тексті. По-перше, небанальний словник. Кожні десь три сторінки, я, філолог і професійний читач, зустрічав нове слово. Ні, цілком зрозуміле. Але несподіване, рідковживане чи архаїчне. Я спеціально спочатку лазив до словників, щоб пересвідчитися, чи Марина його не вигадала. І таки да, словник Марини Соколян, то пишний яр, а не сумне провалля. (І темний яр біля кладовища, і купа проваль, які відкриваються просто посеред вулиць, як катакомби в Херсоні після злив, в чудовому місті Сколовар присутні).
Та й сама оповідь плине стрімко й дзюрчить, як якийсь весняний струмок, що розмиває ґрунт у Сколоварі, який негайно місцеві МНСники огороджують жовтими стрічками, і містяни живуть далі, наче нічого не сталося, а новоприбулих це дивує. (Ще місцеві пожежники можуть приїхати на пожежу через день по тому, як її загасили, але вимагають евакуації всіх з приміщення, або платіть за хибний виклик). Така плинна манера оповіді нагадує мені, вибачте, російський жанр киянина Ніколая Лєскова з непристойною міжмовною омонімією – сказ. «Сказ о ту́льском косо́м Левше́ и о стально́й блохе́». Тобто оповідь, наратив, як не затягали це слово фейсбучні експерти. Втім, сказ українською – фатальна хвороба – теж має дотичність до тексту. Оті весняні ручаї виносять на поверхню якусь давню інфекцію, і в місті починається Карантин. На 40 днів. Ну або менше, якщо героям вдасться здійснити революцію.
• Ага, – зауважить у цьому місці схвильований читач, то це про ковід! Ну, нарешті!
Бо друге, чим тримає цей текст, – це гарячкове намагання читача розібратися, що тут, чорт забирай, відбувається. Яке Управління з нейтралізації? Яка Спілка і Братство? Чому в час перерви і після 17 години мерія вимирає? Літерально. І чому містом править мрець з трьома різними датами смерті на постаменті? (Три каденції?)
При цьому закони фізики чи медицини в цьому світі виконуються вибірково, тобто одні герої їх дотримуються, а інші ні. Так, власниця готелю впродовж дня довільно змінює свій вік від бадьорої десятилітньої дівчинки (вранці) до втомленої сорокалітньої тьотки (ввечері). А в покарання за якісь порушення карантину в героя в паспорті може з’явитися прочерк замість прізвища, і його так і починають називати – пане Прочерк.
Дивним чином оце нагромадження нісенітниць і абсурду в кожному розділі в кінці чудово, в межах логіки української химерної прози (так, чорт забирай, який Павич, коли в нас були Василь Земляк і Олександр Ільченко), зведено докупи і пояснено, докладно, як розповідь Голмса Ватсону в кінці чергової пригоди. І крамольна мисль закрадається в голову: «А може і весь той відчитаний критиками абсурд незавершеного Кафки в кінці мав мати отаке логічне і струнке пояснення, і щасливий кінець? Так само, як щасливо завершується карантин в Сколоварі? Ну, як щасливо? Майданом.
Важливими дійовими екіпажами цього тексту є тролейбуси. Підхоплюють героя прямо від вокзалу й везуть до кульмінації тексту. Подивився у вікі, в яких українських містах тролейбуси є. Трускавець відпадає. Ну звісно ж, Харків. Саме там обирали мертвого мера. Пане Кернес, вибачте, зразу не впізнав. Написано за реальними подіями. Ось тому це не фантастика.
Тут мав би йти абзац про те, як химерно потрапляє в українську літературу досвід ковідного карантину, про який, здавалося, всі забули на тлі всього, що сталося потім, і письменникам вже геть не до того, вони теж обслуговують війну, а не рекламують вакцини. Але я – уважний читач. Читаю від передмови до дати. Марина закінчила цей роман ув 2018. Вона це не підсумувала, а передбачила.
Хай там як, вітаю авторку з поверненням у лави дієвих письменників. Камбек, як на мене, вдався. Авторе, пишіть ще.
Колонка 19 липня 2025
Відгук опубліковано на FB-сторінці письменника і критика Атона Санченка.