Cтаття з рубрики “Химерна П’ятниця”.
Людина не може без шахрайства. Навіть, коли йдеться про такі серйозні справи, як порятунок душі. Всім відомо про надання церквою індульгенцій. Але цікаво, яка логіка стоїть за цією практикою.
У католицьких катехізисах стверджується, що заслуги святих і мучеників перевищують їхні власні потреби, тож надлишок стає частиною «скарбниці церкви», якою вона може розпоряджатися на власний розсуд. У цьому вже відчувається якийсь шахер-махер, бо ж, теоретично, кожен має особисто відповідати за свої вчинки, а не позичати заслуги у святих (а очі – у Сірка :)). Але така «капіталізація» благодаті причаровує сама собою.
У православ’ї існує концепція митарств – небесних «митниць», які має пройти душа на шляху до спасіння. Їй доводиться відповідати за невідпущені гріхи, «розплачуючись» здійсненими за життя добрими справами. Але і в цьому випадку є можливість трохи змахлювати. Кажуть, що святій Феодорі допоміг пройти митарства святий Василій Новий, надавши їй «мішок золотих монет» – своїх молитов – аби відкупитись від демонів.
В Уельсі та сусідніх краях існував химерний звичай «поїдання гріхів». Якщо людина помирала без відпущення та причастя, рідні могли вдатися до послуг «їдців гріхів» (sin-eaters) – спеціальних людей, які за окрему плату брали на себе гріхи покійного, з’ївши хліб та випивши ель, пронесені над гробом.
Практики земного впливу на потойбічний суд існують, звісно, не лише в християнстві. У Давньому Єгипті, приміром, на груди покійника клали амулет у формі скарабея із заклинанням, яке закликало серце не свідчити проти власника на загробному суді.
Ритуали очищення від гріхів існують і в інших традиціях. Японська практика Misogi, скажімо, передбачає купання у водоспаді. Єврейська традиція має Tashlikh – читання молитов над рікою (іноді – кидання туди шматочків хліба), аби гріхи пішли за водою.
Словом, є багато способів «домовитись» із потойбіччям. Може, це і непогано, адже не завжди є можливість компенсувати поганий вчинок, і людина може роками мучитися провиною, не знаходячи спокою. Проте прощенню має передувати розкаяння. А прихильники «чітерських» практик часто про це забувають.
