Відгук на книгу «Катананхе» Софії Андрухович.

Є книги, які вибираєш за обкладинкою, анотацією, чиїмось відгуком. А є такі, що приваблюють самою назвою. В цьому випадку назва дуже вдала – ще нічого не знаючи про сюжет, можна подумати про катастрофу, каталепсію, анархію, долю (Ананке).  Та, як виявилося, мова про квіточку – із тих, що вирощують на клумбах і в садках. Але і про катастрофу теж.

Власне, сама назва складається з грецьких слів κατά (вниз) ἀνάγκη (сила), тобто, незборна сила, примус, поневолення. Цю квіточку греки використовували для виготовлення любовного зілля; можна уявити, якого роду любов можна було очікувати в результаті. Гарна квіточка, словом, зовсім не токсична,

Другою причиною, яка підштовхнула мене взятися за цю книгу, була злива полярних вражень – від «грязюка і багнюка» до «інтелектуальна насолода». Що тут скажеш? Теоретично, одне не суперечить іншому. Проте людям, яким незнайома і неблизька естетика потворного, краще за цю книгу не братися. Іншим же може зайти, надто тим, кому цікаво поміркувати не лише про сюжет книги, а і про теми, які вона піднімає.

Для мене, скажімо, такою темою стала роль естетики в літературі, зокрема, навколоеротичній. В зав’язці «Катананхе» – роман чоловіка середнього віку з літньою жінкою (дійшовши до цього місця, гадаю, частина читачів відкладе книгу подалі). В зображенні любовної сцени максимум бруду і тілесності, нуль романтики і краси. Проте тут мені згадався момент з «Молодого Папи» Соррентіно. Кардинал Дюсольє говорить, що не любить Ватикан, бо там «пахне ладаном і смертю», а йому більше подобається «лайно і життя».

У цьому сенсі я десь можу зрозуміти Олексу, героя «Катананхе»; жінка, яка йому сподобалась, вкрай вітальна, попри вік і пов’язані з ним тілесні особливості. «В ній дзижчала високовольтна енергія», думає він про Жанну; і справді, чи аж така важлива краса та молодість для потягу, який сягає екзистенційної глибини? Леся, дружина Олекси, натомість, молода й гарна, і стає молодшою та гарнішою завдяки відповідним косметичним процедурам. І однак чоловік відвертається від неї і божеволіє від старшої сусідки.

Мені подумалося, що естетика в класичному розумінні часто відволікає від головного або навіть маскує щось дуже погане; так, скажімо, Набоківська «Лоліта» естетизує розбещення малолітніх. «Катананхе» робить протилежне – роз’єднує естетику і еротику, аби подивитись, що залишиться.

Тема міфу про Актеона, також повсюдно присутня у сюжеті, залишила мене в певній розгубленості. У романі герої рятують оленя, який в міфі мав би загинути. Тобто, що тут мається на увазі? Богиня пробачила товариша за блюзнірство, дала йому другий шанс? Однак тут міф «розбитий», кожному персонажу дістається лише шматочок – комусь «купання», комусь «роги», комусь «собаки»; кожен здійснює трансгресію, і кожен отримує своє покарання. Це, мабуть, пов’язано з тим, що в оригінальному міфі собаки роздерли Актеона на шматки, тож і сам міф дійшов до нащадків у розчленованому стані. Проте таке розбиття також позбавляє міф потужності; після прочитання я кілька днів іще ходила з відчуттям незадоволеності, адже якогось помітного катарсису не відбулося.

Втім, в такому завершенні також можна побачити правду життя. З людьми справді час від часу трапляються містичні досвіди, однак далеко не всі вони ведуть до катарсису чи перетворення. Хтось подумає, що «примарилась якась дурня» чи «найшло затьмарення», та й по тому. І, замість змінитися, люди старатимуться забути незручний досвід і якнайшвидше зробити «як було». В цьому сенсі книга правдивіша за міф.

Окремо треба загадати другу сюжетну лінію – історію доньки проблемної пари, підлітки Таї. Авторці добре вдалося передати підліткову наївність, сором’язливість, схильність до протесту та заперечення, а також – пекучу соціальну тривожність; дівчинці хочеться співчувати більше за інших. Якщо приміряти міфічні фігури до кожного персонажа, то Тая, своєю незайманістю та своїм гнівом, мабуть, близька до Артеміди. І навпаки, цікаво подумати про Артеміду, як про вічну підлітку, яка карає не від прагнення справедливості, а від юнацької образи.

На загал, враження від книги, звісно, суперечливі. За кавою з тістечком її не почитаєш. Проте вона має характер, не боїться бути незручною, ставить цікаві питання. І ще – змушує уважно приглядатися до клумб і старших дам, що пораються коло них. Ану як серед цих жінок – утілення невблаганної долі? Зрештою, кожен і кожна з нас прямують до землі; однак навіть там, де вже немає краси, ще лишається жага і сила.