Відгук на книгу «Мій дід танцював краще за всіх» Катерини Бабкіної .
З цією невеличкою книжкою оповідань в мене склалися не так, щоб теплі стосунки. Кілька разів я її відкладала зі словами “та що ж таке”, але потім бралася читати знову. Справа не в тому, що вона погана чи страшна; вона просто дуже насичена життєвими драмами – за 144 сторінок минає понад сто років, люди народжуються, подорожують, гинуть на війні, дружать, закохуються і нестерпно мучать один одного в процесі.
Ці оповідання пов’язані спільними героями, тож, якби обсяг був більшим, історія потягнула б на родинну сагу. Цікаво, що зв’язок, який об’єднує усіх персонажів, не кровний, а дружній, проте ця дружба така тісна, що вже може називатися родиною. Цікаво також, що зв’язок має зворотній напрям — від сучасності до минулого, тобто, нинішня дружба об’єднує в одну історію не лише сучасників, а й їхніх предків.
Збірка відкривається оповіданням, у якому п’ятеро дітлахів знайомляться між собою; їхня дружба зав’язується просто у перший день навчання в школі. Далі історія стрибає вперед і назад, розповідаючи про бабу одного, діда іншої, тітку третьої і так далі. Десь виявляється, що між ними є і справжній родинний зв’язок, принаймні, дід однієї подруги був зведеним братом баби другої. Все це трохи заплутано, і я, можливо, пропустила ще якісь контакти в минулому, проте виловлювати ці зв’язки та паралелі доволі цікаво.
Ці історії об’єднує одна тема, а власне – війна та її наслідки. Кожен із покоління дідусів та бабусь постраждав унаслідок Другої світової; поранення, втрати, розбиті родини – все це переламало долі так, що це дається взнаки й через покоління. Часова лінія збірки завершується десь після 2014, принаймні, війна на Сході вже почалася. Тож ключова драма зрозуміла – зранені родини вступають у нову фазу катастроф, і швидше за все, цикл повториться.
Відчуття приреченості робить книгу не надто радісним читанням. Авторка не розповідає про героїв та переможців; навпаки – ці оповідання, швидше, про жертв. Ці персонажі не творять свій сюжет, натомість, Історія та історії стаються із ними. Вони мають свою агентність, але вона часто дуже обмежена. Так, приміром, найколоритніший персонаж книги, той самий дід-танцюрист, від самого дитинства потерпав від свавілля іншої сили – спершу батьків, тоді – режиму. Це зробило його здатним на потворні вчинки; симпатії це не викликає геть зовсім, але ловиш себе на відчутті, що, попри все, можеш його зрозуміти.
До браку агентності додається також брак сенсів. Горе пережити легше, якщо знайти в ньому більший сенс, проте персонажам у цьому відмовлено. Їм не йдеться про визволення, справедливість чи щось подібне; уявлення про країну та націю тут доволі розмите. Згадується, що деякі з персонажів починали свій шлях у Старобільську; якісь потім жили у Харкові, інші – в Житомирі, зрештою всі опинилися в Києві. І не факт, що діти тут і залишаться — хтось їде по контракту до США, хтось думає, чи не приєднатись до родини в Ізраїлі.
Гадаю, брак сенсу взагалі був притаманний радянським часам; що ж до нинішніх, то персонажі, принаймні, деякі, так само скептично ставляться до “шляхетних ідей”. Книга була написана у 2019 році, тож тоді цей момент міг сприйматися інакше; втім, мені бракувало відчуття більшої спільності, чогось такого, що об’єднувало б героїв поза родиною та дружнім колом. Але на це нарікати безглуздо – кожен шукає сенс у тому, що дало йому відчуття приналежності. А коли, з різних причин не дало – людина знайде щось своє, осібне, і за те й триматиметься.
В анотації книги сказано: вона розповідає про те, що навіть “поламані” люди можуть вижити, жити, і навіть ставати щасливими. З цим твердженням можна сперечатися. Вижити – не завжди (в книзі згадується щонайменше один суїцид), жити – можливо, але не дуже добре (поранення, травми, розлади), ставати щасливими… Чесно, я не побачила тут щасливих людей.
Втім, я побачила тут щось, можливо, важливіше – співчуття, допомогу, спільне переживання горя. Ця дитяча дружба – щемка і щира; вона дає розраду і надію там, де не змогла впоратися сім’я чи кохання. У житті бабусів та дідусів також траплялися рятівні зустрічі та щасливі випадки – зрештою, вони вижили і створили родини, а це вже немало. Тож я сказала б інакше — поламана людина, може й не буде щасливою, проте може дати шанс на щастя іншим.