Ця стаття – передрецензія на нове видання книг Антона Санченка «Круз та Лис» та «Красуні обирають Лисянського». Відкрито передзамовлення.

Складно оцінювати дилогію (поки що) Антона Санченка про навколосвітнє плавання Лисянського та Крузенштерна, як, власне, літературу. Це щось більше – історична реконструкція, просвітницький проект чи навіть – громадський активізм. Адже море – тема в Україні не надто популярна. Така «морська сліпота» – результат імперської політики, яка зробила все можливе для позбавлення України історичної суб’єктності, зокрема – суб’єктності морської. Це й не дивно, адже море – це свобода, економічний розвиток, залученість у світовий контекст. Цього аж ніяк не можна було дозволяти такій неслухняній нації, як наша; та, на жаль, інерція «витіснення» цієї теми триває і донині.

Книги Санченка, як художні, так і науково-популярні, – послідовна боротьба з цією інерцією. «На чорноморській хвилі», скажімо, – ґрунтовна історична праця, по прочитанні якої ні в кого не має лишитися сумнівів щодо того, що море нерозривно пов’язане з нашою історією, спершу, як напрям, потім – як шлях. «Круз та Лис», а тепер і «Красуні обирають Лисянського» – історія ще масштабніша; в ній ідеться вже навіть не про море – а про Світовий океан. І хай якою б епічною ця історія не була, починається вона в Ніжині. 

Диференційний діагноз

Поняття «морської сліпоти» приписують адміралу Філдхаусу – так він окреслив небезпеки ігнорування урядом морської стратегії. Термін швидко підхопили його колеги, але особливого звучання він набув у вустах ірландського морського історика Джона де Курсі Айрленда (John de Courcey Ireland). Він писав: «Життя Ірландії, як острівної нації, завжди визначалося морями, що оточують її зусібіч. Цей факт, проте, переважно ігнорується ірландськими істориками. Чи й досі наша історія страждає на «морську сліпоту»?

Гадаю, порівняння з Ірландією доречне; ця нація мала подібний з нами досвід і має відповідати на подібні виклики, один з яких – виокремлення власної історії з хронік імперії. І, хоча до певної пори ірландська історична наука відверталася від тих, хто служив Британії, зрештою перемогла політика переосмислення, залучення і визнання.

Де Курсі Айрленд був одним з тих, хто долучився до цієї зміни. Він, скажімо, заохочував колег внести відомого гідрографа Френсіса Бофорта до переліку видатних ірландців (і зрештою, ірландці його таки відвоювали); писав також про ірландських моряків, які відзначилися деінде, як-от Вільям Браун, засновник аргентинського флоту. Можна наводити й інші приклади (а їх чимало), проте ідея зрозуміла: нехай ці видатні мореплавці не служили на благо своєї нації, їхній внесок важливий, адже демонструє її потенціал.

Я згадую про цього цікавого ірландського науковця через те, що його місія здається мені подібною до того, що робить для нашої морської історії Антон Санченко. А Юрія Лисянського можна порівняти з Бофортом чи тим же Магелланом, за якого досі сперечаються іспанці та португальці.

Лисянський був співкерівником першої російської навколосвітньої експедиції, яка заклала основи всієї подальшої російської морської науки. Втім, вона могла б зовсім не відбутися чи мати інший результат, якби не характер, досвід і виховання Юрія Лисянського, нащадка шляхетської козацької родини.

Ставши однією з рушійних сил експедиції, він дав своїм співвітчизникам пропуск до клубу націй, причетних до епохи географічних відкриттів. За таку постать, без сумніву, варто боротися. Варто популяризувати її серед причетних і непричетних, аби його вибирали не лише красуні, а й інші громадяни, не зважаючи на стать та зовнішність. Адже історія Лисянського – це не лише цікава пригода, це історія про море, про український характер та, зрештою, про наше місце в історії.

Анамнез

Наша «морська сліпота» за своїм походженням відрізняється від ірландської. Для них море було не так шляхом, як кордоном і загрозою. З моря приходили чужинці, пізніше море стало дорогою на службу або в еміграцію, тож до нього, зрештою, сформувалася стійка неприязнь.

Для нас же море було радше неактуальним, ніж загрозливим, оскільки доступ до нього був ускладнений – узбережжя було то не наше, то не зовсім наше, то не наше знов. Не дарма Санченко починає історію навколосвітньої подорожі із суперечки ніжинських кумів щодо вигоди, яку принесе заснування Херсона – адже це був, нарешті, офіційний доступ до моря, нехай навіть через річище. Звісно, козаки і до того чудово плавали і рибалили на морі, проте справжній порт означав щось більше – інфраструктуру, суднобудування, крупну торгівлю. Втім, за місце під чорноморським сонцем іще належало поборотися; тим часом слід було встигнути за іншими народами, які вже підкорювали океани.

Ця розмова у Ніжині – один з найцікавіших епізодів першої книги. Гадаю, він важить багато і для автора. Варто зауважити, що обидві книги не так художні, як науково-популярні, проте з художніми замальовками окремих цікавих моментів. І от саме цей епізод, власне, художній. Читач зможе добре уявити собі тодішні українські хрестини, святкове вбрання, традиційні смаколики, жарти, пісні, а також – політичні суперечки.

Хтозна, чи дійсно саме в цей момент сформувалася «змова» гофмейстера Безбородька та купця Делярова щодо спорядження навколосвітньої експедиції, проте, так могло би бути. Немає нічого дивного в тому, що українці впливали на російську політику, адже талановитий та діяльний народ мав десь реалізувати свій потенціал. Те, що це відбувалося, по суті, на службі ворогу, нині називають нашим історичним приреченням, прокляттям України – нації будівничих та руйнівників імперій. Зараз фаза «побудови», очевидно, минула; але забувати про неї аж ніяк не варто.

Перевірка зору

Цікаво, що, говорячи про переосмислення історичних процесів, дослідники часто використовують «візуальні» метафори: «сліпота», «оптика», «бачення». Це переводить розмову від збору фактажу до вибору перспективи; у історії, отже, може бути «точка хору». Для нас це важливо, адже такий підхід дозволяє повернути суб’єктність тому, кому довший час було в ній відмовлено.

Санченко робить саме це, пишучи про українців в російській політиці, моді, торгівлі та, зрештою, на флоті. Він називає цю спільноту «Кронштадським куренем»; і, певно, в нашої морської справи не було іншого шляху – слід було взяти в імперії все, що може знадобитися нам самим. Гадаю, це можна також назвати стажуванням; прикметно, що саме навчанню та практиці Лисянського присвячено майже всю першу книгу.

Про навчання, як на мене, читати завжди цікаво. Це допомагає читачу зрозуміти, що взагалі відбувається і куди він потрапив. Але головне – це можливість познайомитися з героями замолоду, побачити як формується їхній характер та складаються особисті зв’язки. Саме під час навчання в Морському кадетському корпусі в Кронштадті відбувається і другий мій улюблений епізод – знайомство зовсім молодих іще Лисянського і Крузенштерна. Це, звісно, – також реконструкція, проте автор має власну «оптику», яка дає йому можливість переконливо зобразити побут, навчання та витівки майбутніх моряків. Ми вже бачимо, якими вони стануть: один – рішучим та веселим, інший – відповідальним і стриманим. Пізніше вони керуватимуть кораблями кожен на свій манер (про що детальніше – вже у другій книзі), і кожен ухвалюватиме власні рішення щодо маршруту та цілей експедиції.

Стежити за тим, як проявляються ці відмінності теж дуже цікаво, бо, власне, порівняння та оцінка – теж переваги суб’єктності. Автор також чимало пише про те, як проявляють себе в морі росіяни; в книжці – багато цікавого про недбалість, політичні інтриги, розпусту і п’яні вибрики. Тут для нас, звісно, нічого нового, проте уявіть собі цей кордебалет на борту корабля посеред океану! Ось де «герметичний трилер» разом з комедією абсурду! Втім, капітан Лисянський швидко зрозумів, як керувати російськими моряками. Методика трохи нагадує приборкання звірів; подумалося, що було б непогано, якби сучасні європейські політики взяли її на озброєння.

Лікувальні процедури

«Морська сліпота» виникає через втрати і травми; найкраще ж лікування від неї – любов. Морська справа – одна з найромантичніших, і можливо, тому, що пропонує молоді традиційну ініціацію, випробування на право називатися дорослими. Моряки, звісно, бувають різні, проте ті, кому бракує мужності, на флоті не затримуються. Але ті, хто зумів досягти успіху, викликають незмінну повагу. Ну і романтичний інтерес.

«Красуні обирають Лисянського» – це не лише назва другої книжки (та одна із сюжетних інтриг). Це, передусім, – назва флешмобу в соцмережах, який виник з метою популяризації першої книги, «Круза та Лиса». Тоді читачки (безперечно, усі – красуні) розповідали про свої враження від книги; назва була трохи провокативна, проте дієва – флешмоб просто неможливо було не помітити.

Втім, автор не обманює читача. В обох книгах є романтичні знайомства та пригоди, які розкажуть нам не лише про український характер, але й про екзотичні острівні звичаї. Може й не дуже коректно заманювати на флот такими перспективами, але цей гачок – лише один з багатьох. В книгах є чимало іншого – вигідна торгівля, нові землі, змагання зі стихією і танці у губернатора. Треба й справді бути сліпцем, аби не любити моря. Ну або просто не мати серця; нам же, з нашою кордоцентричністю, можна цього не боятись.

Прогноз

Подорож Лисянського та Крузенштерна не закінчується  у другій книзі. На момент завершення «Красунь» Крузенштерн десь на шляху до Камчатки, а Лисянський – на Нуку-Гіві, і, судячи з натяків автора, на читача чекає ще чимало цікавого.

Що відбуватиметься з нашою морською історією – ми, гадаю, побачимо й самі. Як не дивно, на «морську сліпоту» страждають не лише невеликі народи, але й імперії; і, без лікування народ навряд чи «прозріє». Адмірал Меллетт сказав, що гарне урядування вимагає сильного морського представництва, яке, в свою чергу, потребує своїх «адвокатів». Книги Санченка – не просто гарна література, це й спосіб об’єднати навколо себе спільноту таких «адвокатів». І, судячи з того, як повільно, але неухильно, зростає зацікавлення темою в країні, а особливо – в портових містах, цей спосіб – доволі дієвий.

Кажуть, що історію пишуть переможці. Але справедливо, мабуть, і інше – перемагає той, хто розповідає свою історію. Тож добре, що в нашого моря є свої герої та свої літописці.