Стаття з рубрики “Жанрова скарбничка”. Перша частина – тут.

Хоча прикрі слова Лема про плебеїв та шляхту в однаковій мірі стосувалися НФ і фентезі, наукова фантастика, все ж, –  у дещо кращій ситуації. Критик Джон Клют сказав: «На відміну від фентезі, яке можна визначити як сукупність зв’язних, але неможливих наративів, позначка «наукова фантастика», зазвичай, означає сюжет, створений на науковій основі. Інакше кажучи, про правдоподібність НФ можна хоча б сперечатись».

В цьому полягає найбільший парадокс «долі» фантастики в літературі. За століття домінування реалістичної прози правдоподібність стала важливим критерієм якості. І отже, що реалістичніший сюжет, то більше він цінується.

Дослідники Gavalerq і Johnson провели експеримент, взявши один і той самий текст, проте подавши його першій групі респондентів як реалістичний, а другій – як фантастичний (до сетингу було додано кілька фантастичних деталей). В результаті, другий варіант був оцінений, як менш якісний та значущий; понад тим, читачі докладали значно менше зусиль, аби зрозуміти його сюжет і персонажів.

Цей експеримент наочно доводить: жанрова дискримінація працює точнісінько так само, як і будь-яка інша – расова, вікова, гендерна; і якість самого тексту тут зовсім ні до чого. Аудиторія часом просто не розуміє, з чим має справу.

Адже суть фантастики не в тому, щоб відтворювати реальність, а в тому щоб пропонувати читачу  щось нове – ідею, тлумачення, естетику, світоустрій. Або, як влучно сказала Маргарет Етвуд: «Якщо на обкладинці книжки пише «НФ», я хочу, щоб всередині було щось таке, чого досі не існувало».

В цьому сенсі фантастика, а особливо НФ, функціонує подібно до, власне, науки. Літературознавець Дарко Сувін говорить, що фантастичний сюжет починається з формування «новуму», гіпотези, яка дає змогу поглянути на світ свіжим оком. Це явище він назвав «когнітивним відстороненням»; воно дозволяє піддавати сумніву наявний устрій та звичні явища. І, зрештою, змінювати їх.

Втім, наука не завжди була такою, як нині. Нумерологія, алхімія, астрологія – все це в певний час було частиною «наукового пошуку», і відсутність реального фактажу нікого особливо не бентежила.

Прикметно, що найдавніший сюжет НФ пов’язаний, власне, із суперечкою щодо «правди» в літературі. Першим зразком жанру вважається «Правдива історія» Лукіана, написана у ІІ ст.н.е. Тут є і подорож на Місяць, і міжзоряні війни, і позаземні форми життя; Лукіан, проте, створив цю історію, як пародію на Гомера та Геродота, аби довести, що й визнані автори можуть брехати. Кумедно, що тодішні римляни  сприйняли цю історію власне як правдиву, хоча автор хотів довести протилежне.

Коли подумати, нинішня фантастика ставиться до реальності значно відповідальніше, ніж давня наука. Орсон Скотт Кард сказав: «Добра НФ та добре фентезі мають наслідувати реальність, не відходячи надто далеко від того, що ми знаємо про людську поведінку та Всесвіт. Оскільки обидва жанри відхиляються від відомого, письменники повинні набагато гостріше усвідомлювати межі реальності, ніж автори інших жанрів.»

«Нове» у фантастиці не означає «безглузде», якраз навпаки. Гарний «новум» не буде безцільним блуканням околицями, але кроком вперед, туди, де небезпечно. Часом твори фантастів читаються як політичні маніфести; це й не дивно, адже багато з них мають анти-тоталітарне (Орвелл, Бредбері, Етвуд)  чи анти-технократичне (Дік, Гакслі, Лем) спрямування.

Та чи справедливо казати, що «новум» властивий лише НФ? Geoff M. Boucher пропонує розділити його на дві частини – когнітивну та афективну. В такому разі, «когнітивний новум», або ж нові ідеї, апелюватиме більше до розуму; такий підхід справді більш властивий НФ. Для фентезі характерніший «афективний новум» – яскравий образ, суб’єктивне переживання, яке апелюватиме передусім до почуттів. В цьому сенсі фентезі подібне до поезії, коли відчуття приховане в метафорі, наче зоряне сяйво – у фіалі Ґаладріелі.

Уявіть собі, якби замість цього фіалу герой отримав, скажімо, ультразвуковий свисток із тим же ефектом. Він би, звісно, відігнав чудовисько, але переживання цього фрагменту читачем було б зовсім іншим, в ньому не було б відчуття дива, зв’язку з іншими часами та народами, надії та піднесення, які, зрештою, також – зброя.

Найчастіше обидві частини «новуму» працюють разом, і нові ідеї викликають нові почуття. Однак зрештою і наука, і мистецтво говорять нам про одне і те саме – про нас самих. Так, на думку згаданого Geoff M. Boucher, «Поттеріана», при всій своїй казковості, має виразний антифашистський посил. І ми, на жаль, не можемо стверджувати, що він уже не актуальний.

Нині часто звучить думка про те, що технології розвиваються швидше, ніж етика. Понад тим, йдеться вже не про розвиток, а про регрес, поступову втрату контролю людини над соціальною та культурною сферами (таких досліджень чимало, приміром, Kulveit et al).

Журналістика довший час вважалася «сторожовим псом» демократії, але, схоже, цю битву вона програє. Натомість лишається фантастика – соціальна, наукова, епічна, різна – у якій йдеться про небезпеку втрати людяності та необхідність її захищати.

Коли у Бредбері запитали, чи очікував він, що майбутнє буде таким же неприємним,  як і в його романі «451 градус за Фаренгейтом», він відповів: «Я не намагаюся передбачити майбутнє. Я прагну його попередити».

Було б непогано, якби суспільство прихильніше ставилися до цього досі зневаженого союзника. Адже фантастика стає реальністю швидше, ніж нам би цього хотілося.