Стаття з рубрики “Жанрова скарбничка”.

У свій час мене тяжко травмувало есе Станіслава Лема «Наукова фантастика: безнадійний випадок із винятками». Він обговорює становище жанру, який опинився у «нижньому царстві» літератури та був затаврований як щось тривіальне і низькопробне. Саме звідти цей образ – під час облави в борделі, мовляв, шляхтич може сказати, що зазирнув туди з цікавості, а плебеїв пов’яжуть як повій чи клієнтів. Тобто, «серйозна» література може бавитися з фантастичним, не втрачаючи репутації. А от фантастика… ну, до пристойного дому її не запросять, як би вона не пнулась.

Це есе читати важко, і хоча там багато влучних спостережень, все ж, в самому тоні відчувається біль. Авжеж, має бути прикро, якщо ти вкладаєш у свої твори все, що маєш (а маєш ти багато, якщо ти – Лем), а тебе однаково не сприймають всерйоз і запроторюють в жанрове «гетто». 

Ці спостереження стосуються не лише НФ; автор говорить також і про фентезі. В ті часи фентезі лише щойно почали позиціонувати як окреме явище; точкою відліку вважають започаткування серії Ballantine Adult Fantasy series. Саме це видавництво опублікувало Толкіна, а успіх його книг підштовхнув до створення окремої серії, до якої увійшли твори Лорда Дансейні, Гоуп Мірліз, Говарда Лавкрафта, Ґілберта Честертона, Г.Р. Гаґґарда та багатьох інших.

НФ та фентезі мають чимало спільного; в професійній спільноті навіть побутує жарт, мовляв, НФ –це фентезі із заклепками (відповідно, фентезі – це НФ, тільки з деревами). Нині їх відносять до загального жанру speculative fiction (ми кажемо просто «фантастика», хоча це не зовсім точний відповідник). Іноді автори поєднують характеристики обох жанрів; а іноді пишуть щось таке, для чого взагалі немає назви. Втім, для таких випадків існує термін сліпстрим (на противагу мейнстриму); ми могли б назвати це явище експериментальною фантастикою. Це, до речі, пояснює багато чого – бо ж експеримент є експеримент.

Хотілось би, проте, поговорити про ці жанри окремо, бо, як на мене, вони мають відчутно різні характери та функції.

Отже, спершу про фентезі. Вододіл тут нібито очевидний – якщо в тексті присутня магія чи надприродні явища, це, швидше за все, – фентезі. Втім, саме тут і виникає найбільша проблема. Біблія – це фентезі? А «Старша Едда»? А сага про Гільгамеша? А «Фауст»? А «Беовульф»? Деякі з цих творів, коли б вони були написані в наш час, могли б легко загриміти в згадане Лемом гетто. Люди завжди писали про дивне та ірраціональне; на цьому, по суті, стоїть наша цивілізація. Але в якийсь чудовий момент фантастичне було знецінене; посприяло цьому і Просвітництво, і Індустріальна революція, і поява соціального роману – жанру, який швидко потіснив інші, як неважливі.

Люди продовжували писати та читати про ірраціональне, але тепер уже ризикуючи дістати тавро «незрілого мрійника», «малодушного ескапіста», «ненормального гіка».  Появі останнього означення посприяв «кейс Кірка Алеана» (Kirk Allen). Якщо коротко, один дядько (Кірк – це дане йому лікарем псевдо) начитався фантастики і вирішив, що він і є – головний герой книги (за однією з версій, ідеться про серію «Принцесу Марса» Барроуза). Кірка довелося лікувати від психозу.

От що сказав лікар: «Що ж, зрештою, могло змагатися з безмежною радістю його фантазій? Я зрозумів, що без них Кірк не міг би існувати… Як же тоді йому повернути собі здоровий глузд і залишитися живим»?

Лікарем Кірка був Robert M. Lindner, популярний в ті часи психолог. Його нотатки викликали ажіотаж, створивши в масовій свідомості ось цей прикрий асоціативний зв’язок: «фантастика = психічні відхилення». Це страшенно несправедливо, адже маячні ідеї можуть виникати на основі будь-чого – від релігії до поточних новин. І однак, на «гіків» почали поглядати скоса.

Втім, в одному лікар мав рацію – без фантазії людина не була б людиною. Або, як писала Ле Гуїн, «якби ви справді змогли викорінили в дитині уяву, вона б виросла баклажаном».

Фентезі чудово тренує фантазію, спонукаючи уявляти собі цілі нові світи. А розвинена уява сприяє багатьом іншим функціям. Дослідження Pierucci довело, що діти, які грають у фантастичні ігри, мають кращі когнітивні показники, ніж ті, які грають у реалістичні. А дослідження McInnis показало, що діти з розвиненою уявою (fantasy-orientated) мають краще виражену емпатію.

Фентезі корисне також і для дорослих. Людський досвід містить чимало ірраціонального, а хороше фентезі допомагає це ірраціональне дослідити і опанувати. Юнгіанський психоаналіз, вчення про архетипи, допомогли «навести фокус» на те, що відбувається у фентезі. Ці історії, глибоко вкорінені у міфологію, актуальні для кожного, адже розповідають про пошук, боротьбу, трансформацію та віднайдення сенсу. Це, по суті, місточок у несвідоме, спосіб краще зрозуміти, хто ми такі.

Не дивно, отож, що твори цього жанру використовують у роботі психологи. Приміром, дослідження Schulenberg обговорює корисність творів Толкіна в логотерапії (вид терапії, запропонований Франклом). Елементи фентезі (а власне, настільну гру D&D), використовують у терапії шизоїдних розладів (Blackmon).  Фантастичні мрії допомагають опанувати страх смерті; дослідження Cohen et al показало, що фантазії про польоти допомагають пацієнтам припинити думати про смерть та дають їм відчуття спокою та свободи. (Рекомендую статтю, де про це – детальніше.)

Зрештою, іще Професор писав про різновиди літературної «втечі», завершуючи це згадкою про «наше найдавніше та найглибше бажання – Велику Втечу, втечу від смерті.»  Він не говорить про набуття вічного життя – лише про те тимчасове безсмертя, яке дає гарна історія. Йдеться про евкатастрофу, коротку мить радості, «разючої як печаль», коли інший світ здається реальним, а неможливе – можливим.

Завершити цю частину хочу ще однією цитатою Ле Гуїн. «Фентезі правдиве. Воно не відповідає фактам, та, все ж, правдиве. Діти це знають. Дорослі теж це знають, і саме тому багато хто з них боїться фентезі. Вони знають, що ця правда загрожує всьому фальшивому, непотрібному та дріб’язковому, яке вони дозволили собі нав’язати. Вони бояться драконів, бо бояться свободи».