Стаття з рубрики “Жанрова скарбничка”.

Бог терпить існування істориків лише з одної причини: вони можуть Йому прислужитися в тому, на що не здатен Він сам – змінювати минуле.

Цей жарт Семюель Батлера привертає увагу саме тому, що це – не цілком жарт; вивчаючи минуле, вчені, свідомо чи ні, змінюють об’єкт своїх досліджень. Автори історичної прози поводяться з минулим іще вільніше, ну а поети взагалі роблять все, що їм заманеться. У Шекспіра, скажімо, давні римляни спокійнісінько носять дублети і капелюхи та дослухаються до бою годинника, а середньовічні шотландці обговорюють гармати з подвійним зарядом. 

Часом здається, історична література – це майже оксиморон; поетична вільність дозволяє не лише інтерпретувати факти, але і змінювати їх на догоду сюжету. І попри те – а може, саме тому – цей жанр лишається одним з найпопулярніших.

Реальність минулого – справа філософська, тож питання тут радше в іншому: яку саме потребу закривають художні тексти, чия дія поміщена у давні часи?

Літературознавиця Тетяна Блєдних пише: «головне, що приваблює автора і читача в історичній літературі, – це співзвучність відтвореного матеріалу з подіями сучасності.» З цим можна сперечатись, але кожному важливо знайти в тексті те, що йому відгукнеться – тему, естетику, подію, персонажа; історична ж література пропонує широкий вибір принад.

Членкиня журі премії імені Вальтера Скотта, Katharine Grant поділилася спостереженням: автори книг, поданих на цю премію, часто звертаються до Вікторіанської епохи та до часів Першої та Другої світових воєн. На її думку, Вікторіанська доба приваблює досі не вичерпаними питаннями  – індустріалізація, взаємодія імперії та колоній, наукові відкриття, релігійні сумніви. Ну а війни – тема, актуальність якої не зменшується, а лише зростає.

Наша історична проза, звісно, має свій «рейтинг популярності». Першим українським історичним романом вважають «Чорну Раду» Куліша; його послідовники теж охоче зверталися до козацької доби. Часто писали також про Київську Русь; зараз до цього переліку додалися визвольні змагання та катастрофи XX-го століття.

Можна припустити, що популярність тих чи інших періодів виявляє больові точки нації; література дозволяє розібрати успіхи та невдачі, які і досі даються взнаки. Буває, правда, що ці «розбори» не цілком коректні або й свідомо викривлені, надто ж, коли йдеться про зображення історичних діячів. До прикладу – позитивна подача образу Кромвеля у романі Гіларі Мантел «Wolf Hall», через яку критики закидають авторці упередженість проти католицизму.

Автори «пригодницького» сегменту історичної прози особливо й не претендують на точну відповідність факту. Той же Скотт пише у «листі-присвяті» до «Айвенго», що його книга – не підручник з історії, а романтична вигадка, покликана апелювати до емоцій. І вже пізніше він визнає, що вона мала ще й політичний мотив – підтримати національну єдність на тлі заворушень, відомих як Манчестерська бійня.

Історичне кіно часто відходить від правди іще далі. Історик Andy Carter пише, що «Хоробре серце» перебріхує майже кожен факт: шотландці тут фарбуються в синє на тисячу років пізніше ніж слід, кілти вдягають на п’ятсот років раніше, ніж слід, а Вільям Воллес виявляється батьком Едуарда III. Проте, далі каже він, хіба це має значення, якщо фільм дав поштовх відродженню шотландського націоналізму?

Справді, здається, історична проза невіддільна від національного  міфу. Іноді подача суха і коректна, іноді – пафосна і романтична, проте авторам рідко вдається уникнути упередження на користь власної спільноти. Є, звісно, винятки – можна згадати Орхана Памука, Джона Ніла чи Олівію Меннінг; проте зрозуміло, чому це саме винятки – не кожен готовий до розгромної критики, втрати друзів чи судових позовів.

Втім, іноді упередженість на користь своєї спільноти не лише корисна, а й необхідна. Ідеться про висвітлення історії менших народів, колоній чи упосліджених суспільних верств. Офіційні (а особливо – імперські) хроніки спотворюють або замовчують історію таких спільнот, тож заповнювати білі плями доводиться белетристам. В цьому контексті мені симпатична концепція Сайдії Гартман, яку вона назвала critical fabulation (критичний домисел).

Її ідея полягає в тому, щоб у випадку недостатньої чи викривленої інформації заповнювати нестачу художніми припущеннями, заснованими на критичній інтерпретації архівних даних. Цей метод науковиця використовує для реконструкції історії африканських жінок, вивезених в рабство. Використовують його і інші автори (скажімо, Тоні Моррісон), та й на загал, критики вважають його важливим саме у деколоніальному переосмисленні історії. Цей метод може бути корисним і для нас; мені здається, саме його і застосовують сучасні автори – скажімо, Забужко у «Музеї» чи Матіос у «Дарусі».

Окрім «заповнюючої» функції така література має ще одну – проговорення травми. Кажуть, що травма викривлює пам’ять, перериваючи темпоральну логіку, і така подія стає кошмаром, який не надається до корекції. Якщо ж підняти кошмар на поверхню, надати йому сенс, свідомість отримує важелі для того, щоб впоратися з ним. Книжки про війну, Голокост чи Голодомор читати нестерпно, проте вони й не призначені для розваги.

Втім, гадаю, що такі теми слід піднімати вкрай обережно, консультуючись не лише з істориками, а й з психологами. Існують і приклади «паразитування» на травмі заради уваги чи вигоди, але такі випадки суспільство зчитує досить добре; і це стосується не лише давньої історії, а й тієї, в якій ми живемо.

Словом, історія – багатий, яскравий, але примхливий матеріал. Неможливо розказати історію окремого персонажа, не заторкаючи ширше суспільне тло. Точка зору автора у цьому жанрі  майже завжди – політичний вислів, нехай навіть ідеться про «романтичну вигадку», як у Скотта. А питання національної ідентичності може бути таким же болючим, як і питання ідентичності особистої.

Однак, попри всі ризики викривлення історичної правди, художня література спроможна здійснити те, що не завжди вдається академічній науці – подолати байдужість і забуття.