Вступ

Ми часто чуємо, що «хороша жертва» не повинна пручатися, що сила – це зло. То як же нам говорити про війну і не виглядати чудовиськами?

Ставлення до сили, як до чогось поганого, часто вбачають у європейському колоніальному минулому. Дійсно, європейські імперії наробили чимало біди по всьому світу, силою насаджуючи своє бачення цивілізації. Але щойно вік імперій добіг кінця, європейці зробити повний розворот, і тепер їхні головні чесноти – розкаяння, толерантність і ненасилля.

Часом здається, що розмова про справедливу боротьбу з її неуникними жертвами ранить європейців та підважує їхню нову ідентичність. А, судячи з промов їхніх політиків, мир та злагода мають настати якось так, через дружнє напучування та, в крайньому разі, – обережні санкції.

«Бомби та ракети – погані дипломати, – сказав Девід Камерон. – Вони не здатні завоювати серця та душі.»

«Логіка діалогу та дипломатії має перемогти логіку війни», – переконана Rosemary DiCarlo, заступник Генсека ООН.

«Ми маємо заохотити учасників конфлікту поставити себе на місце жертв. Може, тоді вони поводитимуться інакше», – пропонує невідпорну тактику Jean-Claude Juncker, колишній голова Єврогрупи.

Проблема в тому, що громадяни Європи досі не вірять, що війна може дістатися їхнього дому, тож перебудовувати своє сприйняття та логіку вони не бажають. Ну а політики кажуть виборцям те, що вони хочуть почути.

З цим доводиться рахуватися, якщо ми хочемо зберегти симпатії європейців. Стадія оплакування жертви вже, очевидно, минула. Тож тепер ми маємо виглядати симпатичними не лише як жертви, але і як борці.

Нам має сенс подумати, у який спосіб говорити про свій досвід, не виглядаючи надто кровожерними (от не можу не згадати ці футболки із надписом «Cruel Ukrainian writer», реакцію на відповідну репліку Маші Гессен). І, можливо, сила, зокрема військова, в якийсь момент припинить відлякувати та травмувати європейців.

Існує декілька контекстів, у яких сила викликає не страх, а симпатію чи навіть захоплення. Я не скажу тут нічого принципово нового, але, сподіваюся, цей підсумок стане в пригоді друзям, які спілкуються з іноземцями, підкаже їм якісь підходи чи ідеї.

Боротьба за свободу

Йдеться про використання яскравих образів нерівної, але героїчної боротьби за свободу (як літературних, так і реальних). Про Давида і Голіафа не згадує лише лінивий (у історика Сергія Плохія нещодавно вийшла книжка з такою назвою). Але є іще Еовін, Мулан, Вільгельм Телль, Роланд, Ель Сід. З історичних фігур/подій можна згадати Жанну д’Арк, Боудіку, Леоніда, Воллеса, повстання Маккавеїв, іспанську герилью, Варшавське повстання, Фінську Зимову війну, тощо. В історії кожної нації можна знайти свої визвольні війни/повстання та своїх героїв, які явно не були сніжинками.

Тут лише варто мати на увазі, з представником якої країни ведеться розмова. Бо, думаю, не варто говорити про В’єтмінь з британцями чи з французами – про Алжирську війну.

Жіноча сила

Жінки-воїтельки – потужний образ, бо оперує кількома символічними «важелями» одночасно: порушує очікування, викликає емпатію, встановлює моральний імператив, дозволяє «навести фокус» на головне. Адже жінка – це символ останньої лінії оборони, уособлення захисту рідного дому. В цьому є певна доля упереджень, але їх можна використати на нашу користь.

До вже згаданих героїнь можна додати Агустину де Арагон, героїню оборони Сарагоси, лідерку іспанських повстанців. Її змальовував Гойя, про неї писав Байрон; поет-романтик добре розумівся на яскравих сюжетах, і йому якось зовсім не заважало те, що дама командувала гарматною батареєю.

Іще один приклад – використання жіночих образів під час Алжирської війни. В цьому випадку французи самі собі підклали свиню. Їхні кореспонденти цілком щиро документували події, зафіксувавши на плівці жінок у війську та жінок, заарештованих за участь в повстаннях. Хотіли вони чи ні, а ці фото привернули увагу світової громадськості. Та і самі алжирці зрозуміли, що цей підхід їм на користь, тож почали активно залучати жінок до справи.

«Іконою» визвольної боротьби стала Джаміля Бухіред, звинувачена в тероризмі і засуджена на смерть. Проте її образ борчині за свободу виявився настільки привабливим і переконливим, що вирок довелося скасувати.

У лавах ЗСУ чимало жінок (за даними МОУ – понад 70 тис.), створюється окремий жіночий підрозділ – «Гарпії», йдеться про організацію інших подібних підрозділів. Цим жінкам варто подякувати не лише за захист, але й за те, що створюють моральні «маячки» для непідготовленої аудиторії.

Кара за непрощені злочини

Історії про покарання злочинців також викликають співчуття, адже апелюють до глибокої людської потреби у справедливості. Саме тому образи боротьби варто доповнювати свідченням того, проти чого вона ведеться.

Зібрані документи, фото і відео свідчення злочинів – надзвичайно важливі для діалогу з різними міжнародними інституціями і колись будуть корисні в суді. Втім, реалістичне зображення звірств може відштовхнути пересічного громадянина, налякати і навіть викликати «травму свідка». Натомість мистецтво – не настільки буквальне, легше сприймається і може апелювати до ширших культурних пластів.

Одним з найвизначніших «документалістів» військових злочинів був Гойя. В нього є ціла серія робіт, яка так і зветься – «Лихоліття війни». «Герніка» Пікассо стала універсальним символом, який особливо яскраво сприймається на тлі нинішніх бомбардувань. Можна також згадати графіку Кете Колльвіц і Отто Дікса, де війна і страждання зображені так, що забути це просто нереально.

Серед наших художників та ілюстраторів чимало тих, що створюють зображення надзвичайної сили та актуальності. Лише у моїй стрічці – Тітов, Паленко, Гайдамака, Копитова, Драчковська, Майдуков, багато інших. Недавня виставка Олени Турянської «Агапе» також пропонує глибоку і зворушливу перспективу переживання війни. Тут, проте, треба мати на увазі, що дуже складне і метафоричне зображення може бути просто незрозуміле невтаємниченим.

Людяна сила

Якщо тема страждань цивільних не викликає особливих питань, то зображення боротьби, звитяги, військових на загал може подаватись по-різному.

Часом можна почути, що пропаганда схильна до гламуризації образу військових, а від того лише крок – до культу сили, якого наші західній друзі бояться як чуми. Безпечний підхід – показувати солдатів, як людей, а не як осяйних героїв (хоч нам, цивільним, часом здається саме так :)).

Зображення буденності, людських характерів, кумедних моментів може мати навіть сильніший вплив, аніж епічне батальне полотно. В цьому контексті можу пригадати замальовки Ком’яхова, чудового художника, який зараз служить в ЗСУ. Серед фотографів найвідоміші, мабуть, Малолєтка, Чернов, Ліберови, Кочетова, Палінчак. Але їх, звичайно, значно більше.

У тих же США художні та фото виставки, присвячені солдатам – не рідкість, а шана до військових – частина національної культури. Нормально говорити про мужність, честь, хоробрість, гордість, але в той же час – людяність.

Цієї ж теми стосуються історії про участь військових у гуманітарних місіях, порятунку та евакуації. Приміром, часто говорять про групу «Білий янгол», яка вивозить цивільних з прифронтових території. Це, правда, підрозділ поліції, проте поліція теж – силове відомство. Про групу часто пишуть і знімають репортажі; один з документальних фільмів навіть дістав «золото» на кінофестивалі.

Іще одна тема – ставлення до полонених. Шляхетність щодо полонених виглядає показово, особливо на тлі того, що виробляє ворог. Такі історії вражають, особливо, коли йдеться про конкретних людей. Приміром, пригадується випадок, коли бійці ССО врятували життя ворожим солдатам, які ледь не потонули після підриву Каховської ГЕС. Офіційні інстанції та самі полонені так само підтверджують людяне ставлення; насправді це демонструє не просто силу, але і, скажімо, так, просто іншу якісь наших людей.

Історії порятунку

Захист тих, хто не може захистити себе сам, – найкраще «виправдання» застосування сили. Крім того, історії порятунку – це просто дуже привабливий сюжет, тож має сенс пропонувати його публіці, щоразу, коли з’являється матеріал. Мою увагу привернув документальний фільм «Йди за мною» (можна подивитися на YouTube), в якому йдеться про те, як військові за допомогою дрона виводили цивільних з оточення. Цей фільм можна безпечно рекомендувати іноземцям – хоч і страшнувато, але ж хепіенд, а військові – молодці. У 2023 році він отримав приз у категорії Humanity short film на американському кінофестивалі.

Іноземні медіа охоче пишуть про такі випадки – ось навіть на днях була історія про поляка, який загубився біля Вовчанська, і якого мусили рятувати наші військові.

Відомий історичний приклад – Дюнкеркська евакуація. Тут, правда, йдеться не про цивільних, але драма людей, що потрапили в безвихідь, не може не схвилювати. Тож не дивно, що про це досі пишуть і знімають фільми.

Безпосередній захист цивільних – такий, який здійснюють сили ППО – взагалі взірцевий приклад «виправданого» застосування сили. Іноземці також охоче пишуть на цю тему, бо це дозволяє їм відчути гордість за власну зброю, надану нам для захисту.

Історичний приклад – «Повітряна битва за Британію», кампанія, що стала легендарною на рівні з Дюнкерком. Переживання повітряних атак споріднює нас із лондонцями, так само, як і гордість за власні збройні сили.

Розумна сила

Іще одним способом «рефреймінгу» воєнних дій є зміщення акценту від вбивств і руйнувань на обговорення стратегії. Прикметно, як сприймають нашу війну професійні військові інших країн. В їхніх відгуках часто звучить захоплення – і не так рубаниною, як застосуванням розумних та оригінальних тактик. До цієї теми підтягуються навіть цивільні, які цікавляться військовою теорією.

Понад тим, розумна сила – не лише ефективна, а й відповідальна. Тому операції, які завдали серйозної шкоди військовим спроможностям ворога, але мали мінімальну кількість жертв, справляють найкраще враження. Окрім вправності такі історії демонструють також дисципліну і контрольованість – а така сила не настільки страшна, як та, якою керує сліпа лють.

На щастя, і в цьому сенсі нам також є, чим пишатися. Операція «Павутина», скажімо, викликала бурю обговорень по всьому світу – і зовсім не в негативному ключі. «Визначальні риси операції – зухвалість і точність», – відзначив Federico Borsari аналітик CEPA. «Це була блискуча операція», – сказав з цього приводу Pierre Vandier. «Україна щойно переписала правила війни», – підсумував історик Max Boot.

Боротьба за правду

Викрадення статусу жертви («hijacked victimhood») – політична стратегія, спрямована на те, щоб змалювати жертву агресії, як загрозу для агресора, і в такий спосіб виправдати його дії. Ворог використовував її від самого початку війни, а тепер цю риторику перебирають і ті, хто, теоретично, мали би бути нашими союзниками. Це страшенно підступна річ, бо розмиває саму суть подій, заплутує аудиторію, підважує правду.

Для боротьби з цією бідою слід, передусім, усвідомити, що відбувається і назвати явище саме тим, чим воно є. Окрім hijacked victimhood цей підхід називають іще DARVO (Deny – Attack – Reverse Victim and Offender)/ «заперечуй, атакуй, поміняй місцями жертву і нападника».

Далі ж потрібно безупинно і аргументовано викривати брехню. Як правило, твердження нападника не витримують перевірки, проте голос правди має бути таким же голосним, як і голос брехні. Це, може, не потребує збройної сили, але потребує величезної – моральної.

Прикметно, що механізм заперечення злочинів вмикається саме тоді, коли йдеться про найбільшу їхню тяжкість. Нацисти на Нюрнберзькому трибуналі до кінця заперечували свою участь та обізнаність. Учасники різанини у Сребрениці намагалися знищити сліди, а, коли це не вдалося, применшували кількість жертв та спекулювали щодо намірів і суті. «Це був злочин, помилка, але не геноцид!» – приміром, намагався переконати міжнародну громадськість Милорад Додик.

Іноді боротьба за правду перетворюється на реальний, буквальний бій. Відомі випадки, коли військові йшли на ризик і жертви, аби звільнити певну місцевість до того, як ворог знищить сліди злочинів. Нацисти, розуміючи, до чого йдеться, вивозили в’язнів концтаборів, знищували документи і підривали крематорії. Найкраще зберігся «Майданек», і якраз через те, що його комендант просто не встиг знищити все до підходу союзницьких військ.

Деокупація наших територій, окрім всього іншого, дозволяє встановити, що саме там накоїли вороги. Свідчення зі звільнених Бучі та Ізюму стали важливими аргументами для доведення геноцидарної природи цієї війни. І, якби не швидкі та ефективні дії військових, цих свідчень ми могли б і не отримати.

Жертви чи оборонці?

Завершити цей довгочит хочу тим питанням, з якого починала. То ми хороша жертва – чи ні? Та і чи жертва взагалі?

З точки зору права «жертва злочину» – це юридична категорія, яка дає право на інформацію, відшкодування, участь в судовому процесі, реабілітацію. Тому відмовлятися від цього терміну у юридичному контексті не можна.

Цим статусом, однак, можна маніпулювати, пересмикуючи чи спотворюючи факти, і тоді навіть агресор може тицяти в очі якісь свої страждання, вимагаючи визнання. Тож апеляцій до цього статусу поза юридичним контекстом, як на мене, краще уникати. Ну або переводити розмови строго в правове поле.

Понад тим, якщо визначати постраждалого суто як жертву, це забирає у нього чи неї агентність. Кажуть іще, що застрягання у статусі жертви може призвести до внутрішнього паралічу, нездатності до дії. Тому в терапії рекомендують зосереджуватися не на злочині, а на відновленні контролю. Тож рекомендовані терміни – «той, хто пережив злочин», вижив, вцілів. Правда, тут також слід мати на увазі, що іноді жертва хоче називатися саме «жертвою», бо це підкреслює несправедливість того, що сталося. Тому психологи радять залишати вибір за людиною.

У нас же ситуація іще складніша – ми, як держава в цілому, не просто переживаємо злочини і травми, але і боремося з агресором. Рекомендоване тут юридичне формулювання – «держава, що здійснює право на самооборону». Але в менш формальних контекстах зустрічається і «залізний їжак», і «вартовий цивілізації», і «щит Європи».

І певно ж, безглуздістю було б очікувати крихкості від щита чи слабкості від вартового!

Підсумувати цю розмову хотілось би зверненням до незгаданого досі, але популярного образу – а саме Сили із «Зоряних війн». Ця історія цілком архетипічна, і дуже прикметно, що Марк Гемілл публічно підтримує Україну. Яка б то була історія, якби повстанці просто підкинули руки і заплакали? Ні, гарної історії не буває без боротьби.

Тож нехай буде з нами Сила, у всій своїй гуманності, ефективності та красі! 🙂