Думаю, мало хто не помітив свіжої, скажімо так, дискусії щодо доречності виконання творів російських класиків на концерті з нагоди Дня Незалежності. Одні обстоювали думку, що на такому святі слід утверджувати досягнення саме українського духу, інші твердили, що нам варто займатися культурною експансією, а не ізоляціонізмом, тобто, використовувати все, що має стосунок до України, а не лише визнається офіційно українським.
Справа в тому, що обидві сторони мають рацію. Різниця лишень у рівні усвідомленості та пріоритетах.
Для пояснення своєї точки зору дозволю собі провести аналогію з царини нейрофізіології. Відомо, що тіло має свої «кордони», і межі психологічного сприйняття тіла не завжди збігаються з фізіологічними. Так, людина може відчувати відчуження щодо тих частин тіла, які перестала контролювати, внаслідок, скажімо, хвороби, і навпаки, вона здатна сприймати сторонні предмети, як частини свого тіла, якщо вони ідеально до тіла припасовані – скажімо, протез, чи навіть улюблений інструмент, меч, пензлик, тощо.
Людська спільнота, особливо ж нація, також має свої кордони. Це – надзвичайно важлива складова ідентичності, адже лише відмежувавшись від інших, можна визначити, хто – ти сам. Багато чого в нашій політиці і культурі останнім часом спрямоване власне на прокладання і утвердження кордонів. Інакше не можна, інакше ідентичність розмивається і стає поживою для суміжних сутностей.
Наша ж біда зокрема в тому, що нам надзвичайно важко відмежуватись від інших, оскільки довший час Україна була жертвою колонізаційної асиміляції. І що нині маємо в результаті? Колупни українця, знайдеш імовірного запроданця; колупни росіянина, і, цілком можливо, знайдеш українське коріння. Вибрати питомо українські культурні явища, не спаплюжені колабораціонізмом, можна, але дуже важко і це, звісно, звужує коло пошуку.
Ми, звісно, мусимо відвойовувати втрачені кордони. Однак треба розуміти, що наша реконкіста буде здійснюватися за рахунок межових явищ – тих, на які претендують інші культури. На хвилинку повернемося до нейрофізіології. Мозок може «привласнити», вписати в образ тіла сторонні речі. Однак лише ті, які тіло може КОНТРОЛЮВАТИ, ті, якими користується ТІЛЬКИ ЦЕЙ СУБ’ЄКТ. Якщо, скажімо, протез, спільний для кількох людей, мозок його не прийме, як свою власну ногу. Звісно, що ж то за нога така, яка може встати і піти деінде? Просто сюжет для хоррору.
Ми, звісно, мусимо відвойовувати втрачені кордони. Однак треба розуміти, що наша реконкіста буде здійснюватися за рахунок межових явищ – тих, на які претендують інші культури.
Тому слід розуміти: осердям культури може бути лише те, що ніхто інший не може відібрати, отой самий питомо український продукт. Тому, приміром, українській мові слід надавати перевагу всюди, де справа стосується державного інтересу. Якщо йдеться про національні свята, то основою програми повинен бути власне якісний український продукт. Однак без згаданої уже реконкісти ми не зможемо повернути собі втрачене і залишимося в ізоляції, яка не сприяє ані розвитку, ані життю взагалі.
Отже, проводячи освоєння межових явищ, ми повинні добре розуміти, що саме ми робимо. І якщо вже робимо, то лише з позиції сили. Не даремно ж так гарно «проковтнулася» цитата з Маяковського під час параду. Ще б пак, воно би й не таке пішло власне під гуркіт танків і артилерії. Адже зрозуміло: це ми використовуємо цитату проти ворога, а ніяк не навпаки.
Отже, повертаючись до культурних діячів з українським «корінням». Думаю, потрібно шанувати і використовувати їхню творчість. Однак а) треба розуміти, що це не основа, це – периферія нашого національного «тіла», б) перш ніж шанувати і використовувати, слід провести потужну просвітницьку інформаційну кампанію, яка би стверджувала: «це – наше, ми реквізуємо це для власних потреб».
Опубліковано на FB-сторінці авторки 26.08.2016