Гадаю, кожен з нашої бульбашки любить книжки – в тому або іншому жанрі чи агрегатному стані. Читання супроводжує нас відмалечку і виконує безліч важливих функцій. Але війна вдерлася навіть у цей, безпечний доти сховок.
По собі я помітила таке. Читати стало важче, причому, будь-що – від нонфіку до розважального читва. З нонфіком важко, бо таке читання потребує концентрації, а в стані постійного фонового стресу це дається непросто. Розважальні історії (легка фантастика, пригоди, детективи, тощо) здаються грою в пісочниці, а в найгіршому випадку – блюзнірством. Мені раніше, скажімо, дуже імпонували комедійні детективи – такі, знаєте, де слідчі цмулять каву і дотепно жартують над мертвим тілом. Тепер же хочеться з’їздити їм по пиці.
Заважає також оце нагнітання напруги, яке вважається знаком авторської майстерності в будь-якому жанрі. Звісно, читач має вболівати за персонажів, аби йому не було нудно. Але я от, по правді, покинула декілька непоганих книжок, щойно справа дійшла до кульмінації. Бо нащо мені додатковий стрес та душевний трепет?
Ну і, звісно, тригери. Зараз насилля у різних формах аж сочиться з книг та фільмів. Класичного фентезі уже мало, мусить бути «темне», з ґвалтом і бійнею. Любовної історії також мало, має бути «темний романс», із різноманітним аб’юзом (а також з ґвалтом і бійнею, чому ні). Серйозніша фантастика – згадую Нору Джемісін – також потопає в насиллі. Книжка («П’ята пора») чудово написана, але я не змогла читати далі після опису насилля над безпорадною хворою дитиною. Цілком можливо, в нормальному стані, я би подужала ці історії, вони б, може, просто додали «перчику» в нудне існування.
Взагалі, складається враження, що зникає умовна дистанція між літературною вигадкою та дійсністю. Вигадка ранить саме тому, що життєвий досвід розширився, і ти уже знаєш, що відчувають родичі отого умовного «мертвого тіла», коло якого жартують слідчі. Насолодитися «перчинкою» вже не виходить.
З іншого боку, сама дійсність стає такою абсурдною та вигадливою, що сприймати її уповні також дуже важко. От, скажімо, вчора – відбувалася одна з наймасовіших і точно (в моєму районі) найгучніших шахедних атак. Це було, звісно, неприємно. Але схвилювала вона мене не більше, ніж та сама книга Джемісін. Або й менше, коли вже на те.
То до чого це все? Треба покинути читання, відмовитися від радості, якої і так не дуже багато?
Та, думаю, ні. Просто доводиться дуже прискіпливо вибирати собі книгу. Нині існує цікава практика: на рекламному банері або на самій книжці згадувати використані у тексті тропи (ну там, «від ворогів до коханців», «обраний герой», «дорослішання»). Мені б дуже допомогло, коли б згадували також і тригери (ґвалт, аб’юз, самогубство, смерть головного героя). Думаю, правда, це зашкодило б маркетингу книжки, так що навряд чи можна дочекатися такого від видавництв. А от люди, які пишуть відгуки, якраз можуть подбати про своїх братів та сестер у читанні.
Адже гарна історія може дати дуже багато навіть таким засмиканим людям, як ми. Я була б, скажімо, дуже вдячна за тексти, які розповідають про боротьбу і подолання, про надію і співчуття. Які дозволяють сміятися, але не принижують. Через те, мабуть, багато хто з моїх знайомих (деякі з них – у шанцях) читають Террі Пратчетта. Він, звичайно глузує зі своїх персонажів, але також і любить їх. Існує небагато авторів, які б розважали з такою мудрістю та співчуттям.
Також, пригадую, як мене вразила екзистенційна криза Ранда на Драконячій горі («Колесо часу» Джордана). Або завершення «Плавання до Сарантію» Г.Г. Кея. Я тоді подумала, що вдячна автору, який може провести читача крізь чистилище, але не покинути його там, а вивести натомість до світла.
Із серйозніших текстів подібне враження справила «Чума» Камю. Попри весь нестерпний жах, книга залишає по собі сподівання на витривалість людського духу. Правда, читати її от просто зараз також варто з обережністю (тригер: повальна жорстока смерть, в тому числі дітей).
Не знаю, чи вдасться повернутись до улюблених колись легковажних розваг. Можливо, що і так – якщо рани загояться, не лишивши глибоких рубців. А навіть коли й ні, книжки залишаться поряд. От тільки обирати їх доведеться обережніше. Так само, як і людей.