Рецензії на книги Мануели Ґретковської, Ієна Бенкса, Харукі Муракамі, Фредерік Беґбеде, Артура Конан Дойла

Опубліковано в журналі “Кореспондент”

ВАГІТНІСТЬ ЯК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ТРИЛЕР

Мануела Ґретковська
Полька
Київ: Нора-Друк, 2005, 309 с.
Оцінка: ****

Не варто вірити дамським брошурам і лікарям-шовіністам, які суголосно твердять, що IQ вагітної жінки невідворотно знижується до кімнатної температури. Дурниці! Деякі жінки завдяки цьому досвіду дістають екзистенційні одкровення та віднаходять національну свідомість. Так, польська письменниця Мануела Ґретковська, яка зручно влаштувалася у Швеції, завагітнівши, вирішує все покинути й повернутися на батьківщину. Водночас вона створює літературного двійника для майбутньої доньки, назвавши обидвох патріотичним іменем «Полька». Це слово, до речі, означає ніжне жіноче ім’я Поліна і лише потім – національну приналежність та популярний слов’янський танець.

«Полька» має всі ознаки інтелектуального трилера: інтригуюча зав’язка (лікували нирки, а виявилось – вагітна!), постійне наростання напруги, що супроводжується філософськими, антропологічними та політичними прозріннями авторки, і, нарешті, шокуючий фінал (нервових просимо вийти).

Формат книги – щоденник, який увібрав найкраще з одкровень «Червоного Черевика» та енциклопедії для майбутніх мам. Приміром, ви дізнаєтеся, як вагітна жінка може вберегти чоловіка від еротичного голодування, вам відкриються таємниці гормональної ейфорії та токсикозу, європейські ландшафти та підводні течії польського шоу-бізнесу.

Книга дуже талановита: соковита мова, пікантні фізіологічні подробиці, дотепні роздуми про життя і творчість. Однак читача переслідує дивне відчуття, ніби він споглядає реаліті-шоу з вагітною письменницею у ролі останнього героя. Постає питання: авторка використала своє становище у корисливих цілях, чи, може, вагітність використала авторку для подолання загальноприйнятих меж публічності? Хтозна. Але результат вийшов досить цікавим. Особливо рекомендується для прочитання майбутнім татусям – ви зрозумієте, що ваші дружини переживають дещо вкрай філософське.

*

АНАТОМІЯ СКАНДАЛУ

Мануела Ґретковська
Європейка
Київ: Нора-Друк, 2006, 320 с.
Оцінка: ****

Реклама книги трохи збентежила. Довгоочікуване продовження бестселера «Полька»! І що ж тут хорошого? Важко віриться, що сиквел здивує оригінальністю та свіжістю ідей. І, в цілому, так і сталося. «Полька» – це щоденник вагітної жінки, а «Європейка» – щоденник молодої матері. Друга книга програє порівняно з першою, бо в ній немає того внутрішнього напруження, яке змушувало, як у доброму трилері, з жахом чекати розв’язки.

Втім, якщо розглядати «Європейку» окремо, тут також можна знайти багато цікавого. «Я – скандалістка», – заявляє письменниця у першому ж реченні книги і далі робить усе можливе, щоб зміцнити цей імідж. «Європейку» можна використовувати як підручник зі створення скандальної репутації в стилі Ґретковської. Вам для цього знадобиться: 1) хороша ерудиція, 2) відсутність комплексів, 3) нарочита вульгарність. І все було б добре, якби ця вульгарність була трохи стриманішою. Ось, наприклад, кумедний образ Євросоюзу – громадська вбиральня, куди всі прагнуть потрапити, поки не трапився конфуз (в оригіналі – ще більш фізіологічно). Нелегко зрозуміти, чого хоче письменниця для своєї країни – чи то західної цивілізації з її правами та гарантіями, чи то, щоб її залишили у спокої, не змушуючи виходити зі своєї зони комфорту. Корисне читання для тих, хто мріє про Захід, не розуміючи, що все має свою ціну. «Польща вперше входить до Європи, а не навпаки», – каже авторка. Вибір, який зробила Польща, вочевидь, не був таким простим, як нам здається.

*

ВІРУЮ, БО ЦЕ АБСУРД

Ієн Бенкс
Умм, або Ісіда серед Неспасенних
Ексмо, 2006, 480 с.
Оцінка: ****

Ієн Бенкс відомий як уважний дослідник соціальних девіацій та сімейних дивацтв. У цьому випадку йдеться про релігійну секту сімейного типу, що виникла в сучасній Шотландії під проводом харизматичного і хитрого авантурника.

Важко визначити, який жанр обрав для свого роману автор. Пародія? Але, схоже, не надто смішна. Фантастика? Але в тексті немає нічого неможливого. Суворий реалізм? Та ні, адже зі сторінок віє духом божевільні. Судіть самі: хитрий шахрай вигадує релігійне вчення, за допомогою якого морочить голову трьом поколінням послідовників, створюючи навколо себе цілком життєздатну і навіть щасливу спільноту щиро віруючих. Віруючих, для яких телефонний зв’язок – гріх, радіо – єресь, що, утім, не заважає їм регулярно збиратися на Свято Любові, або, простіше кажучи, для затишної сімейної оргії.

І попри все це, текст затягує та зачаровує. Як проповідь талановитого шахрая. Або як досить брудний експеримент. Кумедно спостерігати, як Засновник коригує своє «Правописання», легалізуючи вживання вина та багатоженство. Цікаво читати про абсурдні святині та смішні ритуали, а також стежити за ексцентричними пригодами юної святої Ісіди, яка вирушила у великий світ із відповідальною місією.

Але яким би кумедним не був світ Ісіди, тут є свої таємниці, своя політика, інтриги й боротьба за владу. Нехай віра здається сумнівною, але влада цілком реальна. І в цьому великі релігії мало чим відрізняються від безглуздих сект.

*

ЮНГ БИ ПЛАКАВ

Харукі Муракамі
«Танцюй, танцюй, танцюй» (у двох томах)
Харків: Фоліо, 2006, 350 с., 319 с.
Оцінка: *****

Одного разу, сидячи на бейсбольному матчі, гульвіса та меломан Харукі Муракамі раптом усвідомив, що його призначення – стати письменником. І не просто письменником, а таким, який зробить японську літературу всесвітньою. Що з цього вийшло, судіть самі: його книги видаються мільйонними накладами, видавці у захваті, критики шаленіють, а японські підлітки називають один одного прізвиськами, запозиченими з муракамівських текстів.

Його називають найбільш європейським серед японських письменників, промовляючи це як із захопленням, так і зі зневагою. Але наскільки велика в цьому заслуга самого автора? Сто років тому Юнг казав, що Європа, вичерпавши свої символічні джерела, звернеться по натхнення на Схід. Та, схоже, сталося навпаки.

«Танцюй, танцюй, танцюй» – продовження трилогії, об’єднаної головним героєм і лейтмотивом Людини-Вівці. Втім, цей роман можна читати окремо від попередніх книг – у ньому менше сюрреалізму, і, якщо раніше герой гнався за вівцею, то тепер він наполегливо переслідує реальність. «Моя психіка розладнана й хвора? Чи це реальність хвора й розладнана?» – запитує безіменний ліричний герой. Без Юнга і Фрейда тут не розібратися.

Героя можна зрозуміти – він щосили намагається розгледіти хоч щось справжнє крізь буйні зарості «суспільства розвинутого капіталізму», яке стало на горло навіть споглядальному японському генію. Важко залишатися нормальним у світі, який переступив поріг абсурду, де любов не лише купується, але й успішно списується на представницькі витрати.

Втім, іще не все в цьому світі втрачено, і герой отримує шанс вибратися з «культурного смітника», хоча для цього йому доведеться пройти по трупах. У буквальному сенсі цього слова. Відносини автора зі смертю дуже своєрідні – у нього обов’язково хтось помирає, а в «Танцюй…» герой взагалі відчуває себе богом смерті, навколо якого масово гинуть друзі та знайомі. Як тут залишитися нормальним? Герой і сам професійно діагностує собі неврози із психозами, у дружній бесіді обговорюючи юнгіанське тлумачення нещодавнього сну. Невже знову Юнг?

Це може здатися дивним, але схоже, без нього таки не обійшлося. Бо ж звідки іще в книзі джентльменський набір класичних архетипів: людина-двійник (письменник із загадковим іменем Хіруку Макімура), людина-тінь (дівчина, яка так і каже: «я – твоя тінь»), людина-душа (жінка, звичайно, яка ідеально доповнює героя)… Ну й людина-вівця для повного щастя.

Цікаво, чи не вважає автор класичну західну психологію чимось на зразок МакДональдсу – агентом глобалізації та виробником товарів ширвжитку? Та й не дивно, якщо так, адже навіть повії в його творах відвідують курси з психології, аби приголомшити клієнта у найневідповідніший момент.

Жінки в світі Муракамі – це взагалі окреме питання. Всі вони по-своєму сюрреалістичні: то ясновидиці, то божевільні, то й взагалі мертві. Але саме на них покладається остання надія. Яким би абсурдним і жорстоким не був світ, існує засіб, що здатен виправити всі його хиби. І цей засіб – секс. З бажаною й недоступною (відносно) дамою.

Герой досягає свого, і примхлива дама-реальність таки пускає його в своє ліжко. Він щасливий, але чи надовго? Поки звучить музика, поки триває танець… Головне – не припиняти танцювати, і все буде джаз.

*

БЕҐБЕДЕ 9/11

Фредерік Беґбеде
Windows on the World
Харків: Фоліо, 2006, 282 с.
Оцінка: *****

Бути модним письменником нелегко. Чого тільки не доводиться робити, щоб залишатися в тренді – критикувати власних керівників, бешкетувати під «екстезі» й навіть вдиратися на ню-йоркські вечірки, називаючи себе Усамою Бен Ладеном! Важко зрозуміти, хто він такий, цей Фредерік Беґбеде – інтелектуальний літератор чи просто світський бунтар.

Та сама невизначеність присутня і в романі Windows on the World, присвяченому жертвам 11-го вересня. Пробираючись крізь дим, кіптяву й ліричні відступи, постійно намагаєшся зрозуміти – це щира спроба самовикриття (аж до самобичування), чи не менш щира скорбота над руїнами американської мрії. Втім, автор дає читачеві підказку, розкидаючи сторінками цікаві зізнання: він не знає, навіщо пише цю книгу, він сам її боїться, але не писати не може… Невже це й справді щирість? З вуст запеклого гравця рекламної індустрії, автора легковажних хуліганських бестселерів? Вражає, коли так. Шкода тільки, що для того, аби з-під маски тріумфального гламуру показалося людське обличчя, знадобилася катастрофа.

Windows on the World – це назва ресторану на верхівці північної вежі Всесвітнього торгового центру, куди головний герой роману приходить снідати зі своїми двома маленькими синами. Звідти їм, як і іншим відвідувачам ресторану, вже не вибратися, адже «Вікна у світ» скоро стануть «вікнами в інший світ»… Так, за подібні рекламні жарти автор щиро перепрошує, як дитина, що нервово засміялася під час заупокійної меси. Проте на тлі катастрофи, що насувається, назва ресторану дійсно набуває тривожної багатозначності, надто ж тому, що автор намагається зазирнути в ці вікна з обох боків водночас.

Отже, всередині «Вікон» – півтори години пекла між влучанням «Боїнга» у вежу і її остаточним руйнуванням, коли порятунок теоретично був можливим, але технічно – ні. Це – півтори години агонії настільки жахливої, що автор, за власним зізнанням, змушений був видирати сторінки, аби не образити пам’ять жертв. Ззовні – решта світу, що розривається між американофілією й американофобією, демократичними звичаями і тиранією капіталу, загальною свободою і особистою відповідальністю. А також – сам автор, який намагається навести лад у своїй голові та особистому житті.

Цікаво, що іноді взагалі припиняєш розуміти, про кого йде мова – про Кертю Йорстона, замкненого в приреченому хмарочосі, чи про самого Беґбеде, зануреного в глибокодумку меланхолію. Особливо захоплює момент, коли між автором і його героєм зав’язується жвава дискусія щодо переваг самогубства.

І все ж, Windows on the World – книга зі щасливим кінцем. «Катастрофи корисні, – каже автор, – вони дарують жагу до життя». Мабуть, у цьому й полягає ноу-хау Беґбедера, адже книга-катастрофа – це ще не пекло, а лише чистилище, вогонь, який обпікає, але не знищує.

*

РЕТРО-ЧОРТІВНЯ

Артур Конан Дойл
Перстень Тота: Оповідання
Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007 – 400 с.
Оцінка: ****

Борхес вважав, що звернення до надприродного в жанрі детективу – це слабкість і зрада. Артур Конан Дойл, один із засновників жанру, вдало уникав цієї спокуси протягом усієї своєї блискучої “шерлокіани”. Однак пристрасть до фантастики час від часу давала про себе знати, пропонуючи увазі великого детектива то дивні обряди, то таємні товариства, то неймовірно сильні хімічні сполуки. І, можливо, ми любимо оповідання про Холмса не всупереч, а саме завдяки схильності автора до моторошного і таємничого.

У зібраних “Книжковим клубом” фантастичних оповіданнях ця схильність виявляється без жодних жанрових обмежень. Світ Конан Дойла наповнений демонами, воскреслими муміями та мстивими східними гуру. Автор заселив чудовиськами чи не всі межі цивілізації початку ХХ століття: Дикий Захід, Індію, авіацію та електрику. Можливо, зараз оповідання про жахливих медуз, які мешкають у стратосфері, здасться наївним, але інше оповідання збірки – про дослідника, який пристосував свій геніальний винахід не для польотів, а для приховання слідів убивства – здатне вразити навіть сьогодні.

Хай там що, але Конан Дойл – чудовий літописець своєї епохи, рівною мірою її досягнень і її помилок. І про це варто пам’ятати, беручи цю книгу до рук.