Опубліковано на FB-сторінці авторки, 2.04.2022
У 2008 році Дмитро Биков розказав про реакцію росіян на нашу Помаранчеву революцію: «Ми не могли пробачити українцям цього сплеску самоповаги» (цитата по пам’яті, з радіоінтерв’ю). В той час ця фраза здалася мені кумедною, навіть самокритичною. Але тепер я дивуюся, чому вона мене тоді не налякала – адже ж вона говорить так багато про саму сутність російського менталітету.
Цей вислів, звісно, просякнутий кондовим імперіалізмом. Як це так, що ми відчули самоповагу – без їхнього дозволу? Що ж це – колонія забула своє місце? Звичайно, такого не пробачають!
Втім, цікаво, чи розумів цей, нібито ліберальний, росіянин, що, окрім огидної імперської зневаги, він виказав також інше – заздрість? Глибоку, чорну заздрість людини, яка не може пробачити іншому те, чого не має сама?
Справді, звідки у росіян самоповага? Не імперське самозвеличення, не ерзац-гордість за «перемоги дідів», не злодійська ейфорія (я не твар дрожаща, я право імєю!), а саме от повага до себе – людини, що має гідність?
Дивно було б, якби така знайшлась. Адже самоповага – це риса вільної людини, людини, що боронить свої кордони та поважає кордони іншого. Хіба росіяни колись були вільними? Автократія, тоталітаризм, диктатура – це все, що вони будь-коли знали. Кажуть, у них був шанс почати своє повстання на Манежній площі в грудні 2014. Втім, шанс був, вочевидь, невеликий, та на тому все і скінчилося.
І все ж, навіть не знаючи справжньої поваги, люди прагнуть її. Цю порожнечу російська влада вдало заповнила «побєдобєсієм», роздмухуючи жагу крові та домінування. Сьогодні пересічний росіянин, не отримуючи від іноземців бажаного, дуже швидко переходить від прохань до погроз іскандерами та ядерним попелом. В цивілізованому світі це виглядає жалюгідно і бридко. І понад тим – анахронічно.
Росія настільки сильно відстала від Європи у своєму моральному розвитку, що це важко навіть підрахувати. Таке враження, що вони зупинились в тому часі, про який марять, – в сорокових. Хоча навіть в ті часи росія виглядала відсталою, та і поводилась відповідно. Сьогодні уже всім зрозуміло, що свідчення про середньовічні звірства радянських «асвабадітєлєй» – далеко не перебільшення. З того часу мало що змінилося.
Велика біда в тому, що такій недорозвиненій нації дісталися багаті природні ресурси і ядерна зброя. І вона використала ці переваги – але не для того, щоб наздогнати світ, а для того щоб опустити його на свій рівень.
Росія багато років цілеспрямовано корумпувала європейських та американських політиків, фінансувала крайні праві партії, підкуповувала журналістів, отруювала громадську думку, втручалася у виборчі процеси. Бернар-Анрі Леві назвав прихильників путіна у світі «інтернаціоналом злочинців»; вони тривалий час працювали на те, щоб підточити засадничі цінності західної цивілізації – адже, якщо світ можна купити чи залякати, примусивши закрити очі на найгірше, то, значить, він втратив будь-яке право встановлювати моральні орієнтири. Отже, світ такий же гнилий, як і росія. Тільки слабший.
Нинішнє вторгнення стало для світу шоком, і, можливо, шансом. Сьогодні кожна нація, кожна організація і кожна окрема людина може і має продемонструвати, що вона вважає прийнятним, а що – ні. Толерувати криваву вакханалію, розв’язану росією? Наживатись на ній? Чи боротись із нею усіма наявними силами? І зрештою зберегти те, що так не люблять росіяни, – самоповагу?
Я дивлюся на фото європейських та американських міст, прикрашених українськими прапорами та символікою, графіті та транспарантами. І мені чимдалі більше здається, що вони зараз дуже подібні на нас у 2014-му. Тоді ми тримали прапори Європи, а сьогодні Європа тримає наші. Можливо, це і є їхня Революція Гідності? Гідності, яку «інтернаціонал злочинців» так довго і послідовно намагався у них відібрати?
Сьогодні нам, як ніколи, потрібна Європа і західна цивілізація загалом. Але і ми потрібні їй. Виглядає так, що лише наша боротьба стоїть між світом і новими темними віками. Сподіваюся, вони нарешті це зрозуміли.