Опубліковано на FB-сторінці авторки, 19.03.2022

Моя добра знайома з Америки відзначила, що її співвітчизники мало що розуміють про Україну, бо все, що вони бачать в новинах – це «бої, руйнування та гордість». Звичайно, якщо пошукати, тепер уже можна знайти різні матеріали, проте бої та руйнування – це те, що цікавить людей передусім. А гордість – це те, що захоплює, але, разом з тим, непокоїть.

Адже чужа гордість – це свого роду виклик.

Подібне відчуття виникло у мене, коли майже 14 років тому я відвідала Хорватію. Дарма, що після Війни за незалежність Хорватії минуло понад десятиріччя, шрами, що їх залишила війна, були дуже помітними: зруйновані будинки уздовж доріг, сліди обстрілів у мальовничому Дубровнику, і понад тим – болючі спогади і надзвичайний пієтет хорватів до своєї державної символіки. Своїми прапорами місцеві жителі щедро прикрашали все, що можна – будівлі, кораблі, навіть весільні кортежі. Коли ж мова заходила про війну, було помітно, що вони досі заледве стримують гнів. Така інтенсивність емоцій дещо тривожила пересічного туриста. Що ж, тепер у мене немає до хорватів жодних питань.

Втім, мешканці мирних країн навряд чи розуміють, що стоїть за нашою «гордістю». Чому б українцям просто не погодитись на вимоги Путіна і зберегти життя? – дивуються вони. Росія така величезна, як їй можна протистояти? Воювати з такою потугою – це не просто гордість, це – гординя!

Кореспондент CNN запитав Порошенка: «How long, do think, you will hold out?» (Як довго, на вашу думку, ви зможете утримувати місто?). Запала довга пауза, бо, схоже, Порох сам вразився такій постановці питання. Зрештою, він відповів: «Forever» (довіку). Жоден з військових аналітиків не давав нам більше кількох днів, і тільки тепер вони визнали, що їхні моделі не враховували «людський фактор».

Адже, живучи у згоді та партнерстві з диктатором, світ приспав себе навіюваннями про те, що путінська росія – цивілізована країна, з якою можна домовитись. І лише ми дуже добре розуміємо ціну таких  угод. Нам нема, куди відступати. Якщо ми програємо – ми припинимо існувати, як держава. Не буде дружньої анексії, буде терор, репресії, геноцид.

Наша гордість – це всього лише воля до життя.

Кілька днів тому зі східної околиці міста пролунала особливо гучна і тривала канонада. Була ніч, і в нинішній київській тиші мені здалося, що канонада наближається. Мене (вчергове) охопив страх, заніміли руки, закалатало серце.

А потім я подумала: стоп. Ворожий парад на Хрещатику? Окупаційна адміністрація? Путінські підручники в школах? Ні. Так не буде. ТАК не буде. Раптово гасло «Воля або смерть» набуло цілком зрозумілого і прийнятного звучання. І страх відступив.

Нехай гординя – це гріх, але це єдине, що дозволяє мені зараз спати ночами.