Книга, здавалося, була завжди. Вона виникла із сонячних променів, з грубих дощок комори, постала з брудного дрантя та уламків старого орала. Малий знайшов її, ховаючись в кутку комори від гніву діда Лема, коли той вирував, в чергове обіцяючи вигнати мамку і малого з хати. Він завжди починав горланити, як вертався з корчми. Мамка ще казала малому, що дідові там наливають злидво, питво, від якого навіть сумирні робляться, що дикі свині весною. Малого те не втішало – свиней він боявся до корчів. Тож, кожного разу, зобачивши, як дід, хилитаючись, суне з корчми, він ховався в коморі серед старого непотребу, яке ніхто чомусь так і не спалив зимою.

Книга була його таємницею. Малий любив, сховавшись від всього світу, гортати потерті жовті сторінки, вкриті чорними вузликами-візерунками. А ще там були малюнки. Зі сторінок книги визирали дивні звірі з вогненними очима, гострими пазурами і великими крильми. Чорні гнівливі коні мчали дорогою; на конях сиділи велети в залізних шапках, вони тримали в руках барвисті знамена та срібні мечі, їхні червоні плащі летіли за вітром… Там височіли білі вежі, червоні стіни та чарівні золоті палаци. Гарні жінки в білих сукнях стояли на стінах, зустрічаючи вершників у сяйних обладунках…

Це був світ, незнайомий малому, чужий і принадний. Коли він вдивлявся у барвисту плетеницю, йому хотілось підскочити і бігти чимдуж, так, щоби вітер співав у вухах, бігти швидко, аби опинитись далеко звідси, далеко від діда Лема і його злидва, далеко від рохкання свиней, далеко від материних сліз над недогарком сальної свічки. Йому хотілось опинитись там, де мчать великі чорні коні з дужими вершниками, там, де здіймаються могутні червоні стіни. Малий не знав, де це. Лише значно пізніше до зображення долучиться ім’я.

Місто. Валдарра.

Сонячні промені сочилися крізь великі шпари у стінах комори, у теплих струменях танцювали порошинки; ззовні було чути лайливий дідів голос та неквапливі мамчині слова. Десь грюкнули двері, від чого благенька хатка здригнулася, мов сполоханий звір, а на книгу зі стелі посипалась потерть. Малий дбайливо змахнув бруд зі сторінки – там якраз лицар в білому плащі застромлював списа у черево страшенній зубатій потворі.

Почулися кроки, рипнули двері. За мить перед очима малого виник коричневий материн поділ. До її дерев’яних черевиків тулилися грудочки гною та кілька соломинок.

“Анджа!”

Мамка опустилась на коліна, зазираючи йому в лице.

“Я мушу йти. Ти… зрозумієш мене колись.”

Вона лагідно торкнулася його рудого чуба.

“Не сумуй, малий. Так треба.”

Він зосереджено роздивлявся сторінку, хоч і не бачив більше ні потвори, ні лицаря. “Знаєш, мамо… Знаєш, я теж… я теж піду туди. Ми будемо жити там, за червоними стінами. Там не буде гною і бруду, не буде діда Лема, не буде бридких баронових вояків. Лише ми з тобою!”

Малий мовчки провів мамку очима. Знов рипнули двері, і її не стало.

ЧАСТИНА І. БАРОН

…так оповідають про Арода та Ісу, братів ненароджених, царя та пророка. Прийшли володарі до них, просячи поради та настанови.
“Як жити мусимо, аби прийняло нас Небо та світлі прелати у покої свої?”
“Лише вірою та волею врятуєтесь,” – сказав Іса.
“Лише правдою та вірністю врятуєтесь,” – сказав Арод.
“Хто служить Небу вірою, той успадкує сонце”, – сказав Іса.
“Хто служить Небу волею, той успадкує місяць,” – сказав Арод.
“Хто ж успадкує землю?” – запитали володарі.
“Земля – то колиска бруду та розпусти,” – сказав Іса.
“Земля – то колиска брехні та безчестя,” – сказав Арод.
“Земля – доля сервів, тих, хто служитиме вам, як ви служите Небу,” – сказав Іса.
“І буде так, – сказав Арод, – володарі, що служать Небу волею, пануватимуть над землею та сервами.”
“І буде так, – сказав Іса, – храмовники, що служать Небу вірою, наставлятимуть та судитимуть братів своїх”.

Зрозуміли володарі, що справедливо мовлять Арод та Іса, і втішились. І відтоді повелося так – нащадки Арода панують над землями, нащадки Іси панують над душами, аби вберегти їх від влади Темного Володаря, мисливця за душами, повелителя підземних угідь.

***

Шлях до серця барона Черенбера лежав через підземелля.

Щоправда, нині Анджа вже й не пригадував, нащо той барон йому здався. Всього два тижні ув’язнення в цілковитій темряві, в кам’яному череві замку, встеленому вологою пліснявою – і ось, колишній чорнобурівський забіяка став на диво чемним і сумирним. Таким, як в труну кладуть. Ну, майже таким – залишалася дещиця.

Спершу він, звісно, сипав прокльонами, приязно згадуючи барона та його посіпак. Потім гаряче каявся. Молився навіть. Втім, його мотивного запалу надовго не стало. Тут, правду кажучи, мало чого вистачало надовго. Анджа знав про це, до того ж, знав ще давно, як розпочинав лише свою відчайдушну борню за право жити за стінами замку а не поза ними. Чому? Почасти зі страху перед тим неминучим, що чигало за плетеною огорожею Чорнобурівки, почасти від вродженої норовистості, а ще – зі страху до скону пасти свині в гаю. Ну і ось, власне, його бажання здійснилося. Правду казав покійний мірошник Чудра, не бажай забагато, бо, як дістанеш, не знатимеш, де діти…

Він перебрав усі приступні йому шляхи – намагався записатися до гарнізону, намагався податися в служники. І зрештою, коли жодна зі спроб не відімкнула для нього воріт баронської твердині, він вигадав родинний зв’язок між собою, безбатченком, та самим Черенбером. Власне, хлопець вигадав не таку вже й дурницю – барон, хоч і неодружений (кажуть, з причини граничної скупості), за часів своєї юності не цурався гарненьких хуторянок. Так що Анджа цілком міг би бути його нешлюбним нащадком. От, правда, барон зреагував на його претензії без особливої приязні. Серв, свиняча кров… Несамовитий Анджа лише в холодному підземеллі замку допетрав, якої образи він завдав честі барона.

Тепер на нього чекала вся гостролеза прірва баронської вигадки: Черенбера знали в навколишніх землях, як людину витончених уподобань у каральній справі. Навіть брат графа Морренштиба, отець Бругар приїздив до Черенбера для обміну досвідом. А що вже казали про Бругара… Такого не зміг би вигадати навіть Темний Володар – де вже йому, темному.

Нині, на Анджине щастя, ця біда його зовсім не бентежила. Як і жодна інша. Він сидів, байдуже притулившись до шкарубкої холодної стіни, іноді лише ворушачись, аби відігнати зухвалих нетерплячих щурів. Змученому бранцеві почало вже здаватись, що так воно й було завжди, а попереднє його невдатне життя хіба наснилося йому межи перегуками варти та змінам мисчини із хлібним варивом.

Втім, спливло якихось два тижні, і барон згадав нарешті про свого в’язня. Двері підземелля прочинилися з натужним охканням, впускаючи досередини тьмяне світло і двох вайлуватих вартових у шкіряних кожухах із залізними бляхами. Лаючись та наступаючи бранцеві на ноги, вони відімкнули його від стіни, підвели і виштовхали з темниці. Анджа байдуже підіймався гвинтовими сходами баронського донжону, не помічаючи того, що так гаряче мріяв бачити – казарм варти, кімнат челяді, встелених гобеленами покоїв господаря. Він мусив би здивуватись – його вели не вниз, до камери для баронських розваг, але кудись вгору – туди, де, в оточенні челядників, покоївок та охоронців, мешкав сам Черенбер. Анджа і здивувався би, але зараз його найбільшою бідою було пересування верткими сходами – ні на що більше він не спромігся би навіть за священний дворіг царя Арода і спасіння душі на додачу.

Нарешті його шлях завершився коло дверей бенкетного залу. Вартові прочинили двері і заштовхнули хлопця досередини. Він зупинився, блимаючи.

В бенкетній залі відбувався, власне, бенкет. За столами сиділо десятки зо три гостей, вбраних у валдарський шовк та парчу. Все навколо світилося – чи, принаймні, так здалося Анджі, який за все життя не бачив двох свічок водночас. Світло численних смолоскипів множилося в начищеному посуді, зброї та прикрасах; челядники метушилися межи столами, розносячи наїдки і напої. Від звабливих пахощів у Анджі боляче звело шлунок.

Біля вогню стояв барон, а коло його ніг лежали двоє псів-людоловів.