Частина І. Вістове

Якихось три кілометри – хто би знав! – а вона вже ладна зомліти. Дорога матляє, то руде узбіччя підставляючи, то сипку вапняну колію, розжарену, як вольфрамова дуга. Наплічник, хоч і здавався легким, вдома іще, коли збиралася хапкома, нині вганяється у плечі двома злими аспидами; дихання уривається, та й направду миготить уже перед очима. Ха, посміхається вона порепаними губами. Добре.

Ось і перші двори Вістового. Яблуневі – чого то персики вже? – садочки коло однакових тинькованих хат, похилені паркани, порохняві лави межи чагарів. Чи й не визирне ніхто? Такої гарячої днини – либонь не до витрішків… аж ні, коло хвіртки оно – старша жінка, сивокоса, позирає примружено, обернувшись від линви з барвистим пранням.

Ну от, нехай вона. Чого чекати?

Мандрівниця робить іще кілька кроків, перш ніж хапнути повітря та заточитися. Світ сахається та меркне; отак би й лежати, хіба коліно – чорт! – на камінь якийсь напоролося, абощо… Зойки притишені, гукання, кроки… Аж раптом – хлюп, холодною водою по лобі, потічки – щоками, зашийком, вухами; хоч-не-хоч, а прочуняєш. Поряд – двоє, жінка і чоловік, пахне – о! – яблуневим варенням, а ще трохи – рибою.

– Да всьо, Ганичка, одійшла, хай її…

Хрипкий, дратливий голос – чи не обідав, звідки та злість?

– Ой, та де тобі всьо… Нада в тіньок би… А, дочка, встанеш?

Мандрівниця спирається на лікті, озирається причмелено. Коротка сива фризура старшої жінки облямує пухке та рум’яне, а нині – ледь стривожене лице; риси обличчя тонкі та правильні втім, а вкупі з ясно-білою літньою сукнею жінка виглядає на загал трохи незвично. Ганичка – чому Ганичка? Тут сказали би радше “Аня”, хіба ні?

– Дякую, матінко… – стиха промовляє заблуда, ледь потискаючи праву руку жінки.

Та блимає ошелешено, тоді швидко зиркає на чоловіка.

– Ну так ти цеє… зайди до хати, – промовляє врешті, і голос її раптово нижчий, мовби від утоми.

Чоловік мовчазно спинає зайду на ноги та скеровує до хвіртки; наплічника самочинно і так само мовчки береться нести за нею.

В хаті і справді недавно яблука варили – густий їхній дух висне пряно і гаряче. В світлиці, утім, прохолодніше; піч, письмовий столик, сервант зі щербатим сервізом, темнолиці ікони в кутку; а ще – фотокартки на стінах: весільні, святкові, чорно-білі, здебільше, а є й такі, де пише невідь-чому латинкою.

– Сідай сюда-о, – скеровує жінка, роззираючись ніяково і тицяючи на хиткого стільчика, – я щас кампоту тобі з холоднільні винесу.

Мандрівниця киває, не поспішаючи, втім, розсідатися. Оглядається. Господарі в тим часі перемовляються; лише “бу-бу-бу” чоловікове чути, невдоволене й похмуре. “Та шо ти, Ганя… яку-то дівку, циганку, в дім…” – бубонить усе, мов найнявся. Зайда ледь не пирскає, затуляючи рота; ну а втім, може й так, може, щось і є у тім; ось коло пічки – люстро, оздоблене наліпками з котами та ружами. Зазирає – і точно циганка: засмагла, кароока, розхристана, хіба мокра грива до лоба липне – руда і коротка. А ще, несподівано й невтішно – зморшки коло губ, жалібні пруги, там, де раніш не було. Зітхає заброда; авжеж, не кожен таке до дому закличе, не кожен компоту винесе… Страшно хочеться гризти нігті, але не можна, ні, не можна й ганяти оце світлицею – туди-сюди, мов попечена, бо і точно виженуть, узрівши, дарма, що самі запросили.

– Шо ж ти не сядеш, тобі б отдихнуть… – дорікає хазяйка, подаючи гранчака із брунатим варивом, – Це ж ти од самої траси шла?

Гостя киває, сідаючи врешті та приймаючи частунка. А так, добрий – із груші-дички найкращий компот…

– Нада ж було маршруткою їхать, – далі картає жінка, – а хотя, коли та маршрутка, раз у день, та і то на Миколи… А ти до кого-то в гості чи так?

Зайда знизує плечима.

– Хотіла тут пожити трохи. Ну, знаєте, як то… від міста відпочити. Тихо тут, ні? Річка…

– Тихо, да, – сумовито мовить господиня, мовчить хвильку, тоді киває, – А чо’ ж, приїжджають до нас, бува, літом. Но більше як-то в Парутіно, в Лимани – там база є, лагеря… Єсть, де погуляти.

– Та ні, – тихо каже мандрівниця, – мені би подалі від тих “лагерів”… Зняти, може, хату де, скраєчку, і так пожити тихенько, поки… поки спека не перейде.

Господиня гмукає замислено, не відказує. Тоді гостя зітхає та, підводячись, простягає склянку. Її рука ледь-помітно тремтить.

– Ви мені… дуже помогли. Не знаю, як і дякувати.

Жінка хитає головою, тоді обертається і гукає до чоловіка.

– Юхим! Юхим! Ану зайди до Кулика, возьми ключ од Никанорової дачі!

Дача та – за два перехрестя, трохи не на околиці – якраз там, де і гадано. Вітер жене уздовж вулиці білий пил та клубки кураю; сухоребрі пси біжать за Юхимом та рудою забродою до мало не до пустища; раз чи два визирають сусіди з-поза парканів, проте ані словом до них не озиваються. Юхим теж мовчить, хіба зиркає помисливо; подорожниці багнеться його штурхонути, прискорити, однак треба терпіти – нехай, вже недовго, зовсім трохи лишилося… Ось і обіцяна хата, зрештою; видно, що тут намагалися сільське мешкання на котедж, абощо, перекроїти: добудовано другий поверх, стріха кладена новою дахівкою, проте стіни нетиньковані, а круглий балкончик – геть зовсім без поруччя, мов козирка до кашкета. Грошей забракло либонь, господарю, однак нині заброді не до вередів.

Юхим штовхає хвіртку, ступає до двору.

– Лєтня кухня, – кидає зверхньо, киваючи на малу добудову в нетрях занедбаного саду, – З той сторони – удобства.

 Клас, нишком зітхає гостя, нужник надворі! Мовчить однак – знала ж, хіба ні, куди їхала… Юхим спиняється коло дверей будиночка, глядить замислено, ключа притримує в жилавім кулаці. Заброда підходить ближче, приглядається – не хоче пускати її, чи що? Видно, що впертий, затятий – он який погляд важкий, губи підібгані; зле із таким торгуватися, а вже як маєш такого за рідню, то і геть нецікаво.

– Ну то… зайдемо? – питає заброда.

Кривиться Юхим.

– І шо тобі в том городі не сиділось?

Гмукає руда, тоді випростовує долоню та кладе на його тугий кулак.

– Вже як маєте за циганку, то дайте поворожу. Хтось до міста їде, а хтось, бува… хтось, може, й вертається.

Віднімає руку; старий мружиться, вглядається, наче який дрібнопис із лоба в неї прочитати думає, тоді погляд йому яснішає, розтискається долоня.

– Звать тебе як? – зітхає приречено.

– Я… – раптом губиться заброда, – Я… Лара.

Юхим киває, мовби чекав на те; насупившись, віддає ключа.

– Никанор послєзавтра зайде, з ним про всьо договоришся.

Мандрівниця киває звільна, та, щойно Юхим ступає за хвіртку, ледь не панічно повертає ключа, прочиняє двері. Зайшовши, вдихає густий розколошканий порох, кашляє, спотикається, та одразу ж смикає, зачиняє двері за собою. Невеличка світлиця, сходи, нагорі – мансарда з продавленим ліжком, вікно на пустище і руді горби… швидко – назад, вниз, у світлицю… Зробивши кілька кіл кімнатою, замикає двері іще й на засув, тоді знаходить куточок напроти входу і падає там у низьке – аж сягає сподом долівки – крісельце. Зводить подих, сторожко позираючи на зачинені двері.

Ну то що ж, думає вона. На місці. В безпеці, начебто. Так. А ці люди, вони й не спитали нічого, навіть за гроші не згадали. Пирхає – оце ще, справді, циганські чари! Коли б іще серце так не стугоніло, коли б лише так не хотілося голосити…

Сердешна-сердешна, але тобі зле! Могла б не дурити, голови не морочити, та інакше уже й не можеш, либонь… Навіть ім’я своє, та й те перебрехала! Ти не Лара, ні. Ти – Ярка, зроду й донині.

Бо Лара, серце моє, Лара – це я.

***

Цікаво, коли, за яких умов сором поступається місцем совісті? Сором виховують в нас відмалку: не кричи, бо он, усі бачать, який ти нечемний! Не пхинькай, бо, он, диви, тьотя з тебе сміється! Ми не знаємо, чому – підстави тут несуттєві, а може й не так, може, саме незбагненність, необґрунтованість цих підстав учить нас відмовлятися від осмислення, аби й надалі слухняно коритись безпідставному. Утім, сором важливий – це простий і дієвий спосіб тримати широкі маси в мирі та супокої. Страх засудження громадою, страх вигнання, самотності – о, він настільки потужний, що заступає часом навіть і страх смерті; однак страх, який би не був, знищує мужність. А лише мужність дає силу протистояти лиху, боротися за те, у що віриш. А як нема того, то лишається хіба тікати. Світ за очі, якнайдалі. Ото ти й біжиш.

***